Мушля

Ні аромат, ні барви білоцвіту

Сливового

Не зваблюють мене,

Бо є прикрасами

Огидливого світу.

Кадзан-но ін

Майя, жінка з помітним шармом, саме поправляла яскраву червоно-чорну спідницю з лелітками. Правильні, не дуже крупні риси обличчя її були доповнені густою гривою довгого вороного волосся, прикрашеного золотими нитками, вплетеними в локони. Вона накинула жакет такої ж кольорової гами, що була в спідниці, й востаннє глянула в дзеркало перед тим, як піти на вуличний ярмарок. Час уже був вечірній, та ярмарок був у розпалі. Майї завжди подобались великі скупчення народу. Не такі, щоб повз них не можна було протиснутись. Менші. Саме такі, які вона побачила, визирнувши у вікно.

Майя кинула погляд на листа, що лежав на столику розкритий. Кузен писав. Він якраз був у турне з ансамблем. Після того, як вони обидва пішли з цирку через особисті й фінансові конфлікти, кузен Гранд Король запропонував їй створити свій танцювальний колектив з циркачами, що пішли разом з ними в пошуках кращої долі. Майя відразу погодилась, знаючи, що від сцени вона відмовитись не може. Одначе в останнє турне брат поїхав без неї, хоч і дуже не хотів цього робити. Вона мало не копняками виштовхала його, бо бачила, як він розривається між сестрою та бажанням виступати. Вона травмувала ногу саме перед початком виступів і не могла поїхати з ними. Як очільниця ансамблю, вона мала бути з артистами, щоб займатися залаштунковими справами, але травма була надто серйозною для довгих подорожей. В це турне поїхала її помічниця й заступниця.

Нога вже майже загоїлася, залишалося недовго до зняття пов’язок. Широка красива спідниця чудово прикривала ноги, тому Майя могла не переживати. Їй подобалося мати якнайкращий вигляд. Лише шкутильгання нагадувало про її стан. І, певною мірою, ковінька, яку вона собі купила й оздобила для антуражу.

Майя подумала про зміст листа, який читала й перечитувала багато разів. Вже довгий час нею, як і братом, володіла думка, що вони – мерзотники. Гранд Король писав про те, що все ж таки не втрачає надії визволити їхнього друга Аренда Андреасена, якого запхали до божевільні з ініціативи дорогої мами. Тим більше, що турне Менті проходило зараз у Німеччині, і він міг певний час там побути й спробувати помогти хлопцеві. Вони вже намагалися не раз повернути його. Майя зітхнула.

Вперше вони спробували забрати Аренда незадовго після того, як мама запхала його в божевільню, а вони покинули цирк. Менті мав амбіції стати артистом власного ансамблю, а Майя змолоду плекала підприємницькі мрії. Вона ж переповнилась відразою і до матері хлопця (яку й до того не сильно любила), і до очільника цирку, який тільки заохочував рішення здати Аренда в притулок для божевільних. Разом вони повернулись до міста, де утримували Аренда, але в кузена й кузини не було ані законних підстав, ані яких-небудь інших важелів для звільнення хлопчика. Це повторювалось ще кілька разів, і їм навіть не казали, чи живий ще Аренд.

Гранд Король заприсягнувся колись та витягнути хлопчика з божевільні, чого б йому це не коштувало. Майя була налаштована більш песимістично; вона розуміла, що його можна буде хіба що вкрасти. Або заплатити величезного хабаря лікарям. Але так само сподівалась, що колись знову побачить Аренда вільним.

Другий кузен уже чекав унизу. Його вуличні розваги приваблювали не менше, ніж її, тому його їла нетерплячка. Майя труснула головою, відганяючи сумні думки від себе, прихопила ковіньку й вийшла зі своєї кімнати в двоповерховому маленькому будиночку. Зійшла сходами так швидко, як тільки могла, і відчинила двері вітальні, де сидів кузен. Він схопився, щоб допомогти їй, але вона з награною веселістю відмовилась від послуг.

- Ще ніби не вмираю, – підморгнула.

