Куди стелиться доріжка?

Данила Вернидуба на Січі знали в обличчя якщо й не всі запорожці, то про його заслуги перед Кошем чули всі без винятку. Батько Павла, Семена й Насті не раз проявив себе сміливістю та розважливістю, навіть у найскрутніші миті життя не втрачав здорового глузду. Користався у братчиків повагою та визнанням, бо вмів і розумне слово до ладу сказати, й промовчати, коли того вимагали обставини. Данила поважали курінні отамани та сам кошовий, бо запросто міг би опинитися на їхньому місці, якби дуже того захотів.

Однак Вернидуб волів відповідати лише за свої слова та вчинки, тому й тримався осторонь старшини. Добрих два десятки років він провів серед запорожців, якщо не враховувати короткочасних відвідин рідної йому Тернівки.

Змінювалися кошові, курінні та наказні отамани, відходили та прибували нові козаки, але тільки Данилові (так виглядало збоку) не можна було покинути Коша. Тримався Канівського куреня, як грішний душі. Роботи мав стільки, що не міг родину надовго провідати, передаючи додому звістки, що живий-здоровий. Гадав відвідати рідну оселю надовше, та ніяк не виходило. Вболівав за Кіш, найбільше в ту пору, коли цар московський нагострив зуб на Івана сірка, спровадивши славного кошового та полковника на каторгу. Данило та кількадесят старих козаків робили все можливе й неможливе для того, аби не занепала запорізька вольниця. А вона багатьом більмом в оці стояла: московському царю, польському королю, турецькому султану, кримському хану, своїм гетьманам – Дорошенку та Самойловичу. А сіромі що треба? Горло закропити та пузо до сита набити, і байдуже, супроти кого воювати.

Але за Сірка навіть його недруги заступилися, коли на порубіжжі татари заворушилися. І запорожцям це не дуже подобалося. Навіть у далекій Москві зачухали потилиці, відчувши небезпеку, що заклекотіла за Дніпровими порогами й обіцяла вийти з берегів та знести все на своєму шляху. Щоб приструнчити запорожців та вгамувати їхній гнів, довелося цареві назад Сірка на Вкраїну повертати, щоб угамував своїх діток бешкетних. От і для Данила роботи побільшало – Сіркові конче необхідно було на когось обпертися, а Вернидуба він знав віддавна.

Але усьому настає кінець, якщо лиш воно колись мало початок. Цього літа Данило мав твердий намір повернутися до Тернівки надовше. Земляки переказували, що його батько піднепав здоров'ям, а дружина не дає собі ради з синами... Одного дня відчув, що хоче відкласти шаблю й взяти до рук косу та заступ. Оповідав побратимам, що має намір залишитися вдома надовше, обжитися в рідному землі, а там – як Бог дасть: може й повернутися на вольницю, а ні – то синів замість себе вирядити. Козак настільки засумував за родиною, що говорив про це заледве не кожному, з ким встрявав у розмову.

Не міг не знати про такі розмови й наміри давнього приятеля й кошовий отаман. Але закортіло Сіркові почути все з перших вуст. Вірним помічником був йому Данило в сутичках з сіромою, яку не хотів допустити до влади в Коші. Відкинувши всі нагальні справи, отаман розшукав Вернидуба, щоб усе з'ясувати.

– Чув я, Даниле, збираєшся на піч залягти. Невже тобі так кістки ломить, що аж до жінки мусиш їхати, аби їх вигріти? І якщо вона тебе не поб'є, як горшки на ярмарку за те, що валандався невідомо де стільки часу, то повернутися на вольницю хочеш роки через три... Правда це, чи люди наговорюють?

– А ти, батьку, гострі вуха маєш. Годі приховати від тебе бодай щось. Та й правда така, немов шило – завжди вилізе. Справді, маю на гадці дітей і дружину відвідати, батька побачити... Хіба не гріх – на десять літ од них одректися, з'являючись вряди-годи зимовим сонцем?

– А не краще перевезти родину в якийсь із паланкових зимівників? Тоді бачив би своїх родичів заледве не кожної неділі. Земель у Коша достатньо.

– Е, ні, батьку-отамане, такої землі, як у нас, ніде не знайдеш. Хоч увесь світ обійти, хоч свічку запали – не відшукаєш. На місці нашої Тернівки сам Бог спочивав, коли закінчив світ творити. Ні, Іване, своєї землі я на ніяку іншу не проміняю. І не вмовляй мене, батьку...

