Мушля

Того, кого кохаю, навіть тіні

Тепер не промайне…

Вже котру ніч

Милуюсь місяцем

Лише на самотині.

Ідзумі Шікібу

З часом Кілліанові стало трошки краще. Хоч у грудях і руках боліло майже завжди, ліки допомагали терпіти біль. Гідеон вирішив поїхати на кілька днів до приятеля в сусіднє місто після того, як Кілліан мало не силоміць його виштовхав “провітритись”, а не скніти поруч з ним. І це, як виявилось, було помилкою їх обох.

За день до його від’їзду Аренд вирішив детально поговорити на тему часу, проведеного в божевільні. Лежачи прямо на підлозі, з якої його неможливо було зігнати на диван, він говорив радше з собою, ніж з Кілліаном.

- Якось, коли їм здалося, що в мене загострення, вони вирішили провести експеримент із кровопусканням, – повідомив він, дивлячись на стелю. – І пустили кров з вени. Спостерігали, чи це мене заспокоїть.

Він провів пальцями по правій руці, ніби показуючи процедуру. Рвано засміявся.

- А потім перебинтували. І запхнули в підвал. А там щурики бігали. Вони всюди бігали… І по кухні, і по наших палатах… Щурики, щурики. Багато їх там було, і їх труїли чимось вкрай смердючим. Рана страшно боліла, і я собі прокусив губу. Не треба цього робити, – чмихнув він насмішкувато,. – Мені ту губу розпороли ножем, а потім намагались зашити. Не дуже вийшло.

Він облизнув кутик губ, де й був рубець. Гідеон дивився на Аренда без виразу на обличчі, але старший брат знав, що це всього лиш маска, під якою ховалося щось глибше, ніж індиферентність.

- А потім їх сказило, що ніяк вони її зашити не можуть, то вони кинули це заняття. А щурики все бігали туди-сюди. Милі такі, але кусючі. – Аренд знову чмихнув. – Їм же теж їсти треба. От вони й їли. Їли, їли, їли… Поки не доїли його. Перегризли йому горлянку і пообкусували обличчя. А потім його кинули в яму… А ми це дивились. Нам не давали рухатись.

- А тебе вони багато гризли? – спитав Кілліан.

Аренд помовчав якусь хвилину, потім піднявся на ліктях, мотнувши головою.

- Не дуже. Я там не так довго пробув.

- Де?

- В клітці. Вони туди пролазили й гризли пальці. – Він підняв руку і розчепірив пальці. – Якщо був одяг, їх можна було зловити чи кинути їм шматину, і вони їли її. Але одягу не було. А після того, щоб ми цих… не заразили, нас обливали дуже гарячою водою. Довго-довго… То була рідкість – здебільшого лише холод. А потім відразу в палату під нагляд. І там теж були щурики. Але там їх можна було хоч ударити об стіну, і вони розлітались на друзки. – Аренд хихикнув, ніби це було бозна-якою милою забавою. – Так і розважались, поки не приходила медсестра з палицею. Вона страх як не любила прибирати… І тому ті щурики там валялися довго-довго, поки не згнивали. А потім мене били, – монотонно продовжив він після чергової паузи, вже вставши й стоячи посеред кімнати спиною до братів. – Та палиця, яку медсестра приносила… нею мали тих щурів ловити, а вона ними… нею ловила мене. Кінчиком. Збільшували той кінчик. Петлю. На зашморг.

Кілліан був знайомий з усіма цими подробицями, які викорінював у себе в лікарні. Він мовчав, поки Гідеон розширеними очима дивився на нього – мовляв, чого застиг?

- А тих щуриків не меншало… І туди, і сюди бігали. А потім це все скінчилось, вони кудись зникли. Мені знов розпороли губу. Подивитись, як вона заживає, – криво всміхнувся Аренд, повернувшись до братів обличчям. – І ще два рази. Тим самим ножем. Він зовсім затупів. Губа розпухла. І мені її зовсім вирізали й зашили так.

Кілліан підійшов і ніжно обійняв Аренда, гладячи його волосся. Хлопець сховав обличчя в нього на плечі. Гідеон не знав, чи їхати йому, чи залишитися.

Він таки поїхав наступного дня, помахавши братові та Арендові з вагона рукою. Аренд, помацуючи в кишені свою мушлю, обдумував свою ідею, яка тепер витіснила всі інші. Кілліан же тим часом розбирав у голові пропозицію Секереша. Той почав уже сильно хвилюватися за якість роботи свого найкращого психіатра, хоч вона залишалась незмінною. Але уява Секереша малювала все похмуріші картини. Дійшовши висновку, що можливе майбутнє падіння якості – результат перепрацювань та прогресуючої хвороби, він провів двогодинну розмову з Кілліаном, виклавши йому кілька варіантів продовження співпраці. Сам Кілліан, занадто втомлений, навіть не нагадав, що лише пару днів тому Секереш його привселюдно хвалив як найблискучішого фахівця закладу. Одним із запропонованих Секерешем варіантів було закінчення практики та переведення його на консультування. Це здавалося головному найоптимальнішим варіантом, зважаючи на можливу небезпеку, яку хвороба лікаря становила для пацієнтів. Хтозна чи не стане йому погано прямо під час огляду!.. А як це вплине на його підопічних?

