Мушля

Твої очі, як те море

Супокійне, світляне;

Серця мого давнє горе,

Мов пилинка, в них тоне.

Іван Франко

Літо проходило в цілому спокійно. Рана загоїлась без сліду. Клара повернулась у столицю. Кілліан бачив, що Аренда вона нервує, і це погіршує його психічний стан. Хлопець майже постійно перебував у накрученому стані, хоч заради Кілліана й намагався стримуватись, наскільки дозволяла хвороба. Це йому давалося вкрай важко, і лише Кілліан був підтримкою. Частіше Аренд просто уникав Клару й мовчав у її присутності, постійно нагадуючи собі про прохання коханого трішки потерпіти. Злісно дивився на те, як Кілліан із нею розмовляв; вважав, що її поведінка – лише прикриття ненависті до сина.

- Але ж Кілліан не став би прикидатись?.. – болісно шепотів, залишаючись на самоті.

Жінка бачила, як багато значив цей хлопець для її сина, бачила, як Кілліан радіє кожному прояву ніжності Аренда, тому вирішила не ускладнювати йому життя й поїхати раніше, ніж планувала. Із певним зворушенням зронила, коли була наодинці з Гідеоном:

- Він так сильно кохає цього юнака…

- Набагато сильніше, ніж кохав Деніела, я думаю, – відповів молодший син.

Кілліана непокоїло марення Аренда Деніелом, яке знову посилилось після візиту Клари. Хоч він жодного разу навіть імені Деніела не згадав, Аренд все частіше починав розмову про нього і сам через це злостився. Його ревнива ненависть до того, кого він ніколи не бачив, змушувала Кілліана використовувати майже всі свої напрацювання, зокрема музику, щоб підтримувати психіку Аренда в прийнятному стані. Це допомагало трохи приглушити марення, як і вплив моря; після прослуховування музики, холодних ванн, прогулянок набережною і пірнань у прохолодну воду хлопець втихомирювався. В моменти просвітлення ставав ще ніжнішим з Кілліаном, ніж будь-коли.

Гідеон постановив цього разу нікуди не зникати. Увага до його особи останнім часом послабилась, і він міг проводити свої дні поряд із братом, якого потроху з’їдала власна хвороба. Гідеон не втрачав надії, що щось із цим можна зробити, але не висловлював своїх хистких сподівань.

Якось увечері, коли Аренд, передрукувавши всі нові записи Кілліана, скрутився клубочком й заснув у вітальні, брати всілися там прямо на підлогу під стіною, і Гідеон похмуро втупився в хлопця. Врешті він вичавив із себе:

- Кілліане, мене це дуже казить.

- Що?

- Як ти думаєш із ним упоратись, коли хвороба переможе тебе? Я так розумію, ти не будеш запихувати його в божевільню, так? І що з ним станеться?

- Без поняття, – втомлено сказав Кілліан. – Ти вважаєш, я не думав уже про це? Я не хочу жодних лікарень для нього, ти знаєш.

Гідеон, повагавшись, спитав:

- А ти певен, що Аренд житиме без тебе?

Кілліан відчув щем у серці. З одного боку, він не хотів, щоб Аренд убив себе. А з іншого боку, його власницька натура давала про себе знати…

Гідеон покусував губу. Він не знав, як брат поставиться до його пропозиції, але вирішив закинути пробний камінчик.

- Скажи, ти не заперечуватимеш, якщо я буду з ним… якщо, звісно, мене не вб’ють до того часу? – мовив він після чергової недовгої паузи.

Кілліан повернув голову в сторону брата. Його застиглі, ніби мертві, очі втупились в Гідеона.

- Я не хочу і не збираюся обтяжувати тебе цим. Ти уявляєш, як це – бути з кимось, доглядати… коли ця людина душевно хвора і ще й не потрібна тобі? Я не можу собі дозволити цього.

- Замовкни, – роздратовано прошипів Гідеон. – По-моєму, ти забуваєш, що ти мій брат. Я не знаю, як з хворими поводитись, але ти можеш мене навчити. Кілліане…

- Чого тобі це треба? Ти не дуже прихильний до нього.

- Я прихильний до всіх, до кого прихильний ти, – відрубав Гідеон. – Ти це розумієш? Ти любиш Аренда, і я бачу, що він хороша людина, хоч і не при собі. Він до мене, щоправда, ставиться дещо упереджено…

- Воно й не дивно, – гмикнув старший брат, – самі твої рубці ні на що хороше не вказують.

Гідеон коротко засміявся.

- Прекрасно, прекрасно. То як тобі моя пропозиція?

- Не знаю. Чесно. Ще добре, що він усвідомлює себе й своє довкілля. Аби не допустити руйнування його психіки аж до втрати самоусвідомлення… І не треба мені тут розповідати казки. Я знаю, що він тобі не подобається.

