Мушля

Повірив яструб скелям таємничим:

Мене за здобич маючи, тихцем

Шугнув за мною навздогін і тричі

Він чорним голову повив мені вінцем.

Адам Міцкевич

Аренд здалеку бездумно розглядав портрет сина останніх господарів маєтку, сидячи на сходах на другий поверх. З такої відстані, ще й у відносній темряві (все ж через розвалений дах пробивалось місячне світло) розгледіти майстерно виписані риси молодика було складно. Та Арендові було не до того. Портрет на стіні слугував лише точкою для спочинку очей, нічим більше. Та й не один раз Аренд уже бачив цей портрет, щоб загострювати на ньому увагу.

В жоден готель він не заселявся. Збрехав, щоб Кілліан не шукав його в маєтку. Заліз, як і першого разу, через розбите вікно, замалим не зламавши собі шию.

Його бентежило те, що він пішов з цими двома незнайомцями в кафе, розмовляв з ними. Ну, радше не з ними, а лише з лікарем. Чоловік з трьома рубцями на обличчі сидів сиднем і мовчав майже увесь час, лише косячись то на нього, то на свого брата. Аренд приховав своє занепокоєння цим чоловіком. Він умів приховувати свої думки щодо людей без усяких потуг. Навчився за стільки років.

“Ти ж клявся собі!.. На біса тобі було з ними йти? Най тя шляк трафить, який же ти ідіот!” – подумки лаяв себе Аренд, роздратований і злий сам на себе. Він майже ненавидів себе за це. Але не піти не зміг, і сам це чудово знав.

Недалеко від нього почувся чийсь плач, і тихі слова прорізали тишу:

- Ти не виживеш. Не виживеш…

І знову плач. Арендові, правда, було не до того.

Першого разу, як він побачив Кілліана, то свідомість кричала про небезпеку. І звісно ж, Аренд поплівся до нього як найостанніший дурень. Побачив його у вікні, коли той лише підходив до будинку. Чому, питав себе тоді, цей чоловік туди йшов? Щоб подивитися, чи не можна там чого-небудь стягнути? Хтозна, може там ще щось залишилось?.. Як не дивно, але Аренд сам знайшов пару цінних речей, коли вперше прийшов до Альте Ювель. Або крадії не знайшли, або так їм було треба. З іншого боку, Аренд не дуже розбирався в цінних речах і не міг би сказати точно, чи комусь потрібен позолочений канделябр, потемнілий від старості й кіптяви. Арендові він був ні до чого, як і решта коштовних речей, які крадії чогось не забрали з собою. Він шукав у Альте Ювель лише тимчасового прихистку, не збираючись затримуватись у цій місцині надовго. І треба ж було цьому психіатрові прийти саме тоді, коли Аренд перебував тут!..

Увесь тиждень до зустрічі на пляжі Аренд намагався викинути з голови таємничого гостя. Очевидно, йому це не вдалося.

Підпер обличчя долонею. Він сам до нього звернувся. Сам!.. Можна було зникнути, як і першого разу. Піти собі. Можна ж було?

- Цілком, – насмішкувато відповіли йому з глибини коридору.

Аренд повернувся на звук голосу, але нікого не побачив. Усі кімнати були зачинені, а в коридорі ніхто не стояв, хоча сховатися там було б ніде через вітрину. Тим не менше, Аренд чудово знав цей голос. Врешті господар голосу теж виник ніби нізвідки. Едо, молодик з синювато-чорнявим волоссям і розкосими очима, відділився від входу до однієї з кімнат.

- Тільки ти цього не захотів робити, – озвався він.

- Стули пельку, – невдоволено буркнув Аренд і знову втупився невидющими очима в портрет сина власників маєтку.

І на чорта, знову ж таки, він стільки про себе розпатякав? Дивно, але, незважаючи на кількість питань, які мали б виникнути в психіатра, він майже нічого не питав. Лише поцікавився, чи Арендові не холодно в такій одежині. “А тебе ж понесло”, – з відразою подумав Аренд.

У темряві відразу стає краще думати. Дурниці люди кажуть, що в темряві страшно. Якраз на яскравому світлі страшно. А в темряві можна сховатись, і ніхто тебе не знайде. В цьому головна перевага темряви. І в цьому ж її основний недолік.

Але цього разу в Аренда плутались думки. І все через цього психіатра. Він зарікся розмовляти з психіатрами. Зарікся, дав сам собі клятву. І що? І порушив її. А чому?..

- Бо він тобі сподобався, – вже зовсім глузливо повідомив Едо. Та в його голосі все ж вчувалась якась нотка співпереживання. Буває й таке.

