Мушля

Розсудливість холодна і стара –

Та не страшні вони моїй любові,

Сама ж вона несхитна, мов гора,

Звелась над примхи часу тимчасові.

Вільям Шекспір

- Не жартуй так, – суворо відрубав Ель Кучільйо, холодно подивившись на Гідеона. – Моя сестра обожнює хлопця. Не бовкни при ній таких дурниць.

- Та послухай, – махнув рукою Гідеон. – Я майже на сто відсотків упевнений, що цей хлопчик – живий. Давай, мо’, вийдемо, – він покосився на сходи другого поверху, де була кімната Майї.

Матео погодився, і вони вийшли на ґанок будинку, повсідавшись на осонні. Звідти було видно узбережжя, тож зупинити погляд було на чому. Та приятелям було не до цього. Заледве всівшись, Гідеон почав:

- Ти пам’ятаєш, хто мій брат?

- Кілліан? Психіатр. І що з ним?

- Десь на початку листопада він пішов прогулятись. Якогось біса його занесло аж за межі містечка, і він попхався в старий закинутий маєток. Там він зустрів хлопчака з різнокольоровими очима. Одне – зелене, друге – сіре. Пізніше той хлопчак сказав, що його звуть Аренд Ле Принс. Цьому персонажу, що на фото, скільки років?

- Дванадцять, – відповів Матео, уважно дивлячись на Гідеона. – Він 1880 року.

Розбійник продовжив:

- Йому, значить, могло б бути зараз навколо дев’ятнадцяти. Тому, з маєтку, на вигляд трохи більше двадцяти. Він розказав, що його батьки працювали в цирку. Потім він пішов звідти, коли помер його тато.

- Упав з-під куполу цирку, – пробурмотів Матео.

- Мабуть, щось таке, – стенув плечима Гідеон. – Ми з Кілліаном помітили, що хлопчина якось дивно поводиться, дичину городить, ніби в нього галюцинації. Він розповідав про якусь ще жінку, яка навчила його іспанської та метанню ножів у цирку. Її звали – як ти думаєш? – Майя.

Очі Матео потроху розширювались.

- Що твій брат з ним зробив? – прошипів він.

- Нічого, не хвилюйся, – підняв заспокійливо долоню Гідеон. – Я за свого брата ручаюсь. Він не завдасть Арендові шкоди. Мені здається, є сенс написати йому.

Матео кивнув і поспитав:

- І як ми це зробимо? Скажемо Майї?

- Не думаю, що це слушно зараз, – почухав щоку Гідеон непевно. – Їй занадто погано. Я б не ризикував. Краще попросити Кілліана з цим упоратись.

- Приймаю, – кивнув Ель Кучільйо після нетривалої паузи. – Майя зовсім розбита… То що ж? Ти пропонуєш… надіслати фото Кілліанові? – повільно припустив він.

- Саме, – підтвердив Гідеон. – Повір, Кілліан – великий професіонал, він зуміє ненав’язливо і без проблем все розкопати. Моя думка така, що ці галюцинації – це причина ув’язнення Аренда в божевільні. Ну… і те, про що ти казав.

Однак на обличчі Ель Кучільйо все ще читалась недовіра. Гідеон відразу помітив це й поспитав:

- Що таке, друже?

- Я, кгм, уявляю, що таке божевільня, і що звідти практично неможливо втекти. Тільки хіба йому хтось допоміг, чи ще щось. Ти як думаєш?

- Але ж це справді дуже дивно, визнай, – протягнув Гідеон, зітхнувши. – Не може бути стільки збігів. І ми з тобою знаємо не з чуток, що й з каторги люди якось примудрялись втекти. Той Аренд, якого я знаю, доволі розумний хлопець. Думаю, він зумів би, мабуть, якось вислизнути з божевільні. Та все ж це мене й утримує від того, щоб усе розказати Майї прямо зараз.

- А що цей, якого ти знаєш, розказував?

- Що працював у портах. Чого звідти насправді пішов, хтозна…

Що ж, не можна відкидати такий варіант. Матео був ладен на все, щоб кузина не вбивалась там у себе наодинці зі своїм горем. Тому він твердо сказав:

- Умовив. Забирай фото й катай на пошту. Поштовий корабель відпливає скоро, тож поспіши. А я тим часом спробую якось заспокоїти Майю.

Гідеон кивнув і схопився на ноги. За хвилину він вже зловив на вулиці якогось перевізника і поїхав на пошту з фотографією, на яку все дивився, подумки ставлячи на місце Менті того Аренда, якого знав. Це не може бути збіг.