Кілліан встав з підлоги, підійшов до Аренда, який безгучно спав, і обережно поцілував його скроню. Гідеон легенько всміхнувся:

- Може, і так. Але це не значить, що він погана людина.

Помовчавши, спитав:

- То який з нього перекладач?

- Хороший. Я відніс на перевірку пару його перекладів у професійне бюро. Мені там сказали, що, за винятком кількох незначних пунктуаційних і стилістичних помилок, все добре. От яка корисна штука – життя в мовному середовищі. Хоч я більше даю йому мої записи передруковувати й іншим подібним марудством займатись. Сам знаєш, як я “обожнюю” цю паперову дурню. Але…

- Що?

- Ти спитав, чи буде Аренд жити без мене. Він сказав якось, що піде за мною… Я не став уточнювати, що це значить, та мені здається, що він не дуже довго проживе без мене.

Пізно вночі, коли Гідеон уже пішов до себе спати, Кілліан без якоїсь мети роздивлявся темряву за вікном. Відчув на собі погляд Аренда. Обернувся. Хлопець підійшов, обійняв без жодного слова й зарився обличчям в шию Кілліана. Лікар обвив талію коханого, на душі полегшало. Мовив:

- Тобі треба відпочити, милий.

- Мені треба бути з тобою, – ледь чутно зронив Аренд, міцніше обійнявши Кілліана.

Кожне слово було просякнуте безмежною любов’ю.

Проводячи якусь пацієнтку коридором, медсестра з дозволу Бернарда боляче вдарила її за те, що та повільно йшла. Жінка налетіла на стіну, в той час як Бернард буркнув:

- Давай вже швидше, чорт забирай. Мені ще з головним сьогодні говорити.

І шарпнув пацієнтку за руку, аж та впала на коліна. Кілліан, хоч і не забув їхню з колегою угоду, все ж підійшов до Бернарда й поспитав:

- Я прошу вибачення заздалегідь, що порушу нашу угоду, та що ви обидва в біса робите? Ви ж бачите, самі мені казали, що вона не може швидко йти.

Медсестра зіщулилась. Старигань зловісно блиснув очицями.

- Ми ж, здається, домовились… Це недолюдина, що Ви так за них усіх заступаєтесь? – з презирством просичав він, косячись на хвору жінку, в очах якої були сльози.

Кілліана розібрало. Тим не менше, він сказав спокійно:

- Все ж я б порадив Вам не показувати свою вищість беззахисній людині. Приємно, коли хворі не можуть постояти за себе? Приємно свою силу над безсилими показувати, так?

- Мені видніше, як з нею поводитись. Я її лікар.

- Ви душогуб. Визнаю, зробив помилку, коли вирішив більше не конфліктувати з Вами. Хоч ми, по правді, не конфліктуємо, а дискутуємо, чи не так? – з єзуїтською посмішкою доповнив він, відразу відчувши, як груди йому стискають гарячі сталеві лещата. – Ви, до речі, теж припиняйте знущатися з беззахисних, – повернувся він до медсестри.

Вона не посміла суперечити лікареві.

- Ваша зарозумілість відштовхує, – з гідністю заявив Бернард, хоч у нього все клекотіло всередині.

- Моя зарозумілість підживлюється Вашими діями, – відповів Кілліан.

- Ви маріонетка, фон Бреннте. Дозволяєте пацієнтам маніпулювати Вами.

- А Вами маніпулює невігластво.

Навколо них зібралися інші лікарі, хтось побіг по головного. Про взаємну важку неприязнь фон Бреннта і Бернарда знали в лікарні абсолютно всі, починаючи з очільника й закінчуючи двірником. Один психіатр середнього віку холодно кинув:

- Не влазьте у справи Ваших співробітників, фон Бреннте.

- Самі своїми вказівками скористайтесь, – процідив Кілліан, навіть не повертаючи голови до колеги.

Готтел став між ними й застережно сказав:

- Так, шановні, спиніться. Ви ж цивілізовані люди.

В цей момент у коридор влетів Секереш і, зрозумівши миттю, в чому суть, запросив Кілліана і Бернарда до свого кабінету з підкресленою ввічливістю.

І вже там втомлено поцікавився:

- Та невже вам настільки складно співіснувати мирно, a fenébe? Це Ви почали, фон Бреннте?

- Саме так, – зверхньо відповів Бернард, коли Кілліан тільки відкрив рота.

Секереш виразно зітхнув, подивившись у нерухомі очі молодшого колеги. Вони нічого не виражали.

Вже всоте прочитавши обом лекцію про шанобливу спільну роботу і розуміючи, що небагато вона користі принесе, Секереш відпустив їх. Бернард пішов до пацієнтів, Кілліан же залишився в кріслі. Головний використав цю нагоду, щоб повідомити між іншим:

- Я тут дізнався, що батько Августина забрав його з чергової приватної лікарні.

