Мушля

Роса зникає,

Як якийсь непотріб

Брудного світу.

Кобаясі Ісса

Час до суботи тягнувся недовго: в Кілліана вистачало турбот, першою з яких був Августин. Та він не переставав думати про дивного хлопця з Альте Ювель. Зустріч ця чогось не давала йому спокою. Йому було цікаво, але, з іншого боку… З іншого боку Кілліан намагався викинути з думок обличчя незнайомця, а йому не вдавалось. Не вдавалось, бо він хотів його бачити перед собою. Це йому ще більше псувало й так поганий настрій. Він зовсім не бажав розглядати чиєсь обличчя. Чи бажав? Ця невизначеність здушувала його, але лікар не подавав виду. На роботі все йшло як зазвичай, а вдома про ці його терзання знали тільки Гідеон та Міледі, якій він все розповів якось безсонної ночі. Вона уважно дивилась на господаря блискучим оком, не перебиваючи й не рухаючись. Коли Кілліан скінчив, підійшла до нього впритул та вмостилась біля плеча, замурчавши. Це сталося у п’ятницю, якраз перед знаменним днем. Кілліан побоювався, що вже не застане в маєтку видиво. А ще його бентежили слова хірурга, до якого він сходив після роботи. Той, вислухавши й оглянувши Кілліана, сказав, що в нього, швидше за все, якась серйозна хвороба, яка поки що не дуже проявляє себе. Та навіть це відійшло на другий план перед таємницею. Під ранок він перетворився на клубок нервів, починаючи здогадуватись, що з ним відбувалось. Це була несподіванка, сенс якої він хотів розгадати. Здавалося б, нічого незвичного: це міг бути банальний безхатько, мандрівник… Але Кілліанові хотілося знати, що це за юнак. Несподіванка стала загадкою, яка вабила його. Сильно вабила.

Як звично, о десятій годині ранку суботнього дня Ангеліна прийшла до Кілліана. Він попередив її, що його не буде на час її перебування в домі, й перепитав, чи були в неї запасні ключі, якщо вона закінчить роботу раніше, ніж він повернеться. Отримавши ствердну відповідь, Кілліан швидко накинув пальто, ухопив Гідеона, який вже почав був підозріливо придивлятися до молодої жінки, й потягнув його за собою.

До закинутого маєтку того дня вони так і не дійшли. Дорогою до Альте Ювель вони мали пройти набережну. Величне море цього дня було мирне, і Кілліан не міг не привітатися зі старим знайомим. Гідеон не розділяв трепету брата перед могутнім звіром та не розумів краси моря. Все, що він відчував під час споглядання жахливої та прекрасної великої води, – це спокій. Спокій, який нечасто траплявся в його бурхливому житті. Він не став підганяти Кілліана. Поклавши руки на вишукану холодну загорожу, терпляче чекав, поки в брата пройде напад захоплення. Якусь мить він ліниво розглядав темно-синю, майже чорну, далечінь. Раптом запримітив дещо, що не могло безпосередньо стосуватись моря. Він напружив зір і уздрів якусь світлу округлу пляму на поверхні води. Штовхнув Кілліана:

- Ти то бачиш? Що б то могло бути?

Кілліан вийшов з трансу, який його огортав щоразу при виді моря, та затуманеним поглядом подивився туди, куди кивком голови вказував Гідеон. Справді, щось схоже на…

- Та це ж людина! – з недовірою до власної здогадки мовив Гідеон. – Людина?

- Людина, – непевно повторив Кілліан, трохи збентежений таким припущенням. – Та хіба люди купаються в морі в такий сезон?

Гідеон стенув плечима, обдумуючи, чи не почалось у них із братом групове марення. Фігура явно прямувала в напрямку берега. За пару хвилин вона досягла місця, де можна було дістати ногами дно. Ще за якусь хвилину таки означила свою людську подобу. Напівроздягнений жилавий хлопець з прилиплим до обличчя темним від вологи волоссям. На ньому були чорні штани прямого покрою, які тримав на худій талії світло-бежевий пояс. Хлопець вийшов з води та неквапом попрямував до чогось біло-чорного, що лежало на піску. Решта одягу. Холод, здавалось, анітрохи його не бентежив, ніби надворі було літо. Вдягатись він не думав, просто вмостився біля одягу та помотав головою, очевидно, сушачи волосся.

Кілліан вдивлявся в обличчя хлопця. Повагавшись, прошепотів:

- Це він.

