Куди стелиться доріжка?

Данило ще не встиг обличчя з дороги умити та до свого куреня навідатися, як його знайшов Сірків джура з наказом з'явитися в канцелярію. Вернидуб цвиркнув крізь зуби – ось уже три тижні щось постійно скреготало в роті, вилаявся подумки та почвалав до отамана. Усі, хто зустрічався йому на шляху, не впізнавали у цьому чоловіку з низько схиленою головою колишнього Данила. За такий малий проміжок часу клопоти та переживання підточили його поставу. Оселедець та вуса вкрила паморозь, чоло переорали нові зморшки... «Що ж кошовому так приспічило?» – думав собі, простуючи до отаманського куреня.

А Сіркові теж не сиділося на місці. Звістка про щасливе повернення Данила не давала йому спокою. Та не личило кошовому кидати всі справи й мчати стрімголов, аби вдовільнити свою цікавість та дізнатися новини. Але таки не втерпів – дуже вже хотілося почути Івану про все з перших вуст.

Так і зустрілися вони напівдорозі. Кошовий дивився на свого давнього знайомого і не міг повірити, що людина старіється так швидко. Міг не питати, чим закінчилася виправа – відповідь була в Данилових очах. У погляді було стільки туги, приреченості, безнадії та зневіри в самому собі, що, мимоволі, Сіркові спало на думку: таким поглядом мав би дивитися на муки Христа апостол Петро, усвідомлюючи, що нічим не може допомогти.

Кошовий отаман Війська Запорізького низового Іван Сірко, лицар, полководець, політик й інтриган, якого турки та татари прозвали Шайтаном, ляхи – лисом, котрий вискакував цілим і неушкодженим із будь-яких пасток, навіть наставлених руками московитів, не знаходив слів, щоб заговорити першим до пригніченого приятеля.

Данило звів очі вгору, зустрівся поглядом із кошовим і розвів руками:

– Не суди, Іване, але я не привіз ні червінців, ні дукатів за розпроданий крам – усе віддав на викуп невольників. Ох, Іване, у чварах за булаву наші достойні мужі забули про простий люд. А скільки християнських душ через них караються у неволі, ти й гадки не маєш... Я не міг спокійно дивитися на рани, випечені гарячим залізом, на спотворені обличчя, вибрані очі, відрізані носи, вуха, язики, обрубані пальці. Здалося мені, що наших людей у неволі набагато більше, аніж залишилося в нашій руїні... Тим людям байдуже, хто залишиться гетьманом України: Дорошенко, Многогрішний, Суховій, Ханенко, Самойлович чи Сірко. Хто б не взяв до рук булаву – їм од того легше не стане. А чи хоч хтось із тих, хто змагається за гетьманство, задумався над тим, скільки наших людей потрапляє в неволю через таке поборництво? Ні, кожен із них прагнув заручитися птримкою кримського хана, закликав ординців на наші землі і заплющував очі на те, що дорогою назад татари брали в ясир наших селян та міщан. Ні, Іване, в Україні не стане стільки жінок, щоб забезпечити мужів і до шаблі, і до рала. Чимало нашого жіноцтва чужих дітей виношує та гледить... Усі гетьмани та іже з ними прикриваються іменем народу, а думають лише про власні інтереси... Іване, тим людям, що потрапили в полон, якось треба допомогти. Те, що зробив я – лишень маленька крапля в морі, адже звільнити вдалося лише немічних та кволих, таких, що вже смерті в очі зазирали. Але у мене досі в голові бринять благання та прокльони тих, які там зосталися... І ці голоси переслідуватимуть мене до гробу, бо забути таке неможливо...

– Добру, Даниле, дуже добру волю ти вчинив. Ті нестатки, які тут терпимо, ніщо в порівнянні з тими муками, які випали на долю наших братів та сестер. Скількох бранців ти викупив?

– Сімдесят три душі, але привів на Січ не всіх. Деякі, не лякаючись труднощів та небезпек, самотужки подалися до своїх домівок. І хіба можна докоряти їм за те, що хочуть сіяти зерно, а не відстоювати землю, в яку воно впаде? Четверо не витерпіли дороги додому. І ні рідна земля, ні ревіння Дніпрових порогів не додали їм сили. Але хоч померли вільними людьми. Поховали ми їх за нашим, козацьким звичаєм, через що й затрималися в дорозі.

– А дочка твоя як? Вдалося відшукати?

Данило зіщулився, мов гриб у заморозки, схилив голову і мовчав. Сірко вже й не рад був, що зачепив цю болючу струну в батьківській душі. Але з важким стогоном Вернидуб відповів:

– Ані сліду... Був на усіх великих невольничих ринках, зустрів земляків-тернівчан... Ніхто не знає, де пропало дівча. Деякі навіть не пригадують, чи була вона серед ясиру... Якби не сини, які твердо переконані, що Настю перекинули на круп коня, бо на власні очі бачили це, то втратив би найменшу надію... А так, у глибині душі, ще на щось сподіваюся... Як там мій менший? Не завдав тобі клопоту чи сорому? Ходить до школи?

– Та твій Семен не по літах розумний, хоч і до школи не ходить, – побачивши, як спохмурнів Данило, спробував ввести його у суть справи, – не ходить, бо я закрив школу...

В очах Вернидуба зблиснув неприхований подив, адже школа на Січі була завжди.