Той лише всміхнувся криво, і сам побачивши, як вправно Майя рухається.

Майя була жінкою середніх років. Коли вона втратила Аренда, їй було за сорок. Маленькі зморшки в кутиках губ через постійні усмішки, театральні та щирі, могли свідчити про вік Майї. Двоюрідний брат, однак, поруч із нею здавався старшим, хоч і народився насправді на кілька років пізніше за неї. Постійні гуляння та випивка робили своє діло, хоч він все ще вважався першокласним красенем. Таке саме волосся, як і в сестри, лише трохи коротше, було рамкою для привабливого засмаглого обличчя з акуратною щетиною і трохи потрісканими губами. Очі в нього були невеликі, примружені, проте яскраві й блискучі, які навіть щоденна пиятика не могла притлумити.

Вдягнений в чорні штани та заправлену в них темно-синю сорочку вільного покрою і з глибоким вирізом на грудях, він мав не менш ефектний вигляд, ніж Майя. Поправивши сережку у вусі, спитав:

- Ну що, пішли?

- Ходімо, – кивнула Майя й першою пішла до дверей.

Кузен шанобливо відчинив їх перед нею. На вулиці Майю з братом вже чекав його приятель, що приїхав з далекої Європи й тільки-но підійшов до їхнього помешкання.

- Маю честь, – картинно вклонився він перед Майєю, яка відповіла кивком голови. – Мене звати Гідеон фон Бреннт.

- Еге ж, – плеснув його по плечу кузен. – Пройдисвіт, симпатяга і розбійник з великої дороги. Як я й розповідав, сама елегантність.

- Саме так, як ти й розповідав, Матео, – підтвердила Майя, про себе відзначивши, що в Гідеона була бездоганна іспанська вимова. – Що ж Вас принесло в наші краї, пане?

- Прошу, просто Гідеон, пані. Захотілось, знаєте, розвіятись. Скучив за цим місцем. Давно тут не був. Та й від правосуддя у вас тут легше сховатись.

- Це так, – мугикнула весело Майя. – Одначе тримайте руку на пульсі: американці в нас на кожному кроці. Хоча вони, власне, не злі.

Її анітрохи не бентежив рід занять Гідеона. Та й не могло бути в кузена Матео інших друзів. Натомість вона сказала, звертаючись до обох чоловіків:

- Чого чекаємо, панове? Музика все місто заповнила, а ми ще тут. Гайда на ярмарок!

Але на ярмарку Майї було не дуже весело. Вона не могла перестати думати про листа Менті. А що, як йому справді вдасться визволити Аренда з божевільні цього разу? Має ж бути хоч якийсь шанс. Збираючи певний час гроші для хабаря, вона підраховувала, чи може цього вистачити. Майя не показувала свого настрою супутникам, які з захопленням дивилися на танець-бій між двома вправними артистами. Жінка не бачила їх, хоч дивилася туди ж. Не чула вигуків натовпу, не зважала на збуджену штовханину. Її займав Аренд.

Востаннє вона його бачила за день до ув’язнення в божевільні. Якраз приготувала йому подарунок – бежеву сорочку з простим милим візерунком на грудях, вишитим чорними нитками. Аренд би зрадів цій сорочці. Але Майя так і не змогла віддати подарунок. Не встигла. Перед очима стояв усміхнений хлопчик, що наносив собі грим на обличчя й перегукувався то з нею, то з сіамськими близнючками про се про те. Його любили всі в цирку. Всі, окрім власної матері й директора, який чогось заледве терпів Аренда.

Коли танець-бій завершися, і учасники, зібравши на свої голови овації та схвальний свист, пішли, Гідеон запропонував перекинути чарчину-другу на відкритій терасі місцевого ресторанчика. Матео миттю пристав на цю пропозицію, до Майї ж треба було догукуватись, щоб вона виринула зі своїх думок.

Вже на терасі, недбало повернувшись боком до моря, Матео, розфарбований червонястим промінням сонця, все ж спитав кузину:

- Що сталось, Майє? Тобі недобре?

