Куди стелиться доріжка?

Данило Вернидуб не бачив, як його сини здобували визнання у січових братчиків. Він ще так і не оговтався від тієї звістки, яка важким тягарем упала на плечі. Розмова з кошовим не розрадила його, але був вдячним Сірку за пораду. Подумки Данило розглядав усі тонкощі майбутньої виправи, тому й не зауважив велеченького натовпу поблизу Канівського куреня. Коли ж порівнявся з січовиками, то посоромився запитати, що тут відбувається.

Грицько Ломака першим зуважив побратима, який так змінився за одну лиш ніч:

– Ну, що чувати, Даниле? Поведе Сірко братчиків на Крим?

– Колись, може, й поведе. Але моїй біді то не зарадить. Крим надто великий, щоб відбити дочку нахрапом. Та й торговці невольниками поховаються, почувши про похід... Ні, Грицю, силою тут нічого не втнеш, а людей погубити можна...

– То що, сидітимеш, склавши руки, і тільки молитимешся до Господа?

– Не сидітиму. Треба обмізкувати одну пораду, яку кошовий підкинув.

– Яку, Даниле? – долучився до розмови спітнілий Хрін.

– Сірко порадив сісти на вози та вирядитися купцями. Так зможемо кочувати з міста до міста, не викликаючи підозр. По гарячих слідах, може, що й знайдемо.

– Кошовий добре порадив – так буде можливість на всіх невольничих ринках у великих містах побувати, – похвалив Сірка Яків.

– Надумав і я прислухатися до цієї поради, тож маю надію, що й ви мені станете в пригоді.

– Про що мова, Даниле, я завжди з тобою. Чи ми дарма натільними хрестами обмінювалися? Хоч на край світу доведеться піти – дочку твою знайдемо, – вигукнув Грицько.

– Не думай, Даниле, що я в Коші залишуся, коли ти світами вештатимешся. Це було би не по-людськи з мого боку після того, як ти мені життя врятував, – поклав свою ведмежу лапу на плече бідолашного батька Вертихвіст.

– Куди Яків – туди й я, бо ми – нерозлийвода, правда, Яцьку? – ще раз хотів почути Хрін те, що ніхто під сумнів не ставив.

– Звісно, Сиверине, куди нам без тебе.

– Ми також з вами, – підтримали затію декілька статечних запорожців, приятелів Вернидуба.

– А без молодих дасте собі раду з возами? – зважився втрутитися в розмову старших один із учорашніх джур. Але Вертихвіст так зиркнув на допитливого молодика, що того немов вітром здуло.

Данило дякував усім, хто зголошувався їхати з ним, але перепрошував, що не може посадити на вози увесь Канівський курінь. При цьому Вернидуб немов не зауважував своїх синів, які трималися трохи осторонь від решти запорожців. Невже про них забули?

– А нас, батьку, з собою не берете? – наважився запитати старший.

– Тебе, Павле, візьму, може впізнаєш когось із молодих тернівчан, коли по невольничих ринках ходитимемо. А з Семена який купець? Тут, у Коші залишиться.

– Чому?! Я ж уже не дитина... Я...

– Іди в гостину та візьми дитину. Нікуди ти не поїдеш. Попрошу когось, щоб за тобою приглянув.

Молодший надув вуста, сподіваючись, що хтось із батькових приятелів замовить за нього слово, але, схоже, в справи сімейні ніхто не хотів встрягати.

– Але ж батьку... – Семен пробував переконати вітця змінити рішення.

– Ти ще тут, упертюху? Сказано – ні. Навіть не проси. Як я сказав – так воно й буде. У мене слово – кремінь.

Тим часом гурт козаків, яких Данило відібрав для подорожі, став радитися, чим же завантажити вози, щоб не викликати підозр

– Та хто того не знає, що татарам сідла потрібні – такий крам вони розметуть, немов дітлахи медяники.

– І сукно наше в них завжди в ціні, – діди стали перераховувати все, що матиме зацікавлення у покупців.

– А чому б шабель на продаж не взяти? – пробував встромити носа в розмову старших один із молодих козаків.

– Дурню, – вдарив його по лобі Вертихвіст, – хто ж ворогам зброю продає? Хочеш, щоб тією шаблею тобі потім голову відрубали?

– Чекайте, чекайте, добродії, ще щука в річці, а ми вже сметану шукаємо. Підготуймо спочатку вози, а там уже буде видно, що на них покласти, – припинив суперечку Грицько, який трохи знався на чумацькій справі. На тому й порішили.