Іноді Арендові хотілося кинути в нього чим-небудь. Тим самим канделябром, наприклад. Але сваритися з Едо не хотілось; все ж у нього іноді були слушні ідеї. Нечасто, щоправда. Більше іронічні ремарки. Ну, без цього нікуди. І тут він мав рацію: симпатичний психіатр сподобався Арендові. Тому й потягло проти волі підійти до нього першого разу. Тому ж потягло заговорити з ним другого разу. І що з цього вийшло? Чергова порція самоїдства. Вже десята за цей місяць.

Аренд важко встав зі свого місця на сходах і посунув у найближчу кімнату, в якій уже провів одну з безсонних ночей. Це, судячи з меблів, була спальня дами. Мабуть, особисті покої останньої господарки будинку. Аренд завалився на ліжко з затверділим, але все ще більш-менш придатним до безпосереднього застосування матрацом. Відсунув вологі штани, які, тільки прийшовши, змінив на нові, сухі, куплені пару днів тому. Замислився, куди йому податись далі. Від цього психіатра треба бігти. Як він дізнається про Аренда все (а він дізнається, цього хлопець був певен), то тут-таки повідомить “своїм”. Повідомить, така це в них братія: один за одного, помагай колезі.

Але він не хотів нікуди тікати. Не хотів і все. Мимоволі спина Аренда вигнулась, як тільки він знову уявив собі обличчя психіатра. Дихання збилось і стало швидшим.

- Ти ж казав, що ніколи не закохаєшся ні в кого, – прокоментував Едо.

- Замовкни, – стомлено прошепотів Аренд, відчуваючи тяжкість у стегнах.

Він присів на ліжку й сперся об спинку, намагаючись прогнати тяжкість, але вона нікуди не зникала. Аренд не хотів мати справ з жодними лікарями. Але… Увесь цей тиждень він думав лише про нього й пробував втихомирити своє серце і своє тіло. Коли він зазнав поразки на пляжі, то розізлився і на себе, і на своє ідіотське серце, і на своє ідіотське тіло.

- Ви ж нічого про нього не знаєте, – звернувся Аренд до них.

Задовільної реакції на свою цілком резонну ремарку він не отримав.

Не в змозі опиратися, він встав і підійшов до вікна. Чи розбити його?.. Кімнату пронизав тихий стогін. Аренд ненавидів себе за свою слабкість і хотів цим склом перерізати собі руки. Едо міцно тримав його й не давав це вчинити. Закохатися в когось, не знаючи цієї людини, неможливо. Певно, він і не був закоханий. Ні. Це всього лише захоплення обгорткою. Він притулився лобом до брудного скла, заплющивши очі та шепочучи ім’я людини, яка не бажала покидати його сплутані думки. Почувся крик.

Ближче до ранку, коли вже займався світанок, Аренд вийшов з маєтку, щоб провітритись і прочистити думки. Це вдавалось нечасто й здебільшого лише в холодній воді. Але йти до моря йому не хотілося – втома від безсоння давалася взнаки. Саме в холодній воді він почувався найкраще, там йому ніщо не заважало, там ніхто не розповідав йому як жити і що робити. Лише в холоді він міг розпоряджатися собою.

Ще в ранньому дитинстві, коли його сім’ю носило туди-сюди, Аренд звик до холоду. Не з власної волі, а з порожньої кишені його батьків. Це вигадки, що всі циркачі заробляють купу грошей. Це можна сказати хіба що про циркових “потвор”. Їх Аренд у своєму житті побачив немало. Але так і не зрозумів, чому циркових артистів також називали потворами. Усі потвори, які траплялись йому на шляху, мали здебільшого цілком приємні обличчя. А одними з найпривітніших і найдобросердіших людей в його недовгому житті були сіамські близнючки. Теж артистки того цирку, в якому працювали його батьки. Та й він.

Аренд пройшовся за задньою стороною будинку, в’яло граючись з підсохлою травою. Востаннє він бачив циркових товаришів того дня, коли мати запроторила його до божевільні. Ті ж сіамські близнючки переконували матір, щоб вона не кидала його, але вона вирішила, що він став для неї – і цирку – занадто великим тягарем. У божевільні він уперше побачив справжній цирк потвор у всій його розкішності.

Спочатку не розумів, чому мама покинула його, і перші тижні все питав лікарів, коли вона повернеться. Він знав, що ці питання безглузді, але чомусь не втрачав надію. Але після чергового удару по обличчю відмовився від цієї затії.