- Хто? – так само тихо уточнив Гідеон. – Привид з Альте Ювель?

- Еге ж. Як мені до нього підійти?

Гідеон почухав підборіддя в задумі.

- Чого б тобі просто не спуститись туди та не вдати, що ти гуляєш?

- Посеред листопада?

- А що такого? – вирячився на брата Гідеон. – Наш милий друг плаває в льодяному морі посеред листопада й не вважає це чимось екстраординарним. Чого б його збентежила твоя прогулянка берегом?

Визнавши, що слова Гідеона не позбавлені логіки, Кілліан ще поспостерігав за юнаком, який сидів без жодного руху. Мабуть, чекав, поки тіло висохне. Відтак лікар прибрав невимушеного вигляду та попростував до спуску з набережної. Гідеон залишився на місці, вирішивши грати роль мовчазного глядача.

Сходи на берег були майже посередині набережної та граційно спускались прямо на пісок, вгрузаючи в нього останніми двома сходинками. Поручні на сходах регулярно чистились, особливо у високий курортний сезон. Після вчорашнього дощу вони були слизькими та неприємними на дотик. Кілліан вирішив утриматись від допомоги поручнів.

Хлопець сидів непорушно та не звертав уваги на новоприбулого, поки той не підійшов на відстань усього кількох метрів. Тоді, видно, в поле його зору потрапив якийсь рухомий об’єкт, і хлопець повернув голову в бік Кілліана. Фон Бреннт теж побачив, що його помітили, але не стишив ходу. Вдавати, що він просто прогулювався, було тепер мало сенсу, тим більше, що хлопець усміхнувся.

- Ви обрали чудове місце для прогулянки, пане любителю закинутих маєтків.

Кілліан застиг на місці, але не дав збити себе з пантелику. Значить, хлопчина пам’ятає його. Обдивився обличчя незнайомця при денному світлі. І тут-таки опустив голову. Ні, йому не можна дивитися. “Не можна”, – подумки сказав собі Кілліан, сам не знаючи чого, та кивнув хлопцеві. Той, у свою чергу, не зводив очей з нього. Кілліан усвідомлював це через стрімке серцебиття, яке безуспішно спробував угамувати.

- Ви, я бачу, згадали мене? – замість вітання спитав він.

Хлопець примружився, а Кілліан відразу ж забув про свою заборону. Він втупився в лице незнайомця й відчув, як заледве заспокоєне серце знову почало чадіти. Риси юнака нагадували йому скульптури, які він бачив у музеях. Краплі на віях та щоках тьмяно мінилися, ніби хлопець наліпив на себе брудні діаманти. Але найбільшу увагу Кілліан приділив очам. Вони не були порожні й тепер не здавалися страшною безоднею. В них поблискувала деяка млява цікавість. І не більше. З власною, набагато більшою цікавістю Кілліан запримітив, що очі в хлопця були таки справді різного кольору, як йому й здалося в Альте Ювель: ліве світло-зелене, праве – сріблясто-сіре. Позаяк Кілліана завжди цікавили людські очі, він закарбував собі в пам’яті цю особливість. На всякий випадок. Якщо вони більше не побачать один одного. Ця думка, що майнула в нього мимоволі, відразу ткнула голкою в серце. Кілліан одразу ж відігнав ідіотську й абсолютно непотрібну думку від себе. “Яка тобі різниця, чи побачитесь ви ще? Ти його імені навіть не знаєш”, – подумки вишпетив себе він. Мимохіть помітив і рубці на тілі хлопця. Багато рубців.

Тим часом юнак показав свої телепатичні здібності та спитав:

- Як, прошу пана, Вас звуть? У Вас якесь вельми поетичне ймення… Знаєте, мені здається, що наша перша зустріч була… кгм, невдалою. А Вам не здається?

- Здається. – Кілліан почув, як у нього сів голос. Кахикнувши, він продовжив: – Моє ім’я Кілліан фон Бреннт.

Незнайомець вирішив бути привітним. Він встав з насидженого місця й простягнув руку Кілліанові. Той механічно потиснув її, не в змозі звести погляду з різнокольорових очей. Ні, вони не були порожні, вони засяяли. Рука хлопця і цього разу виявилася холодною, наче лід, але то й не дивно.

- Аренд Ле Принс.

- Ви французької крові? Непоширене ймення в тих краях, – зауважив Кілліан.

