Мушля

А навкруги таке страждання,

Таке холодне люте зло,

Коли б не крихітка кохання,

Навряд чи й можна б жить було.

Генріх Гейне

Майя хотіла переїхати до готелю на час свого перебування в містечку, щоб не заважати. Однак Кілліан гостинно запросив її залишитись. Це йому було треба ще й з егоїстично-лікарської точки зору: цікаво, як Аренд поводитиметься з Майєю, чи відбудеться покращення. Жінка без пояснень зрозуміла його наміри, і він відмітив її здогадливість. Аренд не виявляв великої радості з приводу возз’єднання, але, в той же час, усміхався частіше. Кілліан сподівався, що незгасла любов Майї допоможе йому. Наступного ранку після приїзду Майї хлопець встав першим приготувати щось на сніданок. Це, на думку Кілліана, вже було хорошою ознакою. Здебільшого Аренд не проявляв ініціативи вранці.

І тоді ж він, коли всі троє зібралися у вітальні за кавою, видав їхні з Кілліаном стосунки, поцілувавши його в скроню. Майя ледь підняла брови, але не прокоментувала побачене. Кілліан глянув на неї, й усмішка ледь торкнула його губи. Аренд же просто сів за стіл і мовчки задивився на горня з кавою, чекаючи, поки вона охолоне. Горня стояло близько від хлопця, та він стримувався. За хвилину все ж подав голос:

- Ти сьогодні надовго?

Хоч сказав це, не відриваючи погляд від чашки, Кілліан зрозумів, що це було адресовано йому. Він відповів:

- Намагатимусь не затримуватись.

- Добре… Я чекатиму.

Вже вдягаючи пальто, лікар побачив Майю, яка вийшла провести його. На її обличчі була тепер вже неприхована радість. Він застібнув пальто і мовив:

- Побачимось увечері.

- Бажаю Вам хорошого дня, Кілліане, – весело сказала Майя.

Зачинивши за ним двері, вона притулилася до них спиною. Кілліан, незважаючи на розмиту страшну пляму замість ока на обличчі, здавався їй хорошою людиною. Власне, вона цю пляму і не помітила спочатку через цілий вир емоцій, що клекотів у ній. Та й за своє життя побачила немало подібного, тому навіть не стала загострювати свою увагу на цій рисі.

- Певно, це професійна травма, – сказала сама собі й посунула до вітальні. До Аренда.

Він сидів на тому ж місці, врешті почавши надпивати холодну каву. Йому явно смакувало. Тільки Майя думала сісти, то побачила, що перед ним на столі лежать дві фотокартки.

- Що це за фото? – приязно поцікавилась. – Можна подивитись?

Аренд мовчки кивнув і подав їй фото. Жінка роздивилася зображення. На одній світлині Кілліан і Аренд сфотографовані на набережній; чоловік стояв прямо, спершись рукою на загорожу, усміхнений хлопець сидів на загорожі, закинувши ногу на ногу й підпираючи обличчя долонею. На іншій вони обидва стояли перед великим міським фонтаном. І Аренд усміхався так само. Відкрито, радісно… Як колись.

- Я б хотів із Вами про дещо поговорити, – тихо сказав Ярослав, дивлячись в очі Секерешеві.

- Уважно слухаю. Відгул хочете?

- Та ні. Я… я за Кілліана прошу. Якусь відпустку для нього, може. Йому це потрібно.

Ярославові не треба було розповідати про проблеми товариша зі здоров’ям, щоб він їх помітив. Тому й пішов говорити з не дуже приємним йому начальством, бо знав, що Кілліан не стане випрошувати відпустку сам.

Секереш усміхнувся:

- Я бачу, Ви маєте якісь причини про це просити.

- Так, – твердо відповів Кловський.

- Що ж… Я візьму до уваги Ваше прохання. Якщо хтось і заслуговує у нас на відпустку, то це Кілліан.

