Мушля

Хай мовкне відгомін у небесах смеркань,

В екстазах поглядів, у зблисках ореолів!

Стефан Малларме

Кілліан і Ярослав стояли посеред темного коридору лікарні майже в ідентичних позах, схрестивши руки на грудях і схиливши ледь-ледь голови набік. Робочий день скінчився пару годин тому, та вони тільки зараз звільнилися. Тепер вони розглядали собачий замок на палаті одного з пацієнтів. Такі замки вони бачили не раз, але чомусь спинили свої стомлені погляди на цьому, коли закінчили вдягатися вже в коридорі. З палати почулися крики і дзенькіт кріплень ременів, якими був зв’язаний пацієнт. Після цього лікарі вловили стогін:

- Прокляті мерці прийдуть скоро! Скоро! Вони доженуть мене!.. Вони заберуть мене в пекло!.. – Слова молодого хлопця тонули в темряві лікарні.

- Сподіваюсь, мене теж, – пробурмотів Ярослав, навіть не ворухнувшись від різких звуків.

Фон Бреннт усміхнувся.

Для обох лікарів це було ординарне заняття – стояти у всепоглинаючій темряві, де тільки кілька прямокутників вікон місячним світлом окреслювали місцеперебування Кілліана й Ярослава, і чути крики хворих людей, які батогом шмагали душі.

Їм, власне, не треба було тут стояти, але Секереш не забороняв лікарям залишатися після закінчення робочого дня в лікарні. Черговим лікарем на ніч був призначений новоспечений спеціаліст, який ще не мав повноцінної професійної практики. Сьогодні було його перше нічне чергування. Він прибув з більшого міста і ще майже не знав їхнього містечка. Кілліанові на це було байдуже. Він не шукав нових знайомств. Ярослав був більш формально привітним з новим колегою, однак, позаяк працював у іншому корпусі, то бачився з новачком нечасто.

За їхньою спиною пролунав обережний голос:

- Панове?

Новенький проявився. Друзі ліниво обернулися на голос і побачили чергового лікаря, силует якого вимальовував вогонь свічки, що той тримав у руці.

- Лікарю Фрідер, – мовив Ярослав із ледь вловимим холодом.

Кілліан же просто почав вивчати новоприбулого.

- Можу я поцікавитися, що ви тут робите?

- Стоїмо, – гмикнув фон Бреннт і примружився. – Ми тільки що закінчили свою роботу, якщо Вас це цікавить, шановний.

Новий лікар знітився.

“Робити мені нічого, тільки з тобою оце спілкуватись”, – подумав Кілліан, а вголос сказав:

- Бажаю Вам вдалого чергування.

Лице Фрідера проясніло:

- Дякую, пане.

Може, він іще щось хотів додати, але Кілліан, шанобливо кивнувши, розвернувся й пішов до виходу. Ярослав зітхнув і зронив, дивлячись на збентеженого Фрідера:

- Вам, часом, не треба допомогти?

- О, ні, пане, – неясно всміхнувся молодий чоловік, – все в порядку. Все буде добре. Я сподіваюсь…

В цей момент знову почувся придушений, невиразний крик вже десь з-під підлоги:

- Наволоч! – і глухий удар об стіну.

Фрідер здригнувся. Кілліан спинився на якусь мить, а потім продовжив іти. Ось він зовсім розчинився в темряві. Ярослав бахнув по плечу нового колегу й навмисно безтурботно, навіть весело повідомив:

- Це наш старожил. Пан Отто. На даний момент він у напівпідвальному приміщенні через загострення. Це він, думаю, вдарився головою об стіну. Не хвилюйтесь, він надійно зачинений на кілька замків. Час від часу буває буйний, та це проходить. Також бажаю Вам вдалого і спокійного чергування. – І зареготав: – Спокійного, ага.

- Спасибі, – кивнув Фрідер, дещо стурбовано косячись на Кловського. – А у Вас… все добре?

- В мене? Прекрасно, – втер сльозу з ока Ярослав, все ще хихочучи. – Порівняно з Отто, в мене життя – казка. Ха-ха! Ну, я пішов, Фрідере.

Новий лікар подивився вслід Ярославові й посунув до свого кабінету, ледь тремтячи. Там чекала медсестра, щоб повідомити про погіршення стану якогось хворого.

