Мушля

Сходить кроком легким на твердь небесну

Ніч п’янка, і любов іде за нею.

Фрідріх Шиллер

Тим часом Бернард попивав чайочок у Секереша вдома у вітальні, просторікуючи про свого молодшого колегу:

- Я сподіваюсь, Ви розумієте, пане, що фон Бреннт все ж переходить межі. Поняття про субординацію та повагу до старших у нього немає взагалі. Останнім часом ця агресія все помітніша. І з усілякими зайдами гуляє. До того ж, ці позашлюбні стосунки…

Секереш сидів у затишному кріслі шоколадного кольору навпроти стариганя й з удаваним інтересом слухав його, розглядаючи дорогий костюм Бернарда. Кисло подумав: “І на біса я його запросив до себе? Робити мені нічого було, a fenébe…”

- А його методи… Ви не вважаєте, що це шкодить пацієнтам? Підбурює їх і бентежить? Це ж їм шкодить, чорт забирай! Його неврівноваженість може призвести до жахливих наслідків.

“Ще й сьорбає, прости Господи”, – подумки зітхнув Секереш, не збираючись, втім, стуляти пельку стариганеві. Послухати думки колег буває корисно. Фон Бреннт таки іноді дозволяв собі перейти межу з тими, кого вважав йолопами. Секереш чудово знав, що Бернард входить у список йолопів бунтівного напівкровки. Непомітно всміхнувся кутиком губ.

Завваживши, що Бернард врешті заткнувся, головний з усією ввічливістю, на яку був здатен, відказав:

- Я б не став настільки категорично говорити про методи фон Бреннта. Авжеж, вони… кгм… дещо нестандартні, та в цьому й полягає одне з головних правил науки: не переставати експериментувати. Саме в Кілліана, а не у Вас, найбільший відсоток покращень стану хворих після лікування. Тільки за останній рік у нас шестеро його пацієнтів покинули стіни лікарні й відносно легко влилися в суспільство з його допомогою. Багато інших ідуть на покращення. Я радий, що Кілліан працює саме в моїй лікарні, і не нам з Вами судити про його професіоналізм, допоки він показує такі результати й вдосконалює свої підходи.

Бернард мало не вдавився чаєм. А Секереш замислено продовжував:

- Я не розділяю ані його поглядів на життя, ані його професійних практик. Але, поки ці практики ефективні, я не буду нічого міняти. Зізнаюся, в мене є свої упередження з цього приводу; я про це не раз думав і йому давав знати, але дорослу людину міняти – гибле діло, a fenébe. Коли я брав його на роботу, то вже знав, як його називали в університеті, і як він працював у столиці. Щодо поведінки, щоправда, Ви маєте рацію. З ним треба буде ґрунтовно поговорити з цього приводу. А от плітки я б Вам не радив розпускати. Ніхто не довів, що те дівча домробітниці – дитина Кілліана. І з ким він там гуляє, мене теж не обходить. Це не наша справа, a fenébe. Докази є? Нема. Тож не будемо загострювати на цьому увагу, – твердо завершив він з холодом в тоні.

Старий лікар засопів від обурення, але не посмів суперечити головному. Секереш же знову повернувся до завуальованого споглядання мішкуватого костюму Бернарда.

Надпивши старого рому прямо з пляшки, Гідеон похмуро втупився в морський краєвид, перед яким комфортно розташувався будинок Майї. Зручніше вмостився на сходах бічного входу. Він ніяк не міг перестати думати про те, як жахливо поводився з братом. Кілліан – єдиний, за кого він би міг померти. Зробити для нього все, що той би забажав. І замість того, щоб здати його правосуддю, Кілліан прикривав брата і мовчав. Райська місцина не сприяла покращенню настрою, тільки наганяючи суму. Сонячні плями на землі нагадували йому про ту чорноту в душі, яку він помічав лише тоді, коли думав про старшого брата. Кілліан вважав, що ніхто не народжується злим, а Гідеон вважав, що його наповнили чорнотою ще до його народження. Він не раз припускав у мовчазних розмовах із самим собою, що Кілліан знав про його перше убивство і просто не вважав потрібним про це говорити. Захотів би Гідеон про це побалакати, Кілліан не став би його зупиняти. І фон Бреннт-молодший був вдячний братові за те, що той не ліз із розпитуваннями чи проповідями, просто терпляче чекаючи, коли Гідеонові сприндиться виговоритись. Кілліан єдиний знав про молодшого брата стільки, що міг би написати про нього біографію. Нікому це не буде цікаво читати, що й казати…

Припхався Ель Кучільйо і всівся поряд з Гідеоном. Вихопив у нього з рук пляшку і хильнув мало не половину. Відтак поспитав:

- Про що задумався, підданий кайзера?