Бернард терпіти не міг сноба, який вважав себе кращим і розумнішим за інших, відверто плюючи на стандарти провідних умів психіатрії. Кілліан його дратував своїми псевдо-прогресивними методами та вірою в божевільних. Це, на думку літнього лікаря, було марнуванням часу та потуранням бажанням тих, на кого і воду шкода витрачати. Окрім того, він дивувався тому, що Кілліана – байстрюка практично! – прийняли на роботу в поважану лікарню. І всім їхнім колегам, схоже, було байдуже. Хоча ні, не всім. Траплялися й розумні люди. Той же Фрідер. Та й деякі медсестри не вельми хотіли працювати з людиною сумнівного походження.

Сам Бернард став психіатром із чисто особистої цікавості, досліджуючи межі людського божевілля і не маючи на меті допомогти тим, над ким ставив експерименти. Він був одним зі старожилів і перших професорів лікарні, запрошених персонально Секерешем. Тодішній ентузіазм головного лікаря Бернарда не захопив, але він узявся за роботу із завзяттям. Цей же вискочка фон Бреннт прийшов не так і давно й миттю вирішив, що звертати увагу на думки старших не обов’язково. На старого професора він теж зважав як на набридливу муху здебільшого, що Бернарда особливо злило.

Побачивши, як Кілліан заходить до лікарні з незвичною для нього усмішкою вже далеко не вперше, Бернард всерйоз замислився про зміни в настрої зазвичай похмурого індиферентного колеги. Позаяк зайнятись йому було останнім часом нічим, і справи його пацієнтів відійшли на другий план за особистими проблемами зі здоров’ям, він натомість вирішив порозважатись, спостерігаючи за ненависним фон Бреннтом. За відсутністю справжніх інтересів він часто лише тим і займався, що пробував влізти в життя інших. Тільки хіба больові експерименти можна вважати справжнім інтересом.

Бернард почав помічати на вулицях містечка Кілліана не самого, а з якимось хлопчаком. Хлопчак був дивно вдягнутий – не по сезону абсолютно. Благенька шкіряна курточка, сорочка… Однак хлопчаку було явно комфортно. А Кілліан… Кілліан усміхався. Усміхався, чорт забирай, тепло! Ніжно навіть. Бернард уперше уздрів це в кафе у королеви, куди запхався якось увечері морозної днини. Ті двоє сиділи боком до входу і були поглинуті один одним. Бернард здивувався, бо ще ніколи не бачив Кілліана таким… Він не знав навіть, як це описати. Він похапцем узяв тістечка, по які прийшов, і вшився з кафе. Лиш одного не врахував: Кілліан таки угледів його.

Не подав виду, але угледів.

І зрозумів, що цей пацюк запримітив їх. Не велика біда, подумав він, але пильність послаблювати не треба.

І тепер ось Бернард підіпхався прямо до нього і, миролюбно всміхнувшись, привітався:

- Здоровенькі були, фон Бреннте.

- Вітаю, – кинув Кілліан.

- Я оце почав помічати, що Ви в піднесеному настрої, – промурчав ніби між іншим Бернард.

Кілліан глянув на старшого колегу без виразу:

- А Вам же ж із того що?

Бернард дещо збентежився і не відразу порушив тишу. Кілліан тим часом кивнув Ярославові, що наближався з іншого кінця коридору до них. Врешті Бернард видушив із себе:

- Якось то… незвично, так би мовити.

Кілліан знову глянув на нього байдуже і пішов назустріч університетському товаришеві.

Старий психіатр склав губи бантиком. Все ж це мертве око його виводило з себе. Неприємне, як у привида. Воно було однією з причин неприязні Бернарда. Бридке і лиховісне. Як несправна машина, яка тільки й чекає, щоб вибухнути й зруйнувати дім. Не стримавшись, він тихо докинув, ніби до себе, аби дошкулити Кілліанові:

- Не забудьте Біблію, з Вашими методами вона знадобиться.

Кілліан спинився. По його обличчю розпливлася посмішка. В грудях страшно заболіло. Двоє медсестер, що також стояли в коридорі недалеко, глянули на нього. Одна з них, безнадійно закохана в лікаря, дещо порожевіла, але рум’янець тут-таки зійшов з її обличчя, коли вона побачила зловісність цієї посмішки. Кілліан, не обертаючись, чітко вимовив:

- А Вам, Бернарде, було б непогано її врешті прочитати. Корчите з себе вірянина, а самі жодного разу навіть пилу не струсили зі свого примірника. І не Вам казати, що мені робити з моїми методами.