Аренд зі сміхом сховався за одну з черешень, прикидаючись, ніби він тікає від Віри. Дівчинка, так само радісно сміючись, кидалась в нього сніжками і кричала:

- Не сховаєшся, не сховаєшся!

З ґанку дому за ними спостерігали Кілліан та Ангеліна. Донька Ангеліни швидко знайшла спільну мову з хлопцем і почала вважати його другом. Аренд – навдивовижу – був не проти і зараз розважався з нею досхочу. Чорняве волосся Віри явно свідчило про те, що пішла вона не в свою матір, яскраво-руду молодицю з веснянками, які ставали помітнішими, коли приходило тепло. Віра ж не мала ніколи жодного натяку на веснянки. Ангеліна ласкавим материнським поглядом слідкувала за своєю дитиною. Тихенько вдоволено зітхнула.

- Нарешті їй є з ким погратися хоч трохи.

- Так із нею ніхто й не розмовляє в школі? – спитав Кілліан.

- Та з чого б? – стенула плечима жінка. – Вона ж дитя гріха. З такими спілкуватись – сором, – з певним сумом резюмувала вона.

Віра змалечку знала, що вона – незаконний плід кохання і вже давно звикла до свого статусу. В школі її уникали, і друзів у неї не було. Приязно до неї ставилися лише Еріка й Кілліан. Тепер ось почав ставитись добре новий знайомий Кілліана. Ангеліна не питала лікаря про те, ким йому був цей хлопець. Це її не обходило. Все, що їй треба було знати, – це те, що він не відвернувся від Віри.

Аренд, здавалося, знову був при собі. Він майже не згадував про Едо і не поводився дивно. Вправно виконував усі прохання Кілліана й не зробив жодної помилки, значно полегшуючи лікареві роботу. Вчився готувати прості страви за кулінарною книгою (як виявив, кулінарні книги його не заплутували так само, як і біографії) чи спокійно сидів поруч, не порушуючи тишу, коли Кілліан працював удома. Сам фон Бреннт, втім, знав, що галюцинації нікуди не ділися, а просто стихнули на якийсь час. Можливо, дуже короткий час. Таке Кілліан спостерігав уже сотні разів і тому не дуже радів зникненню бентежної поведінки. Та він думав не стільки про імовірну ремісію, скільки про рубці на тілі хлопця. Багато, дуже багато. Щоразу як Аренд роздягався, мився, перевдягав сорочку, просто лежав клубочком у ліжку після ночі кохання, Кілліан бачив ці рубці, які вкривали мало не все тіло. На руках, на ногах, на животі, на спині, на грудях і навіть на шиї. І на обличчі. Рани нанесені вмілою рукою. Сам Аренд лише усміхався сором’язливо на ці споглядання. Нічого не казав. Іноді здригався, коли Кілліан доторкався до рубців чи цілував їх, але ніжність цих доторків і поцілунків заспокоювала його.

Більшість шрамів викликали занепокоєння навіть у досвідченого фахівця, який таке бачив не раз. І він був певен, що рани такого типу сам собі Аренд нанести не міг навіть якби в нього була схильність до самопошкодження. Це явно була робота іншої людини. Ні, істоти. Істоти, яка цим займалась із задоволенням.

Аренд відверто розважався. Віра врешті наздогнала хлопця, і він дозволив їй повалити його на сніг. Відтак підскочив і вхопив її на руки. Дівчинка обійняла його за шию, сміючись. Кілліанові подобалась ця приязнь Аренда до Віри, хоч він і не міг до пуття пояснити, чим саме вона викликана в хлопця, який не дуже линув до людей. Можливо, Аренд інтуїтивно відчував, що Віра не відвернулася б від нього…

Ангеліна примружилась і сказала:

- Дякую Вам, пане фон Бреннт.

- За що ж?

- За те, що ставитесь до нас, як до людей.

- Мабуть, це тому, що ви люди, – шанобливо кивнув Кілліан та зайшов у дім.

Йому натякали, що не дуже добре наймати розбещених жінок, та він пропускав повз вуха всі теревені та чутки місцевих носатих кумців. Деякі скажені навіть подейкували, що Віра – його дитина, і тому він дав роботу Ангеліні. Втім, репутацію Кілліана це жодним чином не зачепило. Він тільки засміявся, коли почув таку сенсаційну новину, і спитав: “Вам яка різниця, від кого вона народила?”

Більше гризло те, що він залишає Аренда самого, коли йде на роботу. Поки що юнак не подавав ніяких ознак неадекватності, яка б межувала з небезпекою для нього самого та оточуючих. Але де гарантія, що таке не станеться якогось чудового дня? Треба пильнувати. І пильнувати добре.

