Мушля

Не міг науку люті осягнути,

Тієї, що шалена і жаска?

Райнер Марія Рільке

У лікарні було не дуже тихо. Прямо зранку Кілліана привітав крик одного з пацієнтів, тільки-но лікар переступив поріг закладу. Він зітхнув: треба якнайшвидше дізнатися причину крику. Однією з його навичок була здатність розпізнавати голоси всіх своїх підопічних. Ще в часи навчальної практики він розвинув у собі цю навичку, думаючи, що справжній лікар має розрізняти своїх пацієнтів за будь-якою ознакою.

Тому Кілліан відразу зрозумів, що кричить його підопічний. Хлопець відносно недавно прибув до лікарні й був розподілений до Кілліана фон Бреннта як спеціаліста з незвичних станів та ситуацій. Як тільки головний лікар підозрював щось нестандартне, Кілліан здебільшого був першим, до кого він звертався. На даний момент фон Бреннт уже визначився з проблемою цього молодика, треба лише підтвердити остаточно свої висновки. Становище ускладнювалось тим, що хлопець був сином місцевого багатія та власника найбільшого ресторану в містечку. Кілліанові гнів власника був не страшний, позаяк лікар не був настільки м’якотілим, щоб боятися усіх високопоставлених персон. Для нього ресторатор та, скажімо, місцевий запалювач ліхтарів стояли на одному щаблі. Певно, професійне викривлення лікаря, який урівнює всіх. “Зі мною цього не станеться”, – улюблений жарт Кілліана.

Кілліан дійшов до свого кабінету, мимохідь вітаючись з усіма. Вже думав відчиняти двері, узяти документи й бігти до пацієнта, як тут його нагнав колега й давній університетський товариш Ярослав Кловський. Він займався винятково з дітьми та підлітками в дитячому відділенні лікарні. Дитяче відділення розташовувалось в окремому корпусі, за дорослим відділенням, де працював Кілліан, тому вони нечасто зустрічались на роботі. Ярослав був єдиним, з ким Кілліан був у теплих стосунках. Всі інші вдовольнялися винятково професійними стосунками.

Уродженець Львова, Ярослав цікавився душевними недугами дітей ще з тих часів, коли підлітком працював дитячим екскурсоводом у рідному місті. В столицю Німеччини він переїхав за порадою бабусі, яка жила там і мала простору квартиру, де той міг жити під час здобуття освіти. Після завершення навчання Ярослав майже відразу поїхав до містечка піднімати периферійну систему охорони здоров’я: його тягнуло в затишні провінційні міста. Кілліан запропонував йому своє рідне містечко, в якому було куди сходити й де працювати. Товариш запалав ідеєю жити там після того, як випитав у Кілліана усі подробиці. В рідне місто повертатись не хотів, хоч і дуже любив Львів; багаточисельні конфлікти з родиною і нещаслива перша закоханість зробили свою справу. На останньому курсі, коли студентів опитували, куди б вони хотіли влаштуватися, Ярослав упевнено заявив, що мав бажання працювати саме там, де розказав фон Бреннт. На той час у лікарні бракувало лікарів, тому університет схвалив таке рішення. Перший час Ярослав жив у будинку Кілліана, поки не знайшов собі власне житло. Вони залишились приятелями, й коли Кілліан повернувся в рідні краї, Ярослав прибіг на вокзал зустріти його.

Ярослав працював сам; він був єдиним лікарем на весь дитячий корпус. Коли він тільки влаштувався в містечку, там працював уже один лікар, і Ярослав став йому напарником. Одначе колегу витурили з роботи саме через нього. Ярослав не терпів його біля себе та своїх пацієнтів і половину робочого часу займався тим, що вичавлював співробітника з лікарні. Врешті йому це вдалось, хоча головний лікар Секереш не поспішав шукати заміну: знайти хорошого дитячого психіатра та ще задача. Сказати правду, він був злий на Ярослава тоді, допоки не розібрався в усьому, хоч і досі зберігав своє упередження проти нього з інших причин. Тож усі теперішні неповнолітні пацієнти були відповідальністю самого Ярослава, який, втім, не жалкував про свої дії та не просив про допомогу. Робив це він більше з гордості та старої антипатії до головного лікаря, заживши слави злісного чварника серед начальства і тих колег, які самі не палали бажанням займатись із дітьми і боялись, що їх відправлять у дитячий корпус попри відсутність кваліфікації. Ярослав був у лікарні єдиним, хто спеціалізувався саме на нюансах лікування дитячих хвороб, хоча Секереш мав певний досвід з неповнолітніми й міг замінити Ярослава, коли той брав відгул. Це, втім, траплялось нечасто, в основному тоді, коли Ярослав таки вибирався в Львів на кілька днів. Одне добре, що душевно хворих дітей було не так багато, як дорослих, а Ярослав був сумлінним працівником. Через це нестача персоналу не дуже позначалась на лікуванні дітей.