- І що ж?

- Августин просився назад до Вас. Батько сказав, що це зайве.

Після короткої паузи Секереш докінчив:

- Хлопчина… застрелився.

Кілліан повів плечима, не здивувавшись такому кінцеві. З отаким-от батьком, подумав він, і ворогів не треба. На душі було погано й боляче від почутого. Відчув укол в серці від згаяного юного життя, але не показав це головному. Реакція була не та, на яку сподівався начальник. Він втупився в підлеглого. І тут Кілліан закашлявся. Притис долоню до рота. Пальці забарвились у червоний колір. Секереш це помітив і запанікував.

- Лікарю фон Бреннт? – притишено перепитав він. – Що з Вами? Подзвонити в лікарню, може? Вам погано?

- Та ні, – захриплим голосом прошепотів Кілліан, витерши пальці носовою хустинкою.

Посидівши певний час у кріслі в повній тиші, він піднявся повільно і кивнув Секерешу.

- Обіцяю Вам, – через силу мовив він, – я більше взагалі не скажу нікому жодного слова поза загальними робочими питаннями. Зробили Ви помилку.

- Яку?

- Вам не треба було мене брати на службу. Вас же попереджали, що я агресивний. Це не для Вас. І не для психіатрії, – якось безнадійно закінчив він.

Секереш промовчав. Лиш коли Кілліан вже був у коридорі, він тихо спитав:

- Це не заразне захворювання?

Кілліан засміявся і похитав головою. Відтак зачинив за собою двері, а Секереш залишився стояти на місці, замислено погойдуючись вперед-назад. Запізніло подумав, що його останнє питання було нетактовним.

Зачинившись у себе в кабінеті, Кілліан пригадав обличчя Августина, коли тільки вперше його побачив. І востаннє, коли отримав від нього подарунок як вдячність за допомогу. Глянув на свою сорочку. Якраз на ній були подаровані запонки. Провів пальцями по застібках.

- Чому ти не відпустив його назад до мене? Як ти міг так повестись із власним сином?.. – прошепотів.

Обвив себе руками, відчуваючи нестерпний холод у серці.

- Ми якось із батьками ходили якимось замком, де було ще кілька людей. Туристів, певно, – розповідав Аренд швидше сам собі, ніж Гідеонові, який, тим не менш, слухав. – Не знаю, що то був за замок. Тато казав, що замки – це головна фортеця європейської історії. В них є все. Все, що може бути цікаво вченому. Так от. Ми зайшли в якусь не дуже велику кімнату, а там старі-старі якісь пам’ятники. Прямокутні такі і вгрузлі в землю. В підлогу, гм… Я доводив, що там написано “Х”. Ніби десять. Як сторіччя. А над ними на стіні висіли гобелени і якісь мозаїки. – Тут хлопець затнувся і облизнув губи. – Дивні такі, ніби показували… показували, що там було, поки ті пам’ятники не поставили. Я повів батьків туди, до того каменя з Х. А вони мені не вірили.

Він засміявся. Холодно, відчужено. Гідеон залишився незворушним, хоч у думках йому було не по собі.

- Там було так холодно, а люди ходили, ніби в музеї, від каменя до каменя. І все це в залі з вікном. Мама не вірила, що там справді Х написано. А я все показував їй і показував. А вона не вірила. А потім ми пішли звідти, тато нас вивів, – з лагідною усмішкою закінчив він.

“Кілліан і справді святий – так кохати Аренда”, – подумав Гідеон.

Погляд його впав на стіл, де лежав лист від Майї. На ньому розташувалась фарбована мушля Аренда. Не маючи звичку читати чужі листи, Гідеон просто пояснив Арендові, від кого воно, і той витяг з кишені штанів мушлю, поклавши її на лист. Не зрозумівши цієї дії, Гідеон, втім, не став питати його ні про що. Просто переповів Кілліанові, коли той повернувся, заодно відзначивши, що Аренд йому, певне, вже довіряє настільки, що сам починає розмову: перші настанови Кілліана не проходили даремно.

Старший брат кивнув. Молодший, побачивши, що в нього немає бажання розмовляти, затих. Але Кілліан спитав:

- Це все?

- Так. Та я бачу, що в тебе й так настрою нема теревенити.

- Еге. Бевзі вимотують, знаєш.

- Знову старий пень?

- Знову старий пень.

- І що цього разу?

- Знущався з пацієнтки, – повільно, майже по складах, вимовив Кілліан, ідучи до ванної кімнати мити руки.

Йому перегородив дорогу Аренд, повиснувши на шиї.

- Я скучив, – просто сказав він.