Кілліан схвально поставився до такої ревної тривоги за пацієнтів, хоч і не зрадів перспективі лише консультувати інших. Він усвідомлював, що це в його стані буде правильним рішенням, але все не міг прийняти цю пропозицію. Бернард і Фрідер уже роздзвонили всім, що, швидше за все, лікар фон Бреннт з нового року не буде з ними співпрацювати, і на Кілліана посипались запитання від колег.

Але він усе ще ходив на роботу в звичному режимі, бо працював так само без нарікань.

Аренд вивів його з невеселих думок:

- Пішли до Альте Ювель.

Кілліан погодився.

Розглядаючи портрети останніх власників маєтку, Аренд ні з того ні з сього сказав:

- Ти думаєш, він схожий на Деніела?

Запала мовчанка, що порушувалась лише завиванням вітру. Врешті Кілліан мотнув головою:

- Абсолютно не схожий.

- А чому?

- Хоча б тому, що на ньому ідіотські рум’яна.

Цю відповідь Аренд запам’ятав.

- Та й навіщо тобі це? – з заспокійливою усмішкою поцікавився Кілліан.

- Я хочу знати, – була коротка відповідь.

Аренд походив кімнатами. Тим часом Кілліан невідривно слідкував і спостерігав за ним, і в нього почала зароджуватись неясна підозра.

Туди-сюди пройшовшись, Аренд спинився перед величезним вікном у коридорі, що виходило на поле. “Він не кохає тебе… Не кохає… Не кохає… У нього є інший… Ти його не вартий…” – лунало у вухах. Кілліан підійшов ззаду й обійняв його, сховавши обличчя в його волоссі. Аренд не міг відкинути свої страхи, а чийсь розлючений голос ставав усе гучнішим попри намагання хлопця ігнорувати його. Хоч Кілліанові стало не по собі, в грудях запекло, але він стримався. В роті відчув залізний присмак.

Аренд тихенько стиснув руку Кілліана, прошепотівши:

- Я завжди тебе любитиму.

Більшого чоловікові було й не треба. Він поцілував волосся Аренда й сильніше притис хлопця до себе.

По якімсь часі Аренд розвернувся й припав губами до губ Кілліана.

“Він не кохає тебе… Не кохає…”

Того вечора Кілліан відвідав Секереша у того вдома і сказав, що готовий обговорити їхню майбутню співпрацю. Поперебиравши можливі варіанти, зійшлися на тому, що Кілліан допрацює до кінця року, а потім перейде на консультування.

А прийшовши додому, чоловік відразу зрозумів, що щось було не так. Пройшовши по всіх кімнатах, не знайшов Аренда. Інтуїтивно втямив, що Аренд не пішов просто так прогулятися. І вибіг посеред ночі в темряву шукати його. Пробігши майже через усе місто, він присів на бар’єр фонтану, оглянувши площу, на якій вже – навдивовижу – нікого не було. Лише він сам. І його думки.

З горла вирвався жахливий задушливий кашель. На долоні залишились багряні краплі крові. На очі набігли сльози.

- Може, ти в Альте Ювель? – прошепотів він.

Але Аренда не було й там. Лише вітер, тиша і темрява.

Проходивши по місту і за ним усю ніч, Кілліан, виснажений, пішов додому. Подзвонив Секерешу і сказав, що захворів. Поклавши слухавку, зітхнув. Жахлива, болюча порожнеча поступово охопила все його єство.

Майя намазувала губи густо-темною помадою, водночас критично розглядаючи свої важкі театральні золотаво-чорні тіні. На яскравому штучному світлі вони підкреслювали її обличчя, роблячи його набагато виразнішим для партії, яку вона грала. Їй подобався макіяж, подобалося малювати своє обличчя у різні барви, подобалося підкреслювати свої риси. На її столику була ціла батарея найрізноманітніших баночок, флаконів і тубусів, а під ними лежала купа маленьких коробочок з тінями всіх відомих кольорів. І матові, і блискучі тіні були незмінними супутниками Майї, навіть коли всю іншу косметику та навіть одяг вона не брала. Подорожуючи, Майя могла швидше забути запасну сукню, аніж тіні.

Її танцювальний ансамбль вже був наготові, і вона виступала з ними сьогодні. Вирішила, що треба нагадати про себе. Вдовольнившись своїм макіяжем, вона встала, поправила блискучий костюм і повернулась до дверей гримерки. І застигла.

На порозі стояв Аренд. Весь у сльозах, розкуйовджений, змарнілий і зі злістю в очах. Його наповнений ненавистю погляд тупо свердлив одну точку.

- Аренде? – прошепотіла Майя. – Що сталось?

- Він не любить мене.

Майя зблідла й кинулася до Аренда. Той відсахнувся й забився в куток гримерки, прикривши руками роздряпане обличчя.

- Я не гідний Кілліана.

Пройшло два місяці. Кілліан провів близько тижня у лікарні, куди його мало не насильно запхали молодший брат і Ярослав після погіршення, яке навіть ліки не могли спинити. Це погіршення вочевидь не залежало прямо від Аренда, Кілліан і так би туди втрапив, але його зникнення значно посприяло цьому. Сам розбійник, залишивши брата під опікою університетського товариша, зайнявся пошуками.

- Я вже й не пам’ятаю тебе без червоних очей, – мляво всміхався Кілліан Ярославові.

- Відчепись і пий свою мікстуру, – бурчав той.