Цього ранку він був явно невиспаний. Стрункий, з приємним, ретельно виголеним обличчям, густими довгими віями та акуратно зачесаним каштановим волоссям, він став біля Кілліана та втупив у нього запалі, червоні від утоми очі. Кілліан повернувся всім тілом до колеги, щоб побачити його. На лиці Ярослава була намальована вся гама негативних емоцій, які він зазвичай приховував, особливо в присутності пацієнтів. Але тут був тільки фон Бреннт, тому можна було виявляти невдоволення відкрито.

- Головний вирішив зібрати симпозіум з френології. Терміново.

Симпозіумом в рамках їхньої психлікарні Ярослав жартома називав не завжди потрібні наради всіх лікарів. Він був не в захваті від цих збориськ та показував це за кожної зручної й незручної нагоди. І зникав з них відразу ж, як з’являлась можливість, лише підтримуючи свою недобру репутацію. Здебільшого це ставалось до закінчення наради. Кілліан розділяв думку Ярослава щодо цих затій, але ставився до них спокійніше, як до чогось невблаганного, чого не можна уникнути.

І все ж скривив вуста:

- Якого біса з френології?

- Без поняття, – розвів руками Ярослав. – Я йому вже сто разів казав, що це псевдонаука, ти знаєш. Але головний на те й головний, щоб сприймати тільки те, що йому здається правильним.

Головний лікар їхнього закладу був до певної межі відкритим до нових віянь у науці та дослухався до зауважень і пропозицій своїх підлеглих. Ставалося це, втім, не так часто, як хотілося б. До того ж, головний не дуже полюбляв якихось фундаментальних зрушень. Тому зміни в лікуванні хворих відбувались раз на десять років. З цього приводу в Кілліана з головним не один раз виникали суперечки. Той день, коли Кілліан і Ярослав назвали френологію непотрібною псевдонаукою, очільник пам’ятав з точністю до години. Тому, певно, їхні стосунки були насторожені, хоч і шанобливі.

Кілліан зітхнув, але більше розводити теревенів не став. Таки відчинивши кабінет, він зняв пальто, поправив кремову краватку, обдивився рукави й вийшов назад у коридор, де чекав Ярослав. Зачинив кабінет, і вони разом попрямували до кабінету головного лікаря.

Там вже зібралися майже всі лікарі. Коли двоє колег увійшли та зайняли вказані головним лікарем місця, не було тільки одного, досить літнього психіатра. Цей пан був ще консервативнішим за начальника і тому дратував Ярослава, який ненавидів працювати з ним в одному закладі, хай і в різних корпусах. Старигань обожнював розказувати байки про те, як загоював душевні травми солдатам під час французько-прусської війни, що суттєво вповільнювало процес лікування зараз. Від цього нюансу, щоправда, його пацієнтам було тільки краще.

Врешті й старий причовгав, чинно сівши прямо поруч з головним. Набундючено спитав:

- Чого пан милостивий, прошу, нас усіх тут зібрав?

Головний лікар, високий, трохи повнуватий сивий чоловік з акуратними доглянутими білосніжними вусами й одягнений у дорогий темно-синій костюм, повернувся до всіх присутніх, уважно їх обдивившись. Кахикнув, прочищаючи горло, і сказав:

- Вітаю вас усіх, шановні. А зібрав я вас, лікарю Бернарде, з ось такого питання: що ви всі думаєте про те, щоб запросити френолога оглянути пацієнтів? Я вважаю, що це була б доволі слушна нагода виявити якісь непомітні досі патології. Хотів би вислухати думку кожного. Можна не зараз. Я розумію, що у вас усіх обхід пацієнтів, але якщо вже є які-небудь думки з цього приводу, можете їх викласти на загал. Якщо ні, прошу підійти пізніше з пропозиціями чи зауваженнями. Я зустрівся з одним відомим у наших краях френологом, паном Зальцем, і думаю запросити його до нас. Що скажете, шановні?

Після цієї промови головний лікар втупився в Кілліана, і його погляд застиг на обличчі підлеглого на кілька секунд перед тим, як оббігти інших фахівців. Ніби попереджував про недоцільніть дискусій, які не подобались власникові погляду. Кілліан беззвучно гмикнув. Відтак головний лікар так само пильно глянув на Ярослава, щоб той не подумав починати конфлікт. Тим часом Йоганн Бернард знову подав голос:

- А чому б і ні? Френолог нам не завадить…

Кілліан, навіть не дивлячись на Ярослава, відчув, що той заледве стримувався, щоб не втоптати старого маразматика в кам’яну підлогу кабінету. Правий кутик губи смикнувся, ховаючи посмішку. Кілліан повернув голову до головного, щоб побачити його реакцію на балачки Бернарда. Ну хто б сумнівався! Вуса головного вже розлізлися від вуха до вуха.