Кілліан поцілував його, притиснувши до себе.

- Я теж сумував.

Решту вечора Аренд не відходив від нього. Аж поки Гідеон не пішов в іншу кімнату й не згадав про писанину на стіні. Вона ж саме тут… Фарба була акуратно заклеєна шпалерами, але якщо дуже постаратися, то помітити ледь видимі кутики нового клаптика можна. Гідеон підійшов до стіни й провів рукою по заклеєному місцю. Зітхнув. Він не побачив, що Аренд, який чогось пішов за ним, став у дверях. Почувся глузливий сміх Едо. Аренд щось нерозбірливо прогарчав і кинув перше, що зумів схопити, в стіну. Якраз туди, де був заклеєний напис. Це виявилась книжка, і вона глухо вдарилась спочатку об стіну, а потім об підлогу.

- Він любить цю наволоч? – прошипів він.

Щоками потекли сльози. Перед очима знову забігали скривавлені обличчя психіатрів-катів. Хлопець гучно бахнув кулаком по дверях, різко смикнувся і скрикнув. Гідеон кинувся до нього і обхопив руками, щоб попередити майбутні напади агресії. Аренд розм’як у його руках, все ще схлипуючи.

Ось на горизонті виник Кілліан, який почув тривожні звуки, і побачив цю картину. Гідеон порухом голови й виряченими очима подав йому знак пошвидше реагувати.

…Вже перевалило за північ, коли Кілліан зумів повністю втихомирити злість Аренда. Попросив його почекати в спальні. Відтак спитав Гідеона:

- Що його так роздратувало?

- Мазанина ота. Це я винен, мабуть. Я підійшов до заклеєного місця, провів по ньому долонею. А Аренд пам’ятає ж, де воно було.

- Ясно… Ти не винен. Не кажи так.

З кожним днем Кілліан все більше впевнювався в тому, що його життя провалюється кудись у темряву, особливо коли Секереш кидав на нього стурбовані та застережні погляди. Він, Ярослав і Готтел нікому не пробовкалися про хворобу Кілліана, але про це й так вже говорили всі, кому не ліньки, через помітніші зміни в його зовнішньому вигляді. Він схуд і став зовсім білим, що очевидно контрастувало з його чорним волоссям і робило його схожим на примару. Однак на всі тактовні й нетактовні питання він відповідав однаково:

- Просто нерви й втома.

Це цілком скидалось на правду. Незважаючи на хворобу, він виконував свої обов’язки вміло й старанно, не скаржачись і не просячи відгулів. Іноді він чув від пацієнтів слова подяки, і це трошки покращувало настрій. Хоч по-справжньому єдине, що не давало зовсім втонути у депресії, – це Аренд. Кілліан думав про коханого весь день, тримаючи його в пам’яті навіть під час складних випадків. Та про це ніхто не здогадувався, окрім Ярослава й Готтела, який одного разу зауважив, що Кілліан написав в історії хвороби ім’я Аренда. Він мовчки виправив помилку сам.

Гідеон чудово уживався з Арендом, але Кілліан знав, що він це робить не тому, що хоче, а винятково заради старшого брата.

Але Аренд його непокоїв ще більше, ніж будь-коли. Хлопець явно твердо вбив собі в голову, що Деніел все ще має пальму першості, хоч Кілліан про нього й не думав би, якби не Аренд. Його серце цілком належало Ле Принсові, і він намагався це показати усіма відомими йому способами. Іноді Аренд забував про свій пунктик після невтомних зусиль Кілліана і кількагодинних заспокійливих розмов за холодним чаєм, іноді знову зациклювався на ньому.

І тут Бернард, якому все пекло від образи на вискочку, знову нагадав апатичному Секерешу про Аренда. Секереш відмахнувся від цих дурниць, вважаючи, що не його справа, з ким водиться його лікар, поки все пристойно. Що в його розумінні пристойно, так Бернардові й не було ясно. Готтел, який про все відомим лише йому чином дізнавався й без чуток, насмішкувато пробурмотів собі під ніс:

- Доведеться тобі відчепитись, маразматику старий.

Та криві усміхи Готтела від Бернарда не сховались, і він просичав урешті:

- А Ви ж чого зубоскалите?

Готтел залишив це питання без відповіді.

На кілька днів у гості приїхала Ангеліна. Хотіла похвалитися своїми досягненнями. Вона легко влилася в плин життя у новому місті, регулярно ходила на зустрічі з професорами та представниками університету й була серед улюблениць спільноти. Вступила в місцеву жіночу спілку і крутилась у журналістських колах. Знайшовши для доньки пансіонат недалеко від свого помешкання, Ангеліна тепер могла не переживати за її майбутнє і за своє навчання, приходячи до Віри тричі на тиждень, коли дозволяла робота. Вона детально розповіла Кілліанові про свої успіхи, і він вперше тоді побачив на її лиці усміх.