Коли він якось, ще зовсім дитиною, спитав у батька, що таке лікарня, той йому пояснив, що це місце, де людям намагаються вгамувати біль. До того, як Аренд потрапив у божевільню, його знайомство з лікарнею обмежувалось одним візитом до костоправа, коли він зламав руку. І тому пройшло зовсім мало часу, поки він зрозумів, що постійні образи, опіки, синці та незагоєні рани не відповідають батьковому визначенню лікарні. І все це можна було б стерпіти, якби Аренд розумів, за що його там тримали. А цього йому якраз ніхто так і не пояснив. Він не був здатен збагнути цього, зате не раз упевнювався, що його ненавидять. Тільки якось Аренд почув, як Едо сказав: “Для них ти – виродок”. Виродок. З того моменту все відразу стало на свої місця. І для матері він теж виродок. Для всіх він – виродок.

Едо теж втрапив у божевільню…

Аренд опустився прямо на холодну землю. Недосвіт пробирався під одяг і холодив шкіру. Маленькими діамантами виблискував іній. Колись, коли Аренд тільки-но усвідомив свою ваду для оточуючого світу, він дуже хотів, щоб хтось його вважав не виродком, а звичайною людиною. Звісно, це не було проблемою, коли люди зустрічались з ним на один-два дні. Але він до болю жадав, щоб хтось бачив у ньому звичайну людину навіть після довгого знайомства. Щоб підпорядкувати поведінку своїм бажанням, Аренд мав докласти титанічних зусиль, які рано чи пізно стали б помітні. І що було гірше, йому це не завжди вдавалось. З часом ставало все важче.

З тих пір, як Аренд переступив поріг божевільні, минуло вже багато часу, а він все ще пам’ятав день, коли розбилось його серце, так, ніби це сталось вчора.

Тільки темрява не вимагала від нього бути тим, ким він не був. На світлі він мав прикидатися, щоб не насторожити людей. В темряві ж нікого не було видно. Лише Едо іноді давав про себе знати. А холод дозволяв тримати думки хоч якось докупи, ніби заморожуючи їх в одному місці, не даючи їм розповзтись. Тому навіть коли Аренд тягнувся до алкоголю, цього ненадійного, але любого джерела тепла, то намагався після нього зануритися в холод. Щоб не стало гірше.

Аренд подумав про свого батька. Він був певен, що тато ніколи б не здав його до божевільні. Але тато вже не був присутнім у його житті, коли мама звернулась до лікарів. Він зірвався з великої висоти, відпрацьовуючи складний трюк під куполом цирку. Аренд тоді сидів на дошці, намазуючи цирковий грим на себе й іноді кидаючи погляд на батька. Той вдало виконав трюк дев’ять разів та вирішив ще раз повторити його перед тим, як іти перепочити до вистави. І цей раз став для нього останнім. Аренд не закричав, навіть якось не здивувався. Тільки коли до непорушного тата на підлозі підбіг працівник цирку, хлопчик повільно підійшов до того місця…

Аренд заплющив очі й провів рукою по інею на траві. Тато ніколи б його не кинув, якби не цей ідіотський трюк! Принаймні так хотілося думати, бо саме припущення, що й батько від нього б відвернувся, було нестерпним. Він згадав, як забився тоді в найглибший куток цирку, за порожніми клітками й ящиками, і заплакав. Беззвучно. Він ніколи не плакав уголос, боячись, що хтось почує. Втираючи долонями сльози, він побачив, як на пальцях залишається фарба. Він так і не закінчив гримуватись. Коли приїхав лікар, то хлопчика відіпхнули від батька, і він більше його не бачив. Не було навіть похорону. Аренд підозрював, що тата просто кинули в загальну могилу для бідних, і це його злило найбільше. Він вірив, що тато заслуговував на окреме місце. Та хто ж би став його слухати.

Того ж вечора цирк виступив так, ніби нічого не сталося, й поїхав собі далі відразу ж після шоу. Від публіки приховали смерть одного з акробатів. Нічого людям про це знати, бо ще не підуть виставу дивитись. І Аренда змусили виступати, хоча останнє, чим він хотів займатись тоді, – це розважати реготливу публіку. Він працював у цирку танцюристом – народ любив подивитись на пластичного танцівника, який відкривав шоу та був невід’ємною частиною всіх виступів завдяки великій кількості трюків, які вмів виконувати, від звичайних рухів і до потрійних сальто назад.

Звичним гримом Аренда для початку шоу були яскраво-червоні й вугільно-чорні мерехтливі тіні, бордова блискуча фарба на обличчя, чорна губна помада і туш. Це все називалось “кривавими сльозами”, бо Аренд повинен був фарбувати собі червоні патьоки під очима на бліде обличчя. Після смерті тата йому було найлегше намалювати собі ті патьоки – вони утворювались самі собою.

З тих пір Аренд пообіцяв собі, що не повернеться туди, де це сталось.

