Куди стелиться доріжка?

Мертва тиша. Ні вітер не шелесне, ні хвиля не хлюпне. Пташки не щебечуть, заховавши дзьобики під крильце. Причаїлися човни та галери в Золотому Розі, дрімають у сивій імлі. Море спить, забувши про шторми. На його гладенькій поверхні відбиваються в світлі місяця темні обриси будівель. Тонуть зорі в синій безодні. Жоден звук не сколихне п'янкої тиші, якою, щоправда, ніхто не поспішає насолоджуватися.

Ранок тільки займається над Стамбулом. Місто спить, але ось-ось воно прокинеться, зашумить, забурлить, заклекоче, вбереться в строкаті одежини різних відтінків, защебече всіма мовами світу. На вулицях та на площах зійдуться турки, татари, єгиптяни, сирійці, вірмени, генуезькі купці, італійці, греки, поляки. Посипеться золото й срібло за найкращих жінок у світі – чорнооких черкесок, а біля них торговці живим крамом виставлять гарячих грузинок, жагучих іспанок, пристрастних італійок, темношкірих єгиптянок... Але найбільше буде тут дівчат-українок, синьооких і карооких, русявих та темноволосих... А поруч зазиватиме до себе перський купець, пропонуючи свої килими, залепечуть вірмени та македонці, албанці і лівійці. А ще місцеві жителі заполонять ринки й підходи до них.

Невеликий шматок сонця з'явився за обрієм. Море почервоніло, немов зайнялося те, що горіти не може – вода. Порожевіли стіни палаців, двірців, мечетей і домівок бідняків. Великі тіні ще спочивають на мінаретах, але надходить час і їм вступитися. Місто досипало останні миті передранкового забуття...

У палаці великого візира горить лампа. Вона горіла всю ніч, і варта, якій заборонено спати, відстоявши свої години біля опочивальні першого міністра, поширювала чутки, що Ахмед-паша збирає свої речі. Подейкували, що великого візира, який потрапив у немилість у найяснішого владики, переводять у сухі піски нубійських пустель...

Стамбул знає все... і нічого не знає, губиться у здогадках... і швидко переживає зміни. Що б не коїлося у султанських покоях, прості люди воліють мовчати. Найбільш язикатих полюбляє Босфор. Тому таємниці завжди супроводжуються інтригами й страхом.

Великий візир вдихає на повні груди прохолодне ранкове повітря, визирнувши з вікна. Комусь може здатися, що востаннє насолоджується виглядом міста, в якому пізнав найбільшого злету, і яке готове кинути його вниз. Прислуга не квапиться догоджати своєму володарю, вважаючи, що йому й так через тиждень дихати червоним прогрітим піском та кашляти сухотним кашлем, якщо не трапиться чогось у дорозі. Воля Аллаха така передбачувана, особливо для тих, хто ще вчора був на вершині своєї величі, а нині котиться вниз.

Місто смакує звісткою про те, що в султана тепер новий радник – Іскандер-паша...

Великий візир заплющує очі. Як хочеться забути про все і просто виспатися, але такої розкоші не можна собі дозволити. Хто багато спить – той множить у собі хвороби й довго не живе на світі.

На втомленому безсонням обличчі Ахмед-паші з'являється зловтішна посмішка. Ні, недаремно минула ніч, не стала таким же тягарем, як попередні, коли голова розколювалася та висихала від роздумів... Тепер великий візир знає, що є вихід із цієї напруженої ситуації. Помиляються ті, хто вважає, що зоря сина Мехмед-паші закотилася. Він, Ахмед-паша, перед тим, як стати першим міністром халіфа, добре вивчив стратегію політичних баталій та підкилимних ігрищ.

Вдивляючись у досвітні тіні зрадливого й кровавого міста, жовна якого не одного мудреця й стратега стерли на порох, великий візир Фазил Ахмед-паша пригадав ті часи, коли був усього лиш учнем медресу і мріяв стати муфтієм. Вирішення релігійних суперечок, що вимагали знання судових рішень, винесених каді на місцях, видавалися йому найпривабливішим заняттям у повсякденному житті. Але доля розпорядилася інакше, позбавивши Ахмеда духовного сану... Коли його батько, Мехмед-паша, став правою рукою султана і помічником Хатідже Турхан, то на правах великого візира став розставляти по усіх важливих місцях величезної імперії людей, яким міг довіряти. Він забрав сина з медресу й відправив його в Ерзурум. Прикордонна місцевість у Західній Вірменії хоч і була далеко від Стамбула, але відігравала важливу роль в імперії. Там у Ахмеда було вдосталь часу для роздумів і для вивчення Корану, але важко було звикнути до постійного холоду, який вітер приносив із гір.

