Мушля

Весняна паморозь

Виблискує на сонці,

Згораючи дотла.

Масаока Сікі

Корабель наблизився до пристані, і Гідеон, заледве побачивши, як на березі готуються до висадки пасажирів, полегшено зітхнув:

- Припхалися нарешті.

За час їхньої подорожі Кілліан нечасто виходив з кают і купе, почуваючись зле постійно, приховуючи це від Аренда, який, втім, не показував особливого бажання щось знати. Позираючи на старшого брата, що постійно пив знеболювальне, Гідеон боровся з почуттям глибокої неприязні до Ле Принса, яке пробувало розвинутись у ньому. Але нічого не казав, помічаючи, як ніжно брат обіймав хлопця і тримав його руку, притискаючи його пальці до вуст. Кілліан кохав так, як Гідеон ніколи не бачив. І все ж йому боліло. Раз він необачно кинув:

- І було воно того варте? І в Німеччині би з ним нічого не сталось. А ти в своєму репертуарі – завжди за інших…

І враз замовк, побачивши тіні в очах брата. А той лише кивнув:

- Ну що я вже з собою зроблю… Я вже один раз його втратив. І не хочу втратити ще раз.

Більше Гідеон не заїкнувся навіть про це, якось звернувши увагу, як Кілліан сидів на підлозі, поклавши голову на коліна Арендові, поки той пестив його жорстке чорняве волосся. На обличчі хлопця грала цілком свідома усмішка. Отже, Арендові не було все одно; принаймні так хотів думати Гідеон.

…Кілліан відчув на щоці краплю, потім ще одну. Піднявши обличчя до Аренда, він побачив що той беззвучно плаче. Стривожившись, спитав:

- Що сталось?

Аренд лиш непевно мотнув головою й стер сльози зі щік.

- Скажи мені, будь ласка.

- Я… – Аренд затнувся, не знаючи, як сказати те, що він думав. – Я… Я… Пробач мені, – врешті тихенько прошепотів, не дивлячись на Кілліана.

- За що? – всміхнувся фон Бреннт. – Ти нічого поганого не зробив.

У думках Аренда промайнула мало не кожна мить із часу зустрічі з Кілліаном і до цього моменту. В горлі затерпло. Він знову мотнув головою:

- Я… Ти стільки всього… зробив для… для мене, а я… І Майя стільки зробила… І всі інші… А я лише псую всім життя… – засміявся невесело крізь сльози. – Ти віддав мені все, а я… я зруйнував тебе. Я… знаю, що Гідеон мене заледве терпить. Бо я… іноді поводжусь, ніби мені не важливі твої почуття, ніби не піклуюсь… Але мені… не байдуже… Він… має повне право мене ненавидіти, але я… я боюся, що ти… зникнеш. Я знаю, що тобі боляче. Хочу бути кращим для тебе. Хочу допомогти тобі… Я… навіть не знаю… що мені сказати.

Кілліан піднявся трохи й обійняв Аренда.

- Не треба нічого казати, – сказав він м’яко. – Я віддав тобі все, бо хотів цього. І я знаю, що тобі не байдуже. В Гідеона до тебе неоднозначне ставлення, але повір: він тобі не завдасть шкоди.

Помовчавши, побачивши, що хлопець заспокоївся трохи, додав:

- Ти зробив для мене не менше, ніж я для тебе.

Аренд сховав вологе обличчя на плечі Кілліана.

- Дякую тобі, – видихнув він.

Кілліан виходив на палубу лише заради Аренда, якому хотілося на холод. Хоч і збайдужів до всього, крім Кілліана, який все займався його лікуванням попри погане самопочуття, Аренд легко почав заводити розмови з іншими пасажирами з усіх трьох класів, не роблячи між ними різниці. Тривожних аномалій у поведінці він не виявляв, бо здебільшого спілкувався з пасажирами поряд з Кілліаном чи Гідеоном на палубі, де завжди було прохолодно. З допомогою Кілліана помалу переставав пити, зрідка пригублюючи алкоголь. Його висловлювання заганяли в глухий кут слухачів, в той час як сам Аренд анітрохи не бентежився викликаним ефектом, іноді зникаючи прямо посеред розмови. Декого, щоправда, так само насторожували його мертвий погляд і занадто різкі ремарки, та співрозмовники це списували на загадкову артистичну натуру молодого чоловіка зокрема та ексцентричність усіх митців загалом.

