Куди стелиться доріжка?

Степ. Безкрайній степ. Безмежний, немов морська безодня. Чи день, чи два, чи три дні ти в дорозі – нічого не змінюється. Куди не кинеш оком – висока трава, а оком зачепитися нема за що – ні тобі кущика, ні деревця. А сонце, немов велетенська жаровня, так і пряжить людей на шкварки. І небо синє-синє, без жодної хмаринки. То хіба народитися треба в такому пеклі, щоб до нього звикнути. Ні доріг, ні стежин. І важко сказати, де тут схід, а де захід, коли сонце зависає просто над головою і немилосердне пече, аж у головах паморочиться.

Тільки за йому відомими знаками провадить валку Яків Вертихвіст. Вибирає найкорочші дороги. І як не назвати його характерником, адже звідси довіку не виберешся, якщо заблукаєш. Якими прикметами він послуговується? У кожного молодого запорожця таке запитання в думках. Як ніхто інший знав дід ці безкрайні степи, які ще молодим хлопцем запізнав, не раз мандруючи з чумаками на батьківському возі. Та не поспішає старий запорожець ділитися своїм досвідом. «Це ж вам, молодим, усе розкажи та покажи, а там і непотрібним станеш... Ні, товариство, допоки я ще чуюся в силі – доти провадитиму вас степом. А то покажи одному, покажи другому – та й на піч тебе засадять», – жартував Яків, коли надто допитливі намагалися витягнути з нього всю премудрість. Лоцман степу залишався вірним собі й провадив валку. Козаки, перевдягнуті у купців, не дуже цим переймалися – дід знав своє діло. Розімлілі од спеки, вони геть утратили пильність та перекидалися скупими словами. Тільки Сиверин Хрін, на якого пекуче сонце анітрохи не впливало, пильно стежив, аби подорожні не заснули усі нараз.

А для Павла, якого батько взяв із собою у виправу, все було вдиковинку. Запорожці піджартовували над Вернидубенком, але Данило був поруч і не дозволяв ані меду шукати в осиному гнізді, ані полоза ловити.

Вернидуб, який давно не бачив своєї родини, був надто заклопотаним спорядженням виправи, то ж із синами спілкувався мало. Не знав, чим вони живуть, що собі міркують. Картав себе за те, що поганий із нього батько. У дорозі до Криму намагався наверстати згаяне та бути поближче до старшого сина. Павлові ж така близкізбть не дуже подобалася, бо козаки підсміювалися над ним. Але часом так хотілося схилити голову на батькове плече й оповісти про всі негаразди та передчуття... Так вони й трималися на відстані один від одного, хоч і мали чим поділитися...

Лише одного разу син наважився запитати в Данила про те, що найдужче муляло вітцівську душу й щеміло в серці:

– Батьку, а ви вірите в те, що знайдемо Настю?

Данило здригнувся. Слова сина вразили його в самісіньке серце. Дивно, що ще щось могло вразити зашкарлубле серце запорожця, який стільки пережив та надивився на своєму віку. Але серце – не камінь. Це маленький жилавий згусток, який часто наважується суперечити розуму. Вибираючись у мандрівку, бідолашний батько йшов за покликом серця і не задумувався над тим, що уся виправа може закінчитися не так добре. А що буде, коли пошуки нічого не принесуть? Крим великий, невольничих ринків так багато, та й хто запевнить, що дівчина з'явиться на котромусь із них? А якщо хтось тримає її у себе вдома? А якщо її вже продали? Не хотілося перейматися такими думками, адже це те саме, що в зародку обірвати корінь віри, то ж він упевнено відповів:

– Знайдемо, сину, знайдемо і повернемо.

Одного вечора сталася подія, яка зблизила батька з сином. Павла вирядили по воду для вечері – валка зупинилася наніч неподалік од невеликого джерела, яке навіть спекотного літа дарувало людям прохолодну й чисту воду. Вернидубенко, ухопивши цеберко, вирушив ледь помітною стежкою у вибалок, а решта запорожців заходилася збирати сухе бадилля для вогнища.

Під підвішаним казаном уже палахкотіло не аби-яке багаття, а Павла все ще не було.

– Ніколи не думав, що вс тепу можна заблукати, тим більше, що вогонь здалеку видно, – під'юджував Вернидуба Яків Вертихвіст. – Треба було йому тронку на шию повішати чи шворку в кишеню покласти.

– Що ж то буде, коли нам три сосни на шляху зустрінуться, – підтримав побратима Сиверин Хрін.

Та Данилові було не до жартів, він всерйоз захвилювався. Застромивши за пояс два пістолі та почепивши шаблю, гукнув ще двох молодших козаків і зібрався йти на пошуки сина.