“То ось чого Вам бракувало”, – подумки резюмував, кинувши погляд на її вогняну гриву. Її руде волосся тепер нагадувало яскраве полум’я, так, ніби все єство Ангеліни раділо, що її мрія нарешті збувалась.

Вони проговорили весь вечір, ділячись думками та планами, і Кілліан був щиро радий, що Ангеліні тепер краще, ніж будь-коли. Жінка зауважила, що він так і не знайшов собі нову помічницю. Лікар лише повів плечима і сказав, що сам порається й наймає відповідних працівників, коли треба. Вирішив не розвивати цю тему. Про зміни в зовнішності чоловіка Ангеліна не спитала, подумавши, що це нетактовно. Та й не такі вони значні… Зітхнула тихенько: “Може, просто перевтома. Все ж Ви як проклятий працюєте.”

Тато повернувся, коли Аренд навіть і не думав уже, що побачить його. Хлопець лежав на дивані, перегортаючи бездумно сторінки книжки лезом ножа, який узяв із кухні, й чекаючи на Кілліана, коли тато став у дверях, з ласкавістю та легким сумом в очах. І він сказав те, чого Аренд боявся і що змусило його підскочити на ліжку:

- Ти йому не потрібен.

Кілліан же стверджував, що його нема!.. Аренд не знав, як на це реагувати, тому просто залишився сидіти на ліжку, злий, розбитий і без найменшої уяви, що робити, стискаючи ножа в руці. Та все ж він похмуро відповів, данською, як і батько:

- Чого ж він так поводиться зі мною тоді? Чого піклується про мене?

- Ти знаєш, що брешеш сам собі. Ти – короткочасна забавка для нього.

- Ні! Він любить мене. Я знаю це, – з болем у голосі прошепотів Аренд. – Не кажи так.

- Він тебе не кохає. У нього є чоловік.

- Це не твоя справа, – прогарчав Аренд зі злістю. – Ти мене кинув. А він не кидає.

Почувся сміх Едо. Брешеш сам собі, брешеш сам собі… Ці слова луною розпливались по кімнаті, вдаряючи хлопця щораз, як відбивались рикошетом від стін. Аренд прикусив губу й кинув канделябром у двері. Забився в куток і прикрив обличчя долонями, скрикнувши від болю – ніж порізав щоку і впав додолу. Він відмовлявся вірити в те, що чув, але злостиві слова отруювали все його єство.

В цей час Ангеліна, що саме підіймалась на другий поверх, почула цей крик і кинулась у кімнату. Побачила в кутку Аренда, який бився спиною об стіну і повторював:

- Я йому не потрібен… Я йому не потрібен…

Її очі розширились від переляку, але вона не подала жодного звуку. Лише швидко зиркнула, чи не було свічки в канделябрі, що лежав на підлозі. Ангеліну пробрав справжній жах, як вона побачила поряд із Арендом ножа. Цей хлопець, якого вона пам’ятала як милого та говіркого, зараз щось страшне з собою робив!.. Це було видно навіть у його рухах, уривчастих, повторюваних, незрозумілих. Їй було лячно залишатись в одній кімнаті з ним, хоч вони були в різних кутках великої кімнати. Аренд звів погляд на неї, і вона побачила знесилення в кожній його рисі. Він прошепотів:

- Пробачте мені… Я… налякав Вас?..

У жінки в грудях стислося від… жалю? Він шкодував, що налякав її?.. Ангеліна не знала, що це за відчуття її заполонило, але жах поступився йому місцем. Повільно позадкувавши в коридор, вона гукнула:

- Кілліане!..

…Заспокоївши Аренда і вклавши його спати, Кілліан потер очі й сказав надламаним голосом:

- Дякую… Дякую, що допомогли.

Ангеліна механічно кивнула і, все ж не стримавши цікавості, спитала:

- Що з ним?

- Dementia praecox. Передчасне недоумство, або рання деменція.

- О… Я… я розумію. До речі, він попросив вибачення за те, що налякав мене.

- Справді?

- Так. Мені навіть здалось, що він переживав за мене.

- Ясно, – втомлено зітхнув лікар. – Значить, намагався не зірватися. Чіплявся за свідомість.

- З ним… все буде добре? – співчутливо спитала жінка.

- Я сподіваюсь.

Ангеліна, чудово знаючи, ким працював Кілліан, не одразу вирішила, що це один з його пацієнтів. Адже коли вона бачила Аренда востаннє, та й до того, він зовсім не був таким. Він був тихим хлопцем, і її донька вмить почала вважати його товаришем. Той Аренд разюче відрізнявся від цього, якого Кілліан вивів з кімнати. Той був спокійний, а цей схлипував і все повторював: “Я йому не потрібен…”

Та відповідь на питання знав лише Кілліан, і Ангеліна не зважилась розпитувати в нього далі. На його лиці відбився такий біль, що їй знову стало страшно. Аренд явно мав велике значення для Кілліана. Дуже велике.

