Куди стелиться доріжка?

Людолови, попри шалений опір тернівчан, прорвалися в село. Битва перетекла на майдан і на вулиці. Звідусіль чувся лемент, плач, молитви, стогін і скрегіт зубів та металу. Немов навіжений літав на коні поміж хат Максим Гусак, рубав нападників з обох рук. Спину батькові прикривав син, а решта тернівчан не встигали за своїм отаманом. Люди, які звикли сіяти хліб, зрошуючи зерно рясним потом, оторопіло споглядали на калюжі крові й зводили очі до неба. Ще хтось покірно давав себе в'язати, зрозумівши безглуздість спротиву. Життя – завжди життя, і хочеться його зберегти, навіть коли решту днів доведеться прожити в неволі. Інші, навпаки, захлиналися від люті, з голими руками кидаючись на ворогів. Краще накласти головою на своїй землі, аніж піти на харч рибам. Неволя гірша, аніж смерть...

Ось перед Максимом вихопився татарин, вишкіривши криві жовті зуби. Його запалені очі заливали сльози, чи й він сп'янів од крові? Замахнувся шаблею на козака, але то були останні рухи в його житті. Як коршун на обрану пташину зі зграї, як скалічений ведмідь на свого кривдника, налетів Гусак на степовика. Криваве м'ясиво, а не вершника, поніс далі маленький коник.

– Хто наступний?!! – заревів на все горло отаман і кинувся допомагати сину, який запутався поміж чотирьох кримчаків. Трохим завзято орудував шаблею, але йому не вистачало досвіду. Вишколений на гарбузах та вербовій лозі, він вагався з першого удару зносити голови живим людям. Непотрібна трата сил виснажувала парубка. Проте, зауваживши, що батько пробивається до нього, енергійніше замахав шаблею.

Максим відправив на той світ найближчого супротивника, іншого зарубав Трохим.

– Тримайся, хлопче! – отаман кинувся на наступного ворога і краєм ока спостеріг, що його син поволі зсувається з коня. З усіх сил кинувся до парубка, але наштовхнувся на ординця, котрий постав поміж ним та сином, немов гриб з-під землі. Не було часу перекидати шаблю з однієї руки в іншу, Гусак вихопив з-за пояса ніж і по держак встромив його в груди людолова.

– Брешеш, нас не візь...меш, – відчув, як щось холодне, пекуче та гостре вп'ялося в плече навпроти серця. Голова стала важкою й не слухалася в'язів, ледь-ледь повернув її набік – і побачив стрілу, що влучила під ліву лопатку та замурзаного чоловічка, який виймав із сагайдака ще одну стрілу. Максим ще встиг побачити сина, який, лежачи на землі, відбивався од двох татарчуків, перевів погляд на палаючі стріхи, а у вуха врізався пронизливий жіночий крик. «Це кінець», – тільки й встиг подумати, як інший степовик проломив йому череп кінською костомахою.

Брати пробралися в село лишень тоді, коли бій уже затихав, а лемент посилювався. В'юнкі людолови приступили до приємного й звичного для них заняття – гарбунку спустошених дворів та в'язання ясиру. Вернидубенки бачили, як загинули Максим Гусак та його син, як степовики добивали поранених і як ласо оглядали тіла живих... Горіли хати, переможці ділили здобич і зганяли в одну купу людей та худобу.

­– Швидше додому! – кричав Павло, – може, наші ще живі.

Семен випередив брата і, дивлячись тільки підного, не біг, а летів до рідної оселі.

– Стій! – гукав до нього Павло, але молодший не слухав. Заледве наздогнав брата й вхопив за плече.

– Чого тобі?

– Ти хоч поглянь, куди поспішаєш!..

Хата палала червоним полум'ям. Сизі клуби диму заховали верхівки тополь та спускалися до землі, хапаючи за горло. З вікна відстрілювався Петро, а на подвір'ї метушився десяток кримчаків. Хлопці бачили, як якийсь знатний татарин звалював на сідло Настуню. Лиходія намагалася відштовхнути Ганна, але її хапав за руки інший степовик. Мати вчепилася зубами в руку ворога – протяжний зойк пересилив тріскотіння вогню, і татарин ударив жінку ножем у груди.

– Уб'ю, – прохрипів Семен, видираючись із братових рук.

Павло з останніх сил стримував молодшого брата:

– Куди, дурню! Поглянь, скільки їх там. Зараз ми нічим не допоможемо...

– Впусти, відпусти мене... Дідусь горить... Матінка гине, – плакав молодший.

У старшого також котилися сльози з очей, але здоровий глузд підказував затулити Семенові рот і нікуди його не відпускати.

