Куди стелиться доріжка?

На щастя славної трійці, у похід із Сірком з Коша вирушили далеко не всі, хто знав Павла, Устима та Панаса в лице. Знайшлися в Канівському курені люди, які підтвердили, що висліджені козацькою четою парубки – не харцизи якісь. Щоправда, жартома канівці довго не хотіли признавати старшого Данилового сина, оповідаючи Зануді, що такої запухлої мармизи зроду тут не бачили. Али кола Тома-невіруючий надумав доправити Павла на очі січового судді, таки обстали за парубком. Навіть гроші якісь вділили, аби Павло випив мирову з Остапом. Зануда повіднікувався для годиться, але від шкалика не відмовився. На тому й закінчилася пригода, яка могла би стати для молодиків не настільки смішною, якби Остап вистежив їх сам...

У Коші парубкам не дали байдикувати. Арсен підкова, якому доручили пильнувати всі підступи до Чортомлика, одразу припряг їх до несення варти. На щастя, віддав їх не під руку Зануди, який не став наздоганяти військо, долучившись до вартових, а під опіку Максима Підбийгоршка, чоловіка розважливого й незапального.

Поки з лиць молодців не посходили печаті верблянських стельмащуків, пантрувала трійця тільки ті закутки, де людей стріти годі. А перелітні птахи й дичина і так шарахалися від присутності будь-яких вершників. Коли ж мармизи Павла, Устима та Панаса набули звичної подоби, доручив їм Максим і на людні шляхи виходити.

Осіннього вечора, повертаючись до Коша після денної варти, трійця зауважила відблиски вогню з глибокої балки. Товаришам стало цікаво, хто ж це палить вогнище на такому відлюдді, і, не змовляючись, вони повернули коней у вибалок. Спішившись, прив'язали гривастих і тихенько стали прокрадатися до вогню.

Біля невеликого багаття, підкидаючи у вогонь сухі гіляки, сидів гурт обірванців, обкіпчених та замурзаних. Одягнені у що-небудь, зарослі щетиною й нестрижені незнайомці голодними очима поїдали підсвинка та курей, які смажилися на придуманому поспіхом рожні.

Павло на мигах показав товаришам, що треба розійтися, і першим показався у відблиску кволого світла:

– Агов, добродії, а хто ви такі й що робите на землях Війська Запорізького?

Незнайомці, заскочені зненацька, стривожено зірвалися на ноги. Найстарший з-поміж них, озираючись на всі боки, немов вимірюючи загрозу, відповів:

– А ти хто будеш, гостю непроханий, що мирних подорожніх людей тривожиш?

– Я – козак Війська Запорізького, несу варту на землях Коша, тож маю знати, хто тут вештається чи промишляє.

Старший подав невидимий знак, і решта обірванців стали оточувати молодого запорожця півколом.

– А ми – уходники, люди мирні й права дотримуємося. Повертаємося додому, провівши літо в Дикому полі. Вашого не займаємо, маючи своє, – кивнув на лантухи та клунки, складені обабіч вогню.

Павло, який не раз бачив уходників, котрі впольоване чи вирощене перевозили на возах і навіть на відлюдді не втратили людської подоби, вдавав, що не помічає небезпеки, яка підкрадалася до нього з усіх боків. Міцно стиснувши правицею руків'я шаблі, продовжив розмову:

– І як виправа? Вдалою була?

– Дякувати Богу, порожніми не вертаємося. Буде чим і податок сплатити, і зиму перезимувати.

– Коли так – то покажіть грамоту від полковника паланки чи міського старости і ночуйте з Богом...

Тим часом один із лантухів заворушився і, не витримавши нервової напруги, котрийсь із обірванців гримнув з пістоля. Але, на щастя для Павла, промахнувся – куля пролетіла біля щоки, торкнувшись шкіри.

Вихопивши зброю, Вернидубенко кинувся на найближчого ворога. Підоспіли й Устим із Панасом. Заскочені зі спини незнайомці не очікували такого розвитку подій і, маючи чисельну перевагу, не могли нею скористатися. Натикаючись один на одного, вони перешкоджали самі собі, тим часом як запорожці могли рубати з усього маху. У цій масакрі вправнішими виявилися молодики, уклавши на вічний спочинок сімох супротивників та обеззброївши восьмого. Самі ж обійшлися кількома подряпинами – щоденні військові вправи мали свою перевагу...

Поки Панас з Устимом в'язали останнього лиходія, Павло кинувся до лантуха, який здригався і тремтів. Із перерізаної шаблею гички велетенського мішка на молодого запорожця глянули перелякані дитячі очі, а в роті хлопчини стирчав кляп.

– Ти хто будеш? – лагідно запитав Павло, вивільнюючи дитину.

– Ти-тимко... – затинаючись, відповів хлопчик, боязко споглядаючи на незнайомих йому людей.

Збентежена трійця тільки тепер збагнула, з якою небезпекою зіткнулася і ким були повержені супротивники.

– От харцизи кляті, не дадуть жити мирним людям! – розпашівся Устим, збираючись вчинити самосуд над останнім живим розбійником.

– Чекай, зупинись – ми ж не такі, як вони! Нехай його суд судить, – зупинив товариша Панас.

Тим часом полонений понуро дивився собі під ноги. Що тут, що після суду його доля однаково вирішена...

Запорожці не стали хоронити окаянних розбійників – нехай і крукам пожива буде, а, нав'ючивши їхніх коней рештою краденого та зваливши впоперек сідла живого харциза, попрямували до Коша.

Хлопчину Павло посадив попереду себе в сідло і мовчки слухав Тимкову розповідь про те, як розбійники напали на одинокий хутір його родини, про смерть батьків і старшої сестри, про грабування майна та худоби.