Майя, яка байдуже розглядала на червоній склянці кривавих сонячних зайчиків, що нагадували їй грим Аренда, в’яло і тому переконливо збрехала:

- Сумую за Гранд Королем… За виступами.

- А-а-а… – розуміюче протягнув Матео. – Ясно. В мене теж уже руки сверблять його обійняти. Та він скоро і з’явиться.

Матео в розмитих фактах знав про проблему своїх кузенів, але нічим особливо не міг зарадити. Звісно, якби вони попросили його щось для них зробити, він би тут-таки кинувся виконувати їх прохання, та вся біда в тому, що вони самі не дуже знали, як вчинити. Напівжартівлива його пропозиція порішити лікарів і викрасти Аренда з божевільні була зустріта зі скепсисом з юридичних причин, хоча друга її частина Майї дуже сподобалась.

Але Матео не заглиблювався в цю тему. В нього було більш ніж достатньо проблем тут, на Кубі, й в інших куточках Карибського басейну, тому він цим цікавився лише тоді, коли Менті та Майя розмовляли про хлопчака з божевільні.

Веселощі закінчились далеко за північ, щоб наступного дня знову розпочатись із подвійним запалом. Матео, напідпитку, але все ще при собі, відразу завалився спати. Майя й Гідеон же пішли на кухню. Їм обом не спалося, і тому жінка запропонувала випити кави чи чаю. Гідеон не став відмовлятись. Кавки було б непогано хильнути, вирішив він, розуміючи, що йому треба буде ще пороздумувати про своє наодинці. А коли ж краще й думати, як не вночі? Майя теж захотіла кави.

Тільки-но зайшовши на кухню, розбійник сам вирішив робити каву, щоб не напружувати ще замотану ногу жінки. Швидко, з указівками Майї, розібравшись, що де лежало, він сипонув у джезву кави й запалив плиту. Розмова була тихою, щоб не будити Матео: в будиночку стіни тонкі.

Заваривши напій, він подав одну чашку Майї, другу взяв сам і всівся навпроти жінки. Щось йому в ній подобалось. Мабуть, та впевненість у собі, з якою Майя вела свій ансамбль через бурхливі води жорстокого світу розваг. Він розпитував її про майбутні плани і непомітно дещо дивувався її звичці майже постійно всміхатися під час розмов з будь-ким. Це приносило якийсь неявний комфорт співрозмовникові, і Майя таким чином утримувала увагу людини, з якою говорила, навіть якщо тема була останній не дуже цікавою.

Однак природна проникливість фон Бреннта-молодшого все ж не випустила з уваги той факт, що жінка була чимось занепокоєна. Чи, певніше, в неї була якась проблема, яку та старанно приховувала. В очах у неї був неспокій, який вона прикривала усмішкою. Видно, ця проблема була для Майї занадто великою, щоб просто так перестати про неї думати поряд із малознайомим чоловіком. Гідеонові знов згадався хлопець з Альте Ювель. Адже для розбійника то так само була проблема, над якою він ламав собі голову на борту корабля, що плив із Лісабону до Куби. Гідеон все не міг відкинути здогад про те, що хлопчина щось приховує, і що це його мучить. Сам того не знаючи, Гідеон думав про те ж, про що і Майя, тільки з іншого боку.

Майя, не настільки поглинута своїми думками, щоб не побачити затихлого нового приятеля, спитала:

- Ти не втомився? Може, підеш поспиш трохи?

- Після кави мені це не дуже вдасться, припускаю, – добродушно муркнув Гідеон, та все ж устав з-за столу.

Треба все-таки хоч полежати. Може, тоді прийде щось путнє в голову. Та на це розбійник мало сподівався.

