Мушля

Бо розпадеться серце з мук.

Воно в собі терпить давно,

Вже в йому вщерть тяжких образ;

Як не поможе спів, воно

Від мук страшних порветься враз.

Джордж Гордон Байрон

- Ох і дурню ж я зробив! – тихо бідкався Кілліан братові, який все ще перетравлював деталі прогулянки.

Ніби нічого й не сталося, якби все те, що казав Аренд, Кілліан міг пояснити. Відповідь на питання, що роїлися в його голові, була лише одна, і та невтішна. Останнім поштовхом стало зауваження Аренда, що Едо кудись подівся. Хто такий Едо? Кілліан, навчений роками практики, відповів, що, певно, він подався подивитися маєток, хоча не мав уяви, хто цей Едо. Та його припущення вочевидь принесло розраду Арендові, який вже почав було всерйоз хвилюватися. Він навіть не подумав спитати, звідки Кілліан знає Едо.

- І знаєш, що?

- Що? – спитав заінтригований Гідеон.

- Він якось так аж… засяяв з радості й спитав: “Ти не зневажаєш його?”

- А ти що?

- Ну, я сказав, що ніколи його не зневажав. Спитав, чого Аренд так думав.

- А він що?

- А він сказав, що багато хто прикидається, що не бачить Едо. Він думав, що я теж так прикидаюсь. А я, виявляється, не прикидаюсь, – розвів руками Кілліан.

- А ти що?

- Що?

- Сказав що? – гаркнув Гідеон.

- Сказав, що Едо не дуже балакучий хлопчина, та загалом непоганий. Просто нам із ним не завжди є про що поговорити.

- Ясний пеньок, – гмикнув Гідеон. – З галюцинацією складно говорити. І нащо ти це сказав?

- Та якби ж я знав. Може, щоб не засмутити Аренда. Чи не розізлити.

- Ну, з психами так і треба.

- Не називай його так, – твердо мовив Кілліан.

- Добре, добре. Вибач, – опустив погляд Гідеон.

Кілліан не став розвивати тему Едо, а просто повів Аренда додому. Дорогою Аренд ніби заспокоївся і почав розповідати про своїх циркових приятелів, та Кілліан не був певен, як на це реагувати, і тому просто уважно слухав.

І тепер, поки Аренд спокійно пив міцний холодний зелений чай на кухні, Кілліан розмірковував, як йому краще вчинити. Розмірковування доволі швидко призвели до того, що він почав жалкувати про свою ініціативу прогулятись до “театру”. А раптом це потягне за собою якесь погіршення здоров’я Аренда?

Гідеон кахикнув і, щоб не підлити дуже олії у вогонь, непевно мовив:

- Може, ти таки спитаєш його… хто цей Едо… Чи ні?

- І як я це зроблю? – буркнув Кілліан. – Він вже думає, що я знаю Едо. Хоч він і сказав між іншим, що йому самому здається, що Едо іноді зникає, ніби його не існує. Знаєш, – звів він погляд на Гідеона, – знаєш… Наші оці підозри небезпідставні. Я тут, поки ми йшли, прокручував у голові всі ті моменти, коли мені щось здавалося… не таким. І дійшов висновку, що всі вони були не звичайними збігами чи чимось подібним. Я тобі розказував, що його перші слова стосувалися того, чи я справжній. Він часто бачить щось несправжнє. І я навіть знаю, що з ним робиться. Інше діло, що він, певно, здогадується, що бачить щось несправжнє, бо інакше не питав би мене про це.

- Я не підбурювач, кгм, але це твоя безпосередня сфера діяльності, – криво всміхнувся Гідеон. – До того ж, якщо це тебе так бентежить, то, може, якось попитаєш його. Акуратно, як ти це робиш зі своїми пацієнтами. Та й усі ми іноді самі собі здаємось несправжніми…

- З яких це пір ти філософ?

Розбійник стенув плечима.

- Дідько його зна… Чого тільки не прийде в голову, коли зайнятись нічим. Та все ж застосуй свої маленькі психопат… е… психіатричні методи, як тебе це так бентежить. А як ні, то й відчепись від хлопця. Врешті, він колишній циркач, а всі вони, як на мене, схиблені. Це лупанарій-серпентарій вищої категорії, там поїхати дахом можна як раз плюнути.