Хлопець знову примружився, ніби в нього була короткозорість.

- Я… як люди це називають… космополіт, – і засміявся рвано. – Де нашого брата тільки не було, – додав. – Я там був. В Данії, кгм. Неодноразово. Я багато де був. І у Франції теж.

Кілліан зрозумів, що Аренд, швидше за все, з Данії, хоч у його вимові не було й крихти закордонного акценту. Він ніяк не міг перестати вивчати очі нового знайомого. Той помітив і прокоментував:

- Еге ж. Одне око від матері, інше – від батька. А батьки десь уперше почули про когось із таким ім’ям, коли їздили з мандрівним цирком Європою. Подумали, що красиво звучить. І незвично.

- Ваші батьки циркачі? – спитав Кілліан.

- Саме так. Були, гм, в усякому разі. І подумали, що як у них буде син, то вони його назвуть Арендом. Ну, якось воно так і вийшло. – Помовчавши якусь мить, юнак продовжив: – Але Вам це, впевнений, не цікаво.

Повернувся до свого одягу й почав натягувати його на себе. Одежа Аренда явно не відповідала погоді та сезону, але хлопця це не бентежило. Йому, здавалося, було цілком комфортно в тому, що він носив. Шкіряна поношена курточка, на розмір-два більша, ніж треба (хоча це було не дуже помітно через його високий зріст), біла сорочка та чорні від вологи штани. Хоча, мабуть, це був їх звичний колір. По них не було видно, що вони вологі. Шкарбани, що він став взувати, виявилися старими, потрісканими, але чистими чоботами, на яких було лише трохи піску, набитого в тріщини. Аренд заправив холоші в чоботи та випрямився. Опісля цього насмішкувато вклонився:

- Прошу пана пробачити мене, я піду. Не заважатиму.

Він вже розвернувся, щоб піти собі геть, коли Кілліана раптом смикнуло бовкнути:

- Ви не заважаєте. Не йдіть.

Він тут-таки пошкодував про свої слова, бо здався сам собі нав’язливим. А хлопець тим часом повернувся до нього й кивнув:

- Що ж, як я не тягар, то добре. Кгм, то чим би Ви хотіли зайнятись?

Тепер він дивився крізь Кілліана, ніби той був порожнім місцем, а прямо за ним було щось набагато цікавіше. Але Кілліан не став замислюватися над цим зараз, вирішивши обдумати цю особливість нового знайомого пізніше. Йому дуже кортіло зайнятись розпитуваннями; питань до Аренда у нього накопичилось чимало. Але він не хотів відлякувати хлопця своєю цікавістю. Натомість проявив чисто професійну витримку й запропонував прогулятись разом. Аренд врешті сфокусував свій погляд на Кілліанові.

- Це буде добре. Вам колись було добре поряд із кимось?

- Було, – повільно вимовив Кілліан, не палаючи бажанням розвивати цю тему.

- А мені ні. Принаймні так, щоб не було потім погано. Не великий любитель компаній.

- Це натяк на мою надокучливість? – підняв брови Кілліан.

Погляд Аренда знову розфукусувався. Юнак тріпнув вологим волоссям, реготнув холодно:

- Ні.

Першим посунув до сходів на набережну, а Кілліан пішов за ним, як дитина за Дударем, зачарований невідомо чим.

Нагорі на них все чекав Гідеон, вже доволі-таки знуджений. Його плащ зсунувся з плеча: чоловік підпер бік кулаком і постукував пальцями по загорожі, показуючи всім своїм єством невдоволення такими довгими розмовами. Одначе він нічого не сказав про це відкрито, натомість розтягнувши вуста в привітній милій усмішці. Така усмішка у нього виникала тоді, коли він вирішував не убивати свою жертву. Коли Кілліан і Аренд підійшли до нього, він крізь міцно стиснуті зуби тихо прошипів:

- Ти ж любиш потеревенити, братику. – І відразу ж повернувся до хлопця: – Будемо знайомі: Гідеон фон Бреннт.

Аренд і тут дивився не на співрозмовника, а за його плече. Тим не менше він простягнув Гідеонові руку, кивнувши:

- Аренд Ле Принс. Ви, я прошу, любите брязкальця.

- Брязкальця? – перепитав анітрохи не здивований Гідеон. – А, це Ви про мої персні. Так, люблю варварську розкіш. Моя слабкість.

- Це добре, – неуважно відповів Аренд і застиг.