Ці слова пролунали в цвинтарній тиші. Кілліан, анітрохи не цікавлячись думкою оточуючих, пройшов до свого кабінету. За ним зайшов Ярослав. Двері зачинились. Бернард побілів від заледве стримуваної люті.

Міледі вмостилась на плечі Аренда, який розглядав фотокартку вродливого чоловіка, що серйозно дивився в об’єктив. Його волосся було акуратно зачесане назад, але все одно не по моді довге, по плечі, у хвoсті. Камера вхопила ледь насмішкуватий погляд великих очей. Ця фотографія лежала в серванті, куди Аренд раніше не дивився. Коли Майя шукала тарілки, то ненароком зачепила фото, і воно впало додолу. Жінка підняла фото і спитала, хто це. Аренд почав розглядати світлину. Він не відповідав, а Майя не надокучала.

Очі чоловіка на фото звузились, і на якусь мить Аренд побачив Едо. Тепер уже погляд був злісний. Аренд повернувся до Майї, але не дивився на неї, натомість спинивши погляд на її зап’ясті з масивним золотим браслетом, подарованим їй колись кузеном Менті.

- І на тобі блискучі кайданки, – мовив.

Майя не здивувалась, зрозумівши, що мав на увазі Аренд.

Того дня він розмовляв винятково німецькою.

Жінка не раз чула про те, які страшні та небезпечні божевільні, особливо ті, яким вдалось утекти. Вона не думала спростовувати ці історії, але мала свою думку щодо того, що зробило їх такими небезпечними. Її більше цікавило, що Аренд був спокійним. Все, що вказувало на його хворобу, як їй здавалось, – це незрозуміла й незв’язна іноді мова.

Зараз вона прикидувала, де може бути Гранд Король, щоб повідомити йому про радісну звістку.

- Всі традиції, обмеження і умовності народжені фразою: “А що люди скажуть?”, – ніби зовсім не до ладу сказав Аренд.

- Ти це до чого?

Він втупився в неї своїми водянистими очима, ніби згадуючи, що тільки що сказав.

- Люди себе сковують… тим, що якийсь ідіот колись вирішив придумати, бо йому так… сприндилось, – врешті мовив. – Дивна тенденція – дотримуватись безглуздих заборон. Наші з Кілліаном стосунки засуджували б навіть якби це не каралося законом. В такого, як я, закохатися не можна такому, як він.

- Чому ти завів цю розмову?

- Боюся втратити його. Зіткане з ненависті суспільство має жахливу силу. Воно може відібрати Кілліана в мене. Як відібрало все інше.

- Але ж Кілліан цього не допустить, – лагідно мовила Майя.

- Так… – тепло усміхнувся Аренд. – Він – хороша людина. Це таке щастя… Бути поруч із ним. Просто бути поруч.

Знову зайнявся вивченням фотокартки. Роздивившись кожен міліметр фото, перевернув його і побачив напис, зроблений чиєюсь незнайомою рукою, явно не Кілліана: “Коханому від Деніела Дансі. 1890”. Деніел?.. Аренд затримав думку на цьому написі.

- Зацікавився? – раптом почувся чийсь голос.

- Можливо, – пробурмотів Аренд.

Кинув фотокартку на стіл і заходився пестити Міледі, яка замурчала на всю кімнату.

За кілька хвилин почулися звуки дверей, що відчинялись. Господар дому повернувся. Міледі зістрибнула з плеча хлопця і побігла вітати Кілліана. Він із ніжною усмішкою дивився на те, як чорна розкіш тереться об його ноги, руладами даючи знати про свої почуття до нього. У проході з’явилася Майя. Її обличчя осяяв усміх.

- Вітаю! – голосно сказала вона.

Кілліан кивнув і зняв пальто. Майя підійшла до нього, і він спитав:

- Без проблем?

- Узагалі, – розвела руками Майя. – Лише говорить загадками. Та, в принципі, його нескладно зрозуміти.

- Це добре, – дещо втомлено відзначив Кілліан, розмотуючи шарф.