Гідеон застосував усі свої зв’язки та виверти, щоб знайти Аренда. Обшукав увесь Гамбург і всі прилеглі до їхнього містечка населені пункти й закинуті місця. Дізнався, де був ансамбль Майї, й написав їй листа, але не отримав відповіді, що наштовхнуло його на думку про причетність артистки до зникнення хлопця. Кілліанові він, утім, про це не сказав, не бажаючи його тривожити зайве, хоч сам Кілліан нічого не говорив про Аренда. Попри це, Гідеон знав, що він постійно думав про свого коханого. На певний час відклав пошуки, щоб бути біля брата, який, тільки повернувшись із лікарні, знову взявся до роботи, пропадаючи на ній мало не цілодобово.

Одна в’юнка дівчина, якій Гідеон свого часу допоміг уникнути смертної кари, кинула підказку, що в якомусь кубинському танцювальному ансамблі сталося поповнення. Вона не знала, що це за ансамбль, але повідомила, що лідером там жінка, а новачок за віком дуже підходить на роль зниклого. Тож Гідеон вирішив особисто з’їздити до Майї і, якщо буде треба, викрасти Аренда.

…Погляд Кілліана впав на старомодну золотисту перову ручку на столі та чорнильницю, що стояла поруч з ручкою. Прийшла непевна ідея.

Видобувши з шухляди чистий аркуш паперу, Кілліан всівся за стіл і почав писати. Слова виходили з-під ручки швидко і акуратно – він знав, що писати, бо вже не раз промовляв у голові слова, які йому так хотілось сказати вголос коханому.

“Дорогий Аренде,

Я знаю, що, швидше за все, цей лист не стане для тебе радістю, але не написати його я не міг. Мої думки плутаються й блукають, бо ти став тим єдиним поводирем, який вказував мені шлях у мороці. Я не входжу в твої плани на майбутнє, певно, але ти потрібен мені. Моєму серцю потрібна твоя присутність. Якщо ти не хочеш бути моїм чоловіком, прошу, подаруй мені свою дружбу. Для мене щастя тільки бути поряд з тобою. Будь ласка, повернись до мене. Я чекатиму на тебе.

З любов’ю, Кілліан”

Закінчивши писати, він відклав ручку та почав шукати конверта, поки чорнило висихало. Віднайшовши його в тій самій шухляді, звідки дістав папір, Кілліан старанно склав листа удвоє.

В цей момент у кімнату зайшов Гідеон. Все ще переймаючись душевним і фізичним станом старшого брата, він був невиспаний і злий сам на себе. Звинувачуючи себе у всіх невдачах, він не знав, як почати розмову про те, що його гнітило. Він уздрів, що Кілліан тримає в руках конверта, збираючись його заклеїти.

- Кому пишеш? – понуро спитав.

- Якщо листа не надсилаєш, то пишеш самому собі, – невесело відповів Кілліан, кладучи листа на стіл.

Гідеон промовчав, зрозумівши, кому писав брат. Трошки похитуючись від утоми та важких роздумів, він присів на диван. Кілліан між тим вже було намірився спитати, як братові спалось, але був перебитий:

- Кілліане, може, ти не так зрозумів його вчинок?

- А що тут розуміти? – смикнув плечем лікар, не дивлячись на брата. – Він втік від мене. Я не потрібен йому. І він кинув мене. Все очевидно.

- Не все, – з легенькою усмішкою заперечив Гідеон. – Я бачив, як він дивиться на тебе, як він не відходить від тебе. Він кохає тебе. Це не він, а його хвороба. Ти сам так казав. Я впевнений, що ти для нього – це все, цілий світ, який не давав йому зникнути.

- То чого ж він пішов? – буркнув Кілліан.

- Мені здається, ти сам знаєш. Аренд вважає, що він – не Деніел, і ніколи ним не буде. І ти не зміг йому довести, що Ден для тебе вже нічого не значить. І це його вбиває. Він утік, бо вважає, що руйнує твоє життя. А те, що він хворий на всю голову, лише ускладнює ситуацію. Погіршення відбулося, бо він ревнував тебе. Скажено ревнував. Більше, ніж ти колись ревнував. І втік він тому, що ревнував. А не тому, що не любить тебе. Вперше закохався і вирішив, що не вартий тебе, бо не такий, як Деніел. І від цього ревнував тебе до уявно "кращого" Деніела ще більше.

Кілліан гмикнув, але не заперечив.

- Чому ти не сказав Арендові, що Едо не справжній? Він же ніби розумів, що бачить щось, чого немає. Може, це й Едо призвів до кризи.

- Тому, що Едо єдиний був поруч у найскладніші моменти життя Аренда, хай який у нього характер… Всі Аренда кинули. Тато, мама, Майя і Менті… Хтось зі своєї волі, хтось проти своєї волі. І лише Едо був поруч. Аренд не хотів його втратити. А я… не хотів засмутити Аренда. Якби я сказав йому, що й Едо – того єдиного, хто пережив із ним усі жахи – не існує, то не відомо, як би він повівся. Та й, знаєш, те його питання про мою справжність… мені здається, воно мало ще якийсь сенс. Інший. Принаймні для нього.

Гідеон помовчав, не знаючи, що сказати далі. Але таки знайшовся по якійсь хвилині:

- Кілліане, мені начхати, що про мене думають. Я ні про що в житті не жалкую. Я знаю, що гнитиму в пеклі, і я робитиму це з задоволенням. Мені ні до кого немає діла. Окрім моїх брязкалець, ти – єдине, що мене хвилює. Дозволь мені допомогти. Я поверну його тобі. Я знайду його.