Чоловік мугикнув собі під носа і подивився в куток, де промайнула темна плямка. Міледі. Вона вийшла з темряви й почала тертися об ноги господареві. Він обережно взяв кішку на руки й цьомкнув у лоба. Вона замурчала, притулившись щокою до щоки Кілліана. Злізати йому з рук вона не збиралась, вмостившись зручніше й прикривши око.

- Ти маленьке розпещене нахабеня, – мовив Кілліан жартівливо й вирушив у вітальню. Кішка на це зреагувала лише голоснішим мурчанням.

Того дня фон Бреннт запросив Ангеліну та Віру пообідати з ним і Арендом. У вітальні все було чисто прибране, позаяк Кілліан не був розкирдахою. Народ постановив обідати тут, на що господар будинку погодився. Надворі була субота. Хоч між Кілліаном та Ангеліною був певний каркас дружніх стосунків, жінка не дозволяла собі цим зловживати й виконувати свою роботу абияк. Жодної недбалості вона не допускала і завжди все вичищала й протирала з найбільшою ретельністю.

Наготові стояли тарілки та столові прибори для обіду. Ангеліна не готувала. Тут володарював сам Кілліан. Готувати він умів добре, але не любив. І все ж мусив, щоб не харчуватись лише пиріжками з кафе й не розтовстіти. Розтовстіти він би не хотів за жодних обставин. Кілліан зготував печену курку, а Віра й Аренд накришили салатів. Хоч і слухав від Клари, що з прислугою треба тримати відстань, це йому ніколи не вдавалося, та він і не рвався. Власне, єдиною прислугою Кілліана за все життя була Ангеліна, а до неї він ставився радше як до помічниці.

Обід пройшов у невимушеній атмосфері. Аренд захопив Ангеліну своїми небанальними поглядами на тему мистецтва й життя, і більшу частину обіду вони проспілкувалися саме про мистецтво і про подорожі. Ангеліна ніколи не подорожувала далеко і розпитувала Аренда про все, що той бачив. Він їй сподобався за свої непосередні знання. Кілліан не став оприлюднювати той факт, що Аренд жодного дня навіть у школу не ходив. Але ж і школа жити не навчає. Навчає життя. Арендові відсутність освіти не завадила бути цікавим співрозмовником попри його сумніви щодо своєї ерудованості. Все, що могла зауважити Ангеліна, це те, що він жодного разу не встановив з нею зоровий контакт, постійно дивлячись то на стіл, то кудись повз неї. Але вона чи то була занадто добре вихована, чи то справді не помітила цього.

Кілліан і Віра не брали жвавої участі в розмові, більше слухаючи інших двох. Віра була зайнята куркою, а Кілліан – спогляданням Аренда.

Після обіду Ангеліна підійшла до Кілліана поговорити. Він запросив її до іншої кімнати й кивнув, даючи їй можливість висловитись. Вона сказала:

- Я хотіла Вас попередити, що за певний час буду змушена від’їхати.

- Куди ж, якщо не секрет?

- До Гайдельберга.

- Я так розумію, в університет.

- Саме так, – підтвердила Ангеліна. – Хочу поїхати туди заздалегідь, щоб до всього підготуватись. Знайти роботу нову, житло, щось для Віри… Я піду на факультет філософії.

- Що ж, добре, – відповів Кілліан. – Я радий за Вас. Це все?

Жінка мотнула головою і продовжила:

- Я хотіла попросити Вас написати мені рекомендаційного листа. Якщо Ваша ласка.

- Для чого ж?

- Це покращить мої шанси на вступ. Ваше слово буде вагомим доповненням до моїх документів, – пояснила Ангеліна. – До того ж, мені треба буде десь знайти там роботу. Без листа це буде важче зробити. Будь ласка…

Чоловік мугикнув. Має рацію.

- Добре, прийдете завтра і заберете обидва листи.

Обличчя Ангеліни проясніло.

- Не обов’язково так відразу…

- Та… Я люблю завершувати справи відразу.

- Дякую, – сказала Ангеліна з теплотою і запропонувала: – Може, Вам підшукати заміну мені?

- Не треба, це ж не Ваша робота, – відмовився Кілліан. – Сам упораюсь. Дівчинку братимете з собою, отже.

- Так, я не можу без неї.

Коли Ангеліна і Віра пішли додому, Кілліан вирішив поговорити з Арендом про Едо. Той не мав нічого проти такої теми і поспитав:

- І що б ти хотів про нього знати?

- Чому він вирішив бути твоїм другом?

Аренд прикрив очі. Едо стояв прямо за Кілліаном і дещо замислено розглядав хлопця.

- Знаєш, Едо, ти міг би частіше розтуляти рота в присутності інших людей.