Кілліан почухав скроню. Може, й справді якось ненав’язливо поговорити з ним про Едо і про… все інше? Подібні розмови були звичним явищем у його житті.

- А ще він…

Гідеон затнувся, враз подумавши, що може цим завдати болю Кілліанові. Але той чмихнув:

- Давай вже.

- Він… Кілліане, він збрехав про дату заселення. Коли він ото вперше казав, що зупинився в готелі… його там не було. Він заселився пізніше. Що ти на це думаєш?

Обличчя Кілліана потемнішало, але він стенув плечима.

- А що я можу думати? Тільки хіба те, що в нього була причина збрехати. І я навіть можу закластися, що знаю, яка причина.

- І, можливо, не один раз збрехати. А ти все ж молодець.

- Тобто?

- Так відразу зорієнтувався щодо Едо.

- Це моя безпосередня сфера діяльності.

Зітхнувши, старший брат змінив тему:

- Що там з квитками?

Гідеон витяг з кишені штанів складеного вдвоє квитка. Фон Бреннт-старший узяв його і прочитав: Гамбург.

- Чого в Гамбург?

- Там сяду на корабель і попливу собі в теплі моря. Там простіше загубитись.

- На Кариби? Далекувато. Ще й з пересадками.

- То й що? Я звик до постійних переїздів і подорожей. Я ж не ти.

- Добре, як хочеш. Пішли.

Вийшовши з кімнати, вони посунули один за іншим на кухню. Аренд сидів на стільці прямо, поряд на столі стояла напівповна чашка з чаєм. Аренд дивився в одну точку. Гідеон багатозначно вирячив очі на Кілліана й пропустив його першим на кухню. Аренд не звернув уваги на новоприбулих. Кілліан обережно спитав, щоб не порушити плин думок хлопця:

- Про що ти так замислився?

Аренд не ворухнувся, але все ж відповів бляклим тоном:

- Едо ще не повернувся.

- Ага… – Кілліан сів на інший стілець, щоб бачити обличчя Аренда.

Самим поглядом він наказав Гідеонові зникнути, щоб не нервувати хлопця. Той безшумно вийшов. Кілліан тим часом задав інше питання:

- Ти давно знаєш його?

- Кого?

- Едо.

- А… – Аренд врешті ворухнувся, поклавши руки на стіл, а підборіддя на руки. – Давно. Ми познайомились ще коли я був у цирку. Мені тоді десь років вісім було.

Помовчав.

- Він поряд. Іноді кудись іде собі. Може, на якусь свою роботу. Я його не питав. Не хочу нав’язуватись. Бо ще дістану його, і він піде зовсім. В нього ж має… бути своє життя. У всіх має бути своє життя. Ніхто не має права розпоряджатися життям іншої людини. Та це те, що ми бачимо… мало не щодня. Експлуатація, насилля. Коли тобою розпоряджаються, ніби річчю, й викидають потім, це так огидно… Огидно. А Едо не робив цього… І Менті не робив. І Майя.

- Менті не робив? – повторив Кілліан.

Обличчя Аренда проясніло. Він підняв голову з рук, усміхнувся і примружився, ніби від задоволення. В цей момент він був особливо миловидим.

- Менті навчив мене танцювати. Майя – це його кузина. Він уже працював у цирку, коли я тільки народився. І вона теж.

- То він так вирішив чи ти сам захотів навчатись?

- То батьки мої захотіли, і наш власник, – спокійно пояснив Аренд. – Як дитина не може сама працювати, вона не варта своєї пайки хліба з маслом. Так цікаво, знаєш, я майже ніколи не пив чистої води. В цирку. Чиста вода – це ніби головне, а ми пили або з цвинтарних колодязів, або пійло. Економили, гм. Щоб помитись і бути красивими на арені, гм. Тільки тато мені десь добував воду, коли ми зупинялися для вистав у великих містах.

- Пійло? Ти про алкоголь?

