Куди стелиться доріжка?

Сонце. Пекуче сонце зранку до ночі. І степ, широкий та неозорий аж до небокраю. Стільки простору, а нікуди втекти, якщо тебе прив'язано до крупа коня. Руки й ноги заніміли від безперервної трясовиці, а серце стискається від розпуки. Чому Господь створив цей світ таким жорстоким? Одним заповів вирощувати хліб та жити з праці мозолистих рук, а іншим дозволив вбивати й відбирати зароблене кимось? Воістину світ широкий, і незбагненні шляхи небесні. Той, хто по них зараз ходить, чому не кине оком на землю, де коїться така несправедливість?

Степ. Широкий, розлогий. Це ж він прихистив людоловів, став для них домівкою і місцем промислу. Він приносить поживу, захист... і смерть.

Настуня збилася з ліку, який це день трясеться на коні: п'ятий, шостий, десятий? Вона марить і провалюється то в чорну безодню, то в кольорові спогади... Як вона перелякалася, коли вперше побачила півня... Такий великий, барвистий, він не дав себе розглядати, а кинувся на неї... Потім ще довго не давав їй проходу, проганяючи з прогрітих сонцем куп куряви, де так полюбляли порпатися кури й де ліпили бабки тернівські дівчатка та хлопчики...

А жук, вусатий, чорний, набурмосений, з великими рогами та довгими лапками. Ним Семен лякав її, займаючи краще місце на припічку чи біля віконця. Брат тримав страховисько у шкарлупі з-під горіха й казав, що воно виросте таким великим, що й вола проковтнути зможе... З жуком вона дала собі раду – коли Семен ще додрімував, заколисаний промінцями вранішнього сонця, Настя вибігла босоніж на зарошену леваду й випустила рогача на волю. А той виявився не таким страшним, як видавався. Розправивши крила, зробив декілька разів «дз-дз-дз», що певно означало: «дякую тобі, дівчинко», і злетів угору... Як гнівався після того брат, три дні не розмовляв із нею. Він домовився з Нечипором Гунькою виміняти жука на закіпчене скельце, крізь яке можна було в ясний день на сонце дивитися, а залишився без жука і без цяцьки...

А як чудово було взимку першою вскочити в чоботи, які у них із Семеном були одні на двох, і пострушувати сніг з вишні перед вікном, чи, потай від матері, втекти на ковзанку. Довго затримуватися не могла – час віддавати взуття братику, який, коли вона ковзалася надто довго, міг в одній сорочині й босоніж пригнатися до ріки, щоб відібрати чоботи. І нічого йому не було, ще й бурульку смоктав на заздрість сестрі, яка, закутана, немов капустина, захищена од вітру та морозу, часто шморгала носом і кашляла. Тіло розбирав жар, в горлі немилосердно пекло, і мати висаджувала її на піч, устелену висівками, напувала гарячим молоком із гусячим смальцем та настійкою з калини... Семен у такі дні до хати й на обід не прибігав – чоботи належали лиш йому, і він сповна їх використовував. Вечорами, коли розімліла од гарячої печі та неспокійного денного сну, вона не могла склепити повік і вслухалася у посапування діда, матері та найстаршого брата, оповідав їй пошепки, як велика щука пробила хвостом ополонку в Дніпрі, як він із хлопцями ставив сильця на снігурів, що прилетіли поласувати перемерзлими ягодами калини, як, укравши ночви, спускалися на них з кручі та про те, як вовки загризли в Гордія Голопупенка стару коняку...

Дідусь зробив їм великі двомісні сани, мати, пораючись у хаті, віддавала доньці свої старі шкарбани, і Павло возив їх втоптаною колією дороги, а потім сам спускався на санчатах з височенного пагорба на замерзлий лід, ловко оминаючи колючі кущі тернини. Скільки разів прохала, щоб і їй дозволив пронестися з вітерцем – жодного разу не дозволив, казав, що це дуже небезпечно. На Семена чомусь така заборона не поширювалася...

Сонце припікає, мов на жаровні, а полонянка думає про зиму. Насправді ось уже шість діб Настя трясеться на коні й вмирає од спеки та спраги. За краплю джерельної води вона й душу віддала би, а їй пропонують лише солону в'ялену конину та прокисле кобиляче молоко. Про який голод можна думати, коли їй так нестерпно хочеться пити...

Майже тиждень минув від тієї ночі, коли татари налетіли на Тернівку. Настуню та інших бранців людолови квапливо женуть від дому в невідомому напрямку. Та й про який дім можна говорити, коли рідне село палало на всю околицю... Краєм ока дівчина бачить гурт обірваних жінок та чоловіків, заскочених зненацька посеред сну, котрі з понурими головами бредуть назустріч лихій долі. Десь позаду валки плачуть діти. Невже ще хтось може плакати? Вона вже давно не може вичавити з себе ані сльозинки... Яке майбутнє на неї очікує? Не хочеться думати про це, хочеться руку перекусити, аби бодай крові напитися й вгамувати ту пекельну спрагу, а заодно й покінчити із такою невизначеністю...