А втім, що він такого сказав? Ніби нічого. І прибрехав то тут, то там. Та й цей психіатр нічого особливо не питав. А вся розмова крутилась навколо віддалених від небезпеки тем. Хлопець заспокоївся, нагадавши собі не втрачати пильність.

Сонце кінець-кінцем виринуло з-за обрію, фарбуючи в яскраві кольори усе навколо Аренда. І самого Аренда. Промені вдарили в його блідувате від безсоння обличчя. Але він цього не помітив. Покопавшись у старій куртці, яку купив на базарі за безцінь, витягнув свої гроші та заходився лічити, скільки в нього залишилось.

Полічивши, поклав гроші назад у внутрішню кишеню й наткнувся пальцями на свій паспорт. Витяг і його подивитися. Майстер, який зробив його в портовому місті, здер пристойну суму. В паспорті було написано “Аренд Ле Принс”. Документи зі справжніми прізвищем і місцем народження довелося вкрасти з картотеки психлікарні, коли він тікав. І спалити їх к чортовій матері, щоб ніхто не докопався. Треба було, мабуть, ще й ім’я змінити, але через брак грошей він вирішив, що краще змінити місце і дату народження й прізвище, розсудивши, що як його шукатимуть, то саме за прізвищем.

Біля документів лежало тупувате лезо, яким Аренд голився. Хлопець видобув і його. Провів по ньому язиком. Треба було б десь підточити. Більше відмітин на обличчі йому не треба.

Всміхнувся. І треба ж було натрапити на психіатра, постійно ховаючись від психіатрів. “Провидіння”, – сказав би набожний батько. Аренд не вірив у провидіння. І в бога теж не вірив. Не було жодної підстави. А от у пекло він вірив. Більше, ніж у будь-що інше.

Раптом його пересмикнуло. Стало гидко від того, що він стільки набрехав Кілліанові.

- Чого я цим хотів досягнути?

- Приспати його пильність, вибудувати стіну, щоб не піддатись спокусі, – співуче пояснив Едо, знову беручи на себе роль проповідника очевидних істин.

Аренд мугикнув. Схоже, протистояти спокусі йому не вдасться, бо він знову хотів побачити лікаря. Лізти в петлю власних бажань – який милий спосіб порішити себе. Але робити було вже нічого. За кілька хвилин роздумів Аренд знайшов себе на дорозі, що вела до містечка. До психлікарні. До місця, де був його найбільший ворог – один із тих скажених жорстоких убивць, яких Аренд так ненавидів. Він не подумав, що надворі була неділя, і Кілліан цілком міг мати вихідний. Його займали лише очі Кілліана. Займали своєю жахною нерухомістю ката. Особливо праве. Як мертве. Таких розбіжностей між життям і смертю Аренд ще не зустрічав.

- …Я хочу померти, – спокійно заявила приємного виду жінка, яку псувало лише недоглянуте, скуйовджене волосся.

Кілліан повернувся в її бік, не здивувавшись такій заяві. У медпрацівників і в неділю буває робота.

- Всі ми цього хочемо, я відкрию Вам великий темний секрет, – флегматично відповів він.

Жінка зареготала. В її реготі вчувалися нотки безвиході. Вона явно не повірила цьому коновалові.

- З чого б це тобі, хлопчику, хотіти помирати? – прошипіла вона, в одну мить перервавши свій неприродний сміх. – В тебе є все. Ти – кровопивця. Ти тиран.

Кілліан залишив поза увагою наклеп і знову заговорив:

- Не бачу, знаєте, причин жити. Я так само нещасливий, як і Ви. Одна лиш різниця, що ми з Вами маємо різні причини бажати собі смерті.

Жінка поглянула на лікаря. Певна зацікавленість, диявольський вогник, насмішкувате співчуття, зневажлива зверхність. З досвіду Кілліана, багато людей, що не мали стосунку до психіатрії, називали такий погляд страшним. Кілліан був категорично не згоден з цим. З його професійної та особистої точки зору, нічого страшного тут не було й бути не могло. Зачерствів, мабуть. Він продовжив:

- Ви колись пробували говорити зі своїми друзями чи рідними про те, що Вас непокоїть? До того, як стали робити те, за що втрапили сюди?

- Якими друзями? – знову реготнула жінка.

- А, ну звісно, – кивнув Кілліан з усією серйозністю. – То може, не треба було їх усіх убивати, еге ж? Так і мали б з ким поговорити.

Тим не менше, в його голосі вчувалась посмішка, і пацієнтка відразу її відчула.

- А ти гуморист, я дивлюся, – промуркотіла вона, клацнувши своїми кайданками. – Це через свій гумор ти на опудало перетворився? Як око, до речі? Не стало бачити краще?