- Еге… Лікери всякі дешеві. Я оце давно вже думаю, як мені вдалося не спитися…

- А куди ж Менті дівся? Коли ти з ним востаннє бачився?

- Перед тим, як пішов з цирку.

Кілліан був не певен тепер, чи це все не марення хлопця, та все ж вирішив поки що вірити йому. В грудях страшно заболіло, Кілліан стримано закашлявся, відвернувшись убік. На зігнутих пальцях залишилась блискуча кров. А Аренд, не помітивши, продовжував говорити, тепер уже ніби сам до себе, відсунувши співрозмовника кудись на другий план:

- Менті був хороший чоловік, і в цирку теж було добре. Здебільшого. Весело, яскраво. Я чув якось, як якісь хлопчаки канючили, що ненавидять школу. Як їм було б краще, якби школа кудись зникла, і все таке… А я хотів би, мабуть, походити в школу хоч іноді. Бо ото… Ніби я багато чого бачив і де тільки не був, і ніби багато чого знаю… Можу підтримати розмову на багато тем і все таке… Та все ж думаю, що все те, що я знаю, це поверхневі… факти. Я нічого не знаю настільки глибоко, щоб сказати впевнено: я розбираюся… в цьому. В порту мене поважали за цю здібність підтримати розмову, та я усвідомлював… дуже добре, що я ні чорта не знаю. Може, якби я походив трошки в школу, мене б там навчили якось розкладати думки… по поличках, якось їх розсортовувати. Хоча… Хто його там знає. Може, і не навчили б. Може, їм було б байдуже. Гм… – Він замовк на мить і облизнув вже засохлі губи.

Його каламутний погляд упав на чашку з холодним чаєм. Він відсьорбнув трохи й закінчив свій монолог:

- То мабуть, про що я шкодую з дитячих років, – це неможливість ходити в школу. Але Менті казав, що то не є важливим. Мабуть, він тому став королем.

- Королем? – підняв брови Кілліан.

- Еге ж. Він Гранд Король. Це його псевдонім.

“Десь цей псевдонім я вже чув”, – подумки відмітив лікар.

- Багато є про що шкодувати, взагалі.

- Багато про що? – перепитав Кілліан. – І про що ж ти шкодуєш найбільше?

- Про те, що любив маму.

На цьому розмова урвалась. Аренд знову занурився в свої думки, а фон Бреннт не наважувався далі вдовольняти свою цікавість. Замість цього він почав прикидувати, де чув про цього Гранд Короля. Згадав, що бачив виступ кубинського ансамблю разом з Ярославом недавно. “…на чолі зі славетним Гранд Королем!” – прозвучав у вухах голос.

- На чолі зі славетним Гранд Королем, – пробурмотів собі під ніс Кілліан.

Непомітно зиркнувши на Аренда, він сам про себе відзначив, що хоч це – не якесь марення. Менті був справжньою людиною. А хто ж Едо?.. Едо – це явно марення. І тут Аренд, ніби прочитавши думки Кілліана, знову озвався:

- Едо ніколи мене не кидав. Коли мені справді була потрібна підтримка. Усі мене кинули. І ті, хто був до нього, і після нього. Може, є якась причина чого, але мене то не дуже цікавить. А він залишився.

І знову затих. Що ж, подумав Кілліан, треба буде ще поговорити на цю тему. А поки що…

- Добре, я піду допоможу Гідеонові зібратись, – повідомив він.

Аренд не зреагував, але кліпнув, ніби даючи дозвіл. Він у цей час думав лише про те, що Едо десь швендяв собі. Та хіба це так погано? Кілліан не мав нічого проти Едо… Не мав нічого проти! Хлопця це втішило. Його страх не міг побороти потяг до Кілліана. Серцю було важко. Це дивне почуття, дивне й небажане. Та воно не збиралося нікуди йти. І Аренд, незважаючи на всю його небажаність, сам не хотів, щоб це почуття зникало. Він хотів… Він хотів здатися Кілліанові. Не просто довіритись, як він раніше вирішив. Саме здатися. І це його не лякало. Лякало те, що він так і залишиться самотнім, навіть якщо Кілліан прийме його з його минулим. Самотність душевна набагато гірша за самотність фізичну. Тоді неважливо, наскільки близько від тебе люди. “Кілліан не покохає мене. Цього можна бути певним.”