- Він не хоче мене, – без усякого ентузіазму мовив Кілліан, зітхнувши.

- Дурниці, – різко кинув Гідеон. – Ти не слухав мене тільки що? Знаєш, я хотів убити Деніела.

- Знаючи тебе, я повірю цій заяві, – вже з більшою жвавістю прокоментував почуте лікар.

Гідеон чмихнув і продовжив:

- І не убив його тільки тому, що ти б мені цього не пробачив. Якби не ти, то горів би Ле Принс тридцять разів, і я навіть не почухався б. Але тобі він потрібен, і тому він автоматично стає моєю проблемою. Я ніколи не зрозумію твого самозречення заради щастя божевільних, але я поважаю тебе. Я захоплююсь тобою і твоїм талантом. Я порівняно з тобою – ніщо, але ти все одно любиш мене. Я просто хочу хоча б раз віддячити тобі за те, що ти не відвертаєшся від мене, хоч я й сміття, правду кажучи.

- Ти не см…

- Не перебивай мене, – відмахнувся Гідеон. – Я не з тих, кому можна вірити, але повір мені зараз. Він кохав тебе і кохає зараз, я певен. Навіть якщо була якась інша причина кинути тебе, то це пов’язане з його хворою головою і ні з чим більше. Він ненавидів усіх психіатрів світу, поки не зустрів тебе. Він закохався в тебе не тому, що ти вродливий. Тільки через це не кохають. Так, ти сподобався йому зовні, його тягло до тебе, але закохався по-справжньому він тільки тоді, коли відчув, що ти не такий, як усі ті кати, з якими він мав справу до цього. Що ти не скривдиш його, що б він не зробив. Аренд полюбив тебе, бо ти не вважав його монстром.

Кілліан врешті повернув голову до Гідеона, і той побачив у його очах сльози. Після стількох років, звикнувши до сіро-чорної розмитої плями в правому оці, він ніби уперше прозрів, зрозумівши, чому Аренд називав це око мушлею. До цього Гідеон майже не звертав уваги на око, не бачачи в ньому нічого особливого, навіть коли там були сльозинки. Невелика поетичність його натури теж сприяла такому ставленню. Але тепер Гідеон відразу згадав, як Аренд описував очі Кілліана, і як він сам не второпав спочатку, чому хлопцеві забаглося так назвати незряче око. Тепер він зрозумів: праве око справді нагадувало сріблясто-чорну мушлю через блиск сліз. Його серце тоскно стислось.

Кілліан спитав спокійним тоном, який не відповідав його внутрішньому станові:

- І як ти це думаєш зробити?

- Що? – відразу зреагував Гідеон. – Знайти Аренда?

- Так.

- Ти забуваєш, що я злочинець зі зв’язками де тільки не. Я можу майже все.

- Окрім дотримуватись законів.

Гідеон хихикнув, відчувши незначну зміну настрою брата. Кілліан знову зітхнув, мимолітним рухом втерши сльозу зі щоки.

- Ти вже намагався його знайти, чи не так?

- В мене є кілька козирів, – підморгнув йому Гідеон. – Хоч твоя Кармен… е-е-е… Майя не бажає спілкуватись, я все ж певен, що він у неї. Майже на сто відсотків.

- Ти не уявляєш, як мені хочеться знову побачити його. Я б усе віддав, навіть своє життя, щоб побачити його. Мені просто хочеться тримати його в обіймах, слухати його чи заколисувати. А він би розповідав, що хоче, хай що б це було.

Це зізнання зворушило Гідеона. Брат говорив тихо, безколірно, ніби в трансі, і від цього проникливо. Кілліан озирнувся по кімнаті. І зненацька похитав головою:

- Не треба. В нього була причина покинути мене. Я… я дуже втомився. Дуже, дуже втомився. Аренд не буде радий бачити мене. Він просив, щоб я врятував його. А я… не зміг. Не зміг допомогти людині, яку кохаю. Жахливий з мене лікар…

Гідеон зітхнув. Все-таки Кілліан той іще впертюх. Не буде радий… Ага, звісно.

- Його хвороба важка і невиліковна, і тут не в твоїй кваліфікації справа.

Старший брат промовчав.

- Нащо ж ти написав листа? Я знаю, ти написав йому.

Кілліан стенув плечима:

- А нащо я писав колись Деніелові? Я ж і тоді знав, що не надішлю листа, бо не хочу нав’язуватись.

Гідеон знову не знайшов, що сказати на це. Але врешті видобув останній аргумент:

- А ти не думаєш, що він може бути загрозою для населення?

- Ти теж загроза для населення, – гмикнув старший брат.

- Так, але між мною і ним є різниця. Я все роблю усвідомлено, а його змушує хвороба.

- З мене така ж загроза, як і з нього. Я залишав його самого й постійно применшував проблему. Та й погіршення в нього сталося, бо я не приховував своє минуле. Може, ти й правий. Щодо ревнощів. Якби він не знав про Деніела, може, і не втік би. І якби я був уважніший. А мене кохання засліпило. Кепський з мене психіатр…

- Ти ж не міг припнути його ланцюгом до труби, – похитав головою Гідеон. – Це не в твоєму стилі. Ти робив усе, щоб покращити його стан. І в тебе були успіхи. Я бачив це. І ти теж. Ти знаєш, що він хоче тебе. Чудово знаєш. Тебе просто зламала втома. Ти стільки років стояв горою за інших людей, що вигорів і не маєш сил боротись далі. Але ти потрібен Арендові. І ми це обидва знаємо. Ти собі не пробачиш, якщо з ним щось станеться. Якщо ти не повернеш його.