Ще декілька лікарів висловили свої думки щодо візиту френолога, більшість зі схваленням ідеї. Одним з противників був такий собі Еміл Готтел, балтійський німець із Тарту, який терпіти не міг усе, що схвалював Бернард. Не стільки френологія, скільки позитивна резолюція консерватора викликала в ньому відразу. Ярослав утримався: всі й так знали його позицію. Врешті головний лікар неохоче вичавив з себе, явно знаючи, що він почує:

- А що б Ви сказали, лікарю фон Бреннт? Не змінили свою думку?

- Лікарю Секереш, моя думка така: Ви можете запрошувати пана Зальца стільки разів, скільки Вам буде потрібно, але я не допущу до своїх пацієнтів ані його, ані будь-якого іншого псевдознахаря. З усією повагою, пане.

Він кивнув та замовк. Секереш промовчав, кивнувши у відповідь. Розумів, що цього впертюха було складно зламати. Якщо вже затявся, то ні туди, ні сюди не зсунеш. Тому він вирішив не тиснути. Але Бернард втрутився і тут:

- Фон Бреннте, Ви ж не можете заперечити, що френологія – це підтверджена дослідами наука? Це справжня наука, а Ви говорите як єретик. – І додав саркастично: – З усією повагою, чорт забирай.

- Лікар Бернард має рацію, – вставив інший психіатр, лояльний прихильник традиційних методів лікування незалежно від їхньої ефективності. – Френолог допоможе нашим пацієнтам і полегшить нашу роботу.

- Лікарю Бернарде, – крізь зуби процідив Кілліан, повністю проігнорувавши іншого колегу, – я б не хотів перетворювати цю маленьку нараду на бійню. Тому я залишуся при своїй думці. А Ви тим часом можете подумати над отакою проблемою: ось у мене тут, – показав він на місце на своїй потилиці, – невелика вм’ятина, якої не повинно б бути згідно з класичною будовою черепа. Вона в мене вже дуже довгий час там. Більше двадцяти років. Зовсім невелика, її просто так, без ретельного огляду, не помітно. Так от, мені один френолог якось сказав, що мені належало б бути агресивним та лінькуватим вайлом. А тепер скажіть мені, чому я не агресивний і не лінькуватий.

Кілліан встав і сперся руками на стіл.

- Я ще жодного разу не зустрічав людину, яка б підтвердила спостереження френології. Тим не менше, багато разів стрічав людей, які спростовували всі оці ось напрацювання. І я не хочу, – повернувся він до Секереша, чітко й виважено вимовляючи кожне слово, – щоб моїх пацієнтів оглядав та оцінював хтось, хто до науки та медицини не має жодного стосунку. А тепер, якщо шановне панство пробачить мені, я піду до тих, кому найбільше потрібен.

Він знову кивнув, тепер уже всім присутнім, і вийшов з кабінету. Секереш розпустив підлеглих до їхніх пацієнтів, не прокоментувавши рішення Кілліана. Лише угледів тоненьку посмішечку Ярослава, який не промовив за весь час жодного слова. І вчув тихеньку ремарку Бернарда:

- Лінькуватий, не лінькуватий, а агресії не позичати.

- Довго ж його в Берліні терпіли… – зітхнув, погоджуючись, колега, що сидів поруч. – А тепер ми тут мучимось із ним і Кловським.

- Замучився, бідолаха, я аж бачу, – кинув Ярослав уже на виході. – І без того складно ламати життя беззахисним людям цілими днями. А тут ще й ми.

Кілліан же вирушив до свого кабінету, щоб узяти список своїх хворих. Хоча він усіх пам’ятав поіменно і міг розсортувати їх навіть за днем народження, все ж варто було дотримуватись бюрократично-формальних процедур. Це те, що йому не подобалось у своїй професії. Через свою певну фізичну обмеженість, він повертав увесь тулуб, щоб побачити та зібрати необхідні документи. Це повертання в нього вже увійшло в звичку, щоб не насторожувати й не лякати сторонніх людей, тим більше пацієнтів. В дальньому кутку кабінету, біля вікна, висіло маленьке кругле дзеркало. Кілліан підійшов до дзеркала й роздивився своє обличчя. Воно мало бути в повному порядку, щоб пацієнти почувалися спокійніше поряд з лікарем. Чоловік ретельно подивився на себе й не знайшов нічого, що могло б занепокоїти його підопічних. Єдине, що могло б змусити їх занервувати, – нерухома блякла сіро-чорна пляма там, де мало б бути праве око. Ліве око показувало, яким був його “напарник” більше двадцяти років тому. Здалеку могло здатися, що в Кілліана гетерохромія: одне око було кольору вечірнього неба, інше невизначено-чорне. Тільки як придивитися чи зауважити, що Кілліан повертався праворуч усім тілом, можна було зрозуміти, що праве око в нього незряче.