Гідеон зморщився і врешті відповів:

- Про Кілліана.

- А що про нього? – всерйоз зацікавився кубинець.

- Та… Я ж покидьок суспільства. Вже не вперше думаю, яку я густенну тінь кидаю на його репутацію.

- Гм, – муркнув Матео. – Мені здається, що ти забуваєш про вашу спорідненість у цьому плані.

- Ти про що? – скосив на нього погляд Гідеон.

- Ви ж обоє кримінальники, – гигикнув Матео. – Мені не ясно, як можна ставити на один щабель розбійника і гомосексуаліста, та все ж це те, що робить правосуддя у вашій богом забутій дірі.

- Ти імперію називаєш богом забутою дірою? – у свою чергу гигикнув Гідеон. – Що ж тоді Куба?

- Не розчавлюй моїх патріотичних почуттів. І взагалі, якщо він тебе досі не здав, значить, йому то не треба.

- Він мене не здав, бо занадто сильно любить. А за гомосексуалізм переслідують і у вас на Кубі.

Від випитого рому в Гідеона трохи розв’язався язик, а поряд не було нікого небезпечного, тож він прихилився до поручня на сходах і почав:

- Якось, коли ми вчилися ще в інтернаті, я утнув якусь дуже погану штуку. Вже й не пригадаю, яку саме… Забагато я їх тоді робив. І це була б остання крапля, після якої мене б вигнали з інтернату й відправили у тюрму для неповнолітніх. Кілліан про це знав і взяв провину на себе, щоб мене залишили в спокої. Наказав мені, щоб я слова не смів мовити нікому про його брехню. Його суворо покарали. – Гідеон прикрив обличчя руками. – Я ніколи не почувався так паскудно, як оце того дня. Ми не бачилися тиждень після того. Уявляєш, йому повірили, що це він зробив. Йому, тому, хто ніколи не порушував ніяких правил… Він цілий тиждень провів у ізоляції і, як тільки вийшов, зустрів мене з теплою усмішкою, а я ладен був згризти свою куртку.

Матео, хоч і не дуже чулий до чужих переживань, все ж по-своєму співчував колезі по ремеслу. Знаючи, як багато значить Кілліан для Гідеона, Матео не був певен, як колега вчинить, якщо на старшого брата впаде тінь підозр. Врешті він обережно мовив:

- А чого ж вони йому повірили? Настільки тупі?

- Хто їх зна… – з болем у голосі прошепотів Гідеон.

- І що ти думаєш робити? Як собі уявляєш майбутнє?

- В тому й справа, – зітхнув розбійник, – в тому й справа, що нема в нас майбутнього. Тільки хіба якщо майбутнім вважати темницю і ешафот. Якщо пощастить, то куля в груди. Чудове майбутнє, як на мене. Я на нього заслуговую.

Кілліан і Аренд повернулися додому. Легко зчистивши сліди від пилюки на пальті снігом, фон Бреннт зовсім не скидався на дивака, який любить розгулювати руїнами.

Аренд, знову мовчазний, ішов швидко і першим злетів на ґанок. Вдома Кілліан, трохи змерзлий, заварив собі чаю, перед тим обробивши рану на щоці Аренда. Хлопець відмовився від чаю, навіть холодного. Розлігшись на дивані у вітальні, він продовжив розвивати свої гіпотези, задавши запитання для початку:

- То ти вирішив, що більше не будеш ревнивцем?

Кілілан кивнув, сівши поряд на дивані.

- Саме так. Хоча, з іншого боку, я також дав собі слово більше ніколи не закохуватись і успішно порушив його, як бачиш. Тож, можливо, скоро ти побачиш і ревнивий бік моєї натури. З ним дуже складно боротися.

- Не певен, що дам йому нагоду розвинутися, – зронив Аренд, вкублюючи ноги на колінах Кілліана. – Я не хочу нікого іншого. Та й не багато диваків, що бажали б… забрати в тебе хлопця, в якого не всі вдома. Власне, у мене нікого вдома нема. Тільки ти й Едо. Але цього досить. Та й дому нема… Ні, не було. Тепер є. Не цей, інший. Я радий, що він тебе кинув. Радий. Що… він… тебе. Кинув, – окремо виділяючи кожне слово, резюмував він і засміявся.