Та все ж Аренд нерозсудливо, суперечачи самому собі, хотів, щоб Кілліан був поряд. Хай буде що буде. Якщо вже доведеться померти в божевільні, хай це буде божевільня Кілліана. Хлопець знову кліпнув. Він більше не зможе втекти. Він сам дозволить закувати й поневолити себе. Цього разу добровільно. Але чому? Тому, що поряд із Кілліаном він не відчував себе засудженим на ненависть. Кілліан слухав його. Слухав і чув. І коли усміхався, навіть ледь-ледь, Аренд чомусь почувався в безпеці. Чітко усвідомив це. Жоден лікар не усміхався йому, аж поки в його житті не з’явився цей незвичний психіатр. “Мені не завоювати твоє серце, але твоя присутність уже безцінна”, – подумав юнак із ніжністю. Може, Кілліан уже в когось закоханий… “У когось, хто підходить тобі. У якусь вродливу, розумну, добросерду жінку зі стабільним майбутнім.”

Кілліан… Саме ім’я здавалось Арендові казковим, ніби з якоїсь давньої легенди про великого воїна. Як не намагався Аренд переконати себе в тому, що нічого, окрім банальної фізичної привабливості в фон Бреннті немає, та все ж розумів, що поряд із цим лікарем він у безпеці. Свідомість тиснула на душу, що Кілліан – це небезпека, а підсвідомість повторювала, що Кілліан – його порятунок.

- Врятуй мене… – прошепотів Аренд, не помітивши, що в дверях кухні стояв той, про кого він думав, і чув ці слова.

Від’їзд Гідеона супроводжувався легким снігом та одним градусом морозу. Розбійник, і собі роздумуючи про загадкового Едо, вирішив трохи помогти братові хоч із цим. Знаючи про метод Кілліана постійно вибудовувати логічні ланцюжки, Гідеон, вже сидячи в поїзді, замислився, як би пов’язати Едо з Арендом. “Чому саме Едо?..” – питав він себе.

Кілліан же думав в основному про те, що могли б означати слова Аренда, які він почув на кухні. Після того, як хлопець уздрів у проході фон Бреннта, то якось знічено тріпнув головою й усміхнувся. Ця усмішка змусила серце забитись частіше. Він хутко зник, сказавши, що йому час до готелю владнати якісь справи, хоч насправді жодних справ у нього не було, і він усього лише хотів на самотині подумати, як віддячити господареві дому за турботу.

На роботі Кілліан так само аналізував винятково загадковість свого захоплення, виконуючи свої обов’язки механічно і навіть не коментуючи слова головного, коли той заявив про “безперечний авторитет” Бернарда, який мав поїхати на конференцію психіатрів. Секереш довго пояснював, скільки часу вибирав між ним і фон Бреннтом і вибрав Бернарда в основному тому, що той мав менше пацієнтів і набагато більше досвіду. Неабияк здивувався спокійному кивкові голови, який означав повну згоду зі сказаним. Однак потім він вирішив, що це, швидше за все, означало: “Роби, що хочеш, тільки відчепись”. Та й не був фон Бреннт, врешті, настільки конфліктним, щоб затівати суперечки просто так. Їде собі Бернард, то хай їде. Не його справа.

Батько Августина зволив забрати сина в приватний санаторій і навідувати його там. “Таки хоч щось почув, старий козел”, – подумки пирхнув Кілліан, підписуючи виписку з лікарні. За час перебування в стаціонарі хлопцеві стало краще; перепади настрою тепер були менш помітні, і за це він дякував винятково Кілліанові. Коли вони залишились наодинці на хвилину, він ніяково подав квадратну коробочку лікареві. Той уважно глянув на Августина.

- Це подарунок… Вам. Мені тепер краще. І це Ви зробили.

В коробці виявились золоті запонки.

Провівши батька й сина до виходу, Кілліан повернувся в свій кабінет і почав перебирати папери, щоб чимось зайняти руки. А з голови не йшли слова Аренда. І його несмілива усмішка.