- На жаль, ні, – схилив голову набік Кілліан. – Чи на щастя, не знаю, як Вам більше до душі. А от Ви, пані, не хочете померти. Ви хочете уваги. Саме тому вбивали. Саме тому зараз оце ламаєте комедію переді мною. Хоч Вас і просять визнати неповносправною, я цього робити не буду. І Ви знаєте чому. Ви повносправна. Ви просто нещаслива людина, якій потрібна була увага. І Ви вирішили, що повбивати всіх навколо себе – найкращий спосіб оповити себе сенсацією. Вам це вдалось, – насмішкувато вклонився він перед нею. – Схиляюся перед Вашою наполегливістю. Але Ви не божевільна, як би Ви не намагались виставити себе у такому світлі. Я, прошу пардону за самовихваляння, є критиком, який немало побачив у своєму житті таких актрис. Ви не врахували кількох маленьких деталей. І за ці деталі Вам світить смертна кара.

Тепер уже він зі зверхністю скривив губи. Жінка дивилась на нього люто.

- Можна тебе спитати, що ж це за деталі?! – скрикнула вона.

- Спитати можна, – стенув плечима Кілліан. – Тільки відповідати я не вважаю за потрібне. Вам все пояснять на суді. Або не пояснять. І тоді ж Ви зустрінетесь зі смертю, якої нібито так сильно бажаєте. Якнайшвидшого здійснення Ваших бажань!

Вже коли її вивели, Секереш поцікавився в Кілліана:

- Що це за деталі, про які вона верещала? Аж тут було чутно, a fenébe.

Кілліан обвив пальцями щойно принесену йому чашку з чорним чаєм і сів за стіл.

- Знаєте, дивна це все-таки річ – людський мозок. Ми його, певно, ніколи не зможемо зрозуміти повністю. Нема в нас для цього тих технологій, які змогли б відповідати цій страшній штуці. Перший тиждень вона поводилася правильно, цілком природно косячи під божевільну. То трохи не в собі, то агресивна без причини. Я вже думав її визнавати… Cлідкував за нею, коли вона прогулювалась під наглядом поліцая нашим двориком. І помітив, що вона змінювалась, коли думала, що її ніхто не бачив. Поліцай дивиться на неї, і вона видає дурнувату усмішку. Тільки поліцай відвернеться на звук якоїсь пташки – все, її погляд набуває осмисленості, дурнуватість тут-таки зникає.

- А це не може бути якимось симптомом? Вам таке не приходило в голову? – поспитав Секереш.

- Приходило, – незворушно мовив Кілліан, смакуючи чай. – Я ж не повний бевзь. Я почав слідкувати за нею й у неробочий час. Корисно іноді подивитися на те, як людина поводиться, коли не знає, що за нею стежать. Бачте, Ви дуже правильно зробили, що з’єднали цей кабінет… е… палату з невеликою коміркою за нею. Ця комірка, як Ви свого часу зауважили, непомітна. Мені здалося слушним використати саме цю палату для того, щоб визначити осудність пані. Можна без усяких проблем слідкувати за ймовірним неосудним. Комірка слугує сховком для мене. Чудовий, скажу я Вам, результат.

Він відставив чашку на стіл, провадячи:

- Отож, я кілька вечорів після роботи провів у цій комірці, аналізуючи поведінку пані. І з усією впевненістю Вам скажу: вона поводилась так, як поводяться звичайні люди. Не так, як вона намагалась тримати себе з нами та зі слідчими. Вона могла обманювати поліцаїв, прикидаючись при них – та й при всіх – причинною. Але їй не було сенсу поводитись так наодинці з собою. Отакий от прорахунок. Шкода, звичайно. Стільки роботи, стільки зусиль – і все дарма.

Секереш з тривогою прислухався до останніх слів Кілліана. Це що ж таке? Він… співчував убивці? Але головний тут-таки змусив себе відкинути це припущення. Певно, Кілліан це говорив з іронією… Принаймні Секерешу хотілося в це вірити. Він з повагою спитав:

- І як же Ви виходили з палати непомітно, a fenébe? Ви ж навіть не давали пані снодійне на ніч.

- Ще один недолік пані. – Кілліан згріб чашку зі столу. – В неї міцний сон, тому я не дуже ризикував розбудити її, навіть якби розмовляв там уголос.

- Чого ж Ви їй про ці деталі не сказали?

- Буде над чим поміркувати до дня страти. Все ж думати про суще, вічне та прожите іноді стає нудно. Треба більш вагому їжу для роздумів, Вам не здається?

