Мушля

Ніяк не намилуюся уволю

Ні вишень цвітом

В горах весняних,

Серпанком оповитих,

Ні тобою!

Кі-но Томонорі

Опісля грандіозного фіналу вистави й кількох викликів на біс, коли люд почав потроху розходитись, Кілліан залишився сидіти на місці. Чекав на Майю, яка провела б його за лаштунки. Гідеон сказав, що піде до чорного ходу, і подався собі. Старший брат ще раз попросив його не шукати Деніела і навіть взяв з нього обіцянку.

В грудях боліло все більше.

Врешті Майя вигулькнула між інших людей, непомітно вислизнувши з-під сцени. Вона була вдягнена вже в звичайний одяг: просте чорне плаття, яке, втім, не приховувало жодної з її коштовних прикрас, які так чудово сяяли на ній під час дійства. Вона наблизилась до чоловіка.

- Тебе майже одразу побачила в залі, – замість привітання почала. – Я сподівалась, що ти приїдеш.

- Куди ж я дінусь? – усміхнувся Кілліан і встав. – Прекрасна вистава. Видовищна, – щиро похвалив він жінку.

Майя порожевіла від задоволення, яке не затьмарило її тривоги щодо їхньої зірки.

- Намагаємось тримати марку.

- Як ти змусила Аренда так чітко виконувати всі рухи, щоб він не зривав виступів? – поцікавився Кілліан.

- Через це, серед іншого, я й написала тобі, – зітхнула Майя, проводячи його через лабіринти коридорів палацу мистецтв. – Спершу я думала, що на нього добре впливає зміна обстановки. Він дуже швидко все схоплював завжди. На льоту, як кажуть. Один раз йому покажеш – і залишається тільки відпрацювати трюк. Та мені щось таки муляло. І от кінець-кінцем виявилось, що Аренд вподобав випивку з дрібкою кокаїну.

- Випивка з кокаїном? – здушено повторив Кілліан.

- Так, – сумовито підтвердила жінка. – Я запанікувала. Не знаю, що робити. Все, що я можу, – це перешкодити йому вживати це пійло. Пару разів я це робила. Виривала фляжку в нього з рук. А він сміявся, і потім у нього починалися конвульсії. Це пійло – єдине, що змушує його добре виступати. Каже, що випивка замінює йому тепло кохання, тепло чоловіка. “Хай і погано”, за його словами. І виступає він для "одного чоловіка". Для мушлі. Це ж він тебе має на увазі. Я про всяк випадок питала, про кого це він. Не відповідав. Сказав лише, що хоче стати кимось, кого можна покохати, і тоді повернеться до мушлі.

Майя помовчала якусь мить, ставши перед дверима тимчасової гримерки Аренда, і розбито закінчила:

- Моя провина, що я його не вберегла від цього. І я дійсно винна, що не написала тобі, як тільки він прийшов до нас. Але тепер я прошу твоєї допомоги. Скажи, що робити, і я все організую.

Кілліан з болем подивився на змучене обличчя Майї. Виразне, воно здавалося зовсім молодим за важким гримом у штучному світлі. А тут, за лаштунками, у напівтемряві, Кілліан ясно бачив втомлену людину, що все життя боролася за себе та за інших, і розмазану під очима туш, яка підкреслювала знесилення цієї жінки. Вона тягнула на собі складний бізнес у світі веселощів та шуму, де одні розважалися, а інші мали розважати будь-яким способом. Менті, звісно, був талановитим артистом, але ділового нюху в нього катма. Він сам і зізнавався, що без Майї прогорів би; саме тому він в основному займався постановкою нових програм, в той час як Майя займалася більш огидною стороною їхньої справи – щоденною боротьбою за місце під сонцем безжального світу розваг. Хай вона й мала підприємницькі амбіції і була готова до всього цього, Кілліанові від душі було її шкода зараз. Бачачи її розпач, він тихо мовив:

- Це не твоя провина, що він став причащатися до пійла. І не твоя провина, що він зараз у такому стані. Якщо хтось і винен, то це я. Якби Аренд не знав про мого колишнього чоловіка, то нічого б і не сталось. Він зациклився на цьому, і тому сталося погіршення.

- Але ж це не зовсім так, – похитала головою Майя. – Аренд все одно б дізнався так чи інакше. Навіть якби ти йому нічого не сказав про цього… Деніела. Він пригадував якось, що портові боси Гамбурга йому платили за збирання компромату. Тож дізнаватись приховану інформацію він уміє.

Кілліан зітхнув.

- Може, ти й маєш рацію.

- Він ніколи до цього не кохав. І з тобою втратив контроль. І тут уже холодною водою не врятуєшся. Думки плутаються і в звичайних людей, що вже казати про тих, кому заважає серйозна хвороба. Це ж не мову вивчити. І навіть не з психлікарні втекти, – не втрималась від сумного жарту Майя.

- Це ще складніше? – усміхнувся лікар.

- Кохання взагалі вкрай складна штука. – Помовчавши, Майя додала: – Дивно, знаєш, що він не любить тепло, але при цьому випиває…

- Це просто звичка з дитячих років. Принаймні така моя думка. Та й біль притуплює, хай і ненадовго. Він звик випивати попри тепло від алкоголю. Тим більше, що це тепло швидкоплинне. І потім він все одно шукав холоду. Чи то в морі, чи то просто на протязі… Так алкоголь ще й посилює охолодження.

- Ну так. Йому ще з часів цирку припав алкоголь до душі. Але це не важливо. Що мені зараз робити? Як тобі допомогти?