- Він… він так піклується про Вас. Чистив Ваші костюми і кожен обіймав. Кожному стільки уваги приділяв… Казав, що костюми завжди мають відповідати Вашій зовнішності. Щоб Вам не треба було про це думати.

Лікар усміхнувся.

- Знаєте, – продовжила жінка, – ми з ним пішли купити мені квиток на потяг. Він розповідав про химерних дівчат у платтях, яких ви дивилися недавно… Ви не знаєте, що це?

- Знаю, – зітхнув Кілліан. – Це одна з його галюцинацій. Дівчат тих нема. А розповідь ця викликана, я думаю, тим, що відбувалось це на закинутій залізничній станції, а ви були на вокзалі. Якщо хочете, пізніше розкажу детальніше.

Майя кивнула й попрошкувала на кухню.

Там стояв недавно зготований стейк з телятини. Він був досить великим, а у всіх трьох апетити були незавидні. На трьох вони його й розділили, заїдаючи салатом, який накришив Аренд. Юнак не брав участі у розмові лікаря і артистки. Лише тримав Кілліана за руку. Майя ж розповідала про свою поїздку до кузена Менті.

- Я маю сповістити його про те, що Аренд живий, – пояснила вона. Секунду помовчавши, ризикнула: – То що то були за танцівниці? Аренд так цікаво розповідав…

- Вони всі були в красивих, але своєрідних платтях, таких, наче тіні, – не вдаючись у подробиці, почав Кілліан.

Він відразу запримітив, що в Майї був неабиякий інтелект, і вона все зрозуміє і в метафоричній формі.

- Вони вирішили станцювати в театрі на одній із наших станцій, яка в лісі розташована. Безглузда станція, та вони прикрасили її все одно.

Аренд усміхнувся, киваючи і не відриваючи погляду від шматка м’яса, до якого все ще не доторкнувся. Майя ж, вловивши слово “тіні”, все збагнула. В її очах Кілліан прочитав розуміння того, що відбулось, і з полегшенням тихенько зітхнув.

По вечері, коли вони залишились удвох на якусь мить, вона майже пошепки мовила:

- Як шкода, що це не можна вилікувати…

- Знаєте, все це ще й тим ускладнюється, що він розуміє, що хворий, та не завжди відрізняє, де запалена картинка, а де реальність.

- Наприклад?

- Наприклад, його перші слова до мене були: “Ви справжній?” Себто він знає, що бачить іноді щось, чого немає. Навіть часто усвідомлює, що це галюцинація, але також багато галюцинацій вислизають з його уваги.

- І Ви йому взагалі не кажете, коли щось є галюцинацією?

- Я не хочу його роздратувати чи засмутити. Не знаю, як він зреагує, тож поки утримуюсь від таких розмов. Я ж тому не кажу йому, що Едо – це галюцинація, бо він для Аренда був тим єдиним, хто залишився поруч. А після того, що Ви розповіли про його втечі, і не казатиму, поки не вирішу, що з цим робити. Аренд і так розбитий через усе, що з ним сталося, і я не хочу ще більше поглибити проблему. Але й не ігноруватиму.

Майя прикусила губу і легенько стиснула Кілліанові руку. Він подивився на неї, і їй здалось, що незряче око якраз і бачить усе те, що здоровому окові не вловити.

- Ви справді кохаєте Аренда?

- Справді, – кивнув Кілліан.

Запала недовга пауза, після якої Майя майже благально мовила:

- Я сподіваюсь, що Ви його не кинете.

- Не кину.

Він роззирнувся по кімнаті й побачив, що на столі щось біліє. Фотографія. Кілліан вже знав, що то за фото. В нього тут була тільки одна фотографія. Він підійшов до столу, щоб прибрати її. Покласти на місце.

Майя невпевнено пояснила:

- Вибачте за це. Я шукала тарілки. Вона якраз біля тарілок була. Аренд якось дивно дивився на неї. Незадовго до того, як Ви повернулись.