Майя, побачивши, що Гідеон згодився на її пропозицію, взялася за ковіньку й повела його до гостьової кімнати, яка розташовувалась на другому поверсі. Гостьова кімната була невеликою, проте, на думку Гідеона, затишною. Певно, через штори теплого світло-коричневого кольору, який нагадував йому каву з молоком. Штори ще не закривали вікно, і тому, хоч у кімнаті було темно, майже все було видно, бо на вулиці яскраво сяяв місяць. В усьому інтер’єр був цілком звичний для ока того, хто побував уже в до біса багатьох кімнатах: м’який, здається, бежевий килим на всю підлогу, два скляні туалетні столики по обидва боки масивного ліжка з балдахіном (пристрасть кузена Менті, як пізніше взнав Гідеон), овальне дзеркало на стіні, вставлене в дешеву рамку, пофарбовану так само дешевою золотистою фарбою, яка відблискувала на місячному сяйві, і шафа для одягу. Одягу в ній, щоправда, не було, були лише запасні подушки на випадок якщо гостеві буде незручно на одній. Гідеон міг спати взагалі без подушки, тому вони йому були ні до чого.

Побажавши Майї тихої ночі, він роздягнувся до пояса та влігся на вкрите лляним простирадлом ліжко. Зітхнув, обдумуючи свої подальші кроки та життєві негаразди. Полежавши деякий час, Гідеон встав, підійшов до вікна й глянув на вулицю. Годинника ніде в приміщенні не було, тож Гідеон міг тільки приблизно уявити, котра зараз година. Йому згадалася незвична для людей епохи кишенькових годинників навичка Кілліана визначати час з дуже невеликими похибками за розташуванням сонця чи місяця. Навіщо йому було це, і сам Кілліан не знав, але якось йому було нудно в інтернаті, і він вирішив причепитися до вчителя астрономії, щоб той допоміг йому навчитися визначати таким штибом час. І навчився-таки! А в Гідеона завжди при собі був годинник із репетиром, подарований братом. Розбійник відчував сентиментальну прив’язаність до цієї речі, бо це був подарунок на його ювілей – двадцятиріччя. Зараз цей годинник був йому не помічник, бо перед самим відплиттям із Лісабону Гідеон впустив його у воду. Усе плавання він картав себе за це, хоч і розумів, що його можна буде відремонтувати в Сантьяго-де-Куба. Тепер цей поки непрацюючий слуга часу лежав у внутрішній кишені плаща, як і завжди, лиш від нього було мало користі. Круглий сріблястий годинник із чорними, застиглими на шостій годині стрілками та химерно виплетеним ланцюжком був для нього найдорожчою річчю, і Гідеон все жалкував про те, що з ним сталося з його провини. Схотілося берегом прогулятись… Прогулявся!

Він посміхнувся, лаючи про себе свою безрукість, яка вкрай рідко проявлялась. Але помилки бувають у всіх. Треба якнайшвидше знайти майстра-годинникаря в місті.

- Вранці цим і займуся.

Переставши думати про годинник, Гідеон глянув на залиту сяйвом вулицю. Там туди-сюди сновигали якісь люди. Певно, американські вояки: треба підтримувати порядок уночі. Якийсь п’яничка завивав журливу пісеньку про свою лиху долю, аж поки з вікна будинку навпроти дому Майї не вилетіла незрозумілої форми тара і не розлетілась на друзки прямо над головою п’янички. Почувся сердитий, різкий жіночий голос:

- Стули пельку, Ернесто!

П’яничка розпачливо крикнув, та все ж виконав прохання дами. Гідеон затрусився від беззвучного реготу. Але тут-таки мовив, заледве заспокоївшись:

- Будь серйозним.

Врешті пияка забрали військові.

В кутку білів прямокутник, затиснутий у щілині між підвіконням та стіною. Певно, фото. Гідеон спершу не побачив його і закрив штори, щоб місячне світло не било в очі. І тоді уздрів фотографію, бо, зачеплена шторою, вона впала на підлогу. Гідеон підняв фотографію, щоб покласти її на нічний столик. Фото впало додолу лицьовою стороною догори, і Гідеон, хоч-не-хоч, а побачив, що там було зображене. Кинувши байдужий погляд на світлину, він раптом застиг. Вдивившись у фото ретельніше, він подумав, що це, певно, його свідомість і темрява грають з ним в ігри. І що це просто хтось схожий. Гідеон рвонув за штору; в кімнату знову полилось світло з вулиці.