– Та перестань ти з оцим батьком, при живому ще вітцеві! Скільки літ знаємося? Щоб під Дюнкерк тебе узяти – ти ще замалий був, а у Крим же не раз ходили. Хіба мало каші разом з'їли, пудом солі присмачивши?

– Так ти ж, Іване, отаман...

– Отакої, і ти туди ж! Хіба я напрошувався, щоб мене кошовим стільки разів обирали? Та з таким же успіхом і ти на моєму місці міг би бути. І так скільки невдоволених кричить, що мене цар над Кошем поставив і що я під його дудку танцюю. Ніхто не знає, Даниле, що мандрівки до Сибіру я государеві не вибачу ніколи. Але чим менше людей про це знає, тим спокійніше їм...

– Не переймайся, Іване, тими пересудами. Людський язик – як помело. До того ж, люди кажуть, та не договорюють. А хто голову на плечах має – той тямить, що ти робиш. А безголовим навіть Господь не вгодить.

– Доста про це – Бог їм суддя й свідок, що нікого не хочу скривдити. Давай повернемося до діла. Коли додому хочеш відбути?

– Та хоч нині...

– Не відпущу. Ні, Даниле, навіть не проси й забудь про свої наміри. Кіш нині, немов мурашник розбурханий, бочку з порохом над вогнем нагадує. Хто тільки не помишляє цю діжку до полум'я наблизити. Сам знаєш, що в каламутній воді велику рибу впіймати легше. А тут у нас хто тільки болотом не кидає. Татари, он, вже під валами худобу випасають, розперезалися так, немов це вони господарі всіх земель в Україні. Московити свого носа зі сходу потикають, принюхуючись, що ж це у нас так ласо пахне. Королівські блазнята ворохоблять чернь. Зі своїми гетьманами в згоді жити не вдається – попович он фуражу за пороги не впускає. Корчить із себе гетьмана всія України, хоча тільки Лівобережжя його й слухається. З Петром я живу, як кішка з собакою, хоча подвір'я в нас одне. А за всім цим турки зорять, подумуючи, як нас позбутися... Оточили нас, Даниле, з усіх боків, і як не бити хочуть, то свій розрахунок на нас мають. Чернь кричить: провадь нас супроти татар, веди ляхів бити, вкуси за бік Дорошенка. А московські піддячі тільки розпалюють горлодерів. Кінець Кошу прийде, якщо кидатимемося з однієї крайнощі в іншу. А тут, що не день – нова забаганка.

– Та перестань так малювати, Іване. Полки та курені водити вмієш, а малярство – то не твоє. Надто чорно все в тебе виходить. Татари тебе бояться, Шайтаном он прозвали. А гетьман Самойлович – він же однієї з нами крові, брат, можна сказати... Одну віру сповідуємо.

– Брат? Однієї віри? Свої гниди, Даниле, встократ лихіші й підступніші, аніж далекі вороги. Хіба міг я передбачити, що полтавський полковник, єдиновірний брат Федір Жученко заманить мене в пастку поблизу Нових Манжар, закує в кайдани й доставить до гетьмана в Батурин? А попович? Якшо він мені брат, то яка ж тоді наша мати? – скипів Сірко. – Гетьман Самойлович швидше з чортом породичається, аніж зі мною. Це завдяки йому я дізнався, як за Сибіром сонце сходить. Тієї подорожі до Тоболу повік не забуду. Думаєш, він радий був чоломкатися зі мною, коли я повернувся з заслання? Ніколи б не подумав, що за мене в царя проситиме король польський, а не свій гетьман... Надерли б яничари задниці вінценосним під Кам'янцем, якби запорожці залишилися осторонь... А так і поповичу слава дісталася. Гадаєш, заспокоївся, забув давні чвари? Де там! Далі цареві доноси пише, що я, мовляв, маю наміри південь України ляхам віддати... Не може попик забути, що я свого часу підтримав Юрася Хмельниченка... Ех, гаряча моя голова, якби вчасно скумекав, чого хоче Петро, то не мала б зараз Україна двох гетьманів і москалів по одну сторону Дніпра та турків по другу... А нині Самойлович оточив нас своїми полками й не впускає на Січ ні чумаків, ні крамарів, ні харчів для запорожців, ні вівса для коней. Навіть куль та пороху, обіцяних мені царем, дочекатися годі... Скрутні часи, Даниле , настали, тому нікуди я тебе не відпущу. Ти конче мені в Коші потрібен. А спробуєш утекти – наздожену, з-під землі дістану та до ганебного стовпа припну. Ти ж мене знаєш...