Кілліан чекав надворі біля причинених дверей. Ніч стояла на диво тепла й зоряна. Для грудня навіть занадто тепла, особливо якщо врахувати північні вітри з моря. Сніг іскрився на землі; здавалося, що він був частиною казкової багатої країни, де все блищить і міниться сріблом. Та це все ілюзія, і Кілліан чудово усвідомлював, що стоїть перед ворітьми не казкової країни, а божевільні, де тільки що вчергове подумав про необхідність і недоліки своєї професії.

Врешті вивалився Ярослав.

- Чого так довго? – буркнув Кілліан.

- Новенький дещо нервував, особливо коли почув крики Отто, – проінформував його товариш з хитрою посмішечкою. – То я його підбадьорив.

- Лякати новачків – це не підбадьорення, – реготнув фон Бреннт.

- Припиняй зводити наклеп, – з удаваним обуренням відповів Ярослав.

- А ніби я тебе не знаю.

Отто був одним із тих, кому допомога психіатра була справді потрібною. Психований, неконтрольований чоловік часто бачив на своїх руках ремені, а на тілі – гамівну сорочку. Він убив своїх дружину та доньку, але його визнали недієздатним і неосудним.

Кловський тим часом поспитав Кілліана:

- До речі, що з тією панною, яка не за того заміж хотіла? Її рідня таки поскаржилась на тебе?

- Вистрибом побігла. Написали аж три скарги, по одній від кожного люблячого родича. А Секереш не пропустив. Сказав, що вірить своєму фахівцеві.

Ярослав кивнув, відтак змінив тему:

- Як вважаєш, наша лікарня колись буде закинутою розвалиною, де ночуватимуть усякі безхатьки?

- Цілком може статись. А з чого такі припущення?

- Та… Мені якось, коли ми там стояли, прийшло в голову, що закинута божевільня могла б стати місцем паломництва цікавих, які всюди пхають свого носа. А якщо припустити, що душі утримуваних тут людей стануть привидами й житимуть тут, лякаючи перехожих… – Ярослав аж хихикнув невесело. – Чорт забирай, це все ж інтригує.

- Та кому може бути цікава божевільня? – повернув Кілліан голову до Ярослава.

В нічній темряві нерухома чорно-сіра пляма на місці незрячого ока ставала лиховісною.

Ярослав стенув плечима:

- Багато кого цікавлять закинуті будівлі. Особливо якщо вони оповиті ореолом чогось незвичного. Божевільня незвична хоча б тим, що до неї немає відкритого доступу.

- Тут не можу не погодитись. Закинуті будівлі й справді мають свою привабливість. Та ж Альте Ювель і історію похмуру, і шарм старовини має.

- Альте Ювель?.. Мг, хатинка нічогенька. Та мене там не було.

- А я там познайомився з Арендом…

- Ну звісно, – чмихнув Ярослав добродушно. – Де ж іще аристократ може познайомитись зі своєю долею? “Я про це йому не збираюся розказувати”, брехло.

- Ти кпиниш?

- А як же. І як тобі з ним?

- Добре. Він любить мене. Піклується про мене. Якби не його галюцинації, було б узагалі чудово.

- Мають бути якісь недоліки в людини, ніт?

- Поки не переростуть у проблему.

- І як він піклується про тебе?

- Готує мені каву і чай, коли я працюю вдома, наприклад; хоч і не любить гаряче, але переборює себе заради мене.

Лікареві промайнула згадка про те, як Аренд відсмикував руки від гарячих чашок раз по раз перед тим, як узяти ємність. І знову відсмикував одразу, як тільки Кілліан брав чашку. На зауваження чоловіка про те, що не потрібно так себе ламати, Аренд лише різко мотав головою. Від приготування чаю і кави вперто не відмовлявся.

- Чистить мої костюми. Він сам запропонував. Читає мені на ніч. – Тут на обличчі Кілліана заграв усміх.

- Читає на ніч?

- Так. Мені подобається слухати його голос. Він такий низький…

- Бачу я, друже, що ти зазнав нищівної поразки в нерівній боротьбі зі своєю романтичністю, – з теплотою мовив Ярослав.

- Є таке, – засміявся Кілліан.