Кілліан до цього вже давно звик, як і його пацієнти. Дехто з них навіть час від часу співчутливо питав його про стан ока, що тішило. В перші ж місяці після осліплення він, ще зовсім дитина, виробив собі звичку не рухати здоровим оком, бо незряче око завмерло, і це викликало в людей неоднозначну реакцію. Деякі з упередженням ставились до нього, а йому було аж смішно. Втім, ті ж самі люди визнавали, що потенційно бачити, як рухається одне око, але не інше, “було б ще гірше”, і Кілліан одного разу випадково це почув. Через те, що він уже давно не рухав очима взагалі, його погляд здавався заледенілим.

Він втратив зір у правому оці під час свого візиту до батька в притулок для божевільних, який був розташований в іншому місті. Тоді його тато, ніби цілком тихий і спокійний хворий, якого навіть не закутували в гамівну сорочку, чомусь почав поводитись дивно й смикатись. Не відразу, щоправда, і тому лікарі дозволили побути Кларі й Кілліанові з чоловіком довше, ніж планувалося спочатку. Генріх усміхався, хоча й не показував ознак того, що впізнав колишню жінку, а тим більше – сина. Клара не збиралася йому казати, що Кілліан – його дитина. Небагато хлопчик пам’ятав з тої розмови, тільки те, що вона крутилася навколо загальних тем на кшталт погоди та щоденного розпорядку дня Генріха, який почав посмикуватись після питань про їжу. Кілліан більше розглядав палату, де тримали Генріха. Брудна, темна, давно не провітрена, з заґратованими вікнами, вкритими товстим шаром пилюки, та обідраним лінолеумом, вона була вкрай незатишною, і хлопчик роздумував, як це – щодня існувати в такій дірі. Мабуть, татові було дуже погано тут. В ньому прокинувся жаль до батька, який, мабуть, втрачав глузд, серед інших причин, і через це відразне “житло”. Та він підходив палаті зовнішнім виглядом: так само брудний, з немитим, хоч і зачесаним, волоссям, тато мало був схожий на людину, яку могла покохати така красуня, як мама. І на фотографіях він був зовсім іншим…

В таких роздумах Кілліан провів певний час. Аж раптом Генріхові закортіло спитати, що це за мовчазний хлопчина. Тоді ж він смикнувся якось занадто виразно, й усмішка стала бентежною. Клара, чогось повагавшись, все ж відповіла: “Це твій син”. І тоді сталося щось неймовірне. Хоча, власне, неймовірним воно могло б бути десь у фешенебельному готелі, а в притулку для божевільних це було, мабуть, цілком буденною подією.

Очі Генріха, такого ж кольору, як у його сина, страшно розширились, він знову смикнувся й закричав: “Брехуха!” Він рвучко зіскочив з ліжка, на якому до тих пір спокійно сидів. Лікар вже кинувся до нього, але божевільний випередив його, вчергове смикнувшись і вдаривши з усієї сили хлопчика по обличчю. Він поцілив у око Кілліанові, який відлетів, наче пір’їнка на вітрі. Хлопчик боляче вдарився об стіну головою, але не скрикнув і навіть не зойкнув. Пізніше він це пояснював собі тим, що був занадто шокований несподіваністю нападу. Лікар відразу скрутив Генріха й покликав двох чергових медсестер, які напнули на чоловіка гамівну сорочку. Він продовжував смикатись і з якоюсь нелюдською люттю дивився на хлопчика. Клара стояла, наче вкопана, мить, а потім кинулась до сина.

Як пізніше зрозумів Кілліан, біль в оці теж був нестерпним – ніби туди влетів валун. Правий бік приміщення раптом потемнішав. Тоді Кілліан не звернув уваги на це, намагаючись встати на ноги. Тільки-но Клара підбігла до нього, він відчув важкий біль у правому оці, такий, ніби хтось його зсередини зчавлював, змушуючи білок витікати з очниці. Він доторкнувся до правої сторони обличчя – вона наче вся заніміла. В голові була мішанина, Кілліана стало піднуджувати. Найбільше в пам’ять врізались розпачливі слова Клари: “Що він зробив, що він зробив…” І її холодна рука на голові.

Впоравшись із хворим, одна з медсестер викликала фіакр, щоб відвезти хлопчика в лікарню.