Не збентежений дивною поведінкою Аренда, розбійник штовхнув брата:

- Пішли до королеви. Якого біса тут мерзнути? Я так розумію, до маєтку ти більше не пхаєшся.

- Ну, ходімо. – Кілліан кинув погляд на непорушного нового приятеля. Потім, ніби боячись порушити плин його думок, тихо спитав: – Аренде, Ви не хотіли б піти з нами?

Аренд помовчав, потім виринув зі свого плину:

- Що?

Гідеон стримав насмішкувату посмішку, прикусивши нижню губу. В його темних запалених очиськах стрибали веселі бісики. Кілліан тим часом спопелив його поглядом і повторив питання. Аренд недбало кивнув, наче не зрозумів суті. Хоча Кілліан висловив сумнів щодо вологих штанів хлопця, Гідеон тут-таки гиркнув на нього, заявивши, що штани цілком пристойні і вже навіть висохли. Майже.

…Свою першу жертву Гідеон убив у сімнадцять років, незадовго після того, як утік з інтернату востаннє. Це був літній заможний скупердяй, якому забаглося молодої дівчини. Згоди дівчини він не питав. Але об’єкт своїх розпусних бажань він обрав невдало. Дівчина, яку багатій зґвалтував, виявилась знайомою Гідеона фон Бреннта, який страх як не любив зарозумілих збоченців. Хоч він і не був високої думки про рід людський загалом, та все ж особливо не терпів ґвалтівників. Через два дні після втіхи багатія знайшли зарізаним та пограбованим. Гідеон вирішив, що мертвому гроші не потрібні. Оскільки вбитий був певного розміру шишкою на рівному місці, то розслідувати його смерть узялася вся поліція містечка. Врешті вбивство повісили на іншого злочинця. Кілліан про це не знав. Мабуть. Однак Гідеон підозрював, що він здогадується про це. Гідеон до останнього не хотів, щоб старший брат вважав його покидьком. Але його розбійницької натури це не спинило. За певний час після того, переславши всі свої гроші від матері Кілліанові, він зник з містечка.

Усього на його совісті було троє життів, всі чоловіки. До жінок він не підходив, бо вважав це не джентльменською поведінкою. Власне, він уникав жінок майже в усіх сенсах, не зазираючи навіть до борделів. Борделі можуть довести до біди, вважав він. І разом з тим Гідеон не цурався перевіреної компанії й віддавав належне тим добросердим леді, які надавали йому корисну інформацію щодо поліцаїв у нього на хвості. Через свою слабкість до блиску він забирав золото та срібло частіше за гроші. І тому його струнка фігура не змінювалась: Гідеон нечасто їв.

У нього не було власного житла, він не затримувався в одному місці надовго. Дух авантюризму в ньому змішувався з жагою до подорожей та любов’ю до прекрасних матеріальних цінностей. Треба було не забути вклонитися його розумові та вдачі: він не бачив на власні очі, яка в’язниця зсередини. І не збирався дивитись.

І все ж іноді в нього бували нальоти невеселих думок. Гідеон думав не про пекло та вічні муки, ні. Він і так знав, що на небеса потрапить тільки якщо там зміниться влада. Цього очікувати не доводилось. Гідеон думав про старшого брата. Кілліан дотримувався букви закону, та от що вже можна йому було приписати – то це укриття злочинця в себе. Саме це гнітило розбійника ночами. Він не цікавився долями тих, хто трапився йому на дорозі, не розбирався в стражданнях багатих, йому не було діла до небесних покарань. Але Гідеон не хотів, щоб в Кілліана через нього були проблеми. Щоразу, як він приїздив побачитись із братом, його душа згорталась у трубочку та боляче розколупувала серце. У містечку ніхто не був у курсі речей. Всі – від сусідів до Секереша – чомусь вважали, що Гідеон подався в інші краї шукати себе та своє ремесло й врешті доєднався до торговельного флоту, де й здобув свої рубці. Сам розбійник не спростовував цієї інформації. Про те, що він був убивцею ґвалтівника, не знав ніхто – він не залишив жодного сліду після себе. І тому Гідеон не розказав Кілліанові про той злочин. Він не хотів, щоб брат став співучасником убивства, приховуючи правду від закону. І в той же самий час він усвідомлював, що брат щось знає, але не каже про це.