Не звертаючи увагу на реакцію співрозмовника, хлопець продовжував сміятись все голосніше, а потім раптово обірвав сміх і, після короткої паузи, сказав, дивлячись на стіну:

- Мені казали, що підлітковий вік, юність – найкращі роки в житті, і ними треба насолоджуватись. А я навіть і не мав цього всього ніколи. Не мав чим особливо насолоджуватись, якщо так добре подумати… Але ж я ще юний, так? І мої найкращі роки настали зараз. Тож це не така й брехня, мабуть… Очі – це омана, але іноді вони потрібні. Іноді. Коли хочеш побачити мушлю. В тебе унікальні очі. Унікальне око. Хай і омана. Воно ж не мушля. Не справжня, але все одно як мушля. Краще за справжню.

Повернув обличчя до Кілліана, який весь цей час не зронив жодного слова. Чоловік мимохіть подумав, що Аренд занадто багато уваги приділяє тому, що настільки оманливе й непотрібне для розуміння природи людини. Хоча для нього очі – це швидше перевернутий світ, де чорне було білим, а мертве живим. “І, можливо, тому ти так багато говориш про очі.”

- А все ж я вважаю, що то були не лише… ревнощі. А як тільки ревнощі, то не був він найкращим чоловіком на світі. То був тільки привід. Багато людей не годні зізнатися самим собі в тому, що їхні… причини – то лише привід. Бо сказати причину чи непевність душить, чи совість не дозволяє. Чи просто соромно. Я бачив, як якось виходив із дзеркала. Я сказав собі, що причина – недосип. Я страшно погано спав у ті дні. Але то був лише привід, і брехав… сам собі, бо справжня причина – це те, що там був тато, і я ходив до нього. Але кому ж про це скажеш. Я й собі не розказував. Оце тільки тобі зараз сказав.

- Це, певно, тому, що в тебе змішались і трагедія, і непереборне бажання бути разом із татом, – відповів Кілліан.

- Яка трагедія?

- Загибель тата.

- Але ж він живий.

- Аренде, – тихо, заспокійливо мовив лікар, – ти сам мені казав, що тато помер.

- Помер? – повторив Аренд. Похитав головою: – Ні… Ні. Ні. Він просто пішов… Кинув мене. Я думав, що він ніколи не кине мене. Але… Кілліане… Не кидай мене. Не кинеш?

- Не кину.

Кілліан надпив чаю. В чоловіка боліло серце від розуміння того, що він мало чим може допомогти коханому. Єдине, що він міг зробити зараз, – це вислухати Аренда, не перебиваючи. “Пізніше придумаю, що з цим робити”, – постановив.

- Колись він повернеться, – пошкріб хлопець пальцем перенісся. – Колись та ми знову побачимось. Я вірю, що ти йому… сподобаєшся. Якщо він знову мене не кине. Але тепер мені чогось здається, що кине. Це нестерпно – втрачати віру в те, що з тобою залишаться. Багато їх було… А потім кудись пропали. Я не хочу, щоб і ти пропав.

Аренд став на коліна й обійняв Кілліана за шию, ткнувшись носом йому в волосся. Вдихнув.

- Воно так добре пахне, – озвався. – Таке щось рідне й…

Знову пауза.

- Сподіваюся, що щось хороше, – всміхнувся Кілліан.

- Як ностальгія. Ностальгія – це завжди добре, – мовив Аренд. – Стирає неприємне. А що може бути кращим за забуття?..

- І про що ти ностальгуєш?

- Іноді згадую свою роботу в цирку. Там було добре. Відносно. Краще, ніж у божевільні. В нас був навдивовижу розмаїтий… люд, гм. І з серцями. Прикрашеними блискітками. А твоє серце без блискіток. Але ж вони й не потрібні. Любов краща за будь-які прикраси.

Допивши чай, Кілліан таки наважився провести експеримент, який видумував у голові вже довгий час. Він проводив пробні експерименти з деякими своїми хворими, але всі пацієнти були без артистичного минулого, на відміну від Аренда. А цікаво, який ефект буде на артистів… Беручи до уваги минуле хлопця, експеримент міг би бути успішним, хоч і хтозна. Погляд лікаря впав на фонограф, що стояв собі самотньо в кутку кімнати. Чоловік спитав Аренда:

- Скажи, ти не будеш проти певного експерименту?

Хлопець, що ворушив носом по волоссю Кілліана, відірвався від свого заняття й з певною зацікавленістю в очах кивнув. Страху не відчував. Довірився коханому.