Хоч і радів Ярослав за товариша, та все ж і переживав. Знаючи історію з берлінською лікарнею, він був певен, що вдруге Кілліанові може так не пощастити. Секереш цілком може виявитись менш великодушним, якщо раптом дізнається про вподобання свого підлеглого. Але ж Кілліан обережний і не дуже товариський. І не теревенить про що не слід з першими-ліпшими. У тюрму нікому не хочеться. Може, й минеться. Але Ярославові все одно було тривожно.

Прочимчикувавши певний час мовчки, вони уздріли на площі серед інших людей Бернарда з його онуком. Вони гралися в сніжки. Старий хрипко сміявся й кидав набагато менші сніжки в онука, ніж той у діда. Масивний, хоч і нетовстий, Бернард літав площею так, ніби сам був сніжком без ваги. Тут він послизнувся й упав. Почухав з награною ніяковістю потилицю й зареготав, піднімаючись. Поряд вистрибував розпашілий від гри хлопчак, обтрушуючи пальто діда від налиплого снігу. Дідо обійняв онука, і вони разом пішли до іншого кінця площі, де продавали гаряче какао.

Ярослав, злий і задубілий попри теплу ніч, просичав:

- Старий пень…

Фон Бреннт криво всміхнувся. Головував би Кловський – було б по старому пневі першого ж дня, подумав він.

- Пам’ятаєш, як він просторікував про свої нетривалі експерименти над дітьми?.. Як вважаєш, ставив би він експерименти над онуком, якби той мав проблеми?

- Не думаю, – похитав головою Ярослав. – Швидше відмовився б від нього. І від невістки заодно. Він і своїх дітей майже не бачив, все скидав на дружину. “Діти – це субстанція не для мене”, – перекривив старого. – Зуб даю, він перестав над дітьми експериментувати саме через це.

- А онук?

- Одне діло пару годин із ним погратись. Інше – піклуватися, – і собі всміхнувся Кловський. – А Бернард слова такого не знає. Малий ледве не вмер від пневмонії якось, а пень його уникав, наче сифілітика, поки той не очуняв. Прикривався завалом на роботі.

- Ти звідки знаєш?

- Так невістка ж і розказувала. Ми з нею в одній крамниці китайський чай беремо вже біс зна скільки часу. І теревенимо іноді. Вона знає моє ставлення до пня. В неї таке саме.

На перехресті вони попрощалися до завтра, і Кілліан поквапився додому. Він все ще подумки, таємно від усіх, аналізував поведінку Аренда й робив невтішні висновки. Його колеги вже б приписали Арендові передчасне недоумство, але Кілліан не міг… чи не хотів цього робити. Він був зовсім не згоден з тим, щоб називати цю хворобу недоумством чи деменцією; це, на його думку, було неправильне визначення. Він уже не раз над цим замислювався і в щоденній роботі, і в повсякденному житті. Навіть у своїх звітах згадував про це, і Секереш спонукав його до подальших досліджень, закликаючи, втім, не дуже розганятись.

Хоча Аренд в цілому поводився більш-менш звично, іноді його дії викликали питання. Вони були разом близько двох тижнів, і Кілліан проводив увесь свій вільний час із ним, помічаючи нові дивні нюанси. Аренд був доволі цікавим співрозмовником, незважаючи на повну відсутність освіти; відчувалось, що він таки багато де побував. Його розповідь про Едо Аямарі цілком могла б здатися спробою розіграти Кілліана, але він чудово розумів, що це не розіграш і не невдалий жарт. Він удавав, що теж бачить Едо, щоб не роздратувати й не рознервувати Аренда. Лікарська практика робила його гру правдоподібною. Аренд уникав розмов про свої минулі роки, та все ж іноді розповідав якось розфокусовано про щось зі свого життя. Незвичне ймення було ще однією загадкою, яка могла б стати колись корисною. Але коли, Кілліан поки не знав. “Аямарі, – лиш сказав якось сам собі. – Аямарі… Що б це могло значити? Це, певно, японська.”

Якось Кілліан крізь сон вчув, що по будинку хтось ходить. Аренд спав не в його ліжку, а в окремій кімнаті через те, що йому потрібна була прохолода. Прокинувшись і відразу інстинктивно подумавши, що щось сталось, Кілліан нашвидкуруч одягнувся й вийшов зі спальні шукати хлопця. Знайшов його внизу в вестибюлі й відразу згадав їхню першу зустріч. Перед дзеркалом у повній темряві стояла неясна худа фігура, якось перекосившись і вдивляючись у своє відображення. Це, без сумніву, був Аренд. Він доторкнувся рукою до дзеркала, провів долонею по ньому. Почувся неприємний різкий звук тертя. А після цього – тихий, холодний і безнадійний сміх, який Кілліан чув уже не раз у своїй роботі. “Куди ж ти, тату?” – спитав Аренд безколірно.