- Все, чого я зараз від тебе попрошу, – це відпочити. Ти занадто втомлена через усе це. Тому йди відпочинь, а я поки що сам спробую щось зробити. Добре?

- Домовились, – і собі мляво всміхнулась жінка. – Але ти відразу йди до мене, як щось станеться. Відразу. І не думай соромитись будити мене. Моя гримерка он там, за поворотом, номер сім.

- Добре, – кивнув Кілліан.

Він провів її поглядом і повернувся обличчям до гримерки, на якій була тимчасова табличка “Деніел Дансі”. Згадавши, що бачив Деніела лише пару годин тому так близько від себе, Кілліан важко зітхнув. Відтак постукав у двері. Ніхто не відповів. Кілліан твердо взявся за ручку дверей і відчинив їх. В гримерці було тьмяне світло від лампи, і стояв затхлий запах. На столі перед дзеркалом Кілліан запримітив фляжку. Узяв до рук, покрутив туди-сюди. Понюхав – якийсь лікер. Невеликий спеціаліст, Кілліан не дуже розбирався в різновидах алкоголю. Однак цього йому було достатньо. Він роззирнувся, шукаючи поглядом хлопця. Побачив його в найтемнішому місці гримерки, куди заледве діставало світло. Аренд лежав там, розтягнувшись на весь диван, прямо в сріблястому плащі. Навіть не роззувся. Спав, віддавшись наркотичному сну. Довге чорне волосся вкривало ліве бильце дивану, тьмяно поблискуючи на електричному освітленні. На очах і вилицях були розмазані тіні й олівець, ніби юнак тер повіки. На пальцях правої руки Кілліан побачив срібні каблучки. Вдягнена в тонку чорну рукавичку ліва рука звісилась з дивану.

Навіть сп’янілий, навіть з розмазаним гримом, навіть у повному забутті Аренд був найпрекраснішим створінням на світі для того, хто зараз на нього невідривно дивився. Всі проблеми Кілліана відійшли на десятий план, коли він присів навколішки перед коханим, ніжно розглядаючи профіль хлопця. Аренд здавався старшим за свої роки і все одно таким юним… Кілліан обережно провів кісточками пальців по його щоці.

- Ти не можеш бути справжнім… – прошепотів, боязко доторкнувшись до шиї Аренда.

Шкіра була прохолодна незважаючи на недавній виступ і тепло гримерки. Певно, від холодного поту. Прохолодна й біла. Кілліан все не зводив погляду з коханого. Аренд ледь-ледь повернув обличчя до світла, і воно зблиснуло десятками маленьких стразів, приліплених до лоба, щоки та вилиці.

- Наче маска з роси, – знову ледь чутно мовив Кілліан з любов’ю, пестячи чорняве волосся Аренда.

Йому личить чорний колір. Дуже личить.

- Тобі личить усе… Любий.

Гідеон стояв біля чорного ходу, палячи й неуважно дивлячись на кінчик сигарети. Глянув на свій годинник з репетиром: по десятій. Матео написав йому, запрошуючи на великі посиденьки та великі подвиги. Простіше кажучи, доєднатись до гурту авантюристів Сантьяго-де-Куба. Самолюбство Гідеона розрослося. Матео вважав його настільки вправним, що сам просив розглянути пропозицію. Гідеон, певна річ, не був такої низької думки про себе, щоб радіти з подібних пропозицій. Та все ж приємно, що твою важку роботу помічають. Одначе після роботи у ватазі головорізів у молоді роки Гідеон не палав особливим бажанням долучатись до базару, хай яким грізним той був.

Коли Кілліан помре, то робити в Німеччині буде взагалі нічого, з іншого боку. Гідеон зітхнув, випустивши дим з рота. Він злостився з думки, що нічим не може зарадити рідній людині. Боявся його втратити і через це подумував долучитись до гурту Матео лиш тому, що там міг швидко загинути під час міжусобних бандитських сутичок чи у війнах з правосуддям. Життя без старшого брата йому не здавалося привабливим. Гідеон завжди жив з Кілліаном десь у думках. Він десь там, він є, він живий. А як він помре… Гідеон про це не міг навіть думати, його починало нудити. Він думав про Кілліана щодня і не смів уявити собі життя без нього.

З невеселих дум його вивела постать недалеко від нього, що стала непорушно і не збиралась нікуди зникати. Спочатку Гідеон вирішив, що це лягавий. Одначе постать була не в поліцейській формі і не скидалась на охоронця правосуддя аж ніяк. Гідеон гмикнув, раптом інстинктивно втямивши, хто це такий. Занадто часто він думав про те, щоб цю постать порішити. Занадто багато разів він собі це уявляв.

Рішучим кроком підійшов до постаті. Так і є: Деніел Дансі власною персоною!

Деніел з пересторогою зиркнув на Гідеона, але не відступив перед загрозою. Першим мовив:

- Вітаю, Гідеоне.

- І чого ти тут ошиваєшся? – неприязно прошипів розбійник.

Деніел мав трохи гірший вигляд зблизька, ніж здалеку. Запалі безжиттєві очі, рання сивина. І все-таки Гідеон об’єктивно визнавав, що чоловік Деніел привабливий. Був би привабливим, якби не повівся з його братом таким чином.

- Я… я бачив вас із… – Він затнувся.

- Кілліаном, я так розумію? – докінчив Гідеон. – Ти навіть його імені вже вимовити не можеш?