- В мене є гіпотеза, і не тільки в мене… Загалом, вона полягає в тому, що музика допомагає людям розслабитись і очистити їхні думки. Кожній людині або подобається якась музика, або ні. Тому треба прослухати певну кількість записів, щоб знайти потрібну мелодію. І мені це цікаво спробувати з тобою, бо ти багато виступав. Ти був би першим… – Кілліан затнувся, не бажаючи відлякати Аренда.

Сам хлопець усміхнувся, про себе захоплюючись делікатністю лікаря:

- Піддослідним з потрібним минулим, ти хочеш сказати?

- Не піддослідним. Учасником експерименту. Давай назвемо це так.

- Добре. А якщо людині не подобається жодна мелодія?

- Тоді їй, звісно, потрібна тиша, – мовив Кілліан. – Саме для цього я й прошу тебе взяти участь в експерименті. Подивитися на ефект.

- Я готовий на будь-які експерименти, якщо вони будуть корисними тобі. Я багато яку музику не любив у цирку. Вона мене дратувала. А інша подобалася… Я любив танцювати під ту музику, що мені давали постановники. Пощастило, мабуть. Я чув лише циркову музику. Принаймні мені так здається. Не пам'ятаю. Не думаю, що твоя музика буде поганою. Може, мені стане краще.

- Яка музика тебе дратує? Є якісь конкретні типи мелодій? Може, якийсь темп, що тобі не подобається?

Аренд подумав трохи, потім мотнув головою:

- Нічого конкретного.

- Тоді домовимось так: якщо тебе якась мелодія почне дратувати, повідомляй відразу. Я вимкну.

- Добре. Як скажеш.

- Ти готовий до цього зараз? Якщо ні, то…

Аренд тільки кивнув і сів. Тим часом Кілліан покопався в своїх записах, складених у старому комоді. Він повагався, який твір поставити першим. Визирнув з-за дверцят комоду й глянув на хлопця. Той сидів незворушно, навіть не кліпаючи. Кілліан витягнув симфонію №40 Моцарта і попрямував до фонографу. Коли залунали перші ноти, він відійшов від приладу в інший кінець кімнати, щоб не відволікати на себе увагу, й заповзявся непомітно вивчати реакцію Аренда. Хлопець так і сидів в одній і тій самій позі на дивані, поклавши руки на коліна й дивлячись в одну точку. Симфонія не справила жодного враження на нього. Не те. Коли запис закінчився, Кілліан зняв платівку та заходився вишуковувати більш підходящий твір. Він не міг визначитись, але врешті зупинився на п’єсі “Ранковий настрій” із сюїти “Пер Ґюнт” Ґріґа. Може, це буде краще. Кілліан дуже вподобав цю п’єсу, тому йому здалось, що Аренд також відчує всю її геніальність.

Проробивши ту саму процедуру ще раз, він знову нишком почав спостерігати за реакцією хлопця. Цього разу лід розтанув. На обличчі Аренда з’явилась легка усмішка, і він почав ледь помітно розгойдуватись. Підпер обличчя долонею й втупився в фонограф. Очі проясніли, порожнеча поступово зникла. Він не сказав ані слова, не встав, але Кілліан відразу побачив, що йому полегшало на душі.

Після того, як музика затихла, він поклав платівку назад у комод і повернувся до Аренда. Почекавши якийсь момент, неголосно спитав:

- Тобі краще?

Аренд не поспішав з відповіддю, все ще перебуваючи в полоні ранкового настрою. Врешті він ніби прокинувся й перевів просвітлілий погляд на Кілліана:

- Я ще ніколи такого не чув… Що це?

- Едвард Ґріґ. “Ранковий настрій”.

- Ранковий настрій… Їй підходить ця назва. Таке відчуття, ніби занурюєшся в море, і навколо тебе ласкавий, невагомий шовк. Море в цей час найкраще, найніжніше. Як його звати?

- Едвард Ґріґ, – повторив Кілліан, з цікавістю роздивляючись симпатичне обличчя.

- Ґріґ… Красиве прізвище. Незвичне. Все, що незвично, – красиве. Я знав колись одного… здорованя, наймилішого хлопця. Він був добросердим. Не образив би й мухи, завжди мав при собі три-чотири жартики, щоб прикрасити твій день. Він теж був красивий… по-своєму. Я знаю, що багато людей не назвало б його і віддалено привабливим. Незграбний, не більше ста слів у запасі, тверде важке підборіддя. – Аренд зітхнув. – Але він був красивий. Мені так здається, що ти мені… віриш.