Потім ніби відчув, що за ним стежать, і повільно обернувся. Здорове око Кілліана вловило в темряві сумовиту усмішку. “А тато вже пішов. Знову… Кинув. Чи не кинув? Я не думав, що так станеться… Я не хочу в це вірити…”

Аренд опустився на підлогу, схиливши голову. Ніби ховався від Кілліана. Чоловік підійшов, опустився поряд із ним і легенько обійняв. Аренд не пручався, але й не робив спроб відповісти на ніжність. Та Кілліан і не вимагав від нього цього. Йому було достатньо просто тримати хлопця в обіймах.

По якімсь часі Аренд ніби прийшов до тями й усміхнувся, здавалося б, цілком осмислено. В темряві його бліде обличчя мало примарний вигляд. “Чому ти не спиш? – спитав. – У тебе завтра робота.”

Вранці ж він відсахнувся від дзеркала.

І тепер Кілліан ішов додому, розмірковуючи, що йому робити з хлопцем.

Зайшовши до будинку, чоловік неголосно гукнув:

- Аренде!

Замість нього в вестибюль вийшла Міледі й нявкнула, вітаючись із господарем.

- Привіт, Міледі, – привітався Кілліан. – А де Аренд?

Міледі блиснула своїм оком і всілася перед входом у вітальню. Тут з-за дверей вітальні висунулася голова Аренда. Він кліпнув пару разів і мовив:

- Привіт. Знаєш, Міледі – дуже мила співрозмовниця. Я скучив.

Кілліанові потеплішало на серці. Невеселі думки поступились місцем ніжності. Він зняв пальто, струсив з нього сніг і повісив на гачку біля входу.

- Вибач, що затримався. Багато роботи.

Аренд хитнув головою:

- Я розумію. Нічого вибачатись.

Підійшов до лікаря й обійняв його ззаду. Пальці зчепилися на талії. Ніс ткнувся в плече. Аренд промуркотів, потершись обличчям об піджак:

- Ти приємно пахнеш. Все забуваю спитати, що це за одеколон?

- Jicky Guerlain, – м’яко відповів Кілліан. – Подарунок Гідеона.

Він поклав ліву руку на зчеплені пальці Аренда, легенько стиснув. Хлопець майже нечутно зітхнув, після чого невпевнено сказав:

- Я… гм… накрив на стіл, якщо ти голодний. – Він раптом чмихнув, подумавши про власну недолугість. – Звісно, ти голодний.

Кілліан хихикнув, вивернувшись в руках хлопця і чмокнувши його в лоба. Він був холодний, наче крига. Аренд знову відчинив усі вікна, певно. Кілліан від цього не страждав; для нього холод не був великою проблемою, особливо якщо Арендові ставало від цього краще. Та й, коли він увійшов до більшої вітальні, там не пробирало до кісток. Аренд, мабуть, незадовго до приходу Кілліана зачинив вікна.

- До речі, всі ті папери, що ти просив, я розібрав, в алфавітному порядку розсортував, за датами позначив, до відповідних тек поскладав. Всі з маркуванням, про яке ти просив.

- Дякую, – з теплотою мовив лікар, поцілувавши пальці коханого.

На круглому столі стояли дві чашки з чаєм і тарілка з рогаликами. Кілліан тільки хотів спитати, звідки рогалики, як Аренд відповів за нього:

- Я сходив у те кафе, де ми були, коли зустрілись на березі. Там чудові рогалики. Тож я купив… декілька. Тут половина з шоколадом і половина… з ванільним кремом. Я не великий кухар, ти знаєш. Але подумав, що треба щось приготувати, бо ти… прийдеш втомлений і голодний. Щось більше за салат і бутерброди, маю на увазі.

Кілліан відчував все більшу ніжність до Аренда і не міг ані на мить стерти усмішку з обличчя. Він узяв хлопця за руку і пішов з ним до столу. Аренд, сівши й скрутившись на стільці, повідомив:

- Міледі починає мурчати щоразу, як я до неї звертаюсь. Звикла до мене.