Говорити про розщеплення душі тут не доводилось. Розщеплення можна було б обговорювати, якби Гідеон фон Бреннт колись був хорошим. Але він смертельно образився б, якби хтось назвав його хорошим. Якби він мав змогу доторкнутись до своєї душі, то побачив би, що його руки тонуть у смолі. І все ж навіть у найчорнішої душі трапляється хоч найменший проблиск. У Гідеона фон Бреннта цим єдиним малесеньким, майже непомітним проблиском був Кілліан. Він любив Кілліана й не хотів йому зла. І чудово розумів, що сама його присутність поряд з братом отруювала життя Кілліанові, хоч той першим заперечив би це. Щомиті його діяльність могли викрити, і що тоді буде зі старшим братом? Він стане парією, вигнанцем, втратить улюблену роботу. Втратить усе. І було б добре, якби він усього лише зрікся безголового молодшого брата. Але Кілліан так само любив Гідеона й не думав його виказувати. Здати Гідеона поліції? Та Кілліан швидше б дав собі руку відтяти. Певно, його б вдалося відвернути від Гідеона, якби той зайнявся дітовбивством та ґвалтуванням, але ці межі Гідеон не переступав. Та й убивав лише тоді, коли бачив необхідність; убивати дітей – це справа великих політиків, а не розбійників. Але думка про те, що він змушує Кілліана ходити босоніж ребром гострого леза, часто не давала йому спати.

І зараз, сидячи навпроти Кілліана за столиком в “Королеві”, Гідеон майже не доторкався до свого кухля з пивом, а спідлоба розглядав старшого брата, поки той про щось розмовляв з їхнім новим знайомим. Він не слухав спокійних перемовин ні про що, а напружено продумував своє майбутнє. В його ремеслі майбутнє навіть одного дня було майже неможливо прорахувати. Він знав, що вже засидівся в Кілліана. Йому вже треба йти. То чого ж він не може цього зробити? Безсилий знайти відповідь на таке просте ідіотське запитання, фон Бреннт-молодший внутрішньо казився. Він покрутив кухля, кволо зауважив, що вже, певно, довго отак сидить, бо пиво потепліло, і вирішив відволіктись хоч на якусь часину, погомоніти з тими двома, що сиділи разом з ним за одним столиком. До нього долетів уривок відповіді Аренда на якесь питання:

- …І там затишно, бо ніхто не чіпає… А ти…

До Гідеона дійшло, що вони, швидше за все, розмовляли про те, чому хлопець живе в закинутому маєтку. Наступної ж секунди втративши нитку розмови, він все-таки відзначив, що вони вже перейшли на “ти”. І що в Аренда доволі низький голос, на який Гідеон спершу не звернув увагу. Нижчий за голоси обох братів. Хлопець все не дивився на співрозмовника, ніби вишукуючи щось за ним. Можна було б усе списати на сором’язливість хлопця, але ж, чорт забирай, він не був сором’язливим! Чи Гідеон вже перестав розбиратися в людях цілковито? Але й хлопець поводився розкуто, наскільки це можливо в таких обставинах. Кілліан же не зводив погляду з Аренда. Ніби його хтось приклеїв. Позаяк він постійно повертав усю голову, щоб нерухомість очей не була дуже помітною, то Гідеон майже весь час перебування в кафе бачив лише профіль брата. Кілліан усміхався та уважно слухав Аренда.

“Приїхали, здається”, – подумки зітхнув Гідеон. Бажання гомоніти відпало.

Вже коли вони прийшли пізно ввечері додому, а новий приятель подався собі до готелю “Блакитна Троянда”, куди тільки що заселився, фон Бреннт-молодший вибудував у пам’яті історію Деніела, яку добре знав. Власне, він був одним з тих чотирьох, які знали цю історію. Іншими трьома були Кілліан, Ярослав та сам Деніел.

Поки Кілліан готував чай, Гідеон розвів вогонь у каміні та всівся в оббите темно-синім оксамитом крісло. Підпер кулаком щоку та поринув у спогади минулих років.

…Веселий, волелюбний та вродливий Деніел був першим коханням Кілліана фон Бреннта. Вони познайомилися на першому курсі університету. Точніше кажучи, це Кілліан був на першому курсі, тільки-тільки переїхавши до столиці. Деніел же ніде не навчався, він був коректором. Перебазувавшись з Бристоля до Берліна, він працював у популярному щотижневому новинному виданні й дуже любив свою роботу.