- Вірю, – мовив Кілліан. – Скажи, що для тебе краса?

І тут Аренд не відповів відразу. Фон Бреннт не перепитував, терпляче чекаючи. Хлопець потер лоба, ніби стимулюючи процес міркування, і таки сказав:

- Краса – це те, що не потребує змін, щоб стати кращим. Краса – це досконалість.

- Недосконалість некрасива?

- Недосконалість тому й недосконала, бо некрасива. – Аренд повернувся до Кілліана. Цього разу він дивився прямо в очі співрозмовникові. – Тому не так багато красивих людей.

- А той здоровань?

Аренд похитав головою, прикривши очі:

- Він не потребував покращень. Якби він їх потребував, то те, що робило його красивим, зруйнувалося б.

- Яким чином? – Кілліан всерйоз захопився думками хлопця з цього приводу.

- Як тобі сказати… – замислився Аренд. – Розумієш, я бачив не одну людину, яка, намагаючись покращити себе, падала все нижче й нижче. Скажімо, одна дівчина в Бремергафені дуже хотіла бути найкрасивішою, бо вважала, що це зробить її кращою в очах інших. Красивішою. Врешті, як то кажуть в народі, сказилась, бо не могла досягти свого ідеалу. Застрелилась із батькової… рушниці. Її сміх чули на вулиці, а потім бах!.. і все. А батька її не було вдома. Отаке. Я не маю нічого проти того, щоб люди читали, там, чи міняли плаття щодня… Навчитись грати на фортепіано – це не псування краси. Це або душевне вдоволення, або спосіб заробити собі на шматок хліба. – Він коротко засміявся, перевівши погляд на стіну. – Все ж красі треба їсти.

Він помовчав. Кілліан не підганяв, бачачи, що йому є що сказати. По якімсь часі Аренд знову озвався, все ще пропікаючи очима стіну:

- Так от, якби той здоровань… вирішив покращити себе, він би втонув. Його краса була в тому, що він був чистим. Його думки були чисті, він дивувався, коли його хтось ображав чи підставляв. Він не міг зрозуміти, як це може бути. Усіх бачив у теплих кольорах. Звісно, він став би, може, бачити справжню сутність людей, якби його хтось навчав. Але в тому й була його… краса, що він не бачив поганого в людях. І тому поряд із ним було добре. Я не був його товаришем і не знав його довго, але я знаю – він був дуже хороший. Нечасто таких зустрічаєш. Дуже нечасто.

- Ти не думаєш, що, якби він вирішив зайнятись освітою, то став би кращим? – поцікавився Кілліан, уважно слухаючи.

Аренд устав із дивану й підійшов до столу, на якому стояла ваза з двома самотніми зеленими яблуками, рідкісною розкішшю о цій порі року. Він узяв одне яблуко та почав розглядати його.

- Підтримувати красу та намагатись… удосконалити досконале – це не одне й те саме. Рослинку треба поливати, щоб вона не зав’янула. А от фарбувати їй листя в усі кольори веселки – це вже руйнація. Я казав, що шкодував про неможливість ходити в школу, але… ми з цим здорованем зовсім різні. Йому б це нашкодило. Та й хто там зна… Може, і мені б нашкодило.

Він помовчав і через пару хвилин знову продовжив:

- Все залежить від природи людини. Звісно, природу людей змінити важко, але й вона змінюється. Рідко, щоправда, але буває. Я, скажімо, не був таким зашуганим та лякливим, поки один чудовий лікар… не зробив з мене параноїка. Не один. І з деревця, яке цвіло навесні, падає листя в осінню пору. Мені подобається осінь набагато більше. І зима. Обидві незамінні в моєму житті. Незамінність – це велика сила, бо якщо її зруйнуєш, то все те, що вона підтримувала, впаде, як картковий будиночок. І все. І ти не зможеш відновитись. А будинки, коли вони падають, не відновлюють. Або будують нові, або розчищають місце, де впала будівля. А свою душу просто так… не розчистиш. І тоді поринаєш у хаос. Ти знаєш, що таке хаос? Багато людей такої думки, що це темрява. Це не так. Темрява – це хороший стан, у якому все спинилось, коли тебе ніхто не бачить. І ти часто нічого не бачиш. А коли в душі хаос, ти все бачиш, але нічого не можеш… вибудувати логічно. Розкласти по поличках, як у вас кажуть. І тоді все. Ти бачиш спалахи, картинки, поняття якісь, намагаєшся дати їм якусь раду, зрозуміти, чому вони літають, а ти не можеш їх спіймати. В темряві… жити простіше, ніж у хаосі. Очі й душа врешті звикають до чорноти й починають там орієнтуватись. Хаос же вдаряє по твоїй душі, як ковадло, щоразу сильніше, коли ти пробуєш спинити його, тими поняттями, які ти не можеш розсортувати. Тільки хапаєшся за щось одне, а тебе збиває… з ніг інше. А в темряві все спокійно, тихенько. Прохолодно. Тому я люблю океан. Люблю пірнати. Темрява – моя звична обитель, і якби хтось намагався мене видерти звідти, я б пручався… з усіх сил. Це я й робив. Я не знаю, що б робив, якби мені вдалося з неї вийти назавжди. Це частина мене. Значна. Я вже настільки звик до темряви, що не зміг би жити без неї. Тому я втік з лікарні. Вони намагались… поставити мене на світло. Не вилікувати, ні. Вони намагались поставити мене на світло й розглядати… наче екзотичну звірину в зоопарку. А потім зробити з мене предмет для дослідів і подивитись, скільки болю я зможу витримати під палючими кулями їхніх очей, молотами їхніх ніг та кинджалами їхніх рук. Мені… добре в темряві. Було добре, поки я не зустрів тебе. Тепер я розриваюсь між тобою й темрявою. Я не хочу, щоб ти блукав у темряві, і хочу бути поряд з тобою. Я бачу, що ти живеш у світлі, неяскравому, бляклому… й мерехтливому, але світлі. Такому, яке буває рано-вранці, коли з-за світанкових хмар тільки-тільки збирається сходити сонце. Але якщо я буду з тобою, то темрява поглине тебе, і я не пробачу… собі цього.

Аренд замовк. Ще раз з усіх боків обдивився яблуко й поклав назад у вазу. Повернувся до вікна, опустивши голову. Кілліан обережно підійшов до Аренда, розвернув до себе, узяв його дещо розгублене обличчя в долоні й поцілував його. Поцілунок був м’яким, невимогливим і неглибоким. Кілліан боявся сам собі зізнатись у тому, наскільки сильно йому подобалось цілувати хлопця. Аренд із готовністю відповів на поцілунок. Тонкі холодні вуста відразу потеплішали й розкрились на німе прохання.

Врешті Кілліан змусив себе відірватись від раю й глянув у напівзаплющені очі Аренда. Все ще тримаючи його обличчя в своїх долонях, тихо спитав:

- Що ти відчуваєш, коли я цілую тебе?

Аренд, і не думаючи вириватись, ткнувся носом у ніс чоловіка і стиснув пальцями долоні, що тримали його:

- Море на світанку.

“Море на світанку – це втілення спокою, віддзеркалення твоїх мрій”, – згадалися Кілліанові слова Аренда. Він ледь помітно усміхнувся й відпустив хлопця.

- Хай мене поглине темрява, аби лиш ти був поруч.

Секереш викликав Кілліана до себе після ранкового обходу та належних процедур. Лікар без особливого бажання зайшов до кабінету головного, заздалегідь готовий до чергових напучувань. Ну, головний на те й головний, як казав Ярослав. Секереш із привітним блиском в очах запросив підлеглого сісти й відразу почав на високій ноті:

- Вітаю, Кілліане. У Вас чудові показники, рік Ви розпочали дуже вдало. Можете сміливо очікувати на премію в кінці місяця. Одначе хотів би нагадати, що Вам треба бути більш ввічливим з Вашими колегами…

- Себто з Бернардом.

- І з ним зокрема, a fenébe, – гмикнув Секереш. – Я розумію, що для Вас він гірший за гірку редьку, але Ви до нього ставитесь занадто…

- Упереджено? – підказав Кілліан.

- Щось на кшталт, – кивнув головний лікар. – Все ж було б краще, якби Ви й Бернард не конфліктували… принаймні на людях, a fenébe.

- Добре, тепер я буду лише відповідати йому на привітання і більше нічого не казатиму.

Це було не зовсім те, чого хотів Секереш, але з Кілліаном йому сперечатись не хотілось. Завдяки йому їхня лікарня набула прогресивного шлейфу. Секереш, хоч і консервативна людина, затято перешкоджати прогресові не мав наміру. Тим більше він не бажав жертвувати Кілліаном заради Бернарда.