- Угу, вона така, – кивнув Кілліан, відкусивши чималий шмат рогалика. Він був таки добряче голодним. – Як звикне, то ти вже їй друг.

- Вона з народження така? – поцікавився хлопець, лише споглядаючи рухи чоловіка.

- Яка? Муркотлива?

- Одноока. Чи ти її спеціально вибирав?

- Її якось, кілька років тому, Гідеон відібрав у дітей-хуліганів. Вони її мучили, Міледі була ще зовсім кошеням. Хулігани хотіли її врешті убити. А Гідеон якраз недалеко проходив і почув, як вона кричить. Він відразу їх самих мало не повбивав… Добре їм заліпив. І відібрав кошеня. Вони встигли лише їй око вичавити і зламати лапку. Гідеон приніс її мені, і ми разом відволали її. Ось так.

Аренд прикусив губу, обплівши чашку пальцями; він налив собі чай раніше, його чашка вже охолола. Зітхнув знову:

- А я думав про нього погано. Мг. Треба буде вибачитись… перед ним, коли знову побачимось.

- І чого ти так думав про нього? – розвеселився фон Бреннт.

- Він здався мені… небезпечним. Злочинцем.

Кілліан смикнув губами.

- Чого ж ти не сказав раніше, що він тебе бентежить?

- Я довіряв твоєму… судженню. Ти явно дуже любиш Гідеона. Ви не завжди показуєте це, але видно й так. Між вами… дуже сильний братський зв’язок. Я тобі навіть трошки заздрю. Мабуть, це добре – мати… люблячого брата. Чи сестру. Так?

- Так, – кивнув Кілліан. – Я радий, що маю Гідеона. Певно, якби він мене не любив, мені було б дуже погано.

- Скажи, у вас, у психіатрів, є свої психіатри, коли вам здається, що ви… божеволієте? Чи в глухому куті?

- Гідеон – саме така людина для мене.

- Він що – теж психіатр? – ледь насмішкувато, але все ж приголомшено спитав Аренд.

- Ні. Він розбійник.

Запала непевна мовчанка, після якої хлопець вибухнув сміхом.

- Отже, я мав рацію, – вичавив з себе він.

Кілліан кивнув. Усмішка все не сходила з лиця, йому подобався сміх коханого. Трохи заспокоївшись, Аренд ще продовжував хихикати, похитуючи головою.

- Знаєш, – врешті мовив він, відсьорбнувши охололого чаю, – я оце колись, коли працював у річковому… порту, мав за колегу короткий час такого, як Гідеон. Зовні, маю на увазі. Такі самі старі… порізи на обличчі. На лобі, щоправда, не на вилиці. Він працював вантажником, хоч і був худим.

Аренд ще сьорбнув чаю. Кілліан помітив, що він не доторкнувся до рогаликів; видно, не дуже голодний. Скориставшись тишею, лікар поцікавився:

- І як тобі там було? Чому ти вирішив піти?

- Непогано було, – стенув плечима Аренд. – Як всюди.

Йому справді не спало б на думку кудись іти звідти так скоро, якби не начальник і його нелюбов до Едо. А раптом Кілліан теж недолюблює Едо? І не терпітиме його розмов?

- А пішов, бо… – Він на секунду зам’явся, що відразу відмітив Кілліан. – Бо хотів чогось нового. Вирішив, що біля моря буде… цікавіше. Коли працював там, саме той вантажник мені допоміг із… житлом. В мене було два варіанти: або десь знімати житло, або жити… в готелі. Приїдькам начальник не давав житла чи якогось гуртожитку, все було… зайняте. А грошей на житло чи… готель в мене не було. Пару ночей я спав на бруківці біля мосту, де була будівля порту, а потім цей добродій… помітив мене. І запропонував дах над головою. Не в нього. Він мав уже шістьох по лавках і ще й молодшу сестру. Він розповів мені про… капличку на околиці міста, майже на болоті. Тож я туди з бруківки перемістився. Там хоч і не королівська резиденція, та все ж затишно… було. Затишніше, ніж на дорозі.

- І що ж, священик дозволив тобі там жити? – поспитав Кілліан, забувши про рогалики й ловлячи кожне слово хлопця.