Кілліан не відповів. Він дивився на фотографію з якимось болем. Цей біль ішов не від серця, а від свідомості, яка нашіптувала про втрачений час. Втрачений і витрачений на того, хто навіть не спромігся особисто розірвати стосунки. Цікаво, як би він почувався, коли б побачив Деніела десь на вулиці? Кілліан зловив себе на думці, що не хотів би знову з ним побачитись. Аренд тепер займав усю його сутність. Треба позбутися світлини. Пізніше, не при свідках.

“Ніби вчора він мені це фото дав”, – подумав відчужено. Перевернув фото, провів кісточками пальців по написові, ніби перекреслюючи його. І недбало поклав фото назад у сервант. Він не помітив, що недалеко від нього стояв Аренд і все це бачив.

Майя мовчала, не воліючи порушувати тишу. Кілліан на якусь мить прикрив очі, потім тріпнув головою і рівним голосом сказав:

- Прошу вибачення. Я замислився про минуле трошки.

Майя – вже в жіночому вбранні – поїхала в неділю. На пероні, прямо перед від’їздом, вона, по-дружньому обіймаючи Кілліана, прошепотіла йому на вухо:

- Дякую Вам.

Кілліан усміхнувся і сказав, подавши її маленьку валізку:

- Скоро побачимось, сподіваюся.

Арендові було краще сьогодні, і він цілком усвідомлено дивився на Майю. Його вона обіймала набагато довше, ніж Кілліана.

Вони провели поглядами поїзд, і Кілліан вже зібрався спитати, чим би Аренд хотів зайнятись, коли хлопець сам випередив його:

- Ходімо до Альте Ювель.

- Ходімо, – спокійно погодився лікар.

Вони неквапом рушили за межу містечка. Погода того дня сприяла їхнім планам: не сонячна, вкрита ясними білими хмарами, без снігопаду. За відсутністю кучугурів ішлося їм легко. Аренд був у своїй звичній курточці й подарованих на Різдво штанах і сорочці. Взувся в нові ботфорти. Кілліан купив йому чоботи, на що отримав щирий усміх вдячності. “Це… теж мені?” – спитав Аренд радісно, притиснувши ботфорти до грудей. Кілліан кивнув, утішений реакцією. “Я вже й забув, як це… Коли щось дарують. А тут ти… Приходиш і розпещуєш мене”, – лагідно мовив хлопець.

В старезному маєтку, як і думалось обом, було не спекотно. До того ж навалило снігу за минулі дні. Аренд, до цього мовчазний і похмурий, помітно пожвавився, що запримітив Кілліан. Хлопець неквапно пройшовся вестибюлем, який свого часу, певно, бачив не одну сотню поважаних гостей. Дотепер, хай і занедбаний, зберігав залишки величності.

Кілліан саме глянув угору, туди, де дах провалився на підлогу, як почув голос Аренда, що луною рознісся по величезному вестибюлю:

- Хто такий Деніел?

Чоловік застиг на місці. Він не думав розказувати Арендові про колишнього коханого і тим більше не очікував, що ця розмова станеться в будиниську, який вже давно треба було б знести, а на його місці розбити заміський парк.

Кілліан опустив голову і побачив Аренда, який незворушно втупився в нього. В очах не було нічого, зовсім нічого. Наче то не він задав запитання. Такі очі Кілліан бачив часто. В душі защеміло. Однак зовні він залишився спокійним і рівним голосом відповів:

- Мій… – тут він затнувся, ніби відмовляючись прийняти давню реальність. – Я… кохав його.

- Тобто він твій колишній, – нібито бездушно резюмував Аренд, розвернувшись до сходів, що вели на другий поверх.

- Якось так, – тихенько зітхнувши, підтвердив Кілліан.

- Угу… – мугикнув Ле Принс, вже здіймаючись сходами.

Кілліан не міг відвести від нього погляду. Аренд був ніби оповитий якимось туманом, хоч це, мабуть, була всього лише збурена пилюка. Здавалося, ніби він підіймався сходами на небо… Кілліан кліпнув кілька разів, щоб прогнати це видиво. В грудях запекло. Він задихнувся на якусь мить.

Тим часом Аренд спинився, повернув голову до нього і задав наступне питання:

- І що сталось?

Зрозумівши, що він має на увазі причину розриву, Кілліан просто мовив:

- Я був занадто ревнивий.