- Мені здається, що Ви все ж трохи втомилися, і відпочинок необхідний.

- І на що Ви натякаєте? – знуджено поспитав фон Бреннт.

- На те, що Ви не відпочиваєте. Відмовляєтесь від відпусток, до ночі раз по раз затримуєтесь, нічні зміни берете більше за інших. Та й у свої вихідні Ви часто працюєте…

- Свої вихідні я часто проводжу в компанії злочинців.

Головний зморщився:

- Не в моїх силах перешкоджати процедурам закону, a fenébe. Визначати осудність – Ваш обов’язок.

- Я Вас і не звинувачую, – покірно похилив голову Кілліан, погоджуючись.

- Отож. Я думав, що Вам буде непогано взяти відпустку, один чи два тижні. Вам це піде на користь…

- І я стану менш агресивним? – знову докінчив за нього Кілліан.

Секереш пирхнув:

- Я Вас не називаю агресивним. Просто кажу, що Ви втомились. Зблідли он… Та й Ваш товариш це помітив…

- Ярослав?

- Так. Він мене й попросив дати Вам відпустку. І я вважаю, що він має рацію.

Кілліан усміхнувся: “Дякую тобі, Ярославе.”

- І хто буде доглядати за моїми підопічними?

- Я особисто займуся цим. До того ж, вони мене знають, і не повинно бути ніяких ускладнень чи погіршень.

- Добре, – кивнув лікар. – Вам я довіряю.

- Чудово, – відповіло начальство. – Бо в інших забагато пацієнтів. І у Ваших прибічників теж. Обіцяю, що не буду з Вашими підопічними поводитись так, як Вам не подобається. Тож вирішено. Я оформлюю Вам відпустку на два тижні. Поки що Ви вільні, йдіть виконуйте порядок денний.

Кілліан вийшов з кабінету, а Секереш замислився над тим, чому він кліпнув лише один раз за весь той час, що вони розмовляли. Відтак висунув носа з кабінету й наказав першій-ліпшій медсестрі розшукати Ярослава Кловського. Цього теж було варто потішити премією: четверо з його юних пацієнтів повністю одужали, і він заслуговував на заохочення.

Кловський подякував за премію і навіть усміхнувся щиро, що з ним у присутності начальства бувало рідко.

Завершивши справи на день, фон Бреннт отримав офіційну відпустку й, стоячи знову в темному коридорі першого поверху, перебирав у думках, що б можна було ці два тижні робити. Перспектива провести стільки часу лише з Арендом без усяких перепон тішила. В грудях знову сперло, і він ледь стримався, щоб не закашлятись.

Почулися прокльони, і в двері щось грюкнуло. Кулак, очевидно.

- Анна Поль, – почувся голос за спиною Кілліана.

І знову старий пень.

- Моя бунтує, – підійшовши, повідомив непотрібну інформацію він.

- Ви їй, мабуть, чергову порцію Писання забули прочитати сьогодні, – флегматично зауважив Кілліан.

- Мг, вона й слухати не бажає. Її, звісно, треба буде ламати. Вона вважає, що її відображення в дзеркалі, – це її душа. А її плоть – не існує. Такий собі вивернутий різновид синдрому Котара. Ще й занадто повільна, заледве ворушиться. Думаю, це буде один з моїх найцікавіших випадків.

- Ясна річ, – з погано прихованою єхидністю процідив фон Бреннт, вирішивши сьогодні наплювати на свою обіцянку Секерешу. – Щиро сподіваюся, що у Вас нічого не вийде.

Не чекаючи на відповідь, він поспішив до виходу, думаючи про те, що не мав би залишати Аренда самого. Хоч у хлопця й був більш ніж прийнятний стан вранці, та й особливого вибору в Кілліана не було…

Прийшовши додому, він не запалив світло відразу, але побачив, як темна фігура Аренда сидить на сходах на другий поверх. Кілліан, не скинувши навіть пальта, підбіг до коханого й сів поряд. Той не рухався, сховавши обличчя на колінах. Кілліан помітив у нього в руці фотокартку. Обережно витяг її з пальців і глянув. Губи смикнулись. Це була фотокартка Деніела. Почув здушений шепіт Аренда:

- Ти його все ще любиш?

Кілліан ледь помітно всміхнувся й обійняв хлопця.

- Ні. Я люблю лише тебе.

- Ти певен цього? – якимось зламаним тоном спитав Аренд, піднявши голову й дивлячись у простір.

- Я певен.

- Тоді викинь її, – був ультиматум.