Одного разу в обідню перерву він задибав на літню терасу ресторану “Півонія”, де вирішив легко перекусити. Наїдатись від пуза він не любив, тому замовив собі овочевий салат та склянку апельсинового соку. Ані читати, ані розмовляти з собою за столом Деніел теж не мав бажання, тож, аби розважити себе чимось, він став розглядати людей, що проходили повз. Подумки складаючи всім перехожим короткі жартівливі біографії, Деніел кінець-кінцем побачив якогось молодого чорнявого хлопця. Той був акуратно підстрижений, але волосся в нього розпатлалося і не гармоніювало з пристойним осіннім костюмом. Вітру весь той день узагалі не було, тож можна було зробити висновок, що чорнявий або тільки перестав бігти, або взагалі забув причесатись. Деніел мимоволі всміхнувся, але наступної ж секунди відчув, як його серце пробило грудну клітку. Окрім мило розтріпаного чорного волосся (явно з чубчиком), він помітив великі яскраві очі й стривожений погляд. Такий, ніби хлопець кудись поспішав. Поспішав?.. Деніел не хотів впустити цього юнака й майже відразу зірвався з місця. Офіціантці, яка вже несла йому салат із соком, він сунув десять марок, вибачився і рвонув за чорнявим. Той уже перейшов дорогу на перехресті й, здавалося, роздумував, куди йти далі. Вже підходячи до нього, Деніел схаменувся і усвідомив усю безглуздість своєї гонитви. Що ж він скаже цьому хлопцеві? Ет, уже було запізно, бо хлопець сам помітив його і спитав: “Прошу, не підкажете мені, де тут студентська бібліотека? Я ще не дуже розбираюся в тутешніх вулицях”.

Привід розпочати розмову з’явився сам собою. Деніел запропонував юнакові провести його до бібліотеки. Той пристав на цю пропозицію. Вже дорогою до бібліотеки вони роззнайомились. Деніел дізнався, що нового знайомого звуть Кілліаном і що він майбутній психіатр. І ще він дізнався, що Кілліан – чудовий співбесідник, з яким не нудно. Того ж вечора Деніел прийшов додому в піднесеному настрої та з надією на хороше завтра. Вони почали часто бачитись і скоро сформували нерозлучне тріо: німець Кілліан фон Бреннт, українець Ярослав Кловський та британець Деніел Дансі. Ярослав запропонував називатися Синьоокою Трійцею, позаяк у всіх трьох були блакитні очі різного відтінку. Деніел не почувався некомфортно в присутності молодших за нього студентів, бо сам був не набагато старшим. І, звісно, він не почувався некомфортно в присутності Кілліана, який всміхався лише йому. Так принаймні хотілося думати коректорові. Кілліан хутко приватизував його серце, виявившись не звичайною красивою обгорткою, а людиною з душею й милими недоліками. Наприклад, упертістю, яка йому заробила університетське прізвисько прогресора.

Врешті вони стали збиратися в Кілліана на квартирі. Деніел часто залишався на ніч, прикидаючись надто втомленим, щоб іти до себе додому. Насправді ж йому хотілося побути біля Кілліана довше. Той не заперечував – у квартирі було місце для всіх. Деніела бентежила сила його кохання до Кілліана, яке так швидко розвинулось в ньому. Це його лякало й іноді заважало зосередитись на коректурі. Це загрожувало проблемами у видавництві, але Деніел уперто не хотів розкривати своїх почуттів, боячись перетворитись із друга на ворога. Відмовлятись від зустрічей з коханим він теж не хотів. Не міг.

Що діялось в душі Кілліана, він не знав, і це його вбивало. Вони вже товаришували кілька місяців, коли до Кілліана приїхав молодший брат. І тільки як Деніел пішов у редакцію після кількох келихів вина, фон Бреннт зізнався братові, що безнадійно закохався в свого нового друга. Гідеон півгодини з відсутнім виразом на обличчі вислуховував душевні терзання Кілліана, дудлячи старе солодке вино. Допивши до дна пляшки, він подав геніальну ідею: “Чому б тобі просто не сказати йому? Він же такий, як і ти. Я ж бачу, як він на тебе дивиться. Так, ніби більше нікого не існує.” Кілліан відкинув цю пропозицію, бо боявся втратити дружбу з Деніелом і вважав, що то все вигадки брата. Гідеон, хоч і не міг похвалитись, за великим рахунком, ніякою нормальною освітою, все-таки мав від природи недурну голову. Він бачив, що Кілліан бентежиться не тільки про дружбу. В інтернаті його якось мало цікавили стосунки, та й не зважився б він на якісь стосунки в закритому закладі. А тут… Гідеон, незважаючи на випите вино, мислив ясно та бачив неспокій брата. Тому визнав, що його ідея мала недоліки, хоч йому щось підказувало, що Деніел не по дівчатах. Він цілком позитивно ставився до гомосексуальності Кілліана, але все ж розумів, що в меншості в країні, де кидали в буцегарню “за содомію”. Кілліан так само знав, що не в ті часи й не в тому місці народився. Вирішив, що колись, певно, скаже, Деніелові. Але лише тоді, коли той поїде собі далі Європою. Не треба буде ховатися у великому місті, щоб не натрапити йому на очі. А як не поїде, то нічого й зізнаватися.