За декілька днів обстежень та обговорень найкращий окуліст у місті повідомив Кларі, що зір відновити не вдасться, і Кілліанові тепер доведеться жити лише з одним оком, оскільки удар був занадто сильний і непоправно пошкодив сітківку. На крайній випадок, заявив окуліст, можна провести операцію й вставити штучне око, щоб замість новоутвореної чорної плями на білку була скляна подоба справжнього ока, хай і нерухома. Клара відмовилась, бо боялася негативних наслідків такого втручання. Кілліан теж не палав бажанням ходити зі скляшкою в голові, але його думка мала, звісно, меншу вагу, ніж материна. Біль в оці ще довго нагадував про себе, і йому загрожувала перспектива приймати знеболювальні до кінця життя. Але Клара, хоч і не дуже піклувалась про сина загалом, вчасно доклала всіх зусиль, щоб Кілліан не став залежним від морфію.

Через цю подію Кілліана вибракували під час проходження медкомісії в армію після закінчення навчання, і він натомість пропрацював півтора року асистентом головного лікаря медкомісії, визначаючи психологічно придатних і непридатних рекрутів. У двадцять п’ять років він був звільнений від цього обов’язку й пішов на цивільну службу.

Кілліан неглибоко зітхнув і вирішив на сьогодні більше на зовнішності не зациклюватися. В грудях щось стиснуло, але він на це не зважив. Таке вже час від часу траплялось, і Кілліан постановив собі якось сходити до лікаря. Але пізніше. Він прихопив історії хвороб своїх пацієнтів та вийшов з кабінету. Коридором туди-сюди сновигали медсестри. Заледве побачивши Кілліана, вони боязко потуплювалися: він був помірно суворий з ними через свою політику допомоги хворим, хоча їхня повага до нього була більшою за страх. Він з усіма вітався по черзі, не стишуючи кроку. Підійшовши до палати першого за день пацієнта, сина ресторатора, він обережно привідкрив двері й з легкою усмішкою зайшов. На ліжку сидів зморений безсонням хлопчина, який останнім часом заледве йшов на контакт після нетривалої привітності. Він мимохіть зиркнув на новоприбулого й кивнув, занадто втомлений, щоб відповідати на вітання. На щоках виднілися сліди старанно витертих сліз. Кілліан поклав папери на стіл біля вікна й підійшов до пацієнта.

- Як Ви сьогодні? – спитав він повільно, щоб не дратувати співрозмовника.

Той в’яло повів плечима:

- Бувало гірше. Сьогодні мені навіть нічого не снилося… бо не спав. Мені здавалося, що мене батько покинув. Я так і не розумію, чого він мене сюди запроторив. Ви, часом, не скажете, лікарю? – Настрій у пацієнта був явно не найкращий.

“Депресивна фаза”, – подумав Кілліан. А волос пояснив:

- Августине, Ваш батько попросив нас допомогти Вам.

- З моїми перепадами настрою? Угу, ну то й що? – буркнув Августин.

- У Вас є певні проблеми, хоч і незначні, – відповів Кілліан, не бажаючи залякати хлопця. – І я хочу Вам допомогти.

- І як Ви це зробити зібрались? – потер собі носа пацієнт.

- А Ви мені вірите? – спитав Кілліан.

Хлопець невизначено чмихнув. Звісив ноги з ліжка й спробував встати. Врешті встав та підійшов до вікна, не дивлячись на лікаря. А лікар не зводив очей з хлопця. Розглядаючи порожнім поглядом скло, Августин нарешті вимовив:

- Ви дивна людина, лікарю.

Кілліан не здивувався. Лише поцікавився:

- Що змусило Вас так думати?

- Те, що Ви не збиткуєтесь із мене.

- Не збиткуюсь?.. Чого б я мав з Вас збиткуватись?

Августин повернув голову в бік Кілліана.

- Власне, я міг би подумати, що Ви боїтесь мого батька. Але, з іншого боку, Ви не збиткуєтесь навіть з найбідніших Ваших пацієнтів. Я знаю, я бачив. Так що Ви не з цього світу. Психіатри здебільшого не найдобріші люди. Принаймні так говорять. – Раптом Августин смикнув губами, ніби намагаючись всміхнутись. – Я вірю Вам. Я вірю, що Ви допоможете мені. Але я не хочу сидіти тут. Я Вам вже казав.

- Ви не повинні сидіти тут. Якщо хочете, ми можемо погуляти разом. Я не триматиму Вас у стінах лікарні довго. Власне, це залежатиме від того, наскільки швидко Вам стане краще. Але, думаю, це буде скоро.

- І коли ми підемо гуляти?

- Певно, коли я обійду інших моїх пацієнтів. А зараз, – продовжив лікар, – розкажіть мені, будь ласка, чому Ви кричали.

- Ви чули?

- Так.

- Я був покинутий всіма. Я хотів побачитись із батьком, а він… Він покинув мене. Ви знаєте, як це – бути покинутим?

Кілліан кивнув.

- Два дні тому Ви казали, що Вас радує відсутність батька. Ви змінили свою думку?

Хлопець сів на ліжко, склав руки між колінами й затиснув їх.

- Змінив. Я не хочу розмовляти.