Кілліан закрив обличчя руками.

- Це не твоя проблема, – прошепотів. – Не треба…

Лише після того, як він пішов до психлікарні востаннє, таки вирішивши звільнитись цілком, Гідеон виклав план своїх дій уголос, думаючи, що його ніхто не чує:

- Значить, так, чорт забирай. Я вирушаю в той ансамбль, де б він не був зараз. Ця Кармен мене не позбудеться, – вишкірився сам собі. – Він явно там, інакше й бути не може. Я викопаю цього хлопця з-під землі, навіть якщо сам себе нею засиплю. Ти від мене не сховаєшся, Аренде Андреасен.

З цими словами він повернувся до виходу, щоб уже йти до своєї кімнати, як побачив у проході Міледі. Вона сиділа й уважно розглядала його своїм блискучим єдиним оком.

- Я бачу, панно, Ви підслуховували? – звернувся до неї Гідеон, анітрохи не знітившись. – Я певен, що ти не розпатякаєш мого плану Кілліанові. Я покладаюся на тебе, старенька. Треба не забути прихопити листа. Але… лише після того, як упевнюсь, що з братиком все добре.

Кілліан поставив свій підпис під звільненням і почекав, поки Секереш поставить свій, перед тим, як подати йому руку й кивнути на прощання:

- Дякую за Вашу титанічну терплячість зі мною.

Секереш миролюбно всміхнувся й потиснув простягнуту руку.

- А Вам спасибі за самовіддану працю. Все ж саме Ви були рушієм змін у нас, a fenébe. Шкода все-таки, що не переходите на консультування.

- Скажіть… – трошки повагавшись, спитав Кілліан. – Якщо мені… стане краще… Ви приймете мене… назад? На роботу? Чи на консультування?

Серце краялося від того, що він має покинути своїх пацієнтів. Це викликало набагато гірший біль, ніж хвороба. Кілліан розумів, що повернутися йому, швидше за все, не вдасться, але плекав непевну надію.

- Звісно. Це залежатиме лише від Вас. Ми ж приблизно так і домовлялися.

Секереш повернувся до шафи, яка стояла за його робочим столом, і витягнув звідти загорнений у білий папір плаский пакунок. Подав Кілліанові.

- Що це?

- Невеликий подарунок на згадку, – пояснив головний лікар. – Ви не хотіли жодних проводів, то ми вирішили, що оце, – вказав він на пакунок, – буде більш доречним. Все ж не годиться такій людині, як Ви, зникати просто так.

Кілліан подякував і, в свою чергу, подав папку з документами:

- А ось це, прошу, мої останні напрацювання, зокрема в сфері музичної терапії. Можливо, колись стануть у нагоді.

- Я цього певен, колего.

Кілліан кивнув, попрощався й пішов собі. Пройшовши людними коридорами, відчував на собі погляди працівників, які не наважувались підійти. У думках були зажурені обличчя пацієнтів… Висунувся на поріг, постоявши з якимсь сумом на серці. За ним вийшов Готтел.

- Кілліане… – доторкнувся до плеча.

- Еміле, – всміхнувся Кілліан.

- Мені щиро шкода, що Ви йдете від нас. Які маєте плани?

- Поки що не знаю.

- Секереш казав, що Ви збиралися перейти на консультування…

- Не певен, що це тепер для мене. Але… якщо буде можливість, я повернуся.

Готтел кивнув розуміюче.

- Сподіваюсь, доля буде прихильна до Вас, – щиро побажав.

- Спасибі. І… Я справді щиро вдячний за те, що Ви… не сказали нікому… про мене.

- Я не хочу ламати Вам життя, Кілліане. Ви заслуговуєте на щастя, а не на тюрму й знеславлення. І не переживайте, Ваші пацієнти у надійних руках зі мною. Я гарантую, їм буде добре. Я робитиму все так, як робили Ви. Якщо повернетесь, все буде в ажурі й підготовлено для Вас. Знаєте… це я Вам маю дякувати.

- За що ж? – поцікавився Кілліан.

- Ви відкрили мені очі на певні речі… на які я не зважав. Не зважав, поки не зустрів Вас.

Кілліан без пояснень зрозумів, що це за речі. Кивнув і попрошкував додому. І вже вдома тихо мовив:

- Я не мав звільнятися… Це було слабкістю.

Гідеон поклав руку братові на плече:

- Ти собі підірвав здоров’я цим усім.

- Та яка різниця?

- Кілліане, припини. Ти ж не збираєшся повертатись?

- Поки що ні. Але… Секереш сказав, що прийме мене. Якщо мені стане краще, я зможу повернутись.

- Ти знущаєшся?

Кілліан похитав головою мовчки. В очах була туга.

- Прости Господи, ти невиправний.

Подарунком виявилась майстерно написана дорога картина, яка зображувала Північне море у всіх його кольорах. Кілліан довго розглядав цю картину, думаючи, що його вподобання все ж не пройшли непоміченими. До картини додавалась листівка, підписана всіма лікарями їхньої лікарні та медсестрами, з якими працював Кілліан. Дехто висловлював надію на його повернення, що трошки втішило чоловіка.