Теплий літній вечір огортав Кіш, коли Данило Вернидуб вийшов із куреня кошового. «Що ж, доведеться відкласти думки про повернення додому, якщо Іван так просить... А так кортить побачити рідну домівку. Батько, мабуть, рокам не здається, підганяє Ганну. А вона як дає собі раду з лоботрясами? Подорослішали сини, в парубки вибилися. Не слухають, певно, материних нстанов, на Січ чкурнути хочуть... Настуня, пестунка моя, давно вже бабок із землі не ліпить.. Скоро й свати у хату прийдуть, а я додому ніяк не виберуся. Поганий із мене батько, коли на своїх дітей часу не маю, а з чужими вожуся, – заклопотаний думками, він і не зауважив, як підійшов до вартових на брамі.

– Агов, Даниле, куди це ти так розігнався, що нікого бачити не хочеш?

Вернидуб підвів голову й побачив сотника Арсена підкову, який відповідав за січову варту.

– Здоров будь, Арсене.

– Здоров-здоров. Щось ти мене уникати став, до нашого куреня не заходиш. А ми ж за тебе чубилися на Раді, ледь осавулом не обрали, а ти навіть не вітаєшся.

– Та все часу не вистачає, як кажуть, вмерти ніколи. Війна наплодила сиріт, вони прибилися на січ, то ж треба комусь навчати їх лицарському ремеслу.

– Ну, і яка тепер молодь? Хнає хоч, з якого боку шаблю до рук брати?

– О, молодь, Арсене, не та, що колись. Вихована без батьків, на поганих харчах і без даху над головою, вона виросла на живих прикладах Хмельниччини. Згадай, ми колись мало знали про Наливайка, Гуню та Остряницю, а нинішня дітвора добре обізнана з геройськими вчинками та звитягами Кривоноса, Нечая, Богуна, Морозенка... На кпини тебе беруть, коли показуєш, як за шаблю братися. Одразу на поєдинок викликають. Спробуй відмовитися – засміють і обізвуть боягузом. Важко не впасти лицем у багнюку...

– Та я жартую, сам знаю, яка тепер молодь. Їй пальця в рот не покладеш...

– Батьку, – озвався до сотника один із вартових, – хтось прямує до нас. Відчинити ворота?

– Я тобі відчиню, бісів сину, так відчиню, що місяць на лаву не сядеш. Хіба не знаєш, що після заходу сонця і до ранку брама має постійно на засуві бути? Ходімо, Даниле, поглянемо на пізніх Іванів, чи гостей яких першими зустрінемо.

Павло з Семеном й гадки не мали, що за ними зацікавлено стежать з вартової вежі. Вернидубенки піднялися на пригірок та там і завмерли. Перед ними розкинулася оспівана в думах та в піснях, вимальована в думках, збудована у снах, проклята ворогами вольниця запорізьких козаків. На той час вона знайшла для себе місце на Чортомлицькому розі, за що й отримала назву – Чортомлицька. Земляний вал висотою в понад п'ять сажнів захищав її від нападу з боку якоїсь річки. Не знали брати, що ця річка зветься Скарбною, як і не відали й того, що сусідній острів зовуть Базавлуком. З боку цього острова було зведено ще один вал, набагато вищий і увінчаний гострими палями та бійницями. Вал закривав будівлі та церкву, яку можна було побачити хіба з цього пригірку.

Не думали, не гадали Вернидубенки, що ось так і виглядвє Січ-мати, а ще не знали, як їх тут зустрінуть. Затамувавши подих, позирали на працю козацьких рук, яка виблискувала під останніми променями багряного сонця.

– Годі вже, Семене, милуватися запорізькою вольницею здалеку. Треба й із середини все роздивитися, – зрушив острогами з місця свого скакуна старший із братів. За ним навздогін рушив і молодший. Спустилися на місток, який проклали через рів із водою на підступах до брами. Павло першим дістався воріт і сильно затарабанив у них.

– Яка мара там товчеться? – відгукнувся вартовий.

– Свої ми, відчиніть!

– Свої давно на бантах сплять, а тільки пізні Івани десь вештаються. Гасло скажіть!

– Ми не знаємо, – втрутився у розмову Семен.

– Якщо гасла не знаєте, то до ранку зачекаєте.