Петро ще раз вистрілив у вікно, але то була остання куля. Ось-ось мала обвалитися стеля. Старий вхопив сокиру й пошкандибав із палаючої хати. Нападники не очікували від старого такої приті, і один із них поплатився за це життям. З іншим дід зчепився в міцних обіймах, поваливши ворога на землю. Татарин був молодшим та дужчим, тому легко підім'яв Петра під себе й зімкнув руки на горлі старого.

– Ні! – вигукнув Семен так голосно, що його почув убивця. Татарин підвів очі вгору, де в кущах терну сховалися Вернидубенки, і щось гукнув своїм товаришам. В одну мить татари згуртувалися й кинулися по нову здобич.

– Тікаймо! – повернув до тями молодшого старший брат.

– Куди?

– До коней.

Вернидубенки зникли в густій тернині. Переслідувачі намагалися не відставати, але збивалися зі шляху там, де брати були, мов риби у воді. З люті татари вхопилися за луки й випустили вслід утікачам декілька стріл. Семен несподівано присів і зойкнув.

– Що сталося? – занепокоївся Павло.

– Поцілив, клятий вражина... Тікай далі сам.

Старший із братів схилився над молодшим. В очах Семена було прохання допомогти, але не хтоів казати цього вголос. Лице хлопця скривилося в гримасі болю. Стріла влучила у плече й погойдувалася, немов крило.

– Потерпи, братику, зараз позбудемося цього дарунка.

– Залиш мене, тікай, поки не пізно.

Павло не слухав, а швидко оглянув рану. На щастя, нічого лихого не трапилося. Вістря неглибоко пропороло шкіру і вперлося в кістку, тож вдалося швидко позбутися стріли. Розірвавши сорочку, старший Вернидубенко заходився біля молодшого. Знав, що головне – зупинити кров, а далі буде видно.

У тернах чулося важке дихання переслідувачів. От-от вони мали б вигулькнути поряд... Павло, перев'язавши братові плече, побачив чималенький камінь, який давно лежав на пагорбі й поріс густим мохом, і пожбурив його у тернину якомога далі. Ламаючи гілля, брила покотилася додолу, і це збило переслідувачів зі сліду. Татари кинулися на звук, і тупіт ніг став віддалятися.

Проте один із степовиків, що мчав поперду інших, не встиг повернути в інший бік і вибіг просто на Вернидубенків. Бажання захопити в полон двох молодих гяурів, один із яких був ще й пораненим, притупило в ньому відчуття небезпеки. Кримчак не став кликати приятелів на допомогу, а надумав самотужки справитися з хлопчаками. Угледівши, що в плечі одного з них кривава рана, степовик лиш утвердився в своєму намірі.

Павло вихопив шаблю й подався уперед, заступивши брата. Татарин самовпевнено прийняв виклик. Щойно він розправився із старим гяуром, а з молодим буде ще простіше...

Жодна жилка не затремтіла на обличчі старшого з Вернидубенків, смерть діда взивала до помсти, але він не кинувся стрімголов на ворога, чого той сподівався, а зважено зайняв оборону. Татарин був трохи старшим за Павла, дещо побачив уже на своєму віку, і цей бій за життя був для нього далеко не першим. Не вагаючись, степовик одразу пішов у наступ.

Вернидубенко вправно відвів спрямоване в нього вістря шаблі і наніс удар у відповідь. За мить супротивники уже гарцювали один навроти іншого.

З боку цей поєдинок виглядав рівним, що страшенно дратувало бусурманина. Відчувши, що такого супротивника полонити буде не так просто, як здавалося, татарин вирішив покінчити з ним тут же й негайно. Відбивши випад, степовик замахнувся й наніс страшний за своєю силою удар. Семен зойкнув з переляку – захиститися у брата не було змоги. Але Павло зіщулився й... присів. Чи то з переляку, чи заздалегідь так придумав. Шабля просвистіла над головою в юнака, розтинаючи повітря, а її власник відчув близький подих смерті. Він ще хотів якось врятувати життя, але бачив тільки вістря, яке невблаганно наближалося до його живота. Короткий зойк – і темна кров знайшла для себе нове русло. З кожним ударом серця вона нуртувала все слабше й слабше, а далі пішла з рота кривавою піною. Ординець повалився на землю, немов солом'яний сніп, і виряченими скляними очима дивився на братів, так і не зрозуміши, як так сталося.

Семен не міг відвести погляду від поверженого ворога, а Павло намагався не дивитися на закривавленого степовика. З розповідей старших людей знав, що душа татарина, який став першою жертвою його рук, приходитиме до нього в снах до кінця життя. Не хотів, щоб з'являлася вона в такому спотвореному тілі, нехай залишається у пам'яті його ворог таким, яким був за життя: високим і страшним, з блиском в очах та надмірною самовпевненістю.