Він влігся, скрутившись у позі ембріона. Засміявся. Сміх був уривчастий, ніби неприродний. Кілліан терпляче чекав, поки невесела радість скінчиться. За деякий час Августин затих і заплющив очі, подумки відкидаючи все, що було навколо нього. Кілліан вирішив, що краще поки не продовжувати діалог. Мовив, що прийде трішки пізніше, щоб прогулятися разом, і вийшов з палати. Пацієнт не зреагував.

Тим часом Секереш зачинився у власному кабінеті, не збираючись всідатись і заспокоюватись. Його трохи бентежила бунтівна поведінка одного зі своїх найкращих фахівців весь той час, що Кілліан тут працював, хоч йому й не здавалося, що цей впертюх підбурює інших лікарів та веде руйнівну діяльність в психлікарні. Суть його діяльності полягала в гуманному ставленні до пацієнтів, що Секерешу подобалось, але ж і в цьому бувають межі. Загалом він вважав це потуранням пацієнтам. Фон Бреннт не терпів жорстокості щодо душевно хворих, навіть якщо вони самі були жорстокими до нього. Його основна філософія: покликання психіатра – допомагати, а не калічити. “Тебе через це поперли з Берліну, а ти все ще не заспокоїшся”, – з неабияким роздратуванням думав Секереш, бездумно крутячи олівця в руках.

Після закінчення столичного університету Кілліан залишився в Берліні. Він був рекомендований в Берлінську психіатричну лікарню, куди й був переведений за тиждень після закінчення військової повинності. Там він майже відразу став зірковим лікарем і знаним бунтівником. Здебільшого через те, що ставився до своїх пацієнтів як до рівних собі й не намагався їх принизити. Головний лікар повторював йому мало не щодня, що таким чином Кілліан лише погіршить стан хворих, але молодий лікар його не слухав. Хоч у нього прямо на обличчі був доказ бездумної жорстокості, він не хотів боротися з демонами хворих людей за допомогою побоїв. Він вкрай рідко застосовував гамівну сорочку й був противником цього способу втихомирювати людей. Головний лікар столичної психлікарні вірив, що цей молодечий запал бути занадто м’якосердим з часом пройде. От наб’є пару шишок, побачить, як усе насправді, й заспокоїться… Буде як всі. Головний сподівався, що агресивний алкоголік – один з найперших пацієнтів Кілліана – приведе новоспеченого психіатра до тями.

Та якби ж то! Час ішов, а фон Бреннт залишався таким самим. Він не зачиняв у клітках-скриньках буйних хворих, нікого не бив і не змушував пацієнтів робити те, чого вони не хотіли робити. Останнє твердження відкидалося, коли потрібно було ввести ліки чи коли пацієнти загрожували безпеці оточуючих людей. Але тільки в цих випадках. Якось через те, що Кілліан відмовився прив’язувати до труби одну зі своїх пацієнток, неповносправну жінку, яка сама собі вибила зуби, постійно ранила себе й намагалася видерти волосся з голови, головний лікар був вимушений провести з ним розмову. Але нестерпний фон Бреннт вирішив не розкаятися, а довести свою точку зору й показати, що міцна гамівна сорочка, лауданум, деревій для лікування ран та нагляд були б більш адекватним вирішенням проблеми. “Психіатри – це кати, а я не хочу бути катом”, – заявив тоді фон Бреннт. Головний лікар так і не зміг достукатись до впертого й зарозумілого підлеглого, а той продовжив розвивати свою філософію м’якості, як він її називав.

Апогеєм протистояння традиціоналіста й новатора стало одужання пацієнта, якого вважали безнадійним. Фон Бреннт взявся за нього. “Ваша впертість лише заважає Вам, – повторював, наче мантру, головний лікар щодня, – покиньте вже його”. Кілліан пропускав повз вуха це бубоніння. Він щодня проводив з чоловіком близько двох годин, іноді залишаючись у лікарні до півночі. Вибудовував логічні місточки у висловлюваннях пацієнта й зв’язував їх пізніше у письмовій формі. Те, що звичайним людям здавалося безглуздим бурмотінням божевільного, Кілліан викладав на папері та аналізував. Після цього обговорював з пацієнтом свої здогадки й висновки. За деякий час, після майже восьми тижнів невдач, хворий чоловік врешті почав говорити не зі стіною, а зі своїм лікарем. Професійний успіх, яким Кілліан пишався по-справжньому. Ще за місяць чоловік заговорив про повагу до Кілліана, що той відразу записав у свої досягнення. Він із Кілліаном – лише з ним – ділився своїми потаємними думками, у відповідь отримуючи не менш цінні коментарі. Тоді ж він вперше почав осмислено усміхатися та розказувати про свої мрії. З цих мрій фон Бреннт ночами сплітав можливості свого пацієнта та ділився з ним ідеями. За весь час свого шляху з хворим він жодного разу не використав силу чи ліки, сильніші за найменші дози лаудануму, коли чоловік не міг заснути. Він досліджував думки хворого та врешті знайшов у них тонесеньку, майже непомітну навіть для професіонала, ниточку логіки і відразу вхопився за неї. Ця ниточка допомогла йому. Кілліан помалу вибудував модель поведінки та розповідей пацієнта й модифікував свою власну поведінку під його модель, щоб зрозуміти чоловіка. За сім місяців “безнадійний” хворий покинув психлікарню відносно здоровим та з роботою, яку Кілліан знайшов для нього, спираючись на вміння чоловіка. Відповідальну роботу йому було не варто доручати, тому він працював у ремонті взуття й був більш-менш спроможний забезпечувати себе. Час від часу Кілліан навідував його, поки жив у столиці.