Репутація Кілліана так само давала виправдання поведінці Аренда. Інші пасажири першого класу вважали, що респектабельний психіатр не стане водитись аби з ким, тому заздалегідь поважали його супутників. Самого Кілліана, як і Гідеона, це упадання за регаліями смішило. Втім, обидва визнавали, що регалії їм допомагають.

Аренд навідріз відмовився від більш пристойного з точки зору вищих кіл одягу, носячи свого театрального синього плаща, чорні штани і ті чоботи, які йому колись подарував Кілліан. Інстинктивно розуміючи, що не в інтересах Кілліана показувати їхні стосунки, він не виявляв узагалі ніяких ознак ніжності, танучи, коли вони залишались самі.

Лиш одного разу, коли Кілліан повернувся до каюти після недовгої розмови з якоюсь пані, то побачив, як Аренд несильно бив руками стіну. Швидко обійнявши його, він спитав:

- Що таке? Що сталось?

- Едо кудись подівся… А вони мене мучать… – була неясна відповідь крізь сльози.

Кілліан зітхнув, гладячи Аренда по сплутаному вороному волоссю.

- Едо, Едо… – пробурмотів. – Куди ж ти дівся?..

Аренд здригнувся. А Кілліан відчув запах лікеру в його диханні. Лікеру, який він вже майже не вживав.

- Не бійся… Я віджену їх. Вони більше не мучитимуть тебе, обіцяю. І знайду Едо. Він, певно, десь пройтися пішов.

Аренд кивнув кілька разів:

- Так… Йому теж треба… провітритись… іноді… Так.

Хлопцеві було перший час погано без кокаїну – після поступових зменшень дози Кілліан зовсім припинив давати йому наркотик. Аренд лежав на ліжку, тремтячи. Стискав ніби лещатами руку Кілліана, що не відходив від нього. Щоками стікали крупні сльози. Не просив дати йому кокаїн. І врешті одного ранку зронив безбарвно:

- Тепер усе.

Кілліан без поточнень кивнув.

Гідеон, перевівши собі всі нерви за час подорожі, був украй радий бачити береги Японії. Пам’ятаючи в усіх фарбах, як Клара свого часу боролася за те, щоб Кілліан не став залежним від опіатів, і бачачи, що з ним сталося, Гідеон відчував, як його серце провалюється кудись униз. Звільнивши за час подорожі Аренда від небезпеки, сам Кілліан вже не міг триматись без морфію взагалі. І лише усміхався з відчуженою гіркотою, дивлячись на пляшечку з ліками.

На причалі їх чекав той самий психолог, худющий чоловік середнього зросту в старомодному костюмі й з привітним усміхом, який передавав його внутрішню радість бачити Кілліана. Поряд з ним стояла, очевидно, перекладачка в традиційному рожево-синьому вбранні. Він перший озвався ламаною німецькою:

- А ось і ви! Дуже радий, дуже радий!

Перекладачка, вкрай мила за характером людина, миттєво провела містки між Кілліаном та паном Нобутоші Секі. В перший же день після приїзду до міста він розташував усіх трьох в одному зі своїх двох котеджів. З котеджу був прекрасний вид на фруктовий сад, де затишно розташувався маленький білий місток, перекинутий через чистий доглянутий струмочок. Навесні й улітку тут, певно, неймовірна краса, подумав Гідеон, але тепер, взимку, тут панував цвіт снігу. Секі спитав, чи потрібні їм будуть прислужники, й, отримавши негативну відповідь, кивнув і попрохав перекладачку Аюмі та одного зі своїх довірених помічників залишитись із ними, якщо їм буде щось треба. Як пізніше виявилось, Аюмі була його дружиною та безпосередньою асистенткою. Помічник же був її молодшим братом. Сам психолог розсипався у вибаченнях, що не може побути з ними, позаяк у нього купа роботи. Новоприбулі поставились до цього з розумінням.