Деніелові лестило те, що Кілліан захоплювався його роботою. Коли він не був зайнятий навчанням та підготовкою до екзаменів, то сидів біля коректора та розглядав його швидкі, миттєві правки. Було очевидно, що Деніел усе тримав у голові – усі потрібні дати, назви, події й імена – і виправляв там, де треба. Головний редактор був задоволений роботою Деніела, тому помітних причин хвилюватися за своє фінансове становище в нього було так само мало, як і в Кілліана.

З Деніелом вони ставали все ближчими, а проникливий Ярослав, ніби вловивши щось поки ще непомітне, не один раз тихенько зникав, залишаючи їх самих. Але Деніел все не міг зважитись заговорити про свої почуття.

Якось увечері, прийшовши після важкого дня в університеті додому, Кілліан вже думав було йти спати. Але вирішив перед тим випити чашку ромашкового чаю. Поки він шукав банку з ромашкою, в двері постукали. Зиркнувши на годинника – вже було пів на восьму – він пішов відчиняти. На порозі стояв Деніел, схвильований і начебто наляканий. Кілліан посунувся пропустити товариша в квартиру, але той лише запропонував ледь чутно: “Можна тебе запросити на прогулянку?”

Кілліан, хоч і був втомлений, погодився. Він надягнув пальто й вийшов з квартири. За ним сунув Деніел, відчуваючи валуни в себе на ногах. Він повів коханого в парк, що був неподалік. Незвична мовчазність друга не привернула увагу Кілліана. Той вечір був безвітряним, сніг уже перестав сипатись, і на землі було всього лиш тоненьке блискуче біле покривало. Вирішивши якось перервати мовчанку, фон Бреннт почав розповідати про свій день та як він мало не вилетів з університету за суперечку з професором. Ця розповідь плавно переросла в фасони пальт, які він розглядав у вітринах дорогою додому. У парку в такий час майже не було людей: вони побачили лише одного літнього чоловіка. Дійшовши до надійно схованого за деревами паркового місточка, Кілліан замовк і раптом відчув на своїй руці гарячу долоню Деніела. Серце спинилось, Кілліан видихнув, не в змозі повернутись. Наступної миті він почув найбажаніші слова: “Кілліане, я кохаю тебе”. Врешті хлопець повернув голову до Деніела, не вірячи. Такого не могло бути. Але, подивившись в очі Деніелові, він побачив заповітний вогонь пристрасті. “Справді?” – тільки й зміг він вимовити перед тим, як відчути на своїх холодних губах зголоднілі губи Деніела. Він узяв обличчя коханого в долоні, віддаючись поцілункові повністю. Це був його перший поцілунок. І перший коханець. Тієї ночі він уперше пізнав кохання. Уперше зрозумів, як сильно хотів належати й володіти.

Прокинувшись вранці в ліжку Деніела, фон Бреннт почувався щасливим і потрібним. Зайшовши на кухню, побачив, що коректор вже зготував сніданок, але ні до чого не доторкнувся, чекаючи на свого хлопця. Читав свою газету. Побачивши Кілліана, він відразу встав, підійшов і поцілував його в щоку. Кілліан хотів, щоб це тривало вічно…

Гідеон зітхнув. Потер очі втомлено, втупившись у ласкавий вогонь. Почув, як Кілліан іде з кухні з чаєм. Гідеон не хотів, щоб серце брата ще раз розбилося. А все, здавалося, йшло саме до того. Новий знайомий космополіт, здається, мав усі шанси забрати з собою романтичне серце Кілліана. Розбійник відчув, як в очах з’явилися сльози, і витер їх, щоб Кілліан не побачив.