Тільки-но брати встигли перевести подих, як щось загупало, затріщало в кущах – до них ще хтось наближався. Павло міцніше стиснув руків'я шаблі й приготувався зустріти ще одного ворога. Проте степовик, який вигулькнув із густої тернини, не мав наміру завдавати Вернидубенкам кривди. Опустивши додолу ківнську костомаху, він приязно посміхнувся. Тай взагалі, у передранковому світлі цей незнайомець був мало схожим на татарина. Засмагле лице хоч і видавало в ньому мешканця півдня, але було надто блідим. Та й русяве волосся й блакитні очі, які братам вдалося розгледіти, не дуже в'язалися зі справжнім татарином.

­– Цс...! Я вас не видам і не скривджу, – шепнув і зник у терні.

Брати переглянулися, але нічого не могли второпати.

За мить дзвінкий голос скрикнув щось незрозумілою мовою, і натовп переслудувачів помчав кудись далі...

Вернидубенки вибиралися із зруйнованого села. Шлях освічували заграви, від вогню було видно, немов посерд дня, але жоден з братів не був тому радий. Семен знав ще одну дірку в частоколі, крізь яку можна було вибратись. Павло уже й не дивувався, що Тернівка піддалася так швидко – вболіваючи за свій власний добробут, її мешканці неохоче відгукувалися на справи громадські. За це й поплатилися.

Коні поскубували траву на тому ж місці, де їх і залишили, але брати трохи припізнилися – до гривастих уже придивлявся якийсь миршавий татарин. Брудний і обдертий, він заглядав тваринам у морди і весело прицмокував язиком. Здобич йому сподобалася.

– Він мій! – засичав Семен і вихопився від брата, забувши про рану на плечі. Павло намагався наздогнати зірвиголову, але вчасно схаменувся, що своїми діями тільки наробить зайвого галасу. Та й чи можна стримати вітер? Мов навіжений хлопчина вискочив ворогу на спину. Однією рукою вхопив за чоло, а іншою перерізав кримчаку горло ножем, про існування якого старший із Вернидубенків навіть не здогадувався. Кров булькнула з гортанки просто на руки молодшого з братів. Степовик, навіть не зойкнувши, повалився на землю, а його вбивця разом із ним.

Від липкої та гарячої крові Семена вирвало. Здавалося, уся середина проштовхнеться назовні. Він ще довго натужно харкав, пригадуючи останні рухи своєї жертви.

– Як ти? – схилився над братом Павло.

Погано усвідомлюючи, про що його запитують, Семен відсапнув і дав волю сльозам:

– Дід-...дід-...усь мене цього навчив, – пригадавши, що спіткало родичів, ще сильніше зацокотів зубами.

Павло не став заспокоювати молодшого брата. Нехай виплачеться, можливо, тоді йому стане легше. Але час квапив, не можна було залишатися в такому пеклі.

– Куди поїдемо? – озвався старший брат через добру хвилю.

Семен обтер обличчя рукавом розірваної й заплямованої своєю й чужою кров'ю сорочки, шморгнув носом і рішуче відповів:

– За Настею!

– Ти... ти що?! Та їх же там ціла хмара, а нас тільки двоє.

– Це нічого, що нас мало. На нас ніхто не очікуватиме, налетимо зненацька і...

– Накладемо головами, або станемо такими ж бранцями, як сестра. Ні, Семене, ні на кого нападати ми не будемо. Поїдемо на січ, до батька. Він щось придумає.

– Батько? Хто зна, чи живий він. Он скільки часу звісток од нього не було.

– Усе одно, там козаки... А вони, сам знаєш, яка сила. Перетрясуть увесь Крим за милу душу...

– Справді, так краще буде, – погодився Семен.

Минувши останні тернівські поля, брати подалися шукати запорожців. Ще ніколи жоден із Вернидубенків надовго не покидав Тернівки, тож дорога для них була незнайомою й небезпечною. До того ж, окрім двох шабель та ножів, не мали більш ніякої зброї для захисту. Але в саквах при сідлі Павлового коня були кресало, губка та пучок солі.

– Семене, а по-християнськи ми чинимо, чи ні?

Молодший брат здивовано поглянув на старшого, роздумуючи, що ж той має наувазі.

– Хто поховає нашу матір та дідуся? Може, краще перечекати, поки орда відійде, та похоронити їх?

– А про Настуню ти забув? Мертвим уже нічим не допоможеш, а щоб урятувати живих, часу гаяти не можна!

Не те, щоб Семена не зачепила за живе згадка про убієнних рідних, але за живу сестру він вболівав ще дужче. Людина спокійно ставиться до смерті батьків, навіть якщо вони передчасно покинули цей світ. Поплаче, потужить та й сприйме це як неминучість, яка рано, чи пізно, все одно мала статися. Значно важче переносити втрату братів чи сестер, а батьки з розуму сходять від утрати дітей. Як по-різному сприймають люди смерть...