Хоч це мало б бути дивним, та Аренд, переставши цікавитись практично всім, відразу знайшов спільну мову з Аюмі і навіть сказав їй, що Едо її вподобав. Тут проявилась виняткова вихованість жінки. Вона незворушно подякувала панові Едо за таку честь і вклонилась, навіть не спитавши, хто він такий.

Ввечері Аюмі та помічник показали трьом новоприбулим, як проводити традиційне чаювання. Жінка розлила по мініатюрних порцелянових чашечках зелений чай. Вона виявилась цікавою співрозмовницею і багато розповіла про роботу психолога. Зокрема пояснила, як він працював з військовими та проблемним юнацтвом. В її голосі вчувалась глибока повага до свого чоловіка. Помічник здебільшого мовчав і взагалі був неговірким. Коли Кілліан спитав, чи справді Нобутоші хоче написати його біографію, Аюмі кивнула й доповнила:

- Мій чоловік давно цікавиться Вами і Вашими роботами, Кілліане-сан. У нього є переклади усіх Ваших статей.

Кімната для чаювань була обладнана невеликим каміном, недалеко від якого й сиділи новоприбулі, Аюмі та помічник. Міледі відразу облюбувала камін, і найчастіше її можна було побачити на ньому. Вона лежала там, блискаючи яскравим оком, ніби оберігаючи вогнище дому.

Коли Аюмі та помічник пішли додому пізно ввечері, брати та Аренд вийшли на ґанок свого нового помешкання. Завтра мав прийти пан Нобутоші для початку обговорень робочих нюансів. А тим часом Кілліан насолоджувався тишею. Гідеон підпер долоню рукою і покосився на Аренда, що стояв незворушно. Врешті спитав:

- Едо подобається?

- Едо подобається.

Тієї ночі Аренд сам підійшов до Кілліана й ніжно обійняв:

- Я кохаю тебе.

Дні в мальовничому приморському містечку проходили спокійно і розмірено, що, за спостереженнями фон Бреннта-старшого, сприяло поліпшенню стану Аренда. Загалом він поводився задовільно, хоч украй рідко говорив, тільки спостерігаючи за іншими та бездумно всміхаючись. Власне, то так здавалось, що бездумно; Кілліан же вважав, що Аренд дослухається до Едо. Кожен, хто зустрічався з ним, приписував його “дивність” цирковому минулому, але ставився з ввічливою осторогою й недовірою, як і до будь-якого іноземця. Тому вони з Кілліаном нечасто вибирались на люди, а ходили до моря на приватній території психолога рано-вранці.

Арендові було неважко влитися в тихий плин життя тут. Едо тихо йому розповідав щось і більше не глузував ні з чого. Після ранкового купання в прохолодному морі хлопець узяв собі за звичку витанцьовувати на березі якісь вигадливі рухи в світлі вранішнього сонця. Тут він став іноземною принадою серед рибалок, які здаля дивувались із того, що він плаває в холодній воді й не мерзне. На це Аренд сказав після кількох ковтків саке, яке вподобав більше за всі інші спиртні напої:

- Публіка всюди однакова: цікавляться потворами.

Майже завжди занурений у мовчанку, Аренд зрідка таки розтуляв рота, і що б не було сказано, Кілліан радів. Найбільш жваво юнак реагував на листи Майї, які перечитував уголос по кілька разів.

Донька одного з рибалок якось передала Арендові через прислугу психолога невелику збірку традиційних танка з віршами на одній сторінці й перекладами англійською на сторінці поряд. Він, хоч і не проявив великої радості від подарунку, передав їй подяку й пообіцяв прийти до них якось потанцювати. Пізніше всюдиносий Гідеон взнав, що цій дівчині дуже сподобався Аренд. Хоч вона не плекала жодних надій через неприпустимість подібних стосунків та суспільне ставлення до відхилень від норми, часто приходила вранці подивитись на його танці здаля.