- Вона була закинута, – пояснив Аренд. – Судячи з дат на надгробках, там уже ніхто не служив років… двадцять. Та й пари з болота – не найкращий… атрибут служінь. Моїми сусідами були лише ворони та мертвяки. Та ні від тих, ні від інших не було ніякої шкоди.

- І тобі було не моторошно там жити?

- Я сказав би, що уникати треба місць, де є… люди. А з привидами можна домовитись. Та й не було там нікого. Тільки хіба мале дівча, що там гуляло між… надгробками. Едо припускав, що вона десь там мала рідних… Чи сама там була. Він там не жив… Десь інде ходив постійно. Спочатку спав поруч під мостом, а потім пішов кудись. Не хотів у капличці… Я її кілька разів бачив… Така в неї химерна була щелепа, – доторкнувся він до свого підборіддя, – наче в дерев’яної ляльки. І так само розкривалась.

Він поворушив щелепою механічно вгору-вниз, як лялька.

- І очі, як ґудзики… Дивне таке дівча. Я до неї гукав, а вона не чула. Лише повертала голову туди-сюди, туди-сюди.

- Скажи, де ти з ним познайомився? Саме в цирку, чи деінде? – Кілліан змістив розмову на те, що його цікавило найбільше.

- З Едо?

- Так.

- У цирку. Він якось просто прийшов до мене і сів поруч. Так і залишився. Мені здається, він десь із далекої Азії, судячи з його… зовнішності та імені.

- Едо тобі не розказував, звідки він?

- Ні. Та я й не питав. Я не дуже люблю людей узагалі. Тому не цікавлюся ними без потреби. А з тобою вийшла… проблема, – з легкою усмішкою закінчив Аренд.

- Тут не можу не погодитись, – зітхнув Кілліан. – В мене те саме. Не дуже люблю людей.

- І все одно допомагаєш їм? – підпер щоку долонею Аренд. – Не вірю я тобі зараз. Дивний ти. Дивний і вродливий.

Кілліан не був готовий до компліменту.

- Дякую… – здушено зронив він.

- Дивний ти… з усіх точок зору, Кілліане, – продовжив хлопець, не зводячи своїх різнокольорових очей зі співрозмовника. – І перше, що видає твою дивність, – це очі.

- Ти про оце? – вказав на незряче око Кілліан.

- І про це. Воно теж дивне, – резюмував він з одразу згаслим поглядом. – Я очам не дуже вірю. Такі, як ти, зі спокоєм в очах, обожнювали те, чим займалися.

Кілліан на якусь мить замислився про ці незрозумілі слова.

- Ти зараз говориш про психіатрів? – врешті спитав він.

- Про психіатрів, – кивнув Аренд і покрутив чашку за вушко.

- Ти багато зустрічав нашого брата?

Хоч це питання можна було й не задавати. І так ясно.

- Трошки було.

Раптом очі хлопця зблиснули, ніби до нього повернулась свідомість. Він узяв Кілліана за руку:

- Скажи, чому ти закохався в мене?

- Тебе щось у цьому бентежить? – обережно стиснув Кілліан холодні бліді пальці Аренда.

- Не знаю. Я, певно, ніколи не… думав, що в мене можна закохатися. Тим більше я не думав, що тобі подобаються… чоловіки. Я ніколи не був високої думки про себе. І про свою… зовнішність.

- Я втрапив у пастку загадки, – спокійно сказав фон Бреннт. – Закохався в загадку. Ти розпалив у мені романтичний вогник. Не щодня зустрічаєш у давно закинутому маєтку хлопця, який питає, чи я справжній.

Аренд засміявся знов, цього разу неголосно, опустивши голову. Серце Кілліана забилось частіше, дихання збилось.

- Не підозрював, що колись вогники розпалюватиму… – Після паузи хлопець продовжив: – Я теж не очікував побачити психіатра в ролі шукача пригод. То я для тебе був загадкою?

- Так.

- А тепер?

- І тепер теж, – відповів Кілліан, все ще напівсвідомо стискуючи руку Аренда. Вона поволі теплішала. – Колись, я сподіваюсь, мені вдасться тебе розгадати.

- І що буде тоді? – підняв на нього погляд Аренд.