Але Павло сам з'явився з нічної мряки, несучи відерко води.

– Де ти вештався стільки часу? Коли смерть до мене призиватимуть – можна спокійно тебе за нею посилати, – виказав Данило своє невдоволення.

– Та черкаський чумак, батьку, мене затримав, – став виправдовуватися син. – Слово за слово, а час біжить. Та й вода з-під землі ледь дзюркотить. Допоки він напився та наповнив баклагу, заки я води набрав...

– Який чумак? – стривожився Данило. Сторожа, яку вислали на конях наперед валки, нікого не зустріла перед тим, як розбити наніч табір.

– Черкаський чумак. Їхня валка тут неподалік. Сіль до Криму везуть.

– Павле, ти на сонці нині не перегрівся? А коли у вибалок спускався – головою не вдарився?

– Ні, а що?

– Та коли ж це черкаські чумаки бусурманам сіль возили?!! Як він виглядав, отой твій чумак?

– Та як... Як і будь-який наш чоловік. Жиластий дядько в простій одежі...

– Про що ви говорили?

– Питав, хто ми й звідки, скільки нас і куди прямуємо.

– І що ти йому на це одказав?

– Що купці ми, веземо крам до Криму на продаж, що у нас шість возів, які супроводжують три десятки людей. Він поцікавився, чи маємо при собі коней і чи не важко волам у таку спеку. Я відповів, що коней маємо, а волам не дуже важко, бо крам наш делікатний...

– Усе розпатякав незнайомцеві! Хіба тебе не вчили тримати язик за зубами? Невість хто степом вештається, а ти йому, мов попу на сповіді, душу виливаєш.

– Та то свій чоловік. Казав, що вернеться до своїх зі звісткою про нас, а далі, можливо, разом поїдемо – у них три вози...

Козаки, які їздили на вивідини, ще раз запевнили, що не може бути поруч жодних чумаків – вони свою справу знають.

У таборі запала прикра мовчанка. Статечні козаки не знали, кому вірити: сторожі чи Вернидубенку.

– Як виглядав той чумак? – ще раз перепитав Ломака.

– Середнього зросту, жилистий, тільки очі в нього розбігалися в різні сторони, а ще він постійно облизував верхню губу, на якій у нього велетенський гудз.

– Кривогуб!!! – в один голос скрикнули Данило, Грицько, Сиверин і Яків. Вернидуб міцно обійняв сина:

– Чи ти хоч здогадуєшся, дурнику, з якої халепи живим вийшов?

Павло з подивом очікував пояснень від батька, але той повів раду зі статечними козаками.

– Казали ж, що той харциз знову на наших землях об'явився.

– Смерті на нього нема.

– Сам блукає, чи знову зграю розбишак дібрав під себе?

– Навряд, аби з ним було стільки людей, щоб нам клопотів завдати. Але наніч доведеться табором вози розставити та охорону виставити. Кривогуб не настільки дурний, щоб кусати все, що не зможе пережувати, а от боляче вщіпнути може.

– Коней доведеться всередину, поміж возів розмістити, щоб не вкрали одного-другого, тому трави їм вкосити треба.

– А ти, братику, в сорочці народився, – мовив до Павла Грицько Ломака після того, як перший переполох ущух. – Вдруге доля милує тебе від того, щоб невольником стати.

За вечерею, вирядивши чотирьох мандрівників на чати, Вернидубенко та декілька не набагато старших од нього молодиків дізналися, хто ж такий Кривогуб. Яків Вертихвіст та Сиверин Хрін, доповнюючи один одного, оповіли діяння підступного харциза, який не одну християнську душу занепастив.

«Яка мати його породила – сказати годі, як ніхто достаменно не знає й того, де йому пуповину зав'язали. Одні кажуть, що він родом із Поділля, другі – що його коріння десь на Дону, треті – що він литвин; чимало людей переконані, що він польський мазур... На Січі Федір Голопуз – так назвав себе той пройдисвіт перед братчиками – вигулькнув у добу Петра Суховія. Той тоді ще не був ні кошовим, ні гетьманом, а звичайним писарем, якого засліплювала будь-яка булава. Після Андрусевського миру січовиків вкрай обурило бажання Дорошенка поєднатися з турецьким султаном. До того ж, гетьман всія України своїми ігрищами був незрозумілим для запорожців і не дуже жалував братчиків, спираючись на шаблі та списи реєстрових козаків...

Запорожці, скликавши Раду, ухвалили рішення відіслати послів до кримського хана, аби той доповів султану, що Військо Запорізьке не хоче коритися гетьману, якого зневажає, і ладне присягнути такому повелителю, який поверне січовикам їхні майнові права та привілеї.