За кілька днів після того Аренд таки виконав обіцянку й – за посередництва поважаного психолога – станцював для сім’ї цієї дівчини майже половину свого обширного репертуару. Кілліан відзначив це як позитивне зрушення, бо Аренд почувався того вечора цілком задоволеним і собою, і увагою аудиторії. Того ж вечора сталося і соціальне зрушення: ставлення до Аренда потроху почало змінюватись у кращий бік, і не тільки через його талант, а й через здатність підтримувати розмову, коли він хотів… чи міг. Незвично відкритий під час зустрічі, він захопив господарів дому своїми знаннями, шанобливим ставленням та інтересом до їхніх родинних традицій. Це вкрай утішило Кілліана, який добре знав, наскільки непривітним і навіть грубим Аренда може робити хвороба.

- Може, це тому, що він на батьківщині Едо? – припустив Гідеон після цих відвідин.

- Сумніваюсь, – похитав головою Кілліан. – Він гарно поводився з Ангеліною та її донькою, наприклад. Хоча якось він її налякав… Я декілька разів помічав, як він з одними людьми говорить спокійно, а до інших ставиться як до ворогів. Тож це, мені здається, пов’язане швидше зі ставленням Едо до людини. Або просвітленнями, – постукав він себе по скроні. – Власне, я не можу казати, що Японія тут не зіграла свою роль. Може, так, може, і ні. Dementia praecox занадто непередбачувана.

- Як би там не було, найбільшу роль зіграв ти. Не Едо, не Японія, не моря… Ти.

Кілліан скромно усміхнувся.

Аренд прочитав усю збірку віршів одного тихого вечора, і після цього книжку приватизував Гідеон. Він, коли ходив разом із закоханими до моря, зачитував уголос Кілліанові вірші, які йому особливо подобались. Час від часу, поки Кілліан не зводив погляду з Аренда, молодший брат декламував той чи інший вірш.

- Ось, послухай…

І починав читати:

“Приходить травень,

Та зозуль пісні

Уже не ті…

Як хочеться почути

Той голос, що лунав у давнину.”

- І хто це? – поцікавився хрипко Кілліан.

- Леді Ісе, – повідомив Гідеон, дивлячись на підпис. – Поетеса імператорського двору.

Кілліан подумав, що цей вірш підкреслював похмурі настрої Гідеона і тому був йому до смаку.

Флегматично поспитав:

- Знаєш, що таке Аямарі?

- Що ж?

- “Помилка” японською.

- Ти це до чого?

- До того, що основну галюцинацію Аренда звуть Едо Аямарі, – пояснив Кілліан ніби нехотя. – Цікаве, одначе, в неї ймення. Підходить. Помилка, яка змушує поводитись інакше. Не так, як хочеться Арендові. Але, знову ж таки, ця помилка йому допомагала… Так що не така вона й погана, мабуть.

Помовчавши, продовжив, хоч кожне слово йому давалося з жахливим болем:

- Я належу Арендові повністю, а він ніколи не належатиме мені цілком.

Гідеон запитально глянув на брата. Кілліан довершив думку:

- Завжди буде хвороба – його справжня власниця… І Аренд завжди буде її невільником. Не можна віддати себе комусь, якщо сам собі до цього не належав, – і закашлявся.

Коли напад пройшов, мовив:

- Я оце пробував собі уявити, який на вигляд Едо. Певно, знов мої ревнощі дали собі волю.

- Не того ґатунку суперник, щоб ревнувати, – похитав головою Гідеон. – Не думаю, що слушно ревнувати до хвороби. Ти ж сам знаєш, що Аренд хоче належати тобі. Він кохає тебе. І це вже втіха.

- Неабияка втіха.

- І як ти його собі уявив? Едо, маю на увазі.

- Типовим японцем. Думаю, він привабливий.