Настуня повертає голову в бік бранців, аби дізнатися, чи є серед них її матуся та брати, а натикається на заздрісні погляди тернівчан. Навіть за таких обставин земляки заздрять йх, що не б'є ніг до жорсткої трави... Вбачають у ній царівну, навіть не здогадуючись, із яким задоволенням вона б воліла йти поряд із ними... Людська заздрість не дозволяла осягнути найголовнішого: всі вони бранці... Та хіба Настуня заслуговувала такого ставлення від сусідів та знайомих? Їй самій невтямки, чому з нею возяться, немов із писаною торбою.

Не знала бідолашна, що то мурза наказав пильнувати її, як зіницю ока. Покладав на неї свої, лиш йому відомі сподівання, й тримав на відстані від інших невольників.

Для татарина виправа видалася доволі вдалою, тож дякував Аллаху за те, що допоміг захопити такий гарний ясир. На те, що втратив кількадесят вояків, не зважав – жінки народять ще, та й хлопчиків, яких теж вдалося впіймати чимало, вдасться навернути у правдиву віру...

Бранців гнали майже майже без перепочинку. Татари боялися, щоб не наздогнав їх Шайтан зі своїми посіпаками. Свійська худоба, якої теж захопили вдосталь, рухалася проворніше, аніж її колишні господарі. Споглядаючи на навантажені гарби, на коней та корів, на молодих парубків, дівчат, козаків і молодиць, мурза Алім усвідомлював, що його воїни не зможуть прийняти бій із переслідувачами. Тому й скрадаються кримчаки, рухаються обережно, обминають гяурські застави. Стежа розвідує шляхи попереду валки, подає знаки, коли можна рухатися далі. Але Алім знає, наскільки хитрим може бути Шайтан, який не програв ще жодної сутички. Хто йому допомагає? Були ж і до нього в гяурів спритні й відважні проводирі, та на кожну косу знаходився свій камінь. А Сірка ні стріла, ні вогонь, ні вода не бере – стожильний і живучий. Кілька років поспіль трясе Крим так, що навіть найсвітлішому хану в Бахчисараї лячно. Вигулькне Сірко звечора в одному місці – а вранці дошкульно б'є в іншому. Як лиш встигає? Добре, що така його прить не подобається козацьким гетьманам, яким без татарських чамбулів важко булаву втримати. Кіннота на баских конях потрібною була і Хмельницькому, і Виговському, і Хмельниченку, і Суховію, і Дорошенку... Один лиш Сірко з татарами знатися не хоче...

Невольники до крові позбивали ноги, спрага спотворила їхні обличчя, а татари все йдуть і йдуть. Настуня вкотре втрачає свідомість, її вуста потріскали й розпухли.

– Пити... Води... Хоч краплю, – стогне вона, як і десятки інших бранців. Несподівано біля неї з'являється... Павло. Дівчина розплющує очі – ні, це не її брат, а білявий татарин, потурнак, мабуть. Чого ж він хоче од неї?

– Пий, тільки швидше, щоб ніхто не бачив мене поблизу тебе.

Настуня бачить баклагу з водою та добродушне обличчя. Спрага ще дужче дає про себе знати, але полонянка облизує пересохлі й порепані вуста і відвертається:

– Не братиму нічого з рук потурнака...

– Пий, дурненька, он як вуста порепали.

– Не питиму з твоїх рук, зраднику... – скільки рішучості та гордості в її словах.

– Дівчино, не ображай мене, я лиш допомогти тобі хочу...

– Допомогти? – глузливо усміхається. – А де ти раніше був, коли мене від матері відірвали та до сідла прив'язували? Чому не допоміг у дорозі? Я стільки днів трясуся на кінському крупі.

– Ніхто не сміє наблизитися до тебе. Ти належиш мурзі Аліму, який хоче тебе спочатку виснажити й зробити більш покірною. Через це ніхто й не підходить до тебе без його дозволу, і пити тобі даватимуть не тоді, коли захочеш, а коли він вирішить. Пий скоріше!

– Підлий ледацюго, ниций рабе! Що ти робиш біля моєї здобичі? Хіба я не попереджав, що жорстоко каратиму тих, хто не слухатиме моїх наказів? На! На! – гарапник упав на плечі юнака.