На світлині були зображені троє людей: Майя ліворуч, Менті праворуч, а посередині був хлопчик, до болю схожий на…

- Тебе, – прошепотів Гідеон.

Та ні, в біса! Такого не може бути. А все ж… Усмішка схожа… Тут йому на вигляд років одинадцять чи дванадцять… Та чи мало схожих людей на світі! Для Гідеона всі діти були схожими. Але цей хлопчик посередині чомусь нав’язливо нагадував Ле Принса. Гідеон не міг позбутися цієї ідіотської думки. Намагався знайти щось спільне між цим хлопчиком на фото і тим хлопцем з Альте Ювель. Все. Все було подібне. З дитячих фотографій вже можна вгадати людину. Її обличчю лише бракує дорослості.

Фон Бреннтові-молодшому прийшло в голову перевернути фото. Там був напис, красиво виведений рукою жінки:

“Майя Кальдера, Аренд Андреасен, Менті “Гранд Король” Кальдера. 1892 рік”.

Вранці наступного дня розбійник вийшов зі своєї кімнати, провівши цілу ніч у задумі та зважуючи, чи не міг він помилитися, і цей Аренд і той, якого він знав, – дві різні людини. Та все ж забагато збігів. Забагато. Аренд – не найрідкісніше ймення, але й не настільки розповсюджене, щоб його зустрічати на кожному кроці.

- Це не збіг, – промурмотів Гідеон сам собі під ніс, спускаючись сходами.

Він зайшов до вітальні, відчувши, що там хтось є, хоч і не бачив людину. Він очікував зустріти там Майю, але побачив Матео натомість. Той читав газету і час від часу підносив до губ чашку з чаєм, посьорбуючи напій мікроскопічними ковтками. На правій руці не вистачало одного пальця, який Матео втратив під час Кубинської війни. Відсутність пальця жодним чином не заважала чоловікові махлювати з тією ж спритністю, що й до війни. Чим конкретно він на полі бою займався, Гідеон був не в курсі, але він явно не пас задніх і не відсиджувався по кущах. Що не кажи, а Матео був не з боязких; відчайдух і заводіяка, яких пошукати.

Над столом, де сидів Матео, на стіні висіли два масивні, красиво оздоблені мечі в піхвах. Один з них, більш елегантний і старий, був привезений з Японії у якості подарунка, а другий був особистим придбанням Майї, яке вона замовила спеціально для своїх виступів в одного дуже відомого зброяра двадцять шість років тому і за яке заплатила шалені на ті часи гроші. Японський меч так само належав їй, і вона пишалась тим, що має його. Подарований він їй був нащадком впливового даймьо разом з набором традиційних пензликів для письма. Сталося це після того, як вона якось на прийомі після виступу в Кіото заявила, що зможе подолати його в битві на мечах. Чоловік вирішив перевірити правдивість її слів. Він часто відкидав усталені норми і в житті, і в своїй професії; йому це пробачали лише тому, що він був успішним і запитаним психологом. Він кинув їй зухвалу та майже непристойну пропозицію позмагатись. Майя погодилась, чим викликала ще більшу тривогу в присутніх. Цей чоловік мав репутацію ексцентричного дивака, але його стать і досягнення служили щитом від осуду. Майю ж спробували переконати в тому, що це зруйнує її. Та вона виявилась упертішою, ніж скептики могли передбачити. Єдиними, хто її тоді підтримав, були кузени Менті й Матео. Суперник же заявив, що матиме за честь битися з нею.

Як можна здогадатись, Майя перемогла після десяти раундів. Суперник, вражений її сміливістю та майстерністю, хоч і сам був неабиякий митець, з гідністю визнав поразку й подарував їй свого меча з особистої колекції рідкісної зброї та пензлики з дерева і хутра білки. На лезі меча він наказав вигравіювати ієрогліфами її ім’я. Тепер цей меч висів на стіні та брався до рук в особливо врочисті моменти. Пензлики ж Майя використовувала зрідка, коли їй хотілося помалювати, себто зайнятися чимось спокійним.