Деніел дивився на Гідеона знизу вгору і не наважувався відповісти. Нарешті видушив із себе:

- Я б хотів… побачитись із ним. Справді. Я не брешу, Гідеоне.

Розбійник невизначено повів бровами:

- І тому ти його тут чекаєш? І з чого ти взяв, що він тут?

- Я бачив, як він пішов з однією з артисток за лаштунки.

- Угу… Ну, чекай тоді. Йому вирішувати, чи зустрічатись із тобою.

Щось в очах Деніела зм’якшило ставлення Гідеона, і він подався назад у палац мистецтв

Кілліан загасив світло в гримерці, розсудивши, що будити Аренда не треба. Тільки-но він думав повернутись до свого місця біля дивану, як у двері постукали. За дверима почувся втомлений голос Менті:

- Кілліане, тут до Вас…

- Відваліть, милостивий пане, – з усією поштивістю, на яку був здатен, процідив за його спиною Гідеон і сам відчинив двері.

Кілліан вийшов з гримерки, причинивши двері і спершись на них спиною.

- Що таке? – глянув на брата.

- Там… там Деніел. З чорного ходу стоїть, на тебе чекає, – повідомив Гідеон невдоволено.

- Ну, що ж… Піду подивлюся, що він хоче.

- Побачитись із тобою, як він сказав, – пирхнув Гідеон.

- Угу. Дякую за прояснення.

Вийшовши з теплого приміщення на свіжий нічний закуток, Кілліан помітив Деніела, який не зводив очей з входу. Побачивши колишнього коханого, Дансі помітно здригнувся і відсахнувся від сходів. Кілліан похмуро всміхнувся.

- Що, настільки страшний? – поспитав.

Деніел відповів не відразу. Серце забилось так сильно, що йому перехопило подих. Кілліан був таким молодим, таким… ідеальним.

Тим часом Кілліан зійшов зі сходів і більш миролюбно продовжив:

- Чому ти хотів побачитись?

- Просто… просто так, – зніяковіло відповів Деніел, опустивши погляд. – Оце випадково помітив вас із Гідеоном. Я сподівався, що колись тебе зустріну, хоч на якійсь події, тому продовжував відвідувати все, що міг… В Берліні тебе вже не було. В твоєму рідному містечку я тебе не… зважився шукати. Та й не знав я, чи ти взагалі там. По-дурному це все звучить. Як відмовка, так?.. Варто було розшукати тебе, написати, але я не міг наважитись. Мабуть, я хотів зустрічі на нейтральній території. А чого, сам не знаю.

Кілліан почув злам у голосі колишнього і вирішив не напосідати з розпитуваннями. Натомість запропонував пройтись нічним кварталом. Деніел аж занадто радо пристав на цю пропозицію.

Якийсь час вони йшли мовчки, поки Деніел перший не заговорив знову:

- Кілліане, я хотів… пояснити, чому так вчинив і…

Те, що він хотів сказати найбільше, з язика не йшло. Фон Бреннт кивнув:

- І чому ж ти так вчинив?

А от Деніел вчув легкість у голосі. Прокашлявшись, він повільно сказав:

- Бо я… боявся за тебе.

- Боявся за мене? – повторив Кілліан. – Чого б це?

- Я не хотів, щоб… ти пішов через мене у в’язницю.

- А я думав, що це через мої ревнощі.

- Ні! – палко вигукнув Деніел, що не в’язалось із його настроєм.

Кілліан наморщив лоба у псевдо-подиві.

- Ні, – ще раз сказав Дансі вже тихіше. – Твої ревнощі не були причиною. То я після театру тоді… так ляпнув. Вони лише… Я вважав, що вони можуть видати тебе, хоча це, звісно, ідіотський аргумент. Я боявся, що наші стосунки викриють, і ти підеш в тюрму через мене. Я почув якось, як двоє твоїх колег патякали про нас, коли я на тебе чекав під лікарнею, і запанікував. Я зробив найгірше, що тільки можна було зробити в цій ситуації: кинув тебе, не поговоривши перед тим.

“Цікаво це чути в контексті того, що ти мене на вулиці вперше поцілував”, – подумав Кілліан, а вголос спитав:

- І чому ж ти не поговорив зі мною? Ти ж знав, що я б відпустив тебе. Я хоч і ревнивий, але ж не настільки.

- Я знаю, – вбитим тоном прошепотів Деніел.

Кілліанові стало тоскно, він не хотів завдавати болю.

- Я знаю. І тому мене дивує те, що ти погодився зараз побачитись зі мною.

- Я погодився, бо теж цього хотів, – просто сказав Кілліан.

Обличчя Деніела розмалювало щирим подивом, він звів очі прямо на фон Бреннта. Якось непомітно вони дійшли до закинутого будинку і стали перед ним.

- Справді?.. – здушено спитав чоловік.

- Колись, – примружився Кілліан, і це слово вдарило Деніела. – Ти думаєш, я не сумував за тобою? Думаєш, я не хотів знову побачити тебе? Я продовжував кохати тебе і звинувачував у розриві лише себе. Підозрюю, – з певною лукавинкою припустив він, – все ж я в цьому і винен. Не треба було так безтямно ревнувати.

- Але ж…

- Не треба було. Це справді могло нас видати. Та що вже про це тепер говорити.

Обличчям Деніела скотилась сльоза.

- Я все ще кохаю тебе, – самими губами прошепотів він.