- І що ти в ньому знайшов? – спитав сам себе.

І сам же собі відповів:

- Миле личко. І все.

І все? І все… А може, не все.

Його думки, його ненав’язливість, його ерудованість, його загадковість і його… дивна поведінка.

Дивна поведінка – те, що цікавило Кілліана, але не було вирішальним фактором у цьому абсолютно непотрібному потязі до хлопця. Кілліан знову згадав, як більше не збирався ніколи закохуватись і витрачати час на будь-кого. Казав собі, що це через сердечний біль і спустошеність, але в душі розумів, що прибріхує трохи. Кілліан чудово знав свої слабкості, і одна з таких слабкостей – ревнощі. Йому дісталося ревниве серце з власницькими настроями, і він найменше хотів комусь завдавати болю своїми ревнощами. Це не був прояв недовіри до людини; це було непоборне прагнення володіти цією людиною і ні з ким нею не ділитись. Кілліан усвідомлював абсурдність таких бажань і тому зарікся шукати собі розради з новим коханням.

А не так сталося, як гадалося. Аренд не мав би викликати у нього таких сильних почуттів. Але, спокійно зваживши своє ставлення до колишнього циркача, Кілліан зізнався самому собі, що занадто сильно захопився ним. Навіть сильніше, ніж захопився колись Деніелом. І він вже не зміг би від Аренда відмовитись. Він закоханий не в симпатичне личко. В симпатичне личко по-справжньому закохатись не можна, це порив чисто фізичний. А в що ж він тоді закохався?

- В загадку.

Основу загадки складали ті ідеї, які Кілліанові подобалося слухати. Хоч іноді вони вкрай сильно бентежили його, він любив слухати їх. Любив слухати його голос. Любив дивитись на його усмішку, хоч вона й нагадувала усміх пацієнтів Кілліана. Що з цим хлопцем сталося? Щось явно жахливе, і можна було навіть зі стовідсотковою впевненістю визначити, що саме. Все ж він чомусь говорив про чудовиськ. Хтось очевидно прирівняв його до чудовиська, до потвори, і він випадково сказав це, хоч, схоже, не мав наміру говорити спочатку. Не лише мати Аренда так його називала. І хто б ще це міг бути?..

- Психіатр.

Тому ж він і втік від Кілліана першого разу в маєтку.

Щоразу, як у думках виникало його ім’я, серце на якусь мить починало битись частіше, та Кілліан не давав собі волю, змушуючи себе повертатись лише до тих слів: “Врятуй мене”.

- Скажи мені, від чого тебе врятувати… – прошепотів.

Щось у грудях стислося. В голосі Аренда було стільки болю й відчаю…

Сумнівів не було. Кілліан кохав.

Але казати про свої почуття не збирався. В хлопця було й так нелегке життя. Кілліан цілком резонно здогадувався, що попсували його, серед інших, побратими-психіатри. Занадто знайомими видавалися рубці на тілі Ле Принса.

А все-таки на пероні (Кілліан відпросився на часину провести брата) Гідеон, підморгнувши, порадив: “Не приховуй свою любов від нього. Не обов’язково зізнаватися. Показуй її. Може, йому цього бракує”.

Можливо, саме любові хлопцеві й бракує. Кілліан потер пальцями брови. “Бути Арендові другом, на якого можна розраховувати, – це найбільше, на що ти заслуговуєш”, – постановив. Навіть якби Арендові подобалися чоловіки, то шансів на любов у Кілліана не було б.

А квіти?..

Ті, які Аренд йому подарував?.. Що б вони могли означати?

Кілліан тут-таки відкинув це ідіотське питання. Просто знак поваги до гостинності. Нічого більше. Не варто на цьому загострювати увагу. Та все ж він часто думав про ті хризантеми.

За пару днів Аренд виселився з готелю й прийшов під стіни лікарні. Чекати на Кілліана. З букетом за спиною. За цей час скучив порядно, але не нав’язувався, знаючи, що фон Бреннт мав купу обов’язків і пропадав на роботі. Ось побачив, як об’єкт його неспокою вийшов з-за воріт, кинувся до нього. Лікар тепло всміхнувся, явно радий появі Аренда, що хлопця дуже потішило. І тут таки…

- Лікарю фон Бреннт!