- Чи можу я ще чимось допомогти Вам? – натомість поцікавилась вона. – Може, сходити по якісь ліки? Я збігаю, тільки скажіть.

- Ні, дякую, – похитав головою Кілліан. – Ви й так мені помогли. Ви самі як?

- Добре. Він не намагався завдати мені шкоди. Я тільки перелякалась.

- Це природно.

Все ж розуміючи, що їй вочевидь некомфортно залишатись в одному домі з Арендом, Кілліан запропонував:

- Може, Вам забронювати номер у готелі? Я зателефоную.

- Було б чудово, – в один момент погодилась жінка.

Гідеон, почувши цю історію, ще більше стривожився.

- Брате, вчора він ходив хатою посеред ночі, сьогодні її мало не розвалив, а завтра візьме ножа та й порішить тебе по всьому, поки ти спиш, – тихо прогарчав він, активно жестикулюючи. – Він уже на півдорозі. Де він узагалі ножа взяв? Ти не слідкував за ним? Тебе це взагалі не хвилює?

- Не дуже, – меланхолійно мовив Кілліан, підперши щоку кулаком. – Мене більше хвилює, щоб він когось іншого не зачепив. А якщо він мене порішить, то позбавить багатьох проблем.

- Це яких же? Твоїх любих колег?

- Не тільки… Моєї хвороби, наприклад.

Гідеон умить знітився і прошепотів:

- Так боляче?..

Старший брат непевно повів бровами. Він мав вигляд повністю виснаженої людини.

- Якби я знав, як тебе зцілити, я б віддав своє життя для цього. – В очах Гідеона заблищали сльози.

- Я знаю, братику, – всміхнувся Кілліан, – я знаю. Він, до речі, вибачився за свою поведінку.

- Велика радість…

- Принаймні він розуміє, що його поведінка ненормальна. Я продовжу йому допомагати. Я не маю права зупинятись. В нього було покращення. Я повинен продовжувати.

Мимохіть згадалася ремарка Аренда про те, що Майя навчила його метати ножі… Дійсно, треба бути уважнішим.

Вставши по якімсь часі з-за столу, Кілліан вирушив до Аренда в кімнату. Гідеон пішов за ним. Аренд спав мертвим сном. Кілліан зайшов у темряву, що розривалась лише місячним сяйвом з вікна. Молодший брат повагався і залишив їх самих, безгучно зникнувши. Старший же присів на коліна біля ліжка й глянув на коханого. Він так його любив, так сильно хотів бути з ним, що не міг навіть висловити своє бажання. Лише обережно провів пальцями по щоці Аренда. Хлопець не ворухнувся, неглибоко дихаючи уві сні. Кілліан якусь хвилину споглядав його, а потім нахилився й обережно доторкнувся губами до його губ.

Сівши на підлогу, підібгав під себе ноги й легенько стиснув холодну руку Аренда. Поцілував кінчики пальців і нечутно мовив:

- Я кохаю тебе.

Таке саме ніжне кохання до Кілліана змушувало Аренда щоранку прокидатись, хоч він не бачив більше ніяких радощів у своєму житті. Він справді любив того, хто повністю, без жодних “але” розумів його. І цю любов ніщо б не затьмарювало… Якби не Деніел. Аренд його ненавидів, ненавидів більше, ніж колись ненавидів усіх психіатрів на світі.

Лежачи вранці на ліжку, трохи прийшовши до тями після холодної ванни, він то згадував моторошні часи в божевільні, то віддавав усього себе думкам про Кілліана.

- Чому ти любиш його? Чому він так потрібен тобі? Невже мене тобі мало? – прошепотів, дивлячись на стелю.

По щоці стекла сльозинка. На душі було боляче. Боляче і страшно, що Кілліан піде. Зникне. Сам чи… не сам. Аренд так хотів бути кращим за того, іншого, але не знав, яким чином це зробити. Втримати коханого. Гідеон не казав йому нічого, слухаючись брата в усьому.

- Як мені завоювати тебе?..

Того вечора Аренд пішов пройтися на самотині, поки Кілліан був на роботі. Гідеон мав сумніви щодо того, щоб відпускати його, але хлопець відмахнувся від нього. Лише запевнив, що нічого поганого ні з собою, ні з кимось іншим не зробить. Гідеон нехотя здався, картаючи себе за таку поступливість.