Кілліан смикнув щокою, ніби намагаючись усміхнутись. Він простягнув руки, і наступної миті Деніел упав йому в обійми. Нечутно плакав, тремтячи від довго стримуваної напруги. Кілліан ласкаво гладив його по голові, не говорячи ані слова. Слова тут були непотрібні.

По якімсь часі Деніел, все ще тулячись до Кілліана, вже спокійніше поцікавився:

- Ти не знаєш, чому того танцюриста… лідера ансамблю звуть так само, як і мене? Ти зайшов туди, за лаштунки, не просто так. Я знаю це.

Кілліан відпустив Деніела, і на обличчі останнього відбилось явне розчарування. Він спохмурнів іще більше, коли фон Бреннт розповів йому:

- Він назвався так, бо вважав, що я досі закоханий у тебе. Він думав, що таким чином зможе стати хоч якось схожим на тебе.

- Він любить тебе? – уважно подивився Деніел на Кілліана.

- Любить. І йому належить моє серце.

Деніел відвернувся, хоч Кілліан встиг помітити тінь болю на його лиці.

- Він… справді… відповідає взаємністю?

- Так, хоч він і доволі… ексцентрична особистість, – сказав Кілліан, не бажаючи вдаватись у причини ексцентричності Аренда.

- І тому він вирішив назватись моїм ім’ям? Це теж ексцентричність? – з гіркотою в голосі провадив Деніел.

- Так, – спокійно кивнув фон Бреннт. – Він побачив твою фотокартку в мене вдома. І з того пішло.

- Ясно.

Останнє слово пролунало зовсім приречено.

Раптом Кілліана здушило в грудях. Наступної миті він закашлявся, прикривши рота долонею. Кашель ставав все сильнішим, повітря не вистачало. Деніел стривожено втупився в нього.

- Кілліане! Що з тобою? Кілліане!

Він ухопив фон Бреннта за руку, як напад кашлю пройшов. У тьмяному світлі місяця Деніел побачив краплі крові на долоні. І на вустах.

- Ти… – видихнув він.

- Еге ж, – з силуваною усмішкою відповів Кілліан. – Трішки не в формі.

Витягнув з кишені хустинку і протер губи. Потім глянув на долоню, по якій розмазалась кров.

- Прошу вибачення за таку сцену, – мугикнув, ховаючи носовичка.

Витерши долоню об чорну штанину, закінчив:

- Думаю, нам із тобою ні про що більше говорити. Ти розкрив правду мені і тепер знаєш правду про мене. Мені здається, це ми бачимось востаннє.

В темряві ночі ці слова прозвучали лиховісно. Деніел все ж спробував продовжити розмову:

- І з цим нічого не можна вдіяти?

- Нічого, – була глуха відповідь.

- І я не можу нічого для тебе зробити?

- Все, що міг, ти вже зробив для мене, – тепер уже зі щирим усміхом мовив Кілліан. – Ти ніколи не знатимеш, наскільки я радий, що зустрів тебе свого часу і зміг втримати біля себе настільки довго.

Відтак він повернувся і вже думав іти назад до палацу мистецтв, як раптом побачив уже давно знайому фігуру, що стояла за ними, нерухомо. Лише довге чорне волосся ледь розвіювалось на вітрі. На світлі ліхтарів виблискували приклеєні до обличчя стрази. Вона тремтіла, але не від холоду. Від люті. Скаженої, всепоглинаючої люті. Губи викривила спотворена цією люттю посмішка.

- Аренд… – майже нечутно прошепотів Кілліан, не зводячи з нього погляду.

Однак хлопець ніби не бачив його. Наповнені ненавистю очі свердлили льодом Деніела, який не знав, що йому робити.

- То це ти? – прошипів хрипко Аренд, раптом засміявшись уривчасто. – Ти крадеш людей? Ти. Крадеш. Ти, наволоч. Наволоч. Наволоч.

Кожне наступне слово вимовлялось з усе більшою чіткістю. Кілліан зрозумів, що Аренд замислював; незважаючи на худорляву комплекцію, він не був хирляком і цілком міг атакувати Деніела, завдати шкоди. Понівечена свідомість якимось чином одразу визначила, хто ворог. Фон Бреннт обережно ступив до хлопця, але той рвучко відстрибнув. Не бачачи іншого виходу, Кілліан відштовхнув Деніела і кинувся до Аренда, обхопивши його, не даючи рухатись; юнак розплакався, тихо застогнавши, ніби від болю. Пробував вирватись. Деніел смикнувся було допомогти, але крижаний погляд Кілліана спинив його. Психіатр лише кинув через силу:

- Іди звідси, Ден. Тобі тут лишатись не треба.

- Може…

- Я сказав: іди звідси. І нікому ніколи не смій казати про те, що зараз побачив.

В душі Деніела все переверталось. Він болісно прошепотів:

- І ми справді більше не побачимось?

Кілліан, все тримаючи Аренда, що вже не виривався, а сховав обличчя на його плечі, похмуро засміявся:

- А навіщо це нам?..

Деніел, наче вдарений, відійшов за поворот закинутого будинку, безгучно краючи себе за помилки минулого, які тепер не виправиш. Тепер можна лише намагатись закарбувати собі в пам’яті цю ніч, коли вони бачились востаннє, і його сміх. Його обійми. І його божевільного хлопця.