Цю історію Гідеон знав з переказів Матео, який був присутній на двобої й пишався досягненнями сестри не менше, ніж своїми власними.

Помітивши краєм ока Гідеона, Матео повернувся до нього й усміхнувся:

- Здоров, друже. Як спав?

- Дуже навіть непогано, – трохи прибрехав Гідеон.

Він закусив губу, роздумуючи, що знає Ель Кучільйо про цього Аренда з фотографії, і чи не краще було б спитати Майю про хлопця якось ненав’язливо. Тут-таки зрозумів:

- А Майя де?

- Штани свої забирати пішла в швачки, – позіхнув байдуже Матео.

Це не стало новиною для Гідеона. Він знав, що Майя часто вдягала штани, особливо коли тренувалася на мечах.

Гідеон все ж вирішив спитати Матео про хлопця з фотографії. Удавано недбалим жестом він поклав на стіл фото й сів, потерши очі.

- Ось, знайшов. На підвіконні лежало. Може, Майя шукала.

Матео зиркнув на світлину й кивнув.

- Та-га, вона, по-моєму, питала про якесь фото. Певно, це воно.

Він врешті відклав газету й подивився на зображення.

- Що то за хлопець? – знову вдавано байдуже спитав Гідеон.

- Аренд. Дивне таке ім’я. Гм… Він був разом з ними, – він вказав на Майю і Менті, – в трупі цирку. Танцюрист. Еге ж, Майя і Король його навчали. Він відкривав шоу, ще там щось робив… Я пам’ятаю, сестра казала, як його мати його ненавиділа і врешті позбулася. Вони намагалися його забрати до себе після того. Та їм це не вдавалося. Якщо тобі це цікаво, можеш спитати в Майї. Вона дуже любила хлопчика. Як рідного, мені здається. Я його бачив на їхніх виставах. Здібний хлопець, але чудний.

- Чудний? – повторив Гідеон, враз забувши про свою напускну байдужість. – Чого ж?

Та Матео замість відповіді чмихнув.

- Як на мене, ти ще не снідав. Не годиться почесному гостеві залишатись голодним. Пішли на кухню.

Хоч як не згорав фон Бреннт від цікавості, та зовні залишався спокійним.

Матео подав два круто зварених яйця, що вже охолонули. Видно, кузени наготували яєць заздалегідь. Наливши в горнятко з кавою окропу, теж поставив його перед гостем. Той обхопив горня пальцями. Матео тим часом продовжив:

- Чудний, тому що говорив із собою. Ще там щось було, я вже не дуже пригадую. Я не можу сказати, що це щось вкрай незвичне. Багато хто любить поговорити з собою, та він говорив так, ніби в кімнаті був ще хтось, окрім нього. Так, ніби то був діалог із кимось. І він туди-сюди дивився й реагував на щось так, ніби поряд ще був хтось. Я це побачив після однієї з їхніх вистав. Та це, я думаю, була якась гра з самим собою. Він же артист, кінець-кінцем. Я не знав його аж настільки, щоб робити якісь висновки. Аренд хороший хлопчик був, як на мене. Відкритий, усміхнений. Клепку мав. Майя його обожнювала. Та й Менті теж.

Матео замовк на якусь мить, зморщив лоба, ніби пригадуючи щось, і докінчив свою розповідь вже тихшим тоном:

- Люба мама запхала його в божевільню. Ми про це не дуже говорили. Для них обох це було надто тяжко.

Запхала в божевільню… Може, саме тому Аренд так дивно поводиться? Зі слів брата Гідеон знав у деталях, що відбувається в стінах лікарень для душевно хворих. Цілком здорова людина могла поїхати глуздом там, що вже казати про людей з проблемами…

Гідеон не раз приємно дивувався тому, як брат самовіддано намагається допомогти своїм пацієнтам, а не заковувати їх у лабети страждань, та все ж вважав це справою занадто важкою. Таких, як Кілліан і Ярослав, – одиниці, а проти них ціла армія душогубів і закостеніла система, що таврує всіх душевно хворих монстрами, яких треба зачинити в ящику й ніколи не випускати звідти, аж поки ті помруть.