Пройшовшись набережною, Аренд вирушив без якоїсь мети до фонтану. Звертав туди-сюди, щоб більше часу провести на вулиці, де якраз піднявся свіжий вітерець. На душі було погано, хотілося піти до психлікарні й чекати на Кілліана там. Може, тоді коханий побачить, як сильно потрібен Арендові?.. Але… чи буде доречно прийти просто так? Аренд не хотів ще більше псувати життя Кілліанові.

Зітхнув. Звернувши на чергову вуличку, уздрів удалині величезний фонтан. Непевна усмішка торкнулась вуст.

- Я давно не дарував тобі квітів…

- А нащо йому це? – почувся єхидний голос. – Нащо йому твої квіти? Вони ж не від Деніела. А від тебе.

Юнак спохмурнів, але все одно попрямував до знайомої говіркої жіночки. Раптом нізвідки його вдарив голос тата:

- Він викине твої квіти.

- Замовкни, – процідив Аренд. – Кілліан сказав, що тебе немає. Тому відчепися.

- Ти віриш йому?

Аренд не відповів.

Знову довго вибирав найкращий букет, заразом почувши всі новини з життя продавщиці. Стримано реагував на потік інформації. На диво, безперервні балачки не дратували Аренда, він і не думав перебивати жінку. Хоч трохи відволікся від свого болю. Та й дзвінкий голос квіткарки заглушував уїдливе шипіння. Хлопець вибрав яскраві, пишні хризантеми. Заплатив і пішов до божевільні.

- Я чекатиму стільки, скільки потрібно, – прошепотів собі. – Тільки б ти побачив мене… Тільки б ти побачив, що я можу замінити його…

Простоявши якусь годину під ліхтарем, вигледів два силуети. Кілліан, сильно втомлений, вертався разом з Ярославом зі зміни. Аренд боязко вийшов до них, хотів було подати голос, аж тут Ярослав його помітив. Усміхнувся щиро:

- Привіт, Аренде!

Кілліан підняв погляд на хлопця, обличчя засяяло радістю.

- Рідний… Що ти тут робиш? Чекаєш на мене?

Аренд кивнув і простягнув букет хризантем коханому. Бачачи, що Кілліан враз повеселішав і ніяк не міг впоратися з черговою хвилею ніжних почуттів, Ярослав пожартував:

- Аренде, ну не можна ж так. Відразу контрольний постріл. Навіть без попередження.

Хлопець зашарівся від цих слів; реакція Кілліана його трошки потішила. Так чоловік реагував завжди, коли Аренд дарував йому квіти. Багато, багато разів. Незмінно ще з першого разу, як Аренд вирішив купити Кілліанові букет. “Може, я дійсно кращий за Деніела? Ні, не просто кращий, а єдиний? Потрібний? Вартий? І тому ти так реагуєш? Бо любиш мене. Мене…” Хоча… Таке відчуття, що це не реально. Чому?..

Ярослав тим часом роззирнувся навколо, чи ніхто зайвий не побачив романтичної сцени. Ніби ніхто – година пізня. Запропонував:

- Якщо панство не проти, запрошую до себе на келишок винця.

Кілліан, вже не відчуваючи втоми, запитально глянув на Аренда:

- Ти не проти?

- Я не проти, – силувано всміхаючись, мотнув головою Аренд. – Тільки Гідеона треба попередити.

В душі він був дуже проти, але… Але заради Кілліана погодився. Може, таким чином йому вдасться замінити Деніела?.. Адже Кілліан, Ярослав і Деніел були друзями, “трійцею”. Поки йшли до Ярослава, Кілліан ще раз, набагато тихше, перепитав:

- Ти точно впевнений, що хочеш іти в гості?

- Хочу, – твердо мовив Аренд. – Дуже хочу.

Вже з дому друга Кілліан подзвонив братові й вислухав цілу обурено-стривожену лекцію, на що відповів простим:

- Гідеоне, ти навіть не уявляєш собі, як я тебе люблю.

Якось, повернувшись додому після двогодинного плавання в морі й сидіння на пляжі поряд із Кілліаном, Аренд не згадував про Деніела зовсім; стало краще. Думки прояснилися. Знову помітив, з якою ніжністю дивиться на нього коханий, і що місця колишньому тут немає. Спитав:

- Чому ти не проженеш мене?

- За що тебе проганяти?

- За те, що я тобі все руйную.

- Нічого ти не руйнуєш.

- А псування стін? А… інше?

- Це ж не ти робиш.

- А хто?

- Твоя хвороба.

- Я – це втілення моєї хвороби, – зауважив Аренд. – Моя хвороба – це я.

- Це неправда, – похитав головою Кілліан, – це всього лише частина тебе. Ти ж складаєшся не лише зі своєї хвороби.

- Але зустрічають за одягом, – криво всміхнувся Ле Принс. – А це – ніби мій одяг.