– Де ж нам переночувати?

– То не моя гризота, – обірвав розмову запорожець.

– У нас батько на Січі... З Тернівки примчали, якщо чули про таке село. Його татари три дні тому дотла спалили, – став проситися Семен.

Вартовий запитально дивився на сотника. У Данила затремтіла повіка:

– Арсене, впусти їх.

– Іване, Максиме, відчиніть ворота!

За хвилю обидва парубки, укриті товстим шаром куряви та пилком трав, постали перед запорожцями.

– Так ви, кажете, з Тернівки? – розхвилювався Данило.

– Еге ж, а ви там були? – поцікавився молодший із братів.

– Чому ж не був. Я народився там. Данило Вернидуб, мо' чул...

– Батьку! – не дав закінчити слів Павло.

– Батьку! – припав до грудей вітця Семен. – Тернівку спалили. Маму й дідуся убили. Настю забрали в полон...

Данило оторопіло дивився на синів. Сльози потекли з очей, і він змахував їх рукавом, міцно обійнявши синів.

– Кріпіться... Козаки не плачуть... Ми відплатимо бусурманам за це... Арсене, покажи хлопцям, де коней на ніч прип'яти та вкажи дорогу до Канівського куреня... Я теж туди піду, але пізніше.

Сотник із Вернидубенками вирушили до стайні, вартові подалися вздовж валу, а Данило, залишившись наодинці, випустив назовні увесь свій біль:

– Боже, за що мене так караєш... Стільки літ не бачив дружини... і більш ніколи її не побачу... Як же так, батьку, ви не вберегли Ганни?.. Дружино моя люба, чому ти так рано покинула цей світ... Доню, Настуню, я так мріяв на твоєму весіллі погуляти, а тепер хтозна, чи ще бодай раз тебе побачу...

Сумні роздуми Данила перервав Арсен, котрий побоявся залишити приятеля наодинці з великим горем і, передоручивши опіку над гостями комусь із молодших козаків, повернувся до брами:

– Годі побиватися, Даниле, ходімо, обмізкуємо, що робити далі.

Батько Павла та Семена з молодих літ приріс до Канівського куреня. Чкурнувши з дому од матері, не захотів показуватися в тому курені, якому чесно служив батько. Хотів власними силами здобути честь та повагу поміж братчиків. А не так просто це зробити, коли тебе у всьому порівнюватимуть із батьком... Та й не приглянувся Данилові Переяславський курінь, який давав Кошеві найбільше отаманів та хвацьких зірвиголов. Зупинив свій вибір на Канівському, якому й залишався вірним. До рідного Данилові куреня й повів приятеля Арсен, прихопивши дорогою й молодих Вернидубенків.

– Нарешті повернувся наш Данило. А я гадав, що ти в курені у кошового заночуєш – так ти скро й сам у старшину виб'єшся. О, то ти не сам? Гостей привів? Здоров будь, Арсене, давненько тебе не бачив. А це що за півні, брудні та обшарпані? Невже жовтодзьоби з-під квочки втекли? Добре зробив, братіку, що привів їх до нас. У мене давно джури не було – нікому чоботи чистити та люльку набити, – весело затараторив Грицько Ломака, побратим Данила.

– Біда в мене, друже... Тернівку стерли з лиця землі... Батька й Ганну вбили. Дочку у полон забрали.

– Хто, Данилку? – радість щезла з обличчя приятеля.

– Татари, грабіжники кляті... Тільки сини врятувалися.

– Так це твої соколи? Павло та Семен? Поглянь лише, які вимахали. А я ж колись їх обох на колінах гойдав... Справжні соколята... Годі журитися, побратиме, треба щось робити. Може свиснемо братчиків та наздоженемо людоловів?

– Пізно, Грицю, четверта доба пішла...

– А паптом...

– Та поки зберемося, поки виберемося – орда за Гнилим морем сховається. Та й хто зна, яка то орда була і яким шляхом відходила, – втрутився у розмову Арсен. – Тут нахрапом не візьмеш, треба добре все обмізкувати.

– Ой, татку-татку, заскоро пішли ви з цього світу... Я ж вас і не похоронив по-людськи... Ганусю, люба, не побачу тебе більш ніколи, – стогнав Данило.

– Ти, братчику, краще приляж та спробуй заснути. Вранці щось придумаємо. Проти ночі тільки нечистий щось затіває, а вдосвіта нам Господь допоможе... А я тим часом покажу й розкажу хлопцям, як ми тут живемо. Та спочатку їм з дороги вмитися треба, – заспокоював побратима Ломака.