Вранці, десь після дев’ятої, Аренд прокинувся. Кілліан стояв у закутку, і тому хлопець не бачив його. Нічна пригода скінчилась нічим, бо Деніел, вочевидь, не пішов до поліцейського відділку заявити про спробу нападу. В очах Майї блищали сльози, з вуст зривалися вибачення, хоч вона, власне, ні в чому не була винна. Гідеон, у свою чергу, так само лаяв себе, що не помітив, як хлопець вислизнув з палацу мистецтв. Кілліан же лише всміхався, про себе нахваляючи свою швидку реакцію й думаючи, що робити далі.

Ле Принс розплющив червоні запалені очі, і Кілліан побачив чорну порожнечу в них. Ці очі були мертві, без будь-якого блиску чи натяку на свідомість. Він явно не пам’ятав, що сталось минулої ночі. Наче автомат, Аренд піднявся, сперся руками на диван, зітхнув. По щоці скотилася сльозинка, та він її навіть не зауважив. Прочовгавши до дзеркала, ніби на кожній нозі були валуни, узяв фляжку й надпив з неї. Так само, як автомат, поставив її на стіл і сів за нього. Ніби тільки зараз вгледівши в себе на обличчі наліпки, він з відсутнім виглядом почав зішкрібати їх одна за одною. Робив це повільно і без якоїсь певної мети, мимохіть.

Кілліан зважився подати голос:

- Набридли стрази?

Аренд не відповів, але перестав зішкрібати наліпки. Натомість він машинально зібрав усі ті, що вже здер, і жбурнув їх у дзеркало. Відтак засміявся, розділяючи кожне “ха”, ніби диктував текст учням. Надпив ще з фляжки, закашлявся. І врешті поспитав хрипким голосом:

- І ти хочеш ескорту?

Повернув голову до Кілліана.

“Ескорту? – подумав чоловік втомлено. – Що ти маєш на увазі? Ти… Ти не впізнаєш мене!”

Ця здогадка боляче штрикнула йому в серце, хоч він і зберіг невимушеність зовні.

- Певно, що так, – застосував свій професіоналізм. – Хотів би.

- Добре.

Аренд почав намугикувати якусь знайому мелодію, і врешті Кілліанові вдалося розібрати, що то був “Ранковий настрій”.

- В тебе хороший смак, – вирішив за необхідне сказати Кілліан.

- Угу. – Аренд тріпнув чорнявою шевелюрою й втупив у Кілліана свій риб’ячий водянистий погляд. – Не знаю, де чув.

Встав, штовхнув двері й вийшов у коридор. А там вже стояла Майя.

Вона мала бездоганний вигляд, вбрана в темно-фіолетовий костюм і благородно підфарбована. Напружено вдивлялася в обличчя Аренда. Той, мимохідь усміхнувшись, муркнув:

- Новий ескорт, та?

І присів на підлогу прямо поруч із нею, підперши спиною стіну. Відтак почав аналізувати свої нігті, які вже треба було б підстригти.

Майя ж узяла Кілліана під руку й відвела трохи вбік перед тим, як пояснити:

- Це ще одне. Аренд недавно почав говорити про якихось клієнтів з ескорту. Чорнявих. Вони всі чорняві. Мабуть, він так тебе намагається згадати? Бо на твоє ім’я не реагує.

- Я розумію, – кивнув Кілліан.

- Тобто він… не впізнав тебе.

- Ні.

- Я сподівалась, що Аренд все згадає, побачивши тебе… Він майже відразу, як почав випивати, забув твоє ім’я, хоч спочатку повторював, що не вартий тебе. Але все одно іноді, після чарки, говорить про якогось чорнявого чоловіка, якого, як він каже, дуже цінує і хоче знову колись побачити. Я тобі вже казала. Про мушлю. Він вкрай рідко розмовляє, а тебе згадує, хай і… так ось. І виступає він для тебе. Хоч і не впізнає тебе, але не забув свою любов до тебе. Мене остаточно саме це переконало написати тобі. – Після паузи додала: – А як же… вчора вночі? Він же пішов за вами.

- Я не знаю, – визнав Кілліан. – Може, Аренд згадав Деніела. Згадав його обличчя. Десь його побачив. Може, в антракті чи ще якось. Коли ми йшли назад до палацу мистецтв, Аренд нічого не казав. Навіть не дивився на мене. Я не хотів його тривожити, тому теж не розмовляв із ним.

Аренд повернув голову в їхній бік і байдуже почав водити очима вгору-вниз по їхніх фігурах. Кілліан запропонував:

- Залиш його зі мною. Я прикинувся його клієнтом, який бажає ескорту. Щось придумаю.

- Добре, – погодилась Майя.

- А ти тим часом розкопай десь лауданум. Чи яке-небудь інше снодійне.

- Це в нас є, – розуміюче всміхнулась жінка й пішла до себе.

Кілліан підійшов до Аренда й подав йому руку. Холодна долоня торкнулась його пальців, і Кілліанові перехопило подих. Вони вийшли через чорний хід, де вже стояв Гідеон, як вірний пес, лише трохи покунявши в готелі після того, як Кілліан повернувся. Він побачив поряд з Кілліаном Аренда і пробубонів:

- Ранок вдався, – і вже вголос: – Вітаю вельмишановне панство!

Аренд не зреагував, а Кілліан прошипів на вухо братові:

- Поводься так, ніби вперше його бачиш.

Гідеонові двічі не треба було пояснювати, він кивнув і одразу представився:

- Гідеон фон Бреннт.

- Фон Бреннт? – повторив Аренд, і в його очах щось зажевріло і майже відразу згасло. – Дуже приємно.

- Я бачив Вас на сцені, – провадив Гідеон найсвітськішим тоном, якого тільки міг прибрати. – Чудово виступаєте. Прекрасна постановка.