- Тому й не треба дивитись на одяг. Зустрічати за одягом – це ознака недалекості.

- Я не хочу мати такий одяг, – з гіркотою мовив Аренд, узявшись обома руками за голову. – Я не хочу бути хворим. Я знищу наші стосунки.

- Не знищиш.

Кілліан обійняв коханого, заспокійливо гладячи його волосся.

- Пробач мені.

- За що?

- За те, що я не можу тебе вилікувати.

- Це ж невиліковна хвороба, – зронив Аренд і потерся обличчям об плече Кілліана. – Я знаю, ти б вилікував мене, якби це було можливо. Мені добре з тобою, і це важливіше за будь-що інше. Ти допомагаєш мені всім, чим можеш. Я ціную те, що ти робиш для мене. Повір.

- Вірю, любий. Я кохаю тебе.

Попри ці розмови Аренд все одно не міг остаточно позбутися нав’язливої думки, що він – не той, кого Кілліан хотів би бачити поряд з собою. Моменти просвітлення ставали все коротшими.

Щось йому підказувало, що він неправий, але це щось заглушували хворі ревнощі, з якими Кілліанові було важко боротись. Частіше не відходив від коханого взагалі, горнучись до нього за будь-якої нагоди.

Черговий напад стався на вулиці дорогою через площу. Кілліан присів на лавицю навпроти університету, намагаючись приховати кров на губах. Його охопив страх. Не за себе. За Аренда. Він довіряв братові, але все ж чомусь боявся. І тут-таки всміхнувся, ніби сміючись із самого себе.

- Дивак ти, Кілліане, – силувано сказав з іронією.

Наблизилась якась дівчина, стурбовано спитала, чи все в порядку. Кілліан лише кивнув, подякувавши. Посидів певний час, поки не відчув, що може йти далі, відтак встав і посунув додому. А вдома Гідеон повідомив йому, що Аренд знову пробував дряпати себе мушлею, аж поки Гідеон не уздрів цього і не відібрав її.

- Я примудрився дати йому снодійне, і тепер він куняє, – сказав він. – Я пішов собі заварити чаю, а він почав дряпатись.

Кілліан сумовито глянув на нього. Він розумів, що це Аренд робить. Розумів, а що з цим робити?.. А робити з цим не було чого. З невиліковною хворобою складно боротись, а якщо ця хвороба руйнує свідомість, то й поготів. Але треба хоча б забрати ту мушлю, сховати її від Аренда й не давати без нагляду.

Кілліан пішов до Аренда без жодного слова, присів біля нього на підлогу й обережно взяв за руку. Поцілувавши його пальці, притисся до них лобом.

- Ярослав був правий, – сказав пошепки.

- Щодо чого? – В голосі Гідеона вчувався біль.

- Що в нас немає майбутнього.

- …Кілліане.

- М?..

- Ти тремтиш. У тебе руки тремтять.

Аренд уважно, не кліпаючи, дивився на долоні Кілліана.

- Так, тремтять, – зітхнув чоловік, сумно усміхаючись.

Хлопець підійшов, усе не кліпаючи, і узяв руки Кілліана в свої. Обережно погладив, поцілував пальці. Мовив:

- Лягай. Лягай.

Кілліан покірно пішов до ліжка й приліг. Аренд же швидко вирушив до дверей.

- Куди ти?

- Зараз, – кинув юнак і зник.

Хвилин за десять знову з’явився в кімнаті, вже з тацею. Кілліан не зміг стримати тепер уже щасливого усміху й подякував. Чашка гарячого трав’яного чаю, пласке шоколадне печиво. Поруч пляшечка з ліками. Аренд подав ліки. Почекав, поки Кілліан прийме, пильно спостерігав за його руками. Помітивши, що морфій почав діяти, сам простягнув чашку з чаєм:

- Тримай.

Тільки Кілліан забрав чашку, Аренд відсмикнув руку. Нічого не сказав. Уважно дивився, як його коханий повільно п’є. Не ворухнувся, стоячи прямо, наче стовп. Різко відмовився від пропозиції сісти поруч. Лише коли чай був випитий, Аренд заліз на ліжко і поклав голову на плече Кілліанові.

- Я кохаю тебе. Я справді кохаю тебе.

- Я знаю. Я вірю тобі. І я теж кохаю тебе.

Аренд потерся щокою об плече чоловіка. Погляд упав на книжку, що лежала на маленькій тумбочці біля ліжка.

- Твої ліки точно подіяли?

- Точно, – відповів Кілліан, бавлячись волоссям хлопця. – А що?

- Просто… мені серце рве, коли тобі боляче. Хочеш, я почитаю тобі?

Попри легке запаморочення й млявість від морфію, Кілліан бажав слухати любий голос.

- Дуже хочу.

- Добре…