– Де ж мені заснути, Грицю, коли така біда...

Ломака добре знав, що сон не здолає людину в розпачі, але що ще міг порадити? У таких випадках словами не зарадиш. Тільки наодинці з душею можна подолати розпач і тугу, а чуже співчуття, яке не завжди щиросердне, їх не прожене... Вивів синів Данила на вулицю, аби поспіхом у присмерку показати їм Січ...

Близьке знайомство братів із запорізькою вольницею було дуже квапливим. Показавши головні будівлі, Грицько привів Данилових синів назад до Канівського куреня. Батька там вони вже не застали – Вернидуб подався на берег річки, аби ніхто не бачив його зрадливих сліз, шо мовчки котилися обвіяним вітрами обличчям.

Козацьке помешкання роздивитися більш прискіпливо Вернидубенкам теж не пощастило. Запорожці знудженою зграєю налетіли на новаків, беручи їх на кпини. Молодші мовчали, бо не забули того, як нещодавно теж черевоніли перед сороміцькими приповідками, а старші січовики та дідугани розійшлися, мов собаки на Андрія, не признаючи нікого:

– Кого це ти привів до нас, Грицю?

– Вони хоч штани мають, чи досі в сорочках ходять?

– Це твій приплід?

– Та хіба таким час козакувати? Дітвора...

– Воно одне з другим навіть тятиви не натягне...

– ... І шаблі не втримає...

– Хто не вміє? Хто не зможе? – перекричав усіх Семен, та так голосно, що запорожці аж роти пороззявляли.

– Диви, диви, воно й голос має...

– Дзявкоче.

– Як попівський пес, гавкати – гавкає, а не вкусить.

– Я...! – захлинався злістю Семен, – я не вмію? Та я...

– Знаю, знаю, що ти добре вмієш – ложкою з миски та до рота, якщо той другий підсобить, – вишкірився у беззубій посмішці дідок Сиверин Хрін, який не видався зростом, але був в'їдливим та надокучливим. Програючи іншим у силі та зрості, він всеньке своє життя відбивався кпинами та нападав ними ж.

– Я... Я, – аж підскакував молодший Вернидубенко, заскочений такою несправедливістю.

– Не скачи, за стелю все одно не вхопишся.

– Тоді дайте мені лук, і я покажу, чого вартий...

– Дай свині роги, то вона всіх людей переколе, – хмикнув дід під загальний регіт, – завтра побачимо, чи тобі молоко на губах обсохло. А ти, парубче, що можеш? – перевів Сиверин увагу товариства на Павла, вдосталь накепкувавшись над молодшим із братів. – Шаблю, бачу, почепив, а орудувати нею вмієш? Чи ти комарів зброєю лякаєш?

– Може спробуємо, діду? – зневажливо зміряв старого старший Вернидубенко. – Повправляємося, поки один одному шаблі з рук не виб'є. То як?

– О, молоде теля й вовка не боїться!

– Що, старий, не хочуть тобі просто так чоботи дьогтем мастити?

– Одразу в козаки кожен зелепух прагне, а джурами хто буде?

Діди неприховано обурювалися молодим поколінням, яке, на їхню думку, не проявляло жодної поваги до старших.

– Завтра подивимося, хто чого вартий, а нині вже вкладайтеся спати. Порожніх лежанок он скільки, вибирайте, яка миліша... Ой, та ви ж іще сьогодні не вечеряли?

Брати промовчали, що не тільки сьогодні, але й від учора нічого не їли. Семен десь в дорозі загубив кресало, а без вогню жоден упольований птах чи звір смакувати не буде.

– Ходімо, хлопчики, до Панаса Паливоди, може, щось знайде для вас. Де ж таке видано, щоб голодними спати лягати. Так щось лихе наснитися може...

Ні, зовсім не злим виявився дід Сиверин, просто вдачу мав таку. А як позбутися того, що прижилося з роками? Його, немов сорочку, не скинеш, і нового на себе не нап'ялиш. Треба якось викручуватися, щоб безвусі тебе боялися, а то й навіть кури запорпають. Літа брали своє. Сидіти б Хрону десь на пасіці й гледіти онуків, але що поробиш, коли Господь навіть дітей не дав. Змушений був із чужими возитися та триматися товариства. Гуртом воно якось надійніше, не те, що самому.