Окрім цих прогулянок до моря, Гідеон майже нікуди не виходив, отаборившись на другому поверсі котеджу та проводячи дні за чаюванням та читанням збірника, з ностальгією згадуючи своє шкільне захоплення Японією. Часто ці заняття переривались депресивними думками про те, що скоро він втратить старшого брата. Йому було поганого від цього усвідомлення, і він не намагався навіть це приховати. Його почуття загострились особливо після того, як Кілліан закашлявся на добрих дві хвилини, і по його підборіддю потекли темні патьоки крові. Тоді Гідеон так запанікував, що заледве почув силуваний сміх брата. Кілліан, усміхаючись попри біль, мовив: “Не тремти. Ти розбійник чи панське хлоп’я?” Виснажлива довга подорож лише погіршила його стан, але Кілліан про це не згадував. Тож Гідеон мав мовчати й собі, щоб не засмутити брата.

Якось увечері, після того, як Нобутоші пішов додому, а Аренд вийшов на ґанок подивитись на повний місяць, Гідеон, що й так весь вечір не зронив ані слова, зненацька розплакався. Кілліан з жахом кинуся до брата й обійняв його. Гідеон ткнувся Кілліанові в плече:

- Це я… мав… так померти… Ти… не заслуговуєш… не заслуговуєш ти… цього… Кілліане… Прошу, Кілліане… Як я житиму без тебе?..

Старший брат заспокійливо гладив потьмяніле волосся молодшого, який ніяк не міг перестати плакати. Взявши обличчя Гідеона в долоні, тихенько сказав:

- Ніколи не кажи так. Ти на це не заслуговуєш так само.

Тепла усмішка брата і його ніжний голос трохи заспокоїли Гідеона. Кілліан втер йому сльози і гмикнув:

- Хто б із тих, хто тебе бачить на шибениці, знав, що ти такий чутливий.

Гідеон пирхнув, втираючи залишки патьоків. Раптом Кілліан зронив:

- Пробач мені.

- За що?

- Я… Я дав тобі цей тягар, а ти погодився, хоч ми обидва знаємо, що воно тобі не треба.

- Треба. Все, що дороге тобі, дороге й мені, – просто мовив Гідеон. – Аренд хороший хлопчина. Я не відчуваю тягарів на собі.

Гідеон не брехав.

Боковим зором побачив Аренда і рвучко повернув голову. Очі Аренда, водянисті й невиразні тепер, не показували жодного здивування чи страху. Він пройшов до каміну й почав гладити Міледі. Озвався:

- То скоро твоя анотація збігатиметься з твоїм змістом.

Кілліан безбарвно підтвердив:

- Маєш рацію.

Вночі він не спав, лиш розглядаючи обличчя Аренда, ідеал краси для нього. Кожну рисочку, кожен вигин, кожен штрих Кілліан знову і знову пестив поглядом, шкодуючи лиш про те, що не може забрати Аренда з собою. Хоч в абсолютній темряві небуття Арендові буде краще, ніж на землі. Згадалися його слова: “Навіть якщо не ти уб’єш мене, я все одно піду за тобою.” Кілліан не міг убити Аренда… Але, може, Аренд сам покінчить зі своїм життям? Хай яким болючим був такий фінал, Кілліан навряд чи мав силу зупинити хлопця, якби той надумав скоїти самогубство після його смерті.

Не стримавшись, чоловік обережно доторкнувся пальцями до щоки Аренда. Узяв його руку і притисся губами до пучок. Очі хлопця широко розплющились. На обличчі заграла цілком усвідомлена усмішка. Аренд дивився прямо на Кілліана. Різнокольорові очиська блищали, водянистість щезла.

- Ти настільки красивий… – прошепотів він.

Серце Кілліана спинилось на мить.

- Справді?

- Я не хочу тебе втрачати.

Аренд примружився, коли Кілліан знову поцілував його пальці. Пригорнувся, сховавши обличчя в нього на грудях.

- Якби я помер, то світ нічого б не втратив…

- Але я б утратив цілий всесвіт.

Юнак зітхнув зворушено:

- Я кохаю тебе, Кілліане.