Аренд помовчав, водячи очима туди-сюди. Врешті озвався:

- І все?

- А що б ти ще хотів?

- Не знаю… – Хлопець помізкував і потім висловив свою думку: – Я не побачив у тобі ніяких натяків на ревнощі. Ти… Мені здається, ти занадто спокійний і раціональний.

Кілліан теж почав сходити на другий поверх.

- Хтозна… Може, я такий з роками став. Та власне, я справді був ревнивцем. Я казав тобі про це, пам’ятаєш? Я вважав, що Деніел найкращий чоловік на світі, і що він може піти від мене. Ревнощі – це погано. І я це навіть тоді знав. Та все одно нічого не міг вдіяти.

Тепер він порівнявся з Арендом, який почав показувати проблиск розуміння у великих різнокольорових очиськах. Якусь мить вони дивились один на одного, поки Аренд не порушив тишу:

- Я думаю, що це було не через ревнощі.

- З чого ти це взяв? – підняв брови Кілліан.

- Я не певен, що кинув би тебе тільки через ревнощі. Це ж дурня. Хоча зі мною точно не ревнуватимеш. Ні до кого буде.

Він холодно засміявся і пішов далі сходами. Кілліан залишився на місці, замислившись чогось про сказане Арендом. Тим часом хлопець розвивав свою позицію:

- Ясна річ, мене називають божевільним, та все ж мало бути щось таке, що змусило б його піти. Кинути тебе. І це не ревнощі.

Біля вікна на всю стіну стояв Едо і мовчки кивав. Повільно, виважено, ніби погоджуючись із Арендом. Коли він сюди прийшов? Кілліан знову ворухнувся, щоб іти за хлопцем, і сказав:

- Може, й так. А може, ти перебільшуєш, і я просто поганий коханець.

Він спинився перед дверима однієї з кімнат і доторкнувся до ручки. Вони легко подалися. Тільки скрипнули трохи.

В невеликій кімнаті був затхлий запах. Посередині, присунуте до стіни, стояло ліжко. На стіні висіло розбите дзеркало. Більше нічого вартого уваги Кілліан не помітив. Але залишився в кімнаті, бо в проході став Аренд.

Раптом Кілліана ніби прорвало:

- І коханець із мене поганий, і старший брат кепський, і лікар посередній. Ти зустрівся з найбільшою посередністю на світі, єдина ознака якої – розквашене око.

Вуста Аренда сіпнулись, так, ніби він хотів щось сказати. Та промовчав, бо Кілліан продовжував, ні на що не дивлячись:

- І цій посередності дали право судити людські долі, розкошувати в будинку, який їй не належить, розмовляти з дійсно прекрасними людьми. Знаєш, – без переходу змінив він напрямок теми, – Гідеон не розказував, коли убив свою першу жертву, бо не хотів, щоб мені довелось проти нього свідчити, якби все викрилось, і його спіймали. Щоб не засмутити мене, не заплямувати мою репутацію… А я ж знаю, що це він. Він убив сволоту, і йому б медаль мали дати за те, що він хоч якось почистив це містечко від погані. Я втратив його.

- Втратив?.. – тихо, немов відлуння, повторив Аренд.

- Втратив, – безбарвно мовив Кілліан. – В інтернаті він тільки мене слухав. Як я йому казав зупинитись, він зупинявся. Я казав йому прочитати книжку, яку їм задавали, і він читав, хоч і лаявся немилосердно. Я казав йому не бешкетувати, він припиняв. Він нікого не слухав, а мені корився безумовно. І я, мабуть, міг перешкодити його бандитській діяльності. Або ні… Хтозна… І тепер я мав би заявити в поліцію, щоб його загребли й стратили… А я не роблю цього, бо вважаю, що ті, кого він убив, заслуговували на смерть. Хай зі мною сто разів не погодиться закон. Я не хочу втратити брата ще раз. З мене ще гірший громадянин, ніж лікар.

Кілліан присів на підвіконня, анітрохи не бентежачись, що купа пилу залишить плями на його пальті. Він був занадто заглиблений у свої невеселі думки. Аренд наблизився, але не сідав поруч. А Кілліан продовжував свій монолог, вже говорячи ніби сам із собою:

- Гідеон каже, що то він знеславлює наше прізвище. А як на мене, то я – соромисько нашої родини. Посередній, агресивний, зарозумілий…

Він затнувся і флегматично пошкріб нігтем брудне вікно.