“Едо, виходить, тут, у кімнаті”, – подумав Кілліан. Аренд чмихнув і продовжив, рушивши до стелажа з книгами:

- Він прийшов просто так і без усяких пояснень почав зі мною тинятись там-сям. Пояснив, що ходить поряд із тими, кого вважає гідними своєї компанії. Тому підійшов до мене. Мабуть, він вважає, що ти теж гідний його компанії.

Кілліан гмикнув. Який пан! Що ж, добре.

- Я знаю, що він якийсь… гм… дивний. Ні з ким не розмовляє… Так?

- Так, він зовсім неговіркий.

- Він був не один, але тільки він залишився. В мене було кілька товаришів, але всі вони позникали якось.

Аренд витягнув якусь книжку з полиці й почав бездумно її перелистувати.

- Я б, власне, не назвав тебе другом, бо ти часто зникаєш. Та все ж ти якась компанія. Ти помагав мені…

Тут Аренд прикусив язика, бо Едо тихо й холодно гаркнув:

- Досить.

- Добре, – прошепотів хлопець і замовк зовсім, схиливши голову.

Це Кілліан помітив одразу і сказав сам собі подумки: “Едо таки подав голос”.

Едо ж криво посміхнувся і прошипів на вухо Арендові:

- Твій психіатр доволі розумна бестія. Чи не так?

- Цілком, – безколірним тоном мовив Аренд і закрив обличчя руками.

Книжка впала на підлогу.

Хіба Кілліан не чує Едо? Чи просто не реагує? Може, це й на краще. Аренд найбільше боявся того, що Кілліан його зненавидить. Не через хворобу, ні. Через постійну брехню. Він так багато брехав Кілліанові, так часто приховував правду… А Кілліан все вірив йому. Аренд не хотів втрапити знову в божевільню, не хотів знову на вулиці після ласкавих обіймів. Вірив, що Кілліан не буде поводитись із ним так, як інші психіатри. Але ж Кілліан може просто відвернутись від нього через це постійне викручування. А це гірше за підвал, за будь-яке ув’язнення. Може, розповісти все? Треба розповісти. Але коли? І як наважитись?.. І чи пробачить Кілліан? Чому Едо нічого не каже?

Фон Бреннт, явно занепокоєний станом свого коханого, підійшов до вікна і відчинив його. В кімнату ввірвалося морозне повітря. На якусь мить Арендові стало легше. Він потер очі й хихикнув, не дивлячись на Кілліана:

- Певно, я втомився.

- Еге ж, – погодився той автоматично, не зводячи, в свою чергу, очей з Аренда. – Едо, вийди, будь ласка. Арендові треба відпочити.

Чи знає хлопець про те, що хворий? Чи усвідомлює? І при тому ж повністю зв’язку з реальністю не втрачає, хоча деякі моменти вислизають з його свідомості. Кілліан підійшов до Аренда й обійняв його. Той обм’як, сховавши обличчя на плечі в найріднішої людини.

Едо зник.

Лікар почекав, поки Аренд заспокоїться, пригадав свою ідею іншої роботи. Серце болісно стиснулось. А раптом Аренд пристане на цю пропозицію і… піде? Обере сцену, а не Кілліана? Хоч і не любить натовпи, але ж танцювати йому подобається. Кілліан розумів, що не мав права обмежувати можливості дорогої йому людини, хай як це вдарить по ньому самому. Може, це покращить стан Аренда? Це було важливішим для Кілліана за власні почуття. Обережно спитав:

- Аренде, скажи, ти хочеш виступати?

- Я хочу бути з тобою, – підняв на нього погляд хлопець.

- І тобі не кортить знову почути оплески?

- Мені не важливі оплески тих, хто мене за потвору має поза сценою, – тихо зронив Аренд, лише міцніше притиснувшись до Кілліана.

Лікар відчув, як коханий напружився, ніби боячись чогось. Відзначив, що Аренд знову мимохіть видав своє минуле і, можливо, не помітив цього. Хоча так само можливо, що він просто мав на увазі ставлення до артистів загалом. Кілліан заспокійливо погладив його по голові. Юнак поступово розслабився.

- Просто… Я подумав, що, може, тобі хочеться танцювати, а не бути чиїмось помічником.

- Я радий бути твоїм помічником, радий прислужитися тобі, будь-яким чином. Мені все одно, чи буду я ще колись справді виступати, чи ні.

- І тебе справді не ваблять сцени світових столиць? – з усміхом спитав Кілліан, провівши кінчиками пальців по щоці Аренда.

Хотілося ще раз почути, що його страхи безпідставні.

- В жодній з цих столиць немає тебе.

Хлопець завершив розмову ніжним, відданим поцілунком.