– Поки отець Онуфрій прикладається до мощей у Лаврі та вирішує справи церковні, дяк занехав усяку науку. На пси зійшов чи вовчих ягід об'ївся – достаменно сказати не можу, але став Іларіон далеким і від Бога, і від дітлахів. Злигався з кривою Вівдею, небогою шинкаря, і днює й ночує в корчмі. Ніякого пожитку з нього ні для церкви, ні для школи. А нового вчителя знайти годі. Ось тому я й розігнав малечу по куренях, а старших – на фігури, щоб бодай так розуму набували. Твій Семен поблизу Самари під опікою Прокопа Жилавого... Там спокійно, татари рідко туди потикаються... А що в світі чувати? Хану кримському як ведеться?

– Що в світі? Та нічого, він, як ти знаєш, не тільки на залізних стовпах, але й на коржах тримається...

– Ой, я й забув, що ти з дороги... А голодному, звісно, на думці калачі, а не баба на печі. Ходімо до мене, я теж іще не полуденкував.

Потамувавши голод, Данило неквапом розповідав усе, що бачив, а Сірко мотав на вус з цієї розповіді все, що стосувалося південного сусіда. Нагородивши українців найкращими родючими землями, Господь поббав для них і заздрісними та підступними сусідами. Але на те Всевишній і мух створив, щоб женці в затінку не дрімали...

– А я гадав, що вгамуються вражі діти, діставши прочухана; що дадуть коням сіна, зализуючи рани цьогорічних поразок... А вони, кажеш, далі за своє. Збираються воювати?

– Одна наша птиця, яка звила гніздечко в Криму, стала там своєю, сказала мені, що до Селім-Гірея прибув посланець від султана з таємним фірманом. Чого хоче султан од кримського хана, нашому чоловіку вивідати не вдалося, але здогадатися неважко. У всіх кримських містах рух та пожвавлення, зброярі працюють у поті чола, ханові гінці навідуються чи не до всіх беїв, а Бахчисарай став схожим на мурашник. Сам Селім-Гірей не сидить у своєму палаці, а оглядає своє добірне військо. Тут не йдеться про гурт розбишак на неосідланих кониках з мотузкою та костомахою в руках. Не на грабіж, а на війну виряджаються.

– А чутки які щодо намірів хана?

– Прийшов, мовляв, султанський фірман з наказом вирушати в Малу Азію, щоб приборкати непокірних.

– А ти що гадає з цього приводу?

– Відколи це татари стали карою для непокірних? Для таких розправ у султана є вишколений яничарський корпус. Ці головорізи без роду-племені здатні вирізати не тільки Малу Азію, Єгипет чи Крим, але й увесь Стамбул... Та й не думаю, що великий візир настільки дурний, аби забрати з Криму боєздатне військо, коли ми їм у печінках сидимо.

– Добре мислиш, друже... Затівається щось гаряче, знати б нам, куди вітер подме.

– Гість, який прибув до Бахчисарая зі Стамбула, назад не поспішає. Придивляється до всього, що хан робить. Чи став би Селім-Гірей зволікати з відповіддю, тим більше, що й так розгнівав Мухаммеда?

– Так воно так, Даниле. У правильному напрямі мислиш. Не подарували нашому сусіду достойники з Царгорода наміру московську корону приміряти. Метке в тебе око, та й птаха наша гарно співає. Чує моє серце, що добром це для нас не закінчиться. Не матимемо спокою ні восени, ні взимку. Треба остерігатися, а то щось ми дуже увірували в свою невразливість. Завтра відправлю підкріплення на фігури та сторожові застави й накажу забрати звідтам школярів.

– А мо' мине біда боком? Чого людей тривожити? І так не мали спокою цілу весну. Та й не тільки на нас має зую Селім-Гірей за те, що так із Суховієм обійшлися... З ляхами хан теж давно не обіймається, і з московитами він горшки побив. А якщо врахувати, що Мухаммед зараз злий на польського короля, то, може, під Варшаву татари підуть. Дасть Бог, нас та катавасія омине боком...

– Прив'яжи кобилу під лісом та сподівайся, що вовки з неї шкури не злуплять. Ні, Даниле, куди б і по чиєму наказу не вибрався хан, все одно нас не омине. Ти, може, й не пам'ятаєш, як Хмель татарву у союзники сватав... Був тоді хан із нами, а чого одне лиш Берестечко варте? І нам допомагав, і про себе не забував. Куди б хан не повів орду – супроти польського короля чи на царя московського, ми осторонь не залишимося... Видається мені, що султан не вдовольниться Ладижином та Уманню й захоче більше наших земель собі відгризти... Нам треба заперти татар у Криму та в пониззях Дніпра – тоді й простим хліборобам легше житиметься. Жнива на носі, а це – найголовніше. Нічого чужим коням наше збіжжя толочити.

– Затіваєш ще одну виправу під Гниле море?

– А що ще нам залишається робити? Сидіти, склавши руки і здерши пузо догори, не можна. Чи ти хочеш, щоб нові ясирники проклинали нас? Мало тобі сліз? – Сірко відчув, що перегнув палицю, але спинитися вже не міг.

Данило, затамувавши образу, й собі підвищив голос на отамана:

– Іване, мене кілька тижнів не було в Коші, але люди були вимучені весняними походами. І хоча я ще ні з ким не говорив, повернувшись назад, проте не думаю, що вже всі рани загоєні... У степу зараз нема поживи для коней, а Дніпро надто обмілів для човнів. Подумай, чи найкраща пора зараз, аби висуватися так далеко...

На цьому й попрощалися, і кожен залишився при своїй думці.