І що це за люди? Двоє чоловіків, один старший, другий молодший. І жінка, теж старшого віку. Всі троє явно сердиті. Аренд глянув на Кілліана. Той зціпив зуби, але стримано кивнув:

- Чим можу бути корисним?

- Нам треба поговорити про нашу родичку. – Старший чоловік покосився на Аренда й додав: – Конфіденційно. Хай Ваш супутник почекає десь.

Аренд смикнувся зникнути, хоч йому було образливо. Але тут його плече стиснула рука лікаря:

- Нікуди він не піде. Не Вам вирішувати, що йому робити. Так говоріть, що хотіли.

Старший чоловік злісно блиснув очима, але все ж прошипів:

- Ви недообстежили нашу доньку. Нам це не подобається.

- Мені байдуже, що вам не подобається. Хочете запхати її в божевільню на пару місяців, щоб ми її зламали, і вона робила, що вам заманеться?

- Та як Ви смієте… – почала було жінка, вочевидь, мати.

- Так смію. Я її обстежив і визнав повністю здоровою та дієздатною. Вас щось не влаштовує – вперед до головного лікаря. Скаргу на мене напишіть. Ви будете не перші. А я все це слухати не збираюся.

- Ви…

- Геть з дороги, – холодно, зі сталлю в голосі гаркнув Кілліан.

Троє невдоволених явно не чекали на такий перебіг розмови, тому якось аж боязко розступилися. Кілліан пішов собі, навіть не думаючи зважати на реакцію співрозмовників. Аренд поспішив за ним. Відчував усередині дивне, приємне, пристрасне збудження від побаченого. Від поведінки лікаря, від його впевненості в собі, від цього стискання. “Як же мене тягне до тебе…”

Слідуючи за Кілліаном, Аренд ласкаво пестив поглядом його доладну високу фігуру. Чоловік спинився на безлюдній вуличці, почекав, поки хлопець наздожене його, і зі здивованою радістю побачив простягнутий букет червоних троянд, які Аренд купив на останні свої гроші. Все ж готелювання й випивка йому вдарили по кишені добряче. Якби не Кілліан, наступного дня йому було б дуже скрутно, тож він вирішив так віддячити людині, яка витрачала на нього стільки свого часу. Троянди вибирав довго, боячись, що Кілліанові не сподобається. Побачивши, як лікар зрадів букетові, почувши щирі слова вдячності, він відчув полегшення. І знову непокірне серце зайшлося.

Кілліан же, який все не міг забути попереднього букету, поставив троянди у найкрасивішу кришталеву вазу, тільки-но вони прийшли додому. Поборовши збудження, яке поступилося місцем безнадії від неможливості бути з Кілліаном, Аренд апатично спостерігав за маніпуляціями, більше розмірковуючи про своє невеселе майбутнє. Тепер воно майже цілком залежало від оцього лікаря. Сам Аренд вже був не здатен зробити щось путяще зі своїм існуванням, яке ставало все розмитішим. І через що?.. Через кохання. І Едо тут був не помічник.

Коли ваза розташувалася на столі, хлопець поспитав:

- Ти не вважаєш, що це дивно?

- Що?

- Ти навіть не перевірив, чи справді я знаю всі ті мови, що я тобі назвав.

- Не вважаю, – стенув плечима Кілліан, вивчаючи обличчя Ле Принса. – Я, знаєш, звик очікувати, поки люди доведуть свої вміння чи твердження. Якщо не доведуть, тоді можна буде ставитись зі скептицизмом до всього, що вони кажуть. Але ти не дав мені підстав сумніватись у твоїй чесності.

Аренд якось розгублено всміхнувся, і Кілліан заледве не здався. Очі проясніли і тепер були яскравих сірого і зеленого кольорів. Натомість фон Бреннт сказав:

- Як хочеш, можеш довести. Не хочеш, то й не треба.

- А як же я працюватиму, якщо ти не перевіриш, чи знаю я мови? – хихикнув хлопець.

- Я, власне, не збирався справді тебе змушувати працювати…

Аренд відразу перестав усміхатись.