Подолавши чималу відстань від рідних околиць, Вернидубенки надумали зупинитися. Хоч кожна згаяна хвилина була супроти них, але жоден із братів не знав дороги за пороги. Рухатися далі вирішили лиш тоді, коли добре розвидниться і на небокраї з'явиться сонце. Коней не розсідлували, впустивши їх пастися на зарошені трави, самі ж примостилися під крислатим деревом поблизу якогось яру.

– Павле, а куди повезуть нашу Настуню?

– Не знаю, братику, у Крим, мабуть...

– А їй нвчого не загрожує?

– Хто його зна... Кажуть, що ординці бережливо ставляться до захопленого ясиру, аби виручити за полонених якомога більше грошей... Ти краще подрімай, спробуй забути все, що сталося, а як тільки настане день – рушимо далі. Дорога нам незнайома, заблукати можна, якщо не будемо притомні.

Молодшому з братів не хотілося спати, але втома й рана здолали його. Сон був коротким і тривожним. До нього увісні приходили дідусь та мати; кудись бігла Настуня, а її наздоганяли чорні ворони... Підкрадався татарин, якому Семен укоротив віку. З розчепіреними пальцями простягав руки до хлопця, а з горла у нього вилітали криваві метелики. Хлопчина борсався, кричав, звав на допомогу, прокидався й знову поринав у тривожне забуття.

Поряд із молодшим братом був старший, котрий не зміг заплющити очей і мовчки споглядав, як мучиться Семен. Тепер уся відповідальність за своє і братове майбутнє лагяла на плечі Павла.

Коли молодший Вернидубенко прокинувся, червоне кружало сонця викотилося на край неба. То ж можна було вирушити в подальшу дорогу. Коні відпочили й підкріпилися, нетерпляче били копитами й трясли гривами, відганяючи надокучливих гедзів та мух. Допоки Семен спав, старший брат устиг зводити гривастих на водопій й підтягнути попруги на сідлах.

Шляху на Січ брати не знали, тому вирішили триматися Дніпра. Сподівалися, що річка приведе їх, куди треба. Отож їхню дорогу з одного боку обрамлювало плесо води та плавні, а з іншого, ген аж до обрію, простягався неозорий степ із тким буйним різнотрав'ям, що серед нього й заблукати можна, немов у лісі. Серед високої трави, яка ховала вершників із головою та була настільки густою, що потрапити в одне й те ж місце було неможливо, спокійно почувалися хіба споконвічні мешканці цих обширів: ховрахи, миші, гадюки, вужі, вепри, дикі коні та птахи. Життя тут ішло за неписаними законами, але у певному порядку: менший тікав од більшого, молодий поступався старшому до пори, до часу; в повазі були сила й спритність, краса та велич.

Табун маленьких степових коней промчав поряд із вершниками, ледь-ледь не зачепивши їх. Осідлані жеребці, присоромлені своїми родичами, кинулися навздогін, але куди там козі до плуга! Дикуни значно переважали приручених скакунів у швидкості.

– Які гарні! – вигукнув Семен, – давай упіймаємо пару, тоді ніхто нас не наздожене...

– Марна затія. Ми їх не наздоженемо – це раз, не впіймаємо, бо не маємо ні аркана, ні пута – два, а, по-третє, не живуть дикі коні в неволі. Не можуть проміняти незагнуздану волю на овес та сіно у стійлі.

– А ти звідки про це знаєш?

– Дідусь розповідав...

Запала мовчанка. Згадка про діда знову роз'ятрила ще незашкарлублі серця. Семен журився цією втратою, Павло ж подумки картав себе за те, що залишив тіла рідних на поживу крукам. Низько опустивши голови, брати продовжили свою мандрівку, дивлячись коням під ноги. Уже не втішали їх краєвиди, довколишній світ став сірим і одноманітним. А тут ще голод нагадав про себе: засмоктало під ложечкою, і заворушилися жорна у животі. Та не було що кинути на них – з учорашнього вечора нічого не їли. Але степ у цю пору міг і сховати, й прогодувати. На шляху у Вернидубенків трапилася велика галявина перестиглих суниць, а трохи згодом Павлові вдалося упіймати велику дрохву, що заплуталася в траві. Поки старший брат патрав птицю, молодший назбирав сухого бадилля. Вогнище розпалили не надто велике, щоб не привернути до себе уваги... Запили пізній сніданок водою з річки, трішки перепочили в затінку й рушили далі. Правду казав дід Петро: дівка не без щастя, козак не без долі. Цікавило Семена й Павла тепер лиш одне: куди стелиться їм доріжка і як довго триватиме ця мандрівка?