Очолив посольство Петро Суховій. Чим непоказний писарчук припав до душі хану Аділ-Гірею, сказати годі, але саме наш Петро отримав у Бахчисараї запевнення, що якщо запорожці не руйнуватимуть татарських улусів, не тривожитимуть мешканців приморських поселень і відречуться від Дорошенка, то татари й турки стануть на наш бік.

Їхав Суховій до Криму із пергаментом та сургучем, а повернувся із ханською печаткою. Десь там, у Криму, новоявлений гетьман України й підібрав Федора Голопуза, який потрапив на очі послам. Як він там опинився, теж ніхто твердо не знає. Одній подейкують, що був він там невольником, якого Суховій викупив з рабства; інші стверджують, що служив Федір котромусь із татарських мурз і що його зумисне поставили наглядати за Петрусем...

Ходять чутки, що до Криму він приблукався з Афону, звідки його вигнали за порушення обітниці.

Василь Золотаренко, полтавський сотник, який добре знає чумаків, оповідав, що до козаків Голопуз прибився як купець, якого пограбували й відпустили на всі сторони світу. Звідси, мовляв, і походить його прізвисько.

Дізнатися, хто він та звідки – не вдалося. Голопуз не пристав до жодного з куренів, а став особистим порадником Суховія. Не хотів знатися ні з голотою, ні зі старшиною, нашіптуючи Петрусеві, що робити далі. Невдовзі разом із запорізьким гетьманом вирушив вгору по Дніпру, і ми втратили його з виду...

... Коли Сірко на чолі Змієвського полку розбив військо Суховія й татарську орду під Ольховцем, багатьом запорожцям, які пішли за писарчуком, в очах розвиднілося – вони покинули Петруся й пристали до Івана.

Але гетьмана запорізького не покинув Федір – вони вдвох ще накаламутили води на Вкраїні. Чимало душ людських пішли на суд до неба після битв під Чигирином, Переволочною, Смілою.

Коли Петрусь утік до Криму, потурначився і став Ашпат-мурзою, Голопуз послідував за ним. Також зрікся християнської віри й узяв собі ім'я Курт – вовк по-нашому. О, то ще та потвора зробилася! У Криму шляхи Суховія й Голопуза розійшлися. Першого пригріли у Бахчисараї, а другий став на службу до Кадир-аги. Новий покровитель приставив Курта наглядати за невольниками. Лютішого сторожа, кажуть, до нього в Криму не було. Він не давав полоненим ні хвильки спокою, виснажував непосильною працею та ще й жорстоко карав за найменший непослух.

Іван Залізний, якого ми визволили два роки тому, відвідавши двір Кадир-аги, оповідав, що витворяв цей перекиньчик. Курт настільки прийшовся до душі мурзі, що той став залишати на слугу свій двір. А наш Федір радий старатися – догоджав не тільки своєму покровителю, але й одній із його дружин. Упіймавши коханців на перелюбі, Кадир-ага відімстив жорстоко. Наказав зв'язати невірній дружині та зрадливому слузі руки, а ще зчепити їх одне до одного рибальськими гачками, увіп'явши знаряддя лову в верхню губу. Після цього коханців скинули в море з височенної кручі. Жінка втонула, а Голопуз, позбувшись частини губи, виплив, бо таке гівно, прости Господи, не тоне.

Кадир-ага розіслав по всьому Криму гінців, обіцяючи неприємності кожному, хто прихистить перелюбця та зрадника. Невольники, яким сірко повернув свободу, рознесли вісті про Голопуза по Вкраїні. За спотворене лице Федору-Курту дали прізвисько Кривогуб, а він тим часом став лихим харцизом. То на подорожнього нападе й оббере його до нитки, то дитину викраде й продасть татарам, то у степовиків коней смикне й продасть їх десь на нашій стороні чи на Дону. Никає Диким полем, шукаючи поживи. Час від часу добере собі таких же харцизяк, щоб грабувати легше було, й промишляє на чужому горі.

То козаки, то татари, то уходники не раз на Кривогуба влаштовували облави, не один харциз у петлі повис чи на палю сів, потрапивши до рук розлючених мисливців, а Федору-Курту хоч би що. Чуття має, немов справжній сіроманець...»

– Дивно, Павле, що тебе зі своїх хижих лап випустив. Або статури твоєї злякався, або, почувши, що коней маємо, побоявся погоні. Чи просто намацував, варто нас займати, чи ні...

Ніч минула в тривожному очікуванні. Змінюючи один одного, перебрані в купців запорожці стереглися з усіх боків. Коли надійшла Данилова та Павлова черга, старший Вернидуб втовкмачував молодшому, що в цьому світі не варто бути таким довірливим і відкривати правду перед будь-ким.

Із першими променями сонця, поснідавши нашвидкоруч, валка вирушила далі.