Ахмед не стільки занурювався в адміністративні справи та піклувався будівництвом оборонним споруд, скільки вів розлогі бесіди з муфтіями Великої мечеті, мечетей Мурад-паші, Алі-аги, Бояхане, Каферіє, Айяз-паші і вчителями медресу Хатуніе. І ці святі люди, котрі усе своє життя присвятили Аллаху й не раз бували в Меці, визнали його за рівного собі.

А коли зима вкривала Ерзурум товстим шаром снігу, Ахмеду й ці розмови ставали немилими. Як людина, що звикла до тепла, він нудьгував за батьківським домом і друзями дитинства, а засніжені вершини гір його страшенно дратували.

Однак людське нутро звикає до будь-яких обставин, тим більше, коли кров зігрівало гаряче вино, до якого Ахмед пристрастився всупереч забороні, а жагу до життя розпалювала Вардануш – «хтива троянда» Вірменії, витончена й граційна танцівниця, яка своїми рухами будь-кого могла звести з розуму. Тоді як більшість людей бачили Вардануш лише вдень, зодягнену в дорогі шати й із бубном у руках, беглярбек Ерзурума міг насолоджуватися нею і вночі, коли на танцівниці не було ані клаптика тканини, і навіть бубен закочувався десь під ложе. Цих пристрастних ночей і п'янких поцілунків він не забуде довіку... Але це щастя та насолода були недовгими – танцівниця захворіла й раптово згасла, залишивши Ахмеда самого у цьому холодному краї... І забуття та розраду молодому правителю приносило тільки вино. І не звжди воно смакувало лише гарячим...

Щоб син не пропав і не занапастив себе у Вірменії, батько посприяв його переведенню в Дамаск. Незважаючи на засухи та неймовірну спеку, це місто зачаровувало своїми таємницями і славним минулим... Там він уперше зійшовся віч-на-віч зі своїм непримиренним ворогом Іскандер-пашою. Формально Дамаском опікувався старий Кигляр-ага, але він, здавалося, настільки вижив із розуму, що старий і малий усвідомлювали – місто й провінція повністю належать очільнику яничарського корпусу Іскандер-паші.

Амбітний полководець зустрів сина великого візира далеко не з розпістертими обіймами – він мріяв стати єдиновладним володарем Сирії. З півночі до нього дійщли чутки, як велося Ахмеду в Ерзурумі, тож злегковажив ймовірною загрозою. Чого-чого, а гарних одалісок у Дамаску було чимало, та й вина, при бажанні, могли литися рікою. Забезпечивши молодому беглярбеку звичний для нього світ розваг, Іскандер-паша й надалі сподівався бкти негласним правителем Сирії. Але не врахував жорстокий і мужній воїн, що Вардануш залишила в серці Ахмеда настільки глибоку рану, що інші жінки його не цікавили. Та й смак місцевих вин був не таким, як у передгір'ї.

Не очікував Іскандер-паша й того, що приїзд Ахмеда підбадьорить дух Кигляр-аги. Виявилося, що старий не цілком із розуму вижив, а ще мав мізки. До того ж, супроти полководця виступило й місцеве духовенство, якому не подобалося те, що військо жирує за ті кошти, які мали б іти на утримання муфтіїв та каді. Суміш молодечого запалу й старечого досвіду, приправлена релігійними прянощами, виявилася настільки нестравною для очільника яничарського корпусу, що, запутавшись у двірцевих інтригах, Іскандер-паша змушений був накивати п'ятами з Сирії. Відтоді й зачаїв злобу на Ахмеда.

А молодий беглярбек тим часом увійшов у смак управління, набираючись досвіду день за днем. У суперечливих моментах радився з Кигляр-агою, який став для нього другим батьком після того, як Ахмед посватав одну з його онук.