Аренд без ентузіазму всміхнувся.

- Намагаємось, – відповів він. – Ви, я прошу, любите брязкальця, – вказав на персні розбійника.

Той, чудово пам’ятаючи, що колись Аренд йому вже про це казав тими самими словами, незворушно кивнув:

- Так, люблю варварську розкіш. Моя слабкість.

- Це добре.

Аренд перший посунув вулицями.

Шлях його, що не здивувало жодного з братів, пролягав до річки, яка в цю пору року була вже холодна. Не повертаючись, Аренд сказав:

- Люблю холодну воду. І моря.

Брати йшли за ним. Гідеон прожебонів так, що тільки Кілліан міг його чути:

- Що робитимеш? Думається, в нього клепки остаточно поїхали.

- Хто його зна, – муркнув Кілліан. Помовчавши, додав: – Зараз кину камінчик.

Порівнявшись з Арендом, він запропонував:

- Ти не хочеш покинути роботу й змінити своє становище?

- Це ж як?

- Бути зі мною, – вигадував находу Кілліан. – Подорожувати.

- Я й так подорожую, – зітхнув Аренд, в порядку речей зішкрябуючи ще один страз зі щоки. Розглянувши з усіх боків, викинув штучну крапельку в смітник. – Але з тобою я б не відмовився. Мабуть, це буде цікаво. Ти мені когось нагадуєш. Когось, кого я… дуже ціную. Але не пам'ятаю. Може, ти його знаєш. Ти так сильно схожий на нього. Може, ти допоможеш мені його знайти… Повернутись до нього. Я хочу повернутись до нього. Мені здається, з тобою не буде погано.

- Справді? – зажадав підтвердження Кілліан.

Гідеон стояв неподалік, покусуючи губу.

- Справді, – кивнув Аренд, – але я піду з тобою за однієї умови.

- Якої? – з усмішкою спитав Кілліан.

- Ти не змушуватимеш мене ні до чого.

- Я обіцяю, що не змушуватиму тебе нічого робити.

- І ти допоможеш мені знайти… його. Допоможеш? Я… я не знаю, де він. Але хочу знайти його. Мені здається, тепер я… вартий.

- Допоможу. Я знайду його, – мовив Кілліан, згоряючи від бажання зануритись обличчям у волосся юнака.

Тут він відчув, як груди стискує сталева рука, і ледве стримався, щоб не закашлятись. В роті був смак крові, але Кілліан стримувався з усіх сил. Тут в очах Аренда щось промайнуло знову. Він доторкнувся до руки Кілліана:

- Щось не так?

Очі Гідеона розширились. Він знав, що з братом коїться.

Сам фон Бреннт-старший похитав головою й здушено мовив:

- Все добре.

Він відвернувся, відчувши, як на губі з’явилася цівочка крові. Непомітним рухом втер кров і повідомив:

- Я переговорю з Майєю.

Знайшовши очільницю ансамблю поряд із якимсь чоловіком, Кілліан вже хотів був почекати деінде, та от її співрозмовник кинув:

- Вам треба навчитися адекватно сприймати компліменти.

- А Вам треба навчитися адекватно сприймати відмову, – посміхнулась Майя. – Я повинна розважати Вас на сцені, а не в ліжку.

Повернувшись до невдахи-кавалера спиною, вона пішла до своєї гримерки. Не зважаючи на чоловіка, Кілліан пішов за нею.

Розмова була не з найприємніших. В основному тому, що Майя не терпіла думку про те, щоб знову розлучитися з Арендом. Але вона розуміла, що Арендові не можна довго виступати в такому стані. Його здоров’я тільки погіршуватиметься, і він врешті зірветься прямо на сцені. Майя не стала заперечувати проти пропозиції фон Бреннта, і лише очі виказували її пригнічений настрій.

- Мабуть, це оптимальний варіант, – сказала вона, дивлячись не на нього, а на своє відображення в дзеркалі. В її погляді був біль. – Я… Я просто не хочу прощатися з ним назавжди. Одного разу я вже втратила його і не змогла врятувати…

Вона повернулась до Кілліана, який стояв за нею так само похмурий. Йому серце так само боліло розлучати Майю і Аренда, і він вже подумував про компроміс. Та тут Майя знов подала голос:

- Ти точно певен, що це правильне рішення?

- Ні. Ти знаєш добре, що його хвороба непередбачувана, і я не можу нічого гарантувати, окрім опіки над ним. Та й не твоя це все провина, я вже казав. Це були об’єктивні обставини.

Майя підперла щоку рукою. Врешті поставила свою резолюцію:

- Що ж, хай буде так. Спробуй. Цікаво тільки… Чому він погодився на твою пропозицію?

- Я не певен, але, можливо, тому, що я схожий на того, до кого він хоче повернутися, і пообіцяв допомогти йому з цим. І тому, що ти мене знаєш і вільно спілкуєшся зі мною. Він довіряє тобі. Вважає, що ти не будеш аби з ким водитися.

- Ну… Може, і так. Все ж складно дати якесь пояснення діям розбитої свідомості. І куди ж ти хочеш поїхати? – тепер уже зайнялась практичною стороною Майя.

- Хтозна… В тебе є ідеї?

Жінка подумала пару секунд і промурмотіла:

- Аренд говорить з Едо…

- Себто, твоя ідея це Японія, я так розумію.

- А тобі як?

- Гідеон мені свого часу підкинув ідею про сакоку – політику ізоляціонізму в період Едо.