Невдовзі Кілліанові знову помітно покращало, хоч і не настільки, щоб повернутись на роботу, і Гідеон лише тоді купив собі квитка з містечка.

Якось вранці, коли Кілліан заварив і розлив каву і братові, і собі, в двері хтось постукав. Гідеон вже зібрався побубоніти на тему “ідіотів, які все ніяк не відчепляться від братика”, бо до Кілліана по консультації колишні колеги-прибічники все одно бігали, але на порозі стояв поштар. З привітною усмішкою він передав листа господареві будинку і пішов собі далі.

Кілліан подивився на ім’я відправника. І мугикнув про себе. На конверті було написано “Майя Кальдера”. Чоловік, ще не розпечатавши конверта, вже знав, що прочитає. І не помилився. Все ще стоячи у вестибюлі, він почав проглядати рівно, акуратно написані рядки. З кожним словом його погляд все більше темнішав. Врешті, не втерпівши, з кухні причовгав Гідеон з чашкою в руках.

- І що там? – з цікавістю спитав він.

- Схоже, що я їду з тобою, – кинув Кілліан, вдруге перечитуючи листа.

- Куди? На Кубу? – муркнув Гідеон.

- Не придурюйся, братику, – махнув рукою Кілліан, вже вирушаючи збирати речі. – Я, по-твоєму, не знаю, що ти все ж намилився знову їхати шукати Аренда? Ти можеш брехати кому завгодно, але від мене ти нічого не сховаєш.

Гідеон вкотре відзначив, що старшого брата ніколи не можна недооцінювати, чого він ніколи й не робив. Власне, він не сумнівався, що Кілліан його викриє, але зупиняти не стане. Він був втішений, що брат таки віднайшов сили боротися далі попри біль.

- І що змінило твою думку?

Кілліан, що вже було почав підніматися сходами, повернувся до Гідеона і ляснув долонею з листом по грудях брата. Той заледве встиг підхопити листа і почав читати.

“Дорогий Кілліане,

Пишу тобі з надією, що ти приїдеш. Коли Аренд втік від тебе і прийшов до нас, я спершу подумала, що щось жахливе сталося, і, можливо, це твоя провина. Він казав, що ти його не любиш. Але я зрозуміла, що помиляюсь. Він дуже страждає. Тому я прошу тебе приїхати. Я певна, що він все ще любить тебе або хоча б тримає тебе десь у своїй пам’яті. Він узяв собі псевдонім Деніел Дансі, і я думаю, це пов’язане зі справжньою причиною його втечі. Ми проведемо решту місяця у Берліні, а потім поїдемо далі. Сподіваюся, що ти зможеш прибути до нашого від’їзду. Якщо ні, то я напишу ще, де ми зупинимось. Прошу, приїдь. Мені страшно за нього. Пробач, що я не написала відразу, що подумала погано про тебе. Я не мала права так вчиняти.

Майя”

- Деніел Дансі?.. Задача спрощується прямо на очах, – широко всміхнувся Гідеон, ховаючи листа в кишеню. Гукнув: – Агов, брате! Поїзд до столиці відбуває о дванадцятій, тому поквапся. Стрінемось на вокзалі, я побіг купувати квитка.

З цими словами він вилетів з будинку, спіймав перший-ліпший екіпаж і помчав на вокзал. Таки не дарма він врятував те дівча від петлі. З часом з неї вийдуть чудові люди, подумав Гідеон втішно дорогою.

Тут прийшов Ярослав, який взяв собі відгул того дня, щоб побути з товаришем. Не маючи достатньо часу, щоб поговорити з ним як годиться, Ярослав і не став його умовляти чи затримувати. Просто обійняв його і тихо мовив:

- Щасти тобі.

Розуміючи, що вони, швидше за все, бачаться востаннє, Кілліан довго не випускав Ярослава з обіймів. Врешті пустивши його, прошепотів:

- Дякую тобі, Ярославе.

- За що? – ніяково всміхнувся той.

- За те, що залишився зі мною до останнього. За те, що піклувався про мене. Бувай, українцю.

- Бувай, німцю. Я знаю, у вас із Арендом все складеться. Ви будете разом.

Прихопивши Міледі, Кілліан спіймав перевізника й попросив його під’їхати до набережної перед тим, як вирушити на вокзал. Треба попрощатися з давнім другом. Постоявши з хвилину біля поручнів, повдивлявшись у темне Північне море, Кілліан мовив із ніжністю:

- Прощавай, друже.

Море відповіло легеньким, заледве чутним шепотом хвиль.

- Колись я повернуся до тебе. Обіцяю, друже…

Зустрілись брати за двадцять хвилин до відходу потяга. Взяти ще один квиток була не проблема, але їхати вони мали в різних вагонах. Гідеонові було краще їхати саме так, бо він не хотів, щоб на Кілліана косо дивилися через зовнішність його супутника. Почувши це, старший брат хихикнув:

- От уже на що мені точно начхати.

Гідеон стривожено спитав, чи Кілліанові добре. Той кивнув. Біль у грудях відступив поки що – опіати допомогли – і він сподівався, що не закашляється в потязі. Кашель з кров’ю приверне небажану увагу набагато швидше, ніж три рубці на обличчі.