У Коші знайшлися люди, які зуміли розговорити мовчазного харциза, і той оповів, як і коли пристав до зграї Кривогуба.

Січовий суддя був безжальним, засудивши харциза, який так і не виказав свого імені та прізвиська навіть під тортурами, до смертної кари. Шибеницю поставили обабіч шляху, що провадив на Січ, увігнали під ребро лиходія гострий залізний гак та так і залишили висіти доти, поки тіло не зігниє та кістки не розсипляться – на пострах іншим харцизам.

Учинок славної трійці ще більше підніс її в очах запорожців, хоча Максим Підбийгоршок казав молодикам, що то була несусвітня дурість – пертися на рожен утрьох супроти десятка: «Якби ті харцизи були запеклими горлорізами, то круки та вороння ласували б вами. Але дурням завжди щастить»... Парубки ж ці слова сприймали за прояв заздрощів і ще вище задерли носи. Панас із Устимом так високо, що й дрючком не дістанеш, а Павло, котрого після численних розповідей про те, як куля пролетіла біля його щоки, прозвали Свищивітром, трохи нижче.

Здавалося би: живи та радій, впивайся славою, якої так прагнув. А, ні – дурнувате серце брало гору над розумом, і побратими не раз сміялися з того, як витріщався на вербу чи осику, уздрівши в ній стельмащуківну Мар'яну...

Тимка, який зостався сиротою, але оминув ще гіршої невольничої долі, віддали у січову школу під опіку отця Онуфрія. З ним у школі все було не так, як з Іларіоном. По-перше, вчитель нікуди не квапився, тож навіть ті учні, які з першого разу не схоплювали всіх премудростей, встигали за всіма. По-друге, учитель обходився без «панночки», і лозина не шмагала руки, плечі та ті місця, що просиджували лави. По-третє, учням було, справді, цікаво, бо навчання отець Онуфрій поєднував із захоплюючими розповіддями. Сидячи на лавах, і молодші, і старші школярі з роззявленими ротами слухали оповіді про апостола Андрія Первозванного, який човном дістався до круч над Дніпром і, захоплений неймовірним краєвидом з вершини однієї з них, заповів, що на цьому місці постане колись великий град. І заповіт святого справдився – величний Київ виріс саме на цих кручах.

З завмиранням серця дітлахи слухали життєпис рівноапостльного князя Володимира, який був великим грішником і спочатку збудував величезне капище в честь поганського ідола, а згодом, просвітлений промінням Божої слави, охрестив Русь.

Не менш цікавими були скитання солунських братів Кирила та Мефодія, які дарували русичам і всім православним християнам ту абетку, за якою нині вчать грамоти у школах.

А поміж розповідей отець Онуфрій учив школярів читати, писати і рахувати. І все це в нього якось так легко виходило, що, уздрівши колишнього вчителя, який, похитуючись та заточуючись, брів од шинку, вони показували йому дулі, а дехто з молодших і ту частину тіла, що нижче спини примостилася.

Іларіон поривався наздогнати бешкетників і, якщо й не прикластися до їхніх сідниць здоровенною лапою, то, принаймні, вилаяти смачно. Але отець Онуфрій легенько відводив його набік та тихенько, щоб учні не чули, бештав. Іларіон втрачав свій запал і йшов спати у дровітню, пообіцявши панотцеві, що сьогодні – останній раз.

А поза наукою у школярів було вдосталь часу, щоб пограти у квача, довгої лози, перетягування линви; стрибали в мішках і йшли лава на лаву...

А ще, як і раніше, до учнів приходили запорожці, аби показати таке уміння, від якого перехоплювало подих. Учили йти по сліду й приховувати свій, влаштовувати сховки і знаходити поживу... А якось до малих шибеників прийшов і старий характерник Гаврило та показав, як кров заговорювати та зі звіром розмовляти. І був здивований, коли Семену найкраще з-поміж інших вдалося відтворити цю науку. Дід побрів до свого куреня, а молодший Вернидубенко навіть не підозрював, що старий визнав його якщо й не за рівного собі, то, принаймні, за такого, який міг би зрівнятися.

Довкола Семена згуртувалося декілька однолітків, бажаючи навчитися стріляти з лука так само влучно, як і він. І тут Вернидубенко зрозумів, наскільки терплячим та виваженим був його дід Петро, передаючи своє уміння. Але взявся за гуж – не кажи, що недуж...

Осінніми вечорами, які заганяли дітлахів з двору у тісну оселю, до вечері й опісля неї старші школярі оповідали ровесникам та молодшим про своє життя на фігурах. І тут не було рівних Карпові, який на сторожовій вежі поблизу Кінських вод двічі першим визорив татарські чамбули, які скрадалися степом, і підпалив просмолені бочки. Молодші школярі дивилися на отамана старших, як на небожителя...

Такі оповіді страшенно дратували Марка Житняка, який теж був там, де зажив слави Карпо, але нічим не доклався до оповіщення про небезпеку. Першого разу він марудився із животом, об'ївшись меду, який знайшов у старому дуплі й нікому про це не сказав і з ніким не поділився. Але другий випадок бісив полковникового сина набагато більше – тоді була його черга пильнувати степ. Але дощ накрапав ще з глухої ночі, і Маркові так не хотілося вилазити з теплого кубла та дертися у вогке гніздо й нидіти там, укрившись старою рядниною. Зіславшись на те, що в нього розболівся зуб й приклавши до ясен скибку старого сала, Житняк додивлявся сни, а Карпо не дрімав...

Не все для Марка добре складалося й після повернення до Коша. В отця Онуфрія не було улюбленців – він, взагалі, нікого не виділяв з-поміж учнів, і це ще дужче озлоблювало Житняка, який у всьому хотів бути першим...