Тільки Семен, немов побитий собака, що підібгав під себе хвоста, сподівався, що батько передумає. Але Данило твердо стояв на своєму.

Через два дні валка могла вирушати в дорогу. Шість возів із трьома десятками запорожців, які завбачливо попідстригали довгі чуби, виряджалися в неблизьку дорогу. Купці ретельно оглядали крам та спорядження, аби чогось не забути.

Семен і так, і сяк мусолив батькові очі, нагадуючи про себе, але Данило був невблаганним. За хлопця просили і Яків, і Сиверин, і старший брат, але старший Вернидуб не зважав на ці прохання. Павлові ж, коли той вкотре став прохати батька взяти в дорогу ще один рот, пояснюючи, що не хоче розлучатися з братом, батько відповів:

– Можеш залишитися з ним у Коші, якщо розлука так тебе бентежить.

Хоч як любив Павло молодшого брата, але бажання побачити далекі краї переважило всі інші почуття.

Перед від'їздом Вернидуб знайшов вільну хвилю, аби переговорити з Сірком. Без участі кошового він нікуди б не вибрався. Левова частка спорядження була зібрана завдяки отаману, до того ж, він перекупив крам у проїзжих купців, переклавши його на козацькі вози.

– Таки їдеш, Даниле?

– А що робити, коли взявся за гуж. Підбив людей, то ж мушу обіцянки виконувати. А раптом моя Настуня під щасливою зорею народилася, і вдасться повернути її на рідну землю. Грошей на викуп трохи припас. А як задорого зацінять – то відіб'ю її, а не залишу бусурманам.

Сірко взяв зі столу капшук і поклав перед данилом:

– Ось, візьми, не затяжить у дорозі. Гроші найкраще розв'язують язики.

– Та що ти, Іване, не треба. Вистачить тих грошей, що маю. Ти й так допоміг мені добряче, повік не забуду.

– Пусте, живі будемо – якось поквитаємося. Бери, бери, красуні наші дорого коштують.

– Не можу прийняти, Іване, січ і так рахує кожен гріш... Пороху та куль не вистачає.

– Не переймайся, це не зі скарбниці гроші, а мої. Жінка дає собі раду в мерефі – збіжжя торік вродило... Розпоряджайся ними, як вважатимез за потрібне. Ти ж козак, а не купець. Їдеш поміж наших ворогів, роздивися добре, які мухи їх кусають, а не помастиш – не поїдеш... Коли ж дочки не знайдеш, то викупи за ці гроші інші християнські душі з неволі... Візьми.

– Спасибі, Іване, навіть не знаю, чи зможу колись відробити твою ласку.

– Та перестань. Хіба ми чужі люди? Турок чи москаль стане нам допомагати, коли одне одного не підтримаємо в біді?

– Я тебе ось що ще попрошу: свого меншого сина залишаю тут, усяке трапляється в дорозі, а так на душі спокійніше буде. Так от: віддай його у школу, а то ще витворить казна-що. Розумію, що тобі не до того, але мені він не позволить себе до школи загнати, а тебе не посміє ослухатися.

– Добре, Даниле, зарубаю це на носі... Нехай щастить тобі в дорозі, хай Бог провадить, він милосердний, допоможе відшукати дочку.

– Дай Бог, щоб усе було так, як ми того хочемо... Прощавай, Іване, маю надію, що не востаннє бачимося.

– Що ти все заладив, мов дяк за упокій душі? Живі будемо – не помремо. Бувай здоровий.

Валка вирушила з січі. На возах везли сідла, сукно й доброї роботи чоботи, які мали збут у південного сусіда. Данило зажурено дивився на шлях. У його серці щось ніяк не хотіла жевріти надія на те, що виправа закінчиться успішно, але дав собі слово докласти всіх зусиль, щоб знайти дочку.

– Чого зажурився, козаче? Нехай ворог з горя плаче. Знайдемо твою дочку, що там того Криму. Від Якова Вертихвоста ще ніхто не сховався, правда, Сиверине?

– Правда, Якове...

Семена ж тим часом пильнували канівці. Данило наказав молодим козакам ока з нього не спускати, щоб не кинувся навздогін. Передчував батько, що син шпаками годований і може втнути таку штуку. Молодший Вернидубенко й справді мав такий намір, але як втекти, коли тебе тримають у курені й навіть по нужді не хочуть відпустити...