- Так і в Берліні. Хто мені заважав бути таким самим лікарем, як і всі? Але ж ні, мені хотілося щось значуще зробити. І вони тільки чекали приводу, щоб мене позбутись, бо занадто бунтівний. – Він гірко всміхнувся. – І таки знайшли до чого причепитись.

- І до чого ж вони причепились? – обережно спитав Аренд.

Кілліанові знову майнула думка, що форма хвороби Аренда доволі легка. Поки що, принаймні.

- Я писав йому… Деніелові… листа… про те, що все ще кохав його. Так і не надіслав, і мій тодішній головний лікар побачив цього листа. Дивно, але він просто дозволив мені піти. Звільнив, точніше. Вирішив не розказувати поліцаям.

Помовчавши трохи, Кілліан узяв крижані руки Аренда в свої й довершив:

- Гідеон кращий за мене. Він хоча б не намагається бути тим, ким він не є.

- А ти ким намагаєшся бути?

- Я… Хорошим лікарем, – зронив чоловік майже нечутно.

Серце Аренда тенькнуло. Кілліан стомлено ткнувся лобом йому в груди. Хлопець легенько вивільнив свої руки й обійняв Кілліана, заспокійливо погладжуючи чорняве волосся. Густе, жорстке, воно чудово підходило для того, щоб його пестили, подумав Аренд, а вголос сказав:

- Але ти хороший лікар.

Він відчув, як Кілліан здригнувся в його обіймах. Однак заперечень не послідувало, і Аренд провадив далі:

- Я лікарів побачив немало у своєму житті. Ти – хороший лікар.

Едо неголосно озвався:

- Звідки ти це знаєш? Хоча… Біс тебе іноді зна.

Він мугикнув, підморгнув Арендові й нечутно засміявся. Після цього вказав на шматок скла з розбитого дзеркала, що валявся на підлозі.

Аренд підняв той шматок і раптом черконув себе ним по щоці. Кілліан підняв погляд; чомусь ані жаху, ані якогось занепокоєння ця дія в нього не викликала. Лише жаль, що хлопчина калічить себе. На щоці хлопця утворилась продовжна рана, зачервоніла лінія крові. Аренд узяв обличчя Кілліана в долоні й мовив, ніжно пестячи його щоки великими пальцями:

- Дивно це, знаєш, – те, що люди намагаються щось розгледіти в очах інших людей. Побачити там душу. Чи її віддзеркалення…

Краплинка крові впала Кілліанові на лице. Але він не зводив погляду з хлопця. В грудях заболіло.

- А що там можна побачити? Що можна побачити в зіницях? Це ж просто дірки на обличчі. Очі – це омана. І слова – омана. Побачити правду можна тільки у вчинках. Особливо тоді, коли людина робить щось, упевнена, що її не бачать. У вчинках бачиш справжню людину. Знаєш, що я побачив у тобі? Знаєш?

- І що ж ти побачив? – самими вустами спитав Кілліан.

- Те, чого я ніколи не бачив у жодному лікареві: бажання захистити.

Наступної миті Аренд нахилився і припав губами до напіврозкритих губ Кілліана. Він цілував людину, яка так швидко стала йому рідною, з усією ніжністю, на яку був здатен. Аренд кохав. Глибоко кохав цього лікаря і хотів бути поруч із ним. Хотів, щоб Кілліан його захищав. Щоб любив і далі. Руки Кілліана обвились навколо талії Аренда, він так само ласкаво відповідав на поцілунок. З його вуст зірвався тихий стогін.

Врешті Аренд сам перервав поцілунок і, притиснувшись лобом до лоба Кілліана, закінчив свою думку:

- Ти захищаєш мене від божевільні й від поневірянь. Ти захищаєш Гідеона від страти. Ти захищаєш своїх пацієнтів від страждань. Ніколи не смій казати, що ти посередність. Не смій. Не смій.

Голос Аренда змінився. Останні слова він сказав майже злісно.