Одначе обійшлося без пригод. Вся увага, яку Кілліан отримав під час поїздки, – це усмішка маленької дівчинки в гофрованій сукенці, як він умощувався на своєму місці. Весь час він провів, дивлячись у вікно, щоб нікому не показувати своє праве око. Гідеон же провів цей час за читанням газети та підслуховуванням розмов, що вже стало його звичкою. І одночасно думав про те, що Аренд назвався Деніелом. Юнак явно вважав, що Кілліан все ще любить Деніела, і хотів таким чином себе впевнити, що стане тим, хто потрібен фон Бреннтові. Гідеон тихенько зітхнув: “Мало кому може прийти в голову таке робити, але ж і Аренд – несповна розуму.” Іноді розбійникові було аж шкода хлопця. Та чим він міг зарадити?..

В Берліні була вітряна, але загалом комфортна погода того вечора, коли потяг прибув на станцію. Кілліан пошукав у натовпі Гідеона і, знайшовши, пішов першим до виходу в місто. Молодший брат неухильно йшов за ним. До готелю, де вони надумали зупинитись, було кілька хвилин від вокзалу, тому вони вирішили не брати перевізника. Біля дверей готелю вони уздріли афішну тумбу, на якій було наклеєне яскраве оголошення, повідомляючи про приїзд та виступи ансамблю Майї та Менті Кальдера. Один із виступів був зазначений якраз того дня о восьмій годині вечора.

- Це за півтори години, – замислено пробурмотів Гідеон, чухаючи підборіддя. – Так, іди розбирайся з заселенням, а я пішов діставати квитки.

Пустивши в роботу всі свої здібності й столичні зв’язки, Гідеон роздобув два квитки в четвертий ряд партеру, хоча все вже було розпродане за тиждень до виступу. Так само як Гідеон захоплювався якостями Кілліана, так і Кілліан захоплювався можливістю брата розкопати майже будь-що в найкоротші терміни. З нього міг би вийти чудовий шпигун у часи війни.

Виступ ансамблю відбувався не в звичному для артистів цирковому середовищі, а на сцені палацу мистецтв, через що артисти представили видозмінену програму. Майя поправила свої діамантові браслети, відкинула пасмо розкішного чорного волосся і глянула на хлопця в кутку роздягальні. Він перефарбував волосся в такий самий чорний колір і зачісував у низький хвіст. Весь правий бік його обличчя аж до підборіддя обліплювали блискучі стрази, викладаючись у нерівну маску. Вдягнений у темно-синій, розшитий сріблом театральний плащ, Аренд скидався на шпрехшталмейстера без капелюха. Ретельно нафарбовані чорним рідким олівцем і сапфіровими й сріблястими тінями повіки разюче контрастували з блідістю його лиця, додаючи так потрібної для шоу таємничості. Блідість ця підсилювалась світлою пудрою, найсвітлішою, яку змогла знайти Майя на вимогу Аренда. Хлопець вимогу пояснив коротким: “Ненавиджу рум’яна”. Зараз він мало був схожий на колишнього Аренда.

Артист був звично тихий, мабуть, заглиблений у свої заплутані думки. Після свого прибуття він запозичив у іншого члена ансамблю звичку змішувати льодяне віскі з кокаїном, що збуджувало його і водночас давало непевне короткочасне тепло. Замінювало тепло чоловіка, ім'я якого Аренд не міг згадати. Майя це побачила лише на другий тиждень, бо Аренд, знаючи її нелюбов до надмірної пиятики, ховався, коли пив цю мішанину. Все, що вона помічала, – це його тихість. Однак він був таким і в часи цирку. Лише став іще тихішим, майже не розмовляючи, тільки кидаючи неясні фрази час від часу. Іноді від нього за цілий день можна було не почути ані слова. Його фізична жвавість Майї подобалась, і вона вірила, що це показує покращення стану. А втім, щось її все-таки тривожило. І вона вирішила поспостерігати пильніше за ним. І саме того вечора, коли вона поставила собі це завдання, Аренд після виступу впав прямо за сценою, хильнувши зайвого. Майя покликала їхнього лікаря, який їздив з ансамблем і якому можна було довіряти. Той і виявив причину жвавості хлопця. І тоді ж Майя написала Кілліанові. Підсвідомо не вірячи, що Кілліан міг завдати шкоди Арендові, вона й так думала написати йому, та все не наважувалась, не знаючи, як Аренд відреагує на це. Але тут вже зволікати не можна було. Майя розуміла, що хвороба Аренда руйнує його і змушує так поводитись, але вона не знала, як цьому зарадити. Щось путнє міг зробити лише Кілліан.

Аренд підійшов до неї, дивлячись кудись у простір, і безбарвно спитав іспанською:

- Коли мені починати? Зараз?

Його словниковий запас за такий короткий час страшно збіднів і був представлений жалюгідною грудкою слів, якими Аренд насилу послуговувався. Тепер він виконував команди без усяких заперечень чи зауважень. Не брав участі в розробці програми, просто роблячи те, що скажуть. Майї здавалось, що це врешті подіяли тортури, якими Аренда намагались зламати в божевільні, підсилені наркотиками й розбитим серцем. У вільний від виступів і репетицій час він майже завжди просто сидів на одному місці й дивився кудись, ніби щось страшне бачив. Рвано рухав руками й головою. В такі хвилини недалеко від нього ошивався Менті, щоб у разі чого все залагодити. Аренд був не буйний. Однак це не заважало багатьом іншим артистам остерігатись його, але вони не сперечалися з власницею ансамблю. “Не подобається – я вас не тримаю”, – казала Майя. Єдине, що вона не давала права обговорювати, – це Аренд.