Свої досягнення та методику лікування цього пацієнта фон Бреннт описав у науковій праці, опублікованій наступного року. Вчене товариство позитивно оцінило титанічну роботу фон Бреннта й сказало, що це неабиякий прорив у психіатрії, але одностайно заявило, що така методика копітка й вимагає занадто багато уваги для копирсання в думках “недолюдей” та знаходження перлини в купі сміття. Звісно, тримати людину роками в чотирьох стінах і знущатись із неї явно краще, подумав тоді Кілліан, але подякував за схвалення та конструктивну критику. Він вірив, що всьому ще буде свій час. Сам розумів, що цей метод забирає багато часу, і поставив собі задачу вдосконалити його. Врешті йому це вдалося, і наукове товариство прийняло доопрацьовані результати. Деякі окремі фахівці, які, як і Кілліан, хотіли справді допомогти хворим, почали застосовувати його напрацювання. Серед них був і Ярослав. Але ще до першої публікації відверте саджання в калюжу розлютило головного лікаря. “Ви посміли не послухати мене! Хто Вас просив витрачати свій час на нього? Зайнятися більше нічим?” – шипів він тоді. Кілліан стояв мовчки, навіть не намагаючись виправдатись. Він не вважав за потрібне виправдовуватись.

А з іншого боку, столичний головний лікар вагався, чи звільняти його за самодіяльність, адже Кілліан був сильним спеціалістом попри свою молодість, хоч і бунтував проти багатьох рішень начальства.

Якби не один нюанс, який таки поставив крапку в їхніх професійних стосунках.

Якось головному було потрібно поговорити з фон Бреннтом про термінові робочі справи, й він прийшов до підлеглого додому. Поки Кілліан готував чай, головний пройшовся по кімнаті. Коли він вже хотів було всістися в крісло, його погляд упав на звіт, що лежав на столі біля крісла. Поряд зі звітом лежав недописаний лист. Озброєний окулярами на носі та хворобливою цікавістю, яка часто поширювалася на непрофесійні теми, він зазирнув у звіт. Там описувалися звичні спостереження і досягнення лікаря. На тому би й закінчилося, але головний лікар глипнув і на листа: кортить же! І побачив зізнання в коханні. До чоловіка на ім’я Деніел. Якусь мить головний лікар стояв у шоці, а потім втупився в акуратно виведені літери. Може, йому зраджували очі, й там написано “Даніелла”, а не “Деніел”? Ні. Очі були в повному порядку. Кілліан зізнавався в коханні до чоловіка. Це було за межею терпіння головного лікаря. Він почекав, поки Кілліан принесе чаю. Не показав свого схвилювання.

Позаяк за гомосексуалізм Кілліана могли запхати або в психлікарню, або (що більш вірогідно) в тюрму, начальник довго думав, чи розповідати про це комусь, чи все ж зберегти репутацію свого підлеглого. Врешті-решт він прийняв рішення. На одній з нарад за кілька днів Кілліанові повідомили, що його звільнено за непрофесійну поведінку і відсутність субординації. Кілліан цього очікував, тому не здивувався й не став оскаржувати рішення. Це навіть спантеличило присутніх на нараді. Як тільки Кілліан вийшов зі свого кабінету востаннє, головний лікар сказав йому й тільки йому, чого він звільнив його насправді. Кілліан лише відповів майже нечутно: “То Ви нишпорите по чужій кореспонденції? От не знав, що маю таке добропорядне начальство”. Начальство було збентежене такою “невдячністю” й сунуло рекомендаційного листа в руки колишньому колезі. “Ви маєте радіти, що я не заявив у поліцію. Збоченець”, – лише прошипів головний лікар на прощання. Кілліан, нічого не мовивши, забрав листа й пішов з лікарні. Він зібрав свої речі й наступного дня покинув свою берлінську квартиру, щоб повернутися в рідне містечко. Там він знайшов роботу в місцевій психлікарні, де вже довгий час працював його університетський товариш Ярослав. Секереш був у курсі озвученої версії про проблеми з субординацією і розривався між бажанням мати кваліфікованого спеціаліста й небажанням миритися з занадто новаторськими, “агресивними” методами Кілліана. Бажання перемогло, й через тиждень Кілліан вже мав нову роботу.