Після року в Ерзурумі і чотирьох років у Дамаску Фазил Ахмед добре знав, на чому тримається Найвища Османська держава, а плетіння інтриг стало йому милішим за вирішення релігійних суперечок. Задушлива й спекотна Сирія перестала подобатися амбітному беглярбеку, однак переступити через батька він не міг. Але Аллах відміряв Мехмед-паші надто малий термін на землі. Передчуваючи свою кончину, великий візир викликав сина до себе в Стамбул і зробив своїм заступником. В останні місяці життя Мехмед-паша здебільшого лежав на ложі і не ходив на зібрання Дивану, але коли хвороба робилася поблажливою, розповідав синові, хто є хто в Османській державі і на кого можна покластися, а кому довіряти не слід. Коли батько помер, ніхто з візирів, і навіть сам султан, не перечив, аби найголовнішим міністром став Ахмед-паша. Іскандер-паша в ті дні був далеко від столиці і нічим заперечити проти такого призначення не міг.

Стаючи до ранкової молитви, Ахмед-паша був твердо переконаним, що й надалі залишиться великим візирем, хоч би як цього не хотіли його недоброзичливці й вороги. Повелитель душ, володар усіх царств, а насправді – нікчемний, кволий, пихатий, самовпевнений і бездарний Мухаммед IV змінить гнів на милість, коли вислухає свого першого міністра. А великий полководець Іскандер-паша, жорстокий і підступний, вирушить туди, де йому належить бути – на поле битви... Як то кажуть, кожному своє. На то й дає Аллах людям голови, щоб вершили власну долю та вирішували долі тих, хто сам за себе не думає...

Безсонні ночі не минають безслідно, коли з тобою є добре терпке вино. Коли всі сплять і ніхто не підглядає з-за спини, можна знайти вихід із будь-якої ситуації.

Великий візир обмізкував, що робити, аби залишитися при владі, і знав, як це зробити. Невірні у всьому світі, а насамперед кляті запорізькі гяури на чолі з Шайтаном, які розперезалися не на жарт, розгулюючи морем та кримськими степами, відчують караючу руку Аллаха. Хтось мусить покласти край цьому осиному гнізду, яке своїм свавіллям ламає усі політичні союзи.

Ахмед-паша вірив, що, прибравши цю гнійну болячку, яка не дає спокою Порті, зробить те, що не вдалося зробити навіть великому Осману-завойовнику – приєднає Україну навіки до Найвищої Османської держави... Не хотіли гяури за Хмеля по-доброму пристати, підкоряться з примусу за Дорошенка й Самойловича; і ніяка Річ Посполита та Московія їм не допоможуть... І ніхто, ніхто не перешкодить йому цього зробити. Іскандер-паша, якщо не накладе головою на полі битви, доживатиме віку в котрійсь із пустель, або в холодному Ерзурумі. Бідолаха до скону не здогадається, як саме вибили йому з-під сідниці крісло великого візира, до якого залишався один лиш присіст... Та чи варто перейматися чужими клопотами, тим більше, якщо вони впадуть на голову твого ворога?

Ахмед-паша заспокоював себе тим, що знає, як розширити вплив султана на території від Єгипту до далеких московських лісів, від Індії аж до холодних вод Балтики. Європа впаде перед Найвищою Османською державою на коліна; Папа Римський прохатиме в Порти протекторату, а османи засадять його з Патріархом в одну вежу над Босфором, щоб удвох помислили собі про єдність церкви. Усіх невірних Ахмед-паша наверне до правдивої віри, змусить визнати та прийняти всемогутнього Аллаха.

Над Стамбулом займався новий день. Ремісники та торговці, які завжди прокидалися першими, здійснювали вранішній намаз, відчиняли віконця та двері своїх осель, давно змирившись із тим, що вкладатимуться спати пізніше за всіх. Вони першими оніміли від подиву, побачивши знайому постать першого міністра Дивану на вузьких вуличках Стамбула. Здивовано вирячували очі, переконуючи себе в тому, що це не марево, а направду великий візир власною персоною. Падали на коліна перед владикою, який, за чутками, потрапив у немилість у халіфа, але котрий випромінював таку впевненість у своїх силах, що наважився вийти в місто без охорони. І при цьому не безцільно блукав вулицями, а твердою ходою прямував до палацу султана. Стамбул вкотре переконався, що не варто довіряти передчасним чуткам. Великий візир завжди залишатиметься великим, що б там не говорили.

З гордо піднятою головою входив Ахмед-паша у султанські покої. Варта на вході завсмерла без подиху і безперешкодно впустила великого візира. Щоб не зазнати неприємних наслідків, ліпше не перечити людині, яка все ще уособлює владу. Тоді й проживеш значно довше.