- Нічого, я думаю. Я все одно кохатиму тебе. Я вже не можу відмовитись від тебе, так чи інак. Мені подобається твій характер, подобається твоя компанія, і я хочу бачити тебе поруч. З’явилась радість у житті… – Обличчя лікаря раптом дещо спохмурніло. – Ти колись вже був закоханий?

- Ні, – похитав Аренд головою, несміливо всміхнувшись.

- Це добре.

- Чого ж?

- Мені здається, я б ревнував тебе до того, в кого ти був закоханий. Мав би я тобі, мабуть, розказати, попередити тебе…

- Про що?

- Про те, що я ревнивий, – після невеликої паузи мовив Кілліан. – Я дуже ревнивий. Це мій основний недолік. Я намагаюсь цього не показувати, але все ж іноді мені важко стримуватись.

- Якщо ти знаєш про цю слабкість, то ти вже… був закоханий, – зробив висновок Аренд. – Звісно, я мав би здогадатись, що людина в твоєму віці вже пізнала гіркоту любові. Можу тільки сподіватись, що я не втіха… для розбитого серця.

Кілліан помовчав певний час. Він знав, що вже не кохав Деніела. Життя в Берліні йому подобалося, а Деніел просто був частиною берлінського минулого. Нове кохання повністю стерло старий біль. Сам же Аренд розцінив цю тишу по-своєму. Він встав з-за столу і пішов до вікна. Спершись на підвіконня, схилив голову:

- Вибач. Це було грубо. Я не мав такого казати.

Кілліан і собі встав і підійшов до Аренда. Ласкаво обійняв і ткнувся обличчям в шию коханого.

- Ти нічого такого не сказав, – прошепотів він, обережно гладячи хлопця по спині. – Я справді був колись уже закоханий. Та це давно в минулому.

- І я тепер твій єдиний? – подивився ледь закаламутненими очима на Кілліана Аренд.

- Єдиний. Я кохаю тебе. Я хочу тебе. Тільки тебе.

Тієї ночі вони стали коханцями.

Арендові вдалось забутись, і ніщо не нагадувало йому про його біль. Він упав у безодню тепла, де не існувало нічого й нікого, крім Кілліана, і йому це подобалося. Ніжні, обережні руки коханого розслабили хлопця й оповили його любов’ю. Аренд почувався захищеним і жаданим. Розумів це ясніше і ясніше з кожним поцілунком, який Кілліан залишав на розпаленому первісним бажанням тілі, кожним його дотиком, кожним рухом. Жагуче тепло змусило його втратити контроль над собою, і він відкинув усе. Відкинув усе, що його тримало, і з беззастережною довірою віддався тому, кого так сильно хотів.

Все ще тримаючи Аренда в обіймах, Кілліан спитав:

- Скажи, що таке манія?

- Божевільна одержимість. – Кілліанові здалося, що в очах коханого на якийсь момент промайнула зацікавленість предметом обговорення. – Ревнива й власницька. – Аренд усміхнувся: – А що?

- Як думаєш, може бути спокійна манія?

- Певно…

Кілліанові здавалося, що саме таку спокійну манію він відчував до Аренда. “Спокійна манія”, – з іронічною посмішкою подумав. Милий оксиморон. Чоловік був полоненим Аренда, але водночас не губив глузд від цього почуття, як це зазвичай трапляється в маніяків, з якими він день у день працював. Він узяв обличчя Аренда в долоні й тепло поцілував його. Аренд відповів на поцілунок майже відразу, розкривши вуста й дозволивши Кілліану вести його. Пальці самі по собі вплелися в чорняве волосся фон Бреннта. Тіло вигнулось, готове знов прийняти коханого, ноги обвилися навколо його талії, стегна притислись до стегон.

Дивлячись у напівзаплющені, сп’янілі очі хлопця, Кілліан прошепотів:

- Мій любий… Я не можу насолодитись тобою…

Аренд прикусив губу, зашарівшись.

І тут його вдарило: "Колишній".

Сховав обличчя на плечі Кілліана, шукаючи захисту. Порятунку від цієї злостивої, болючої, непотрібної думки.

- Аренде? – тихенько покликав Кілліан, відчувши якусь зміну в настрої коханця.

- Не відпускай мене, добре?

- Добре. Я поруч.

- Не відпускай мене. Кохай мене.

Вперше залишився поруч із Кілліаном до ранку. Вранці попросив:

- Не затримуйся сьогодні на роботі. Будь ласка…