Усі слова були зронені татарською мовою. Настуня нічого не зрозуміла, але на її очах мурза шмагав і шмагав білявого парубка, аж поки той не впав у дорожню куряву. Тільки після цього ошатно вдягнений татарин утер спітніле чоло й наказав прислужникам:

– Відлийте його водою та посадіть на коня. Як не здохне, то приволочиться разом з усіма. А як випустить дух – то невелика втрата.

Після цього він повернувся до дівчини і запитав чистою українською мовою:

– Ну, пташечко, ти не сильно злякалася цього нероби?

Настуня перелякано дивилася на чоловіка, який у валці заправляв усім та усіма і накази якого мали виконуватися беззаперчно. Невже від нього залежатиме й її подальша доля? Опецькуватий, маленький, з цап'ячою борідкою, кривим носом та хижими очима. На лівій щоці синів глибокий шрам, а все лице й руки обсипали гидкі бородавки, великій й малі.

Якби дівчину запитали, кого нагадує їй мурза, вона би без вагань відповіла: огидну жабу. А оскільки Настуня змалечку боялася цих слизьких холодних створінь, то одсахнулася від Аліма.

– Дивуєшся, ясочко, звідкіля я знаю мову гяурів?

Настуня заплакала. Звідкіля тільки й з'явилися ці солоні потічки? Однак зарюмсана красуня не приваблювала мурзу:

– Не хочеш балакти – то й не треба. У мене ще буде вдосталь часу, щоб наговоритися з тобою. Затям, що ти належиш тільки мені, і лише я вирішуватиму, що з тобою робити. Будеш покірною та слухняною – залишишся у мене, а ні – продам у чужий гарем... На, пий та звикай до ласки свого володаря.

Дівчина, попри всю свою гордість, не змогла втримати себе в руках і припала до баклаги з водою. Втамовуючи спрагу, вона щиро шкодувала, що так обійшлася із білявим татарином. Однак мурза не дав їй напитися донесхочу – вихопивши посудину з її зв'язаних рук, зник із очей.

Закропившись водою, Настуня могла дивитися на світ й стала роззиратися, чи не можна якось врятуватися. На чолі валки рухався невеликий кінний загін. Вершники полохливо прислухалися до кожного звуку й при найменших підозрах зупиняли рух. Далі йшли зв'язані чоловіки. Тернівчан та бідолах з інших сіл татари на конях оточили щільним кільцем і стежили за кожним кроком. Услід за чоловіками котилися гарби, навантажені захопленим майном. За гарбами тряслася на маленькому конику Настя, тоді як інші жінки та дівчата чвалали пішки. З хвоста валки чувся дитячий плач та ревіння худоби. Час від часу звідтам приносилися запорошені вершники, доповідаючи щось похмурому мурзі...

Під вечір шостого дня Алім та його прислужники повеселіли, стали більш балакучими і вже не гнали невольників так швидко, як раніше. Замурзані, обідрані степовики, які не мали своїх коней і правили впряженими в гарби чужими, стали перегукуватися між собою та показувати одне одному свої здобутки. Почувалися вільно та розкуто – козацькі вежі та застави залишилися далеко позаду. Відтепер бранці задля визволення могли уповати тільки на Боже провидіння – татари повернулися додому.

На ніч зупинилися біля багнистої річки і, вперше за стільки днів, кримчаки нікуди не квапилися. Зморені полонені припали до брудної води, немов то був потік мальвазії, а поруч із бранцями вгамовувала спрагу й худоба. Люди падали у липке місиво й не мали сил підвестися, набираючи у себе якомога більше живильної вологи.

Це була перша ніч повноцінного відпочинку, але не до сну було бідолашним тернівчанам – від першої зорі й до світанку до річки сходилися інші чамбули, зганяючи все нових та нових полонених.

Ось де могли зустрітися канівець із подолянином, галичанин із виходцем з Білої Русі, мазур із підданим царя московського. Світ широкий, але тілки для тих, хто сиднем приріс до своєї землі – людолови ж почувалися в цьому світі повновладними володарями просторів від моря і до моря.

Бранці ділилися спільним горем, яке так неждано їх спіткало, переживаннями й сподіваннями, відступаючи новоприбулим місця поблизу води. Мало хто, окрім вимучених дітлахів, у цю ніч стулив повіки – люди плакали й проклинали свою лиху долю. Які муки ще на них очікують? Ділилися жменьками рідної землі, загортаючи її у вузлики, щоб мати чим зігріти душу на чужині. Хтозна, чи прийме їх та, з якої постали...

Вранці орда знову розділилася. Обірванці, ухопивши дещицю чужого добра, верталися домів, а краще вдягненя та добре озброєні воїни повели полонених на невольничі ринки.

Алім, відібравши собі кількох кремезних бранців та пересадивши Настю на гарбу з усілякими домашніми пожитками, на чолі невеликого загону добірних вояків попрямував до свого бейлика.