- Добре, – спокійно погодився Кілліан.

І так давно це треба було зробити.

Він узяв фото й поклав у кишеню пальта.

- Якби мене звали Деніелом, ти любив би мене більше?

Фон Бреннт зарився обличчям у сплутане волосся Аренда.

- Мені не важливо, як людину звуть.

- Добре, – хрипко сказав Аренд. – Викинь її. Викинь. Викинь.

- Викину. Знаєш, що?

- Що?

- Я два тижні у відпустці, – повідомив Кілліан, все ще тулячись щокою до волосся хлопця. – Тож ми могли б кудись поїхати.

- І куди зараз можна поїхати? – зиркнув Ле Принс на чоловіка.

- Хтозна… Про це я ще не думав, але ми можемо вирішити разом. Добре?

Аренд кивнув.

- Постав музику.

- Поставлю.

- Ти будеш ще проводити експерименти? З музикою? Зі мною?

- Якщо ти не проти.

- Я не проти.

У вітальні Аренд, як звично, вкублив ноги на дивані й втупився в фонограф. Кілліан назвав йому на вибір кілька творів, Аренд вибрав той, назва якого йому сподобалась найбільше.

Прослуховуючи тиху музику, Аренд розглядав книжку, яку, певно, читав удень. Це була антологія біографій італійських художниць епохи Відродження; на обкладинці було зображення гілки квіткового дерева. Поряд з розкритими квітами був намальований бутон. Він і привернув увагу Аренда. По якімсь часі тиші хлопець подав голос:

- Все-таки нерозкриті бутони – це сумне видовище.

- Чому сумне? – поцікавився Кілліан.

- Бо вони ніколи не побачать світу. Хоча вони якраз і найщасливіші. Не бачити бруду краще, ніж розкритись. Коли в бруді знаходиш розкриту квітку, її стає шкода, що вона змушена рости в такій гидоті. Як ти.

- Я – квітка, яка росте в гидоті?

- А хіба ні? – стенув плечима Аренд. – Бруд, бруд, бруд – це все, з чим ти зіштовхуєшся щодня. Тому нерозкритим бутонам краще. Як вони зів’януть, так і не розкрившись, то й не буде їм боляче в’янути квітками.

- То чому ж нерозкриті бутони – сумне видовище? Ти ж сам кажеш, якщо вони не побачать брудного світу, це не так і погано.

- Сумно, бо якщо вони не побачать світу, то в них і не буде шансу вичистити цей бруд. Сумно швидше для нас, а не для них. Уяви, що колись народиться бутон, який зміг би вичистити бруд, і помре. Першим завжди важче, ніж… послідовникам. Вони йдуть вже по чистенькому, а ти – це розкритий бутон. Ти намагаєшся вичистити бруд і робиш це успішно, але бруду занадто багато.

Відтак Аренд влігся на диван і закуняв. Кілліан вимкнув світло й відчинив вікно; в кімнату ввірвалося свіже нічне зимове повітря. Присів на підлогу поряд з диваном і взяв Аренда за руку. Спати йому не хотілось, тому він провів півночі, думаючи про їхнє неіснуюче майбутнє.

Наступного ранку прийшов лист від Естебана, в якому молодший брат підкинув теорію щодо Аренда. Кілліан не міг не звернути увагу на цікаву думку брата, який вчергове показував, що був далеко не дурним, хоч і називав себе несосвітенним хлопом.

“…Знаєш, що я подумав? Чи не може цей Едо бути пов’язаний з сакоку? Я тут прикинув, що Аренд не дуже товариський і хоче сховатись від усіх. А Едо – це ж період ізоляції в Японії – сакоку, себто, ти сам знаєш. Може, я понавигадував, але, може, це якось тобі стане в нагоді…”

Кілліан гмикнув про себе.

- І ти розказуєш мені про “універсії”, братику… Може, якийсь в цьому сенс і є.

Він пригадав, як Гідеон свого часу ні з того ні з сього захопився культурою та історією Японії. Це захоплення, як і багато інших у житті розбійника, не тривало довго, та все ж він не забув те, що колись вичитав.

Кілліан сів на диван і перечитав листа. Ще раз і ще раз. “…уникати треба місць, де є… люди.”

- Щось у цьому є. Хоч той період вже закінчився… Але ж хворобі байдуже. Чи це допоможе Арендові?.. А як?

Вирішив подумати про це пізніше, а поки випити чаю і поговорити з Арендом: того ранку в хлопця з’явився настрій на легкі розмови.