- Так, знаю, – кивнула Майя, – ця політика для мене свого часу була проблемою. Тобі здається, це пов’язане з нашим Едо?

- Підозрюю, що якимось чином може бути, – схрестив руки на грудях Кілліан. – Хоч я розумію, що період сакоку вже закінчився, але хвороба Аренда про це не в курсі, скажемо так. Аренд мені колись розповідав про те, як різні епохи існують одна поряд з іншою. Може, це частина енігми Едо.

- І Едо заспокоїться, як ви будете в Японії?

- Хтозна… Можна спробувати. Принаймні мені цікаво подивитися, що з цього вийде.

- Як психіатру?

- Як психіатру.

- Але це ж великі гроші, друже…

- Гроші якраз не проблема. В мене зараз ідей нема, а гроші є. Як у майже всіх людей в таких ситуаціях.

- Ти стільком людям допоміг саме неординарними ідеями… Аренд розповідав мені.

- Ет, – махнув Кілліан рукою. – Я якось місяці два думав, як знайти спільну мову з одним пацієнтом. І в найталановитіших бувають мозкові корки.

- Це я розумію як ніхто, – гмикнула Майя, відтак продовжила: – Є в мене одна думка… Я ж часто подорожую. Спочатку з цирком, тепер з нашою трупою. Була кілька разів і в Японії. Знаю одного чоловіка там. Він такий самий скажений, як і ти.

- Себто?..

- Себто хоче зробити життя простих людей кращими.

Фон Бреннт реготнув.

- Так от, – провадила жінка, – він психолог і дуже цікавиться тобою і твоїми напрацюваннями. Захоплюється твоїми результатами й застосовує деякі з них у себе в роботі. Ті, що прийнятні для психології. Я з ним бачилась, коли він приїхав на якусь конференцію на Кубу, одне за інше, і згадала, що я знаю тебе особисто. Він має бажання зустрітися з тобою. Він, до того ж, біограф і хотів би написати ще й твою біографію. Готовий був приїхати в Німеччину чи запросити тебе до Японії. Він живе в невеликому місті біля моря, це буде якраз добре для вас із Арендом. Небагато відрізнятиметься від того, де ти жив до цього. Тож як хочеш, можу все влаштувати.

- Це так просто для тебе?

Майя помасувала мочку вуха.

- Мало є на світі проблем, які не можна вирішити грошима. І такі проблеми, як правило, найважчі.

- Але ж він хоче тільки зі мною зустрітись, – резонно зауважив Кілліан. – Чи не буде він проти ще одного незнайомця?

- Ні, – махнула рукою Майя, беручи темно-бордову помаду. – Він вкрай гостинний чолов’яга. В нього є два котеджі, і він готовий набгати їх вщерть. Він дещо ексцентричний, як на мене, але, в принципі, чудова людина. Мені здається, ви спільну мову знайдете.

- Що ж, – кивнув Кілліан, – якщо ти можеш це все організувати, я готовий. Не знаю, щоправда, яка то буде біографія. В мене не дуже примітне життя, щоб про нього аж писати.

Тут Майя занепокоєно глянула в очі Кілліанові.

- А як же… твоя хвороба? Туди дорога неблизька… Ти… витримаєш?

- Хтозна, – повів бровами Кілліан. – Я можу тільки сподіватись на це. Але почуваюся відносно добре, тому думаю, що все складеться. Мені більше цікаво, як ваші виступи будуть?

- А, – невесело всміхнулась Майя. – Бачачи, що Арендові стає мало-помалу гірше, я сказала артистам, щоб готувалися повертатись до попередньої програми. Нам легко переінакшити номери за пару днів, переключатися між програмами. Навчилися в цирку… Хоча це дуже б ударило по нас. Аренд справжня зірка, танцюрист від Бога. Настільки талановитих танцюристів мало. Немає руху, який би йому був не до снаги. Тому я попросила його бути лідером наших виступів. Цирк дуже збіднів, коли Аренда забрали ці наволочі. Але любій матусі й власнику було чхати. Їхня ненависть до Аренда переважувала думки про вигоду для цирку. Але то таке… Як ти будеш справлятись із його залежністю?

- Не хвилюйся. Мама мене свого часу навчила з залежністю боротись.

- А… Справді?

- Справді. – Кілліан вказав на незряче око. – Воно страшенно боліло перший час, і всі лікарі в унісон казали – тільки на опіати. Пожиттєво. А мама вперлась – нізащо. Вона бачила, що сильне знеболювальне робить з іншими, і не хотіла такої долі для мене.

Він не уточнив, що таки став приймати опіати врешті-решт. “Аренда я врятую, – подумав, – а сам уже що…” Попри прийом ліків він все одно відчував біль, хоч і не дуже сильний.

Кілліан вже був зібрався йти до Аренда, як побачив його в проході. Юнак стояв у дверях і дивився прямо на нього, пропікаючи різнокольоровими очиськами. Майя зиркнула на фон Бреннта, поки той невідривно споглядав коханого. Раптом губи Аренда ворухнулися, і до тиші доторкнувся ледве чутний шепіт:

- Кілліане?..

Він впізнав. Він впізнав Кілліана й кинувся йому в обійми. Майя непомітно вислизнула з кімнати й вирушила на телеграф, ховаючи усмішку за нахиленою головою. Вийшовши на поріг заднього двору палацу мистецтв, вона побачила двох своїх акробаток-латвійок, які читали замітку молодої журналістки Ангеліни Шустер про суфражизм.