Не чекаючи відповіді Секереша, Кілліан вийшов у коридор та попрошкував у напрямку свого робочого місця з виразом неймовірного вдоволення на обличчі. Його дещо здивувало те, що Секереш не згадав про френологію та не попросив його (уже всоте) переглянути рішення. Але це було на краще. Кілліан не хотів витрачати час на безглузді речі.

Вже пізно ввечері, вийшовши за ворота психлікарні, він уздрів темну постать, що стояла під непрацюючим ліхтарем. Постать була знайома, Кілліан відразу впізнав її. Серце тенькнуло, та він не подав жодного виду, що радий бачити Аренда. Той же тим часом відлипнув від ліхтаря, під яким провів майже цілий день, і наблизився до Кілліана.

- Вітаю вченого пана, – неголосно зронив він.

Кілліан кивнув, намагаючись не видати неясної радості з приводу їхньої зустрічі.

Вони посунули неквапом вулицями містечка, де, незважаючи на пізній час, було багато людей.

- Прямо як у столиці, – ніби сам до себе сказав Аренд.

- Що як у столиці?

- Люду багато. Знаєш, я оце помітив уже давно, що в малих містах люди раніше зникають з вулиць… кгм… в будинки. Додому. Додому. Я вже давно не бував удома. Якщо взагалі бував… Це твій дім? Ти тут народився?

- Так. Я тут жив, поки не поїхав учитися в столицю. А потім повернувся сюди, після кількох років практики там, – пояснив Кілліан без ентузіазму.

Йому згадалося, чого він повернувся в рідні місця. Дещо спохмурнів. В темряві, навіть при світлі ліхтарів, це було непомітно. Та й Аренд дивився тільки перед собою застиглим поглядом, тому не побачив зміну настрою нового знайомого. Кілліан пригадав також і ті хороші часи студентства, коли вони були втрьох з Ярославом та Деніелом і мало не щовечора ходили куди-небудь в кафе чи до парку. А тепер Ярослав майже не згадує про це, а Деніел… Хтозна де він. З тих пір, як вони розійшлися, Кілліан і не мав від Деніела жодної звістки.

Трохи сумував за минулим, хоч і категорично не бажав поновлювати романтичні стосунки, навіть якби така можливість була. Кохання вже згасло. І не думав шукати Деніела й вимагати пояснень. Раз Деніел кудись зник, то на це були причини. Мабуть, Кілліан його чимось страшно образив чи щось зробив не так.

У цей час Аренд доторкнувся до його руки, і Кілліан виринув з задуми.

- Все-таки це неймовірний фонтан. Певно, ваша міська принада.

Вони дійшли до базару. Перед ними був розкішний чорний фонтан, біля якого сміялась та розмовляла молодь. Хоч наближалась зима, фонтан усе ще працював. Кілліан обдивився принаду згори донизу. Згадав, як Ярослав уперше написав йому, коли приїхав сюди. “Фонтан на пів-міста”, – повідомив він.

Кілліан кивнув:

- Це найулюбленіше місце для фотографувань у нас.

- Ммм. Я б теж хотів собі фотографію поряд з цим фонтаном. – Очі Аренда ніби розтанули, він усміхався.

Ця усмішка затуманювала увесь вид перед Кілліаном. Він бачив лише її. Врешті вчепився за реальність і спитав:

- А чого ти прийшов до мене? До лікарні?

- Хотів побачитись із тобою, – стенув плечима Аренд, збираючи собі в долоні воду з фонтану й виливаючи її в його басейн. – Ти не любиш, коли на тебе хтось чекає після роботи?

- Якось відвик. – Розмова знову переходила на болючу для Кілліана тему, тому він відповідав коротко.

“Хоча… На мене чекає Міледі…” – подумав.

Аренд зрозумів, що настрій лікаря змінився не в кращий бік. Тому вирішив не розвивати цю тему далі. Натомість запропонував Кілліанові провести його додому. Чоловік раптом захотів запросити Аренда до себе; хотілося бути поряд із цим хлопцем, а не лише думати про нього. І понад усе хотілося сказати про це вголос, так, щоб Аренд почув. А що, як він не погодиться? Але Кілліан вирішив ризикнути. Врешті-решт, що може статися? Угу, Аренд може не погодитись і піти собі. В темряву. А Кілліан знову залишиться наодинці зі своїми вкрай невеселими думками. Його серце болісно вдарилось від такої перспективи. Але ж Аренд сам сказав, що хотів побачитись… “Хотів побачитись… зі мною!”

Коли вони підійшли до будинку Кілліана, Аренд тихенько свиснув:

- У тебе неабияка хатка. У всіх ваших такі хатки?

- У кого це "у наших"?