Ще одна думка промайнула в голові Гідеона, поки він жував яйце. І Кілліан, і сам Аренд говорили про роботу в цирку. Здається, все збігалося. Розбійник мугикнув ледь чутно. Все-таки світ – це просто велике село. Треба ж було мучитись весь цей час із загадкою хлопця з Альте Ювель, щоб припхатись на Кубу й відразу знайти відповідь. Добре мати друзів-шахраїв. Перед тим, як думати над подальшими кроками, Гідеон вирішив зайнятися своїм годинником, як і постановив уночі.

Майя вийшла з будівлі пошти. В її руках були пакет з готовими штанами та лист, якого вона й забрала на пошті. Лист знову був від Гранд Короля. Майя заледве витримала, поки знайшла незайняту лавку недалеко від пошти. Обережно відкривши конверта, втупилася в слова, написані крупним почерком кузена. Читала швидко, і її обличчя ставало все стривоженішим.

Менті писав, що знову навідався до божевільні, де тримали Аренда. В нього були наготові великі гроші, щоб сунути хабаря лікарям, якщо знадобиться, але…

В цей момент серце Майї спинилось на мить. Вона закусила губу, щоб не розплакатись. Лікарі повідомили Менті, що не могли б віддати хлопця йому, навіть якби хотіли, бо Аренд Андреасен помер. Менті показали його могилу, куди закопували всіх померлих божевільних разом без усяких розпізнавальних знаків. Просто великий яр, що був за божевільнею, де могильники й закопували їх. “Здається, ми спізнились”, – закінчив брат листа.

Аренда заморили.

Майя відчула, як по щоці сповзає маленька сльозинка. Не бажаючи, щоб хтось бачив її сльози, різким рухом витерла краплю з обличчя і встала з лавки. Навіть забула про ковіньку. Нога її зараз бентежила менше всього. Хоч і намагалась вона йти спокійно, та серце боліло так, що вона заледве могла дихати, і в той же час штовхало її все далі й далі, що вона аж пришвидшила крок. Майже бігла, не бачачи дороги, не звертаючи уваги на людей, не бажаючи зараз нічого, окрім забуття. Звинувачувала себе в тому, що втратила Аренда, і зараз миттєва ненависть до себе почала спалювати і душити її. Раптом стишила ходу, бо вже не бачила нічого за сльозами. Майя не схлипувала, не видавала жодного звуку, і якби не солоні краплі на щоках, ніхто не зміг би сказати, що в неї якесь горе. Все ж вона продовжувала йти якось механічно додому. Туди, де можна усамітнитись, щоб ніхто не бачив солоних патьоків.

В цей час Гідеон, який вже прямував до годинникаря, уздрів, як йому назустріч іде жінка, похмура, розбита й у сльозах, які блищали на її обличчі від вранішнього сонця. Гідеон упізнав Майю. Вона ні на кого не натикалась, як це буває в зажурених людей, але Гідеон не міг би сказати, чи це її заслуга, чи чиста випадковість, бо жінка, здавалось, нічого не помічала перед собою.

- Що сталось? – прошепотів він і кинувся до неї.

Схопивши Майю за руку, Гідеон побачив у долоні стиснутий шмат паперу. Лист. Певно, це через лист. Майя повернула обличчя до нового приятеля, ніби намагаючись пригадати, де його бачила. Гідеон знервовано спитав:

- Майє, що сталось? Що таке?

І тут вона вирвалась і втекла, незграбно завалюючись набік. Зникла за поворотом, ніби її й не було тут щойно. Гідеон залишився стояти посеред вулиці. Помітив, що Майя випустила з рук листа. Підняв його. Він не звик читати чужу кореспонденцію, вважаючи це ницістю, і тому не став вчитуватися в рядки, написані чиїмось крупним красивим почерком, який було видно навіть без потреби читати листа. Та все ж він одразу забув про годинника. І поспішив до будинку Кальдера.