І зараз Секереш прокручував у пам’яті події минулих років, які призвели до сьогоднішнього протистояння. Невтішна ситуація, враховуючи те, що Кілліан був чи й не найкращим лікарем у закладі. Його майже ніколи не боялись пацієнти, йому легко довірялись, його слухались. Він міг знайти доріжку навіть до найзанедбаніших хворих. Він не міг вилікувати всіх, але міг допомогти їм не втонути в темряві. І тому Секереш не мав права його вигнати. І не хотів. І це гризло йому душу. Головний не бачив рівних собі в душевно хворих людях і тому не був здатен зрозуміти, як Кілліанові вдавалося те, що він робив. Та він вирішив не чіпати цю справу.

Вийшовши увечері з психлікарні, Кілліан поправив високий твердий комір пальта. Надворі накрапала неприємна листопадова мряка, і майже всі люди на вулиці розкривали парасольки чи бігли під навіси та до карет візників. Кілліан подумав, що не та це проблема, через яку треба зайве рухатись, і тому вирушив неспішною ходою до свого будинку. Проходячи повз Пам’ятну площу, він запримітив, як повз нього пробіг тінню якийсь хлопець. Вже було темно, і тому Кілліан не розібрав його рис. Незрозуміле відчуття чомусь пронизало його. Чоловік подивився в той бік, куди побіг юнак. Йому здалося, що це був той самий, кого він бачив в Альте Ювель. Але Кілліан відразу відкинув цю думку. Це не міг бути він. Чи міг?.. В грудях знову заболіло, Кілліан закашлявся. Він вирішив наступного ж четверга сходити до свого знайомого лікаря.

А вдома знову порався Гідеон. Він уже встиг добряче розпорядкуватись у домі й приготував доволі пристойне їдиво. Ремесло розбійника не дозволяло йому часто розкошувати в ресторанах, тому він навчився готувати. Деякий час Гідеон працював у портовому притоні кухарем, де відпрацював свої кулінарні навички. Тікати звідти йому довелося за чотири місяці, коли він прочув, що поліцаї напали на його слід.

Гідеон зварив свинину з овочами та рисом. Коли Кілліан прийшов додому, брат тільки-но закінчив готувати. Зустрівши Кілліана в дверях кухні, Гідеон широко всміхнувся, показавши рівні, але сіруваті від паління зуби. Самого розбійника сіруватість анітрохи не бентежила; він вкрай рідко всміхався відкрито. Витер руки об десь роздобутий фартух, підійшов до Кілліана й обійняв його.

- Давай, братику, мий руки та падай вечеряти. Думається моїй голові, що ти голодний зі своїми причинними там возитися весь день.

Кілліан покірно виконав жартівливий наказ. Тільки він розташувався на стільці у вітальні, Гідеон спритно увійшов з тацею тарілок, ніби все життя працював офіціантом. Поки він розкладав наїдки по столу, Кілліан поцікавився:

- Звідки в тебе фартух? Десь стягнув?

- Як ти можеш таке про мене думати? Я ніколи не стану бруднити руки об крадені фартухи, – буркнув Гідеон з гідністю в голосі. – Це рядно у тебе он там, – показав він пальцем на кухню, – висіло. Ти сам не в курсі, що в тебе тут у хаті.

Кілліан здивовано скривив губи, обдумуючи, звідки в нього міг узятися фартух. Раптом йому майнула ідея:

- Це, певно, Ангеліна залишила.

- Хто в біса Ангеліна? – протягнув Гідеон, покосившись на брата.

- Моя домашня робітниця, вона приходить щосуботи допомогти з хатніми справами. Я її найняв, коли робота стала забирати увесь мій час.

- А-а-а… Це та, про яку ти мені якось розповідав у листі?

- Саме та. Вона дуже працьовита й добра. Я радий, що знайшов її. – Кілліан глянув на свою ароматну порцію вечері. – Вона одна з тих украй небагатьох, хто мене жодного разу не розчарував.

Гідеон кивнув. Він уявляв, хто ще є тими небагатьма, тому зайвого питати не став. Покопирсавшись у своєму рисі, він звів очі на Кілліана і знову подав голос:

- То коли ти пхатимешся в Альте Ювель? В суботу, так?

- Угу.

- Ти довіряєш своїй домробітниці аж настільки, що залишаєш її саму, поки вона прибирає?

Кілліан вказав виделкою на Гідеона:

- Не підозрюй її ніколи в крадіжках. Ніколи.

Гідеон не посмів сперечатись.