- У лікарів.

- Це будинок моєї матері. Вона актриса. Не вельми видатна, але на такий будиночок назбирала.

Помовчавши якусь мить, Кілліан таки наважився запросити його:

- Ти не хочеш зайти? До мене.

Аренд відразу почув:

- Не треба тобі туди йти. В тебе лише проблеми будуть.

Але він не звернув увагу на попередження і, не вагаючись, відповів:

- Я був би радий.

Кілліанові відлягло від серця. Він нечутно зітхнув і відчинив двері будинку. Зайшовши всередину, Аренд побачив кішку. Блискучу чорну кішку.

- Привіт, Міледі, – озвався Кілліан, знімаючи пальто.

Аренд же відчув, що не здатен відірвати від неї погляду, хоча в ній нібито не було нічого незвичайного. Кішка та й кішка. Тільки хіба з одним оком. З одним оком?

- В неї лише одне око? – зачудовано спитав він.

- Та, так трапилось.

Аренд не став цікавитися подробицями зустрічі лікаря і його кішки. Кілліан зняв з його плечей куртку. Хлопцеві стало приємно від такої турботи. Уперше за все його життя йому помогли зняти куртку на знак гостинності. Дивне, млосно-ніжне відчуття.

Позаяк Гідеон ушився в центр попиячити та порозважатись, їм ніхто не заважав. Спитавши Аренда, чи той п’є, і отримавши схвальну відповідь, Кілліан налив йому пів-келиха білого вина. Собі теж налив краплю вина, хоч і не збирався пити. Хлопець прийняв келих і всівся в крісло. Надпив трохи.

- Мабуть, треба було тебе спитати, що ти п’єш, та я, певно від утоми, якось не згадав про це.

Аренд мотнув головою. Бруднувате довге волосся вдарило по обличчю.

- Не переживай, я п’ю все.

Коли він працював у цирку, нерідко воду їм заміняли вина, горілка й дешеві лікери. Вони ж слугували й засобами проти стресу. Їх наливали навіть дітям. Аренд подумав: “Трясця, як ти тільки не спився”.

Кілліан продовжував стояти, Аренд скрутився в кріслі, підібгавши під себе ноги. За вікном вже стояла місячна ніч. Кілліан, дивлячись не на хлопця, а на місяць, ніби боячись, що гість зникне, мовив, хоч і думав, що зарано про таке говорити:

- Я радий, що ми зустрілись.

Аренд не знав, чи міг би щиро сказати те саме. Він не розумів, якого біса припхався сюди. Але і його ж ніхто не тягнув. Ніхто його не тягнув сюди, а він все одно прийшов. Знайшов у собі силу ледь помітно всміхнутись і сказати:

- Ця радість взаємна.

Все ж дивне праве око психіатра не давало спокою Арендові. Він ніколи раніше не бачив (принаймні думав, що не бачив) уражених сліпотою очей, але в нього закрались певні здогади. Зважився зауважити:

- У тебе доволі незвичне праве око.

Кілліан покивав; подібні ремарки його не зачіпали, він легко пояснював цікавим, що в нього з оком.

- Часто зустрічі з людьми залишають по собі не тільки враження. Це мій тато нагородив мене в божевільні. Точніше, не він, а його хвороба. То був перший і останній раз, що я його бачив.

Аренд подумки жахнувся. Йому стало шкода цього, на перший погляд, добросердого чоловіка. Кілліан же всміхнувся, не вбачаючи в історії нічого жахливого:

- Власне, там було трохи провини лікарів. Та й моєї. Це ж я захотів зустрітися з батьком, а він до того дня поводився більш-менш спокійно й нікого не бив. Лікар не врахував, що хвороба батька може загостритись через мене. Я б назвав втрату ока прикрим випадком і нічим більше. Що сталося, те сталося.

Він таки випив той мізер, що налив у свій келих, і вирішив і собі сісти на диван поруч із кріслом, де на своїх ногах вмостився Аренд. Уздрівши в очах хлопця страх, який його слова не змогли стишити, продовжив:

- Єдине, що мені тепер нагадує про ту пригоду, – це те, що я не ворушу очима.

Помітивши секундну зміну у виразі обличчя співрозмовника, спокійно резюмував:

- Я дивлюся, в тебе з цим проблема.

Аренд знітився:

- Я не хотів бути нетактовним. Просто твій застиглий погляд іноді…

- Лякає?

- Я… я не знаю. Але твої очі якісь… живі. Ніколи не бачив такого, щоб відразу й мертві, й живі. Це твоя особливість. Особливості бувають дивні. Вони завжди дивні. Немає звичайних особливостей, інакше вони не були б особливостями. Те, що не є особливим, називають банальностями. Банальність отруює життя. А життя нам дано не для того, щоб постійно отруюватись. Час від часу, але не завжди. Твої очі не лякають твоїх пацієнтів?