Коли він зайшов у вестибюль, то відчув якусь страшну невизначену тяжкість. Майї ніде не було видно, хоча він був майже певен, що вона побігла саме додому. У вітальні він знайшов Матео. Той був у сум’ятті й не знав, що казати. Просто стояв на місці, ніби чекаючи на команду. Уздрівши приятеля, він мовби вийшов із заціпеніння. Спитав ледь тремтливим голосом:

- Ти що, так швидко до годинникаря сходив?

Гідеон хитнув головою.

- Я побачив Майю на вулиці. Вона була явно чимось дуже засмучена. Плакала й нічого не ба…

- Вона зараз у себе нагорі, – перебив Матео. – Забігла всередину, я побачив, що вона заплакана. Я хотів спитати, що сталося, а вона відштовхнула мене й кинула: “Не чіпай мене”. І побігла до себе.

Матео був розгублений. Він явно переживав, але поважав бажання сестри залишитись наодинці зі своїм горем. Прикусив губу і глянув на розбійника:

- Ти… ти нічого не бачив? Може, її хтось образив… Хоча… – Він кліпнув і широко розплющив очі. – Її не так просто образити, ще й так, щоб вона плакала. Ні, це щось набагато серйозніше.

Гідеон сказав:

- Я помітив у неї в руці листа. Вона його впустила, коли я підійшов до неї, і побігла. Я підняв його. Ось.

Матео вирвав листа з рук. Читав так само швидко, як і Майя. Гідеон побачив зміну у виразі його обличчя. Погану зміну. Матео прочитав одне речення вголос:

- “Лікарі повідомили, що він помер, і показали мені його могилу”… То ось що сталось.

Його голос звучав надтріснуто, і Гідеон відчув, що цей лист стосувався хлопчика з фотографії. Ель Кучільйо відклав листа.

- Чорт забирай, – видихнув він. – До Майї краще не заходити зараз узагалі. Чорт забирай.

Гідеон тихо спитав:

- Що таке, Матео?

Той перевів погляд зі стіни на приятеля.

- Аренд, той хлопчик, про якого ми говорили оце… Це він помер. Менті хотів забрати його сюди до нас, тільки спізнився.

- А чому не забрали одразу? Чому їм це не вдавалось?

- Ну, – в’яло хитнув головою Матео, – він же нам, в принципі, ніхто. Жоден психіатр не віддав би його першим зустрічним дзядам. Не вийшло врятувати, як бачиш.

Ці останні слова пролунали якось зовсім приречено. Матео, власне, було шкода не стільки хлопця, скільки кузину. Складно прив’язатись до когось, стрівши його тільки пару разів у житті, але Майя провела не один рік поряд з Арендом. Його серце розривалось від жалю до сестри, але він не йшов до неї, щоб не заважати. Майї зараз треба було залишитись на самоті.

Гідеон же роздумував над своєю проблемою. Якщо той Аренд справді помер у божевільні, то його новий знайомець з Альте Ювель не мав жодного стосунку до цієї фотографії. Значить, це не він. І прізвище не те. Та все ж його не відпускало якесь непевне відчуття. Та не може бути стільки випадкових збігів. І циркове минуле, і ймення, і обличчя, і навіть, якщо порахувати приблизно, вік. Якщо його ніхто з близьких не бачив у домовині, не можна й стверджувати, що він справді мертвий. Багато можна набрехати, щоб відчепились. А прізвище можна змінити. Не може такого бути. Чи може?

Раптом Гідеонові майнула рятівна думка. Фотографія ж не кольорова. Він повернувся до Матео, який вже всівся на стілець за столом, прибитий і заклопотаний станом сестри. Спитав:

- Скажи, Матео, в цього хлопчика не було гетерохромії?

Ель Кучільйо вирячився на Гідеона. На обличчі з’явився неясний страх, але він тут-таки опанував себе і кивнув:

- А ти звідки знаєш? Одне око було, по-моєму, синє… ні, сіре, а друге – якесь водянисто-зелене… – Він скочив на ноги й упритул підійшов до Гідеона. – Звідки ти це знаєш? – прошипів.

Не зрушивши ані на крок і дивлячись прямо чоловікові в очі, Гідеон сказав:

- Аренд живий.