- Прекрасно, – вдоволено пробурмотіла про себе Майя.

Кілліан вкрив ніжними поцілунками обличчя Аренда. Хлопець із ледь вловимим усміхом у голосі зауважив:

- Ти плачеш.

- Бо думав, що втратив тебе, – прошепотів Кілліан, притулившись лобом до лоба Аренда. – І ось знайшов. Мені було страшно…

- Чому?

- Боявся, що ти не захочеш мене більше бачити. Пробач мені. Пробач. Я так завинив перед тобою…

- Завинив?

Кілліан обережно поцілував коханого в щоку.

- Це через мене тобі стало гірше. Через мене ти пішов. Я не зміг врятувати тебе. Я не мав права полишати спроб знайти тебе. А я… зневірився. Пробач мені. Будь ласка, пробач…

Аренд зітхнув з якимось неясним полегшенням, пестячи волосся Кілліана.

- Ти ні в чому… ні в чому не винен.

І полонив його губи, тихо стогнучи.

Поки Кілліан розбирався з документами, Майя швидко телеграфувала в Японію, звідки отримала відповідь, що пан психолог вже готовий прийняти нових друзів. Гідеон попросив приєднатися до них, щоб бути поруч із Кілліаном до кінця. Та й втомився він від постійної біганини, тому зрадів, що для нього знайдеться місце в котеджі психолога.

Брати попрощалися з мамою і владнали пов’язані з подорожуванням справи. Клара не стала вмовляти синів залишитись, знаючи, що з цього нічого не вийде. Лише сказала Гідеонові на вухо:

- Наглядай за братом. – Очі її поблискували, але вона була, як завжди, стримана.

Кілліан пішов до банку й забрав частку, яку колись віддав йому Гідеон.

- Ось, – сказав. – Я як знав, що тобі буде треба.

- Еге ж… – пробурмотів молодший брат сам собі, подумки підраховуючи майбутні витрати.

Міледі вони забрали з собою.

Аренд і ансамбль Майї давали останні концерти в Німеччині перед від’їздом за кордон. Тепер хлопець виступав під своїм справжнім ім’ям: Аренд Андреасен. Все впадав час від часу в забуття. Кілліан не зважився позбавляти його “пійла” різко, знаючи, до яких жахливих наслідків це може призвести. Але коли просив не пити, Аренд покірно відставляв склянку чи фляжку і вкублювався в нього на колінах. І танцював лише для нього. На сцені, під час репетицій. І дивився лише на нього. На свого найбільшого прихильника, який сидів у тіні й захоплено спостерігав за зіркою. Після кожної репетиції підходив і всідався на підлозі поруч, тулячись до ніг Кілліана. Присутність коханого позитивно впливала на самопочуття Аренда.

…Не залишився на виклики публіки на біс, просто втік після завершення зі сцени за лаштунки в обійми Кілліанові. Сховався від усього світу в руках своєї мушлі. Кілліан обережно вивів його на задній двір концертної установи, щоб охолодити жар від виступу. Ніяк не міг надивитися на ідеальне обличчя, на важкий, майстерно нанесений грим, на мерехтливі стрази, які здавалися йому діамантовими сльозами…

- Ти такий вродливий, – прошепотів, боязко доторкаючись до свого ідеалу. – Такий талановитий…

Танцюрист лише усміхнувся мовчки, відкрито. І прилинув до Кілліана, ласкаво цілуючи любе лице. Відтак вмостився на поручень, підняв обличчя коханого і продовжив цілувати все ніжніше, пестячи його волосся, обвивши довгими ногами талію. Кілліан затремтів від п’янкого відчуття абсолютного щастя. Зараз для нього не існувало нічого, крім цього хлопця. Сильніше притиснувся до Аренда, обійняв міцно, прагнучи з’єднатися з ним в одне ціле.

- Я обожнюю тебе.

Врешті повернулися назад до Берліну. Проводячи ночі у готельному номері Кілліана, Аренд здебільшого мовчав і займався переклеюванням своїх стразів з обличчя на руки і годинним їх розгляданням перед тим, як заснути, пригорнувшись до коханого. Про Едо нечасто згадував. Іноді щось розповідав, але лише Кілліанові, не зважаючи на інших. Майя, яка оселилася у номері поряд, все думала, чи правильно вчинила, бачачи, як Кілліан згасає. Однак вона розуміла, що тепер Аренд не втече, не піде від нього, навіть якби вона вмовляла. Бачила, як у хвилини просвітлення хлопець усміхався і обережно ліпив стрази на праву щоку фон Бреннта, після чого припадав до нього губами й шепотів:

- Кохаю тебе… Кохаю тебе…

І Кілліанові ставало легше.

І знову він провів усю останню перед від’їздом ніч біля ліжка Аренда, споглядаючи його ідеальний блідий профіль, який не могли зіпсувати навіть неприродно великі кола під очима. Ще до світанку Аренд прокинувся і, помітивши, що коханий сидить поруч, пригорнув його до себе:

- Відпочинь, любий. Поспи трошки…

Прощання на пероні було сльозливе, але не для Аренда, який тільки кривувато всміхався. Майї він, втім, мовив на вухо:

- Я люблю тебе.

За кілька хвилин до від’їзду Майя, обійнявши Кілліана на прощання, прошепотіла:

- Бережи його.

- Берегтиму, – відповів він, подивившись їй в очі.

Майя довго дивилася услід потягові, поки Менті не торкнувся її пальців.

"Ти надзвичайна людина, Кілліане…" – подумала.