- Я не хочу бути нахлібником у тебе в домі, – твердо заявив він.

- Я розумію.

- Я займатимусь усім, чим можу. Розкошувати дано не всім. Мені багато й не треба.

- А духовна їжа? Задоволення від роботи?

- Наївся по маківку в… – Аренд помовчав. – Портах. Духовну їжу я сам собі зготую.

- Тобі з твоїм талантом треба бути зіркою світової сцени, а не…

- Та!.. Кому той талант треба.

“Мені треба”, – подумав Кілліан. Йому прийшла, хоч і пізнувато, ще одна ідея в голову. Він же цілком міг написати матері в Берлін, щоб вона посприяла танцювальній кар’єрі Аренда. Але цю ідею витіснило егоїстичне бажання не відпускати хлопця нікуди від себе. Кілліан прикусив губу. Це жахливо. Треба боротися зі своїми забаганками: Аренд не його власність. Виступати в Берліні було б неймовірною можливістю для такого таланту…

Сам же хлопець підійшов до вікна й утупився в чорноту за ним. І де Едо? Швидше за все, все ще валандався по Альте Ювель. Йому там подобалось. Не повертаючись до співрозмовника, Аренд тихо мовив:

- Дякую, Кілліане.

- За що?

- За те, що ти поруч. Ти поруч. Ти поруч.

Він повторив ще кілька разів ці слова ніби в трансі. Потім нарешті повернувся і в повній тиші зронив якось безнадійно:

- Врятуй мене.

Кілліан побачив у очах Аренда сльози. Рішення не говорити про свої почуття миттю вмерло. Він вже не пам’ятав, як хотів залишитися лише другом Арендові. Вологі очі та напіврозкриті губи діяли на нього, як невблаганний магніт. Аренд здавався абсолютно розбитим і змученим. Кілліан підійшов до хлопця й обережно обійняв його. Той, на здивування лікаря, не застиг, як можна було б очікувати, а відразу розм’як і зітхнув. Кілліан почав легенько гладити його по сплутаному волоссю, яке пахнуло сумішшю троянд і пилюки. Непомітно для самого себе він зарився обличчям у шию хлопця.

“Скільки ти знаєш його? – пробував щось сказати здоровий глузд. – Місяць? А коли він тебе кине? Далі що?”

Кілліан не слухав свій внутрішній голос. Він прагнув лише тримати в обіймах цього юнака й не дати йому піти. А той і не думав нікуди йти.

- Я кохаю тебе, – м’яко мовив Кілліан, дивлячись уже на нього й здригаючись всередині.

А що, як Аренд зараз вирветься?

Натомість Ле Принс звів на Кілліана свої глибокі різнокольорові очі й з легкою недовірою і одночасно надією перепитав:

- Справді? Ти… ти кохаєш… мене?

Кілліан кивнув і обережно взяв у долоні бліде обличчя. Аренд не опирався. Трошки повагавшись, не помітивши в очах хлопця протесту, Кілліан нахилився й припав губами до губ своєї загадки. Наступної ж миті він відчув, як Аренд відповів на ніжний поцілунок. Руки обвилися навколо талії фон Бреннта. Він притиснув Аренда до стіни, все ласкавіше цілуючи поступливі вуста. Почулося тихе, благальне зітхання. Аренд без слів просив Кілліана не відпускати його. Кілліан, спинившись усього на момент, відчув якусь щемну насолоду, коли Аренд сам потягнувся до нього й заволодів уже його губами. Кілліан підкорився, готовий зараз зробити все, що скаже цей хлопець. Його хлопець.

Все щезнуло.

Всі перестороги були забуті.

За вікном у темряві знову пішов лапатий сніг.

Зайшовши в таверну, що славилася на все Сантьяго-де-Куба одним зі своїх найзнаменитіших завсідників, Гідеон почав вишукувати пильним оком того самого завсідника. Завсідник був давнім його приятелем; вони зійшлись на ґрунті нелегальності та небезпечності своїх ремесел. Побачив розбійник приятеля майже відразу й весело гукнув, махнувши рукою:

- Привіт, Ель Кучільйо!