- Так, за хвилину. Як почнеться музика.

Аренд кивнув і застиг. За ними вишикувалися інші танцюристи, артисти на ходулях і “вогняні принцеси” – танцівниці, які їли вогонь. Всі інші стояли поки осторонь.

Світло в залі пригасили, пролунали перші труби. Аренд відразу ожив, ніби тільки цього й чекав, і вибіг на сцену.

Дійство було шаленим. По краях артисти на ходулях жонглювали перламутровими пляшками, трошки ближче до центру принцеси майстерно маніпулювали вогнем в такт музиці, так, що подих перехоплювало. Один неправильний рух – і все могло зайнятися полум’ям. Однак принцеси були досвідчені й не випускали з-під контролю язики вогню. По-цирковому яскраво розмальовані, в оздоблених лелітками костюмах, вони повторювали найпростіші рухи танцюристів посередині, щоб підкреслити єдність артистів. В центрі композиції був юнак у дорогому плащі, який виконував найскладніші трюки, постійно перебуваючи в русі. Він з однаковою легкістю робив потрійні сальто назад, стрибки та секундні підтягування на високих перекладинах. Час від часу він приєднувався до решти танцюристів, синхронізуючи свої рухи з їхніми перед тим, як зробити черговий небезпечний трюк. Важкий театральний грим і стрази, що вкривали півобличчя, вдало доповнювали його образ.

Раптом, із пришвидшенням темпу музики, кілька передніх танцюристів витягли звідкись зі складок одягу ретельно сховані батоги й почали вибивати ними по паркету сцени в такт мелодії. Сам лідер мав при собі ціпка і непомітним рухом з нього зробив батіг, долучившись до колег. Дехто з відвідувачів відзначив, що така музика й такі рухи, як вони бачили на сцені, певно, занадто модерні та незвичні для пересічного глядача, в той час як інші пізніше стверджували, що за такими артистами майбутнє.

Гідеон, що дивився не стільки на артистів, скільки на освітлення сцени, не відразу второпав, що лідером вистави був Аренд Ле Принс. Втім, Гідеона, попри неуважність, все ж вразили технічна майстерність лідера та бездоганне виконання вкрай складних танцювальних рухів. “Неймовірне володіння тілом”, – подумав. Лише ближче до кінця першого акту до нього дійшло, що “шпрехшталмейстер” з важким гримом – це той, кого вони шукають. Він, зберігши незворушний вигляд, покосився на старшого брата. Кілліан сидів нерухомо, поглинаючи поглядом чорнявого лідера. Гідеон зрозумів, що брат упізнав Аренда.

- Але ж ти й змінився, Дансі, – пробурмотів він сам до себе.

Кілліан дивився лише на Аренда, хоча вистава була грандіозною. Він стримано слідкував за кожним його трюком й роздумував, як Майя могла так швидко його натренувати, щоб він не зривав вистави.

В антракті всі обговорювали в основному Деніела Дансі, лідера вистави. Звідусіль чулись схвальні ремарки та коментарі на адресу танцюристів і зокрема цього молодика. Гідеон, швидко змотавшись усіма закапелками і постоявши в черзі по чай, приніс на хвості неймовірні новини.

- Уявляєш, – сказав він, влаштовуючись за стійкою поряд з Кілліаном, – виявляється, так званий Деніел благородного походження, має дитину, сидить на опіумі, зустрічається з трьома актрисами одночасно та закінчив престижне навчання в Парижі.

- Та невже? – саркастично підняв брови Кілліан, надпиваючи чай. – Багато ж тут знавців чужих життів.

- Еге ж, – засміявся Гідеон. – Кожен другий – біограф Аренда.

Зненацька він обірвав свій сміх, на обличчі з’явилась напруга.

- Щось сталось? – відразу помітив Кілліан.

- Певно, що сталось, – прошипів Гідеон, наїжачуючись. – Двоє Деніелів в одному закладі – це занадто.

Кілліан повернув голову туди, куди зі злістю дивився Гідеон. Недалеко від них, біля входу в буфет, стояв справжній Деніел Дансі. Він здавався засмученим чи втомленим, що ніяк не відповідало його звичному настроєві, коли він ішов до балагану. Зазвичай у цирках чи на інших виставах він сяяв, як нова монета, але тут був ніби прибитим. Хоч і не дуже змінився за ці роки. Та нічого не ворухнулось у серці Кілліана. Йому було байдуже.

Помітивши, як Гідеон все більше злоститься і вже збирається йти до Деніела, Кілліан заспокійливо поклав свою руку на його:

- Не треба, братику.

Розбійник відразу скорився, але зловісний вираз не зник з його лиця.

- Приперся… – лише буркнув.

- Ну, він майже завжди на такі масштабні вистави-концерти ходить, – стенув плечима Кілліан. – То й на цю виставу прийшов. Любить він балагани. Я не дуже здивований його тут бачити.

Антракт закінчувався. Всі розійшлися по своїх місцях. Завіса піднялася. На сцені постав лідер у тепер вже сріблястому плащі. За ним стояла Майя в чорному плащі, білій сорочці, заправленій у вузькі штани, й високих чоботах. Обоє тримали в руках мечі. Залунала велична мелодія з нордичними мотивами – данина походженню Аренда, як припустив Гідеон. Вистава продовжилась.