Йому ставало важче тримати звичний плин розмови. Він змусив себе замовкнути й перевести увагу Кілліана на нього самого. Кілліан, за звичкою, не перебивав. Тепер він не звертав уваги на зовнішню привабливість нового знайомця, а з непідробною цікавістю вслухався в сказане. Одначе Аренд майже відразу стих. Дещо розчарований, фон Бреннт хотів почути більше. Але вирішив не підштовхувати хлопця, а натомість відповісти:

- Та ні. Поки що скарг не було. Насмішки чи упередження певного роду були, але ніхто поки не боявся… Принаймні так, щоб повідомляти мене про це. Але все колись трапляється вперше.

Аренд поставив келих на підлогу й зітхнув:

- Мені все одно шкода. Хоча це… загадково. Я люблю незвичність. Люблю. Мабуть, бо весь час із цим зіштовхувався. Мені комфортно, коли в людині є незвичність.

- Справді? – Кілліан схилив голову набік, не зводячи погляду з Аренда. Його увага знову повернулася до обличчя хлопця. – Що ж, я радий чути, що в мене хоч якась особливість є.

Хлопець скрутився в кріслі ще більше.

- Ти увесь особливий. Але я б не став хвалитись незвичністю. Це теж отруює її, і вона може стати банальністю, навіть якщо нічого подібного більше ні в кого немає. Особливість – це щось священне. Або диявольське. Нічого посередині немає. Священне може породити диявольське. І навпаки. Твоя особливість – священне, породжене диявольською люттю. А диявольське – не завжди погане, я б сказав. Хвороба теж диявольська, але хворі – не дияволи. Вони й не піддані диявола. Вони не винні в тому, що хворі. І не всі вони хворі. Я невеликий віруючий. Взагалі не віруючий, але такі ось паралелі мені приходили в голову. Тобі траплялись люди, що не були хворими, а все одно були закриті в божевільнях?

- Час від часу, – замислено сказав Кілліан.

Його все більше займали думки цього хлопця. В Кілліанові поволі прокидався професіонал, якого все намагався приспати звичайний чоловік. Аренд же знову зловив себе на тому, що заговорився. Він покосився на лікаря. Застиглі очі нічого не показували. Дещо заспокоївся.

- І що ти з ними робив?

- Намагався відпустити на волю, коли мав достатньо підстав, щоб відстоювати свою думку перед начальством.

- І часто таке трапляється?

- Як тобі сказати… Рідше, ніж хотілося б. Беручи до уваги, що людина може втрапити до нас лише за те, що читає не ту книжку, я намагаюся робити усе можливе, щоб здорові люди не залишалися зі мною надовго, а справжні хворі – не боялися.

- Чому ти віриш йому? – глузливо спитав хтось.

Аренд, від несподіванки забувшись, крутнув головою в той бік, де почувся голос. Звідки тут цей голос?.. І чому Кілліан його не чує? Але тут нікого третього не було. Тому Кілліан і не чує. А звідки ж голос? Невже знову?.. Сам лікар помітив рвучкий порух і вирішив за потрібне спитати:

- Щось сталось?

Голос реальної людини протверезив на мить затуманілий мозок Аренда, і він знову перевів погляд на Кілліана.

- Мені здалося, що там твоя кішка, – викрутився він.

Здається, той повірив, бо хихикнув:

- Вона в такий час або гуляє подвір’ям, або спить у мене на ліжку. Їй подобається в будинку вдень, коли на вулиці забагато народу. Любить темряву й усамітнення.

- Як і ти, – знову почувся чийсь голос. – Може, тобі з кішкою стати друзями?

- Прошу, не говори зараз, – майже нечутно прошепотів Аренд.

Невідомий замовк. Але тут-таки знову єхидно спитав:

- А тобі не хочеться, щоб він щось помітив? Щоб сподобатись йому, чи щоб він не убгав тебе в підвал з кайданками?

На це питання Аренд не зміг би поки що дати відповідь. Кілліан тим часом помітив якусь пригніченість на обличчі гостя та запропонував:

- Може, підеш спати? Я бачу, ти вже трохи втомився.

Аренд ухопився за цю пропозицію як за рятівну паличку. Він хотів було зникнути з дому, щоб “іти до готелю”, але Кілліан наполіг на тому, щоб постелити йому в гостьовій кімнаті. Після певних вагань та шипіння невідомих, Аренд погодився. Видно, потяг до цього чоловіка в ньому переважував залишки інстинкту самозбереження.