Куди стелиться доріжка?

У розквіті сил, хоч і обтяжений важкими думами, вирушав Іван Сірко зі своїм воїнством у похід, а повернувся сутулим старим дідом із пониклими плечами та погаслими очами. Ні, він не програв і цієї битви, перейнявши обтяжену ясиром та награбованим майном і худобою орду в незручному для татар місці і так розколошматив людоловів, що аж іскри летіли. Запорожці, втративши кілька десятків побратимів, посікли ворогів, немов капусту, відбили півтори тисячі бранців, захоплених у полон... Але поряд із новими піснями та думами про славного воїна сірка кобзарі пішли по Україні ще й із думою про бідолашну Сірчиху. У цьому поході наклав головою первісток отамана – син Петро...

Після переможного бою на три дні й три ночі затрималися в степу запорожці – гострими шаблями вибирали скам'янілу землю, щоб по-лицарськи та по=християнськи поховати орлів, котрі життя віддали за рідну землю. І Сірко копав разом з усіма, тамуючи біль та сльози особистої втрати, і не знав, як сповістити дружину свою Софію про те, що не вгледів старшого сина, не став його янголом-охоронцем...

А сліпі співці вже перебирали на струнах думу про те, як побивається у Мерефі бідолашна Сірчиха, котра мужа стільки літ не бачила, а тепер ще й сина втратила.

Носячи разом з усіма шапкою тверду землю, уславлений отаман Війска Запорізького насипав могилу не тільки полеглим козакам, але й своєму подружньому життю. Серце передчувало, що такої втрати Софія йому не пробачить... Це ж він сам написав листа до рідних, у якому кпинив із синів, чи не засіли вони, бува, із сестрами за вишивання та чи не пришили себе нитками до материної спідниці. Просив дружину не тримати парубків біля себе, а відпустити їх на вольницю себе показати та слави здобути. Загорілися сини такою виправою, домашню роботу геть закинули, тільки й чутно від них «Великий луг», «пороги», «Чортомлик», «Кіш». Молодшому, Роману, Софія ще якось раду дала, а старший – Петро – чкурнув до батька ранньою весною.

У весняний похід Іван сина з собою не взяв – попросив дідів за ним приглянути та повчити усіляким хитрощам та премудростям. Повернувшись на січ, отаман з усіх сторін чув, який вправний у нього син та що яблуко од доброї яблуні далеко не падає...

Перед Спасом Софія прислала листа, в якому писала, що не справляється із жнивами та всіма роботами, і просила прислати Петра у поміч. Іван знав, що жінка хитрує та, мов добра квочка, прагне всіх курчат під крило зібрати. Але, для годиться, запитав у сина, чи поїде додому. Петро тільки посміявся з материної «немочі» та напосівся на батька, коли ж і його візьмуть бусурманів бити... Отаман пообіцяв, що скоро, і як батько не передчував нічого лихого. А Софія немов щось передчувала... І хто ж тоді в їхній сім'ї характерник?

Після повернення війська до Коша сірка важко застати в отаманському курені чи в січовій канцелярії. Цілими днями просиджує біля старих дідів-відунів, які курять люльки і... мовчать. Такої тиші й потребує кошовий, щоб почути власне серце. А серце...

Уперше воно тьохнуло в грудях, коли греблею біля млину проторохтів віз, на якому поміж лантухів та клунків сиділо цибате дівча. Івась, який того дня купався з ровесниками у ставку, якраз випірнув з-під води, і дівча на возі було першим, що він побачив, розплющивши очі. Незнайомка привітно помахала рукою, немов знала хлопця віддавна, і віз покотився далі. А йому чомусь враз перехотілося купатися.

Увечері, закидаючи в себе поспіхом гарячі галушки (приятелі вже вибрикували на леваді), Івась почув краєм вуха од матері, що до села із Вінниці повернувся Гнат Головатий, поховавши дружину. Повернувся не сам, а з донькою, зайнявши стару батьківську хату. Батьки Гната не любили невістки, дорікаючи синові, що взяв собі сироту в пару, а не сотникову дочку, яка за ним сохла. Посварившись із вітцем та ненькою, Гнат подався з молодою дружиною до міста. А що був ковалем вправним та дужим, то швидко заробив гроші на власну хату й перестав винаймати куток у чужій. До села не навідувався, батьків на хрестини, коли народилася донька, не кликав. На похорон, коли старих моровиця забрала, теж не приїхав. І тільки поховавши свою дружину, продав оселю в Вінниці й повернувся на батьківщину.

Невдовзі кузня стала найлюднішим місцем у селі, хіба ще церква в неділю та в свята могла зібрати стільки людей. Гнат був чоловіком розважливим, дурниць не виплітав, пліток не поширював, а робота під його руками горіла так само швидко, як вугілля в горні.

Дітлахи, а з ними й Івась, зачаровано дивилися на розпечений до кольору західного сонця метал, з якого коваль виробляв сокири, заступи, ножі, сапи і навіть шаблюки.

Якось непомітно до хлоп'ячого гурту влилася Софія. Здавалося, ще вчора вона сором'язливо сиділа в куточку батьківської кузні, не підводячи очей на шибайголовів, а вже до осені гасала разом із ними на леваді, дерла гороб'ячі та воронячі гнізда, печерувала раків, не боялася мишей та павуків і могла охляп заскочити на найпрудкішого коня.

Івась та його ровесники у своїх забавах часто забували, що вона – дівчина, нагороджуючи її такими ж стусанами та гулями, як інших. Але й Софія вміла за себе постояти й не раз підбивала око тому, хто занадто напосідав на неї.

Матері хлопців торочили Гнату, що негоже дівчині з хлопчаками рівнятися, але коваль тільки підсміювався. У його доньки був не тільки вітер у голові, але й руки на своєму місці. Його одяг завжди був чистим, у хаті їсти наварено й прибрано, а на Великдень Софія такі крашанки вимальовувала, що навіть попадя дивувалася. Та й рушники й сорочки донька так гарно вишивала, що баби, молодиці й дівчата приходили до неї перейняти візерунок.

Для Івана Софія стала не такою, як решта приятелів, після того, як одного разу побачив її, в чому мати породила, на березі річки. Він повертався тоді з риболовлі, а дівчина, вибравши відлюдне місце, купалася... Оті два яблука, білі та пружні, з маленькими пуп'янками, засліпили парубка. І щось шугонуло з голови вниз живота так раптово, що помчав від річки стрімголов, не дивлячись ані на шлях, ані собі під ноги.

З тих пір став уникати Софії. Покинув хлопчачий гурт, відбився од хати. Запізнався з дідами, які бачили в ньому дар характерника. Жив у лісі в хижині старого Косьми. Коли виходив між людей, то односельці не могли надивуватися мудрості та розсудливості Івана. Та ніхто не знав, що не спиться юнакові ночами, а тільки стулить повіки – одразу ввижається йому білогруда русалка з розплетеною русою косою. Просив у Косьми якогось зілля од безсоння, але старий лиш скрутно похитував головою – од молодості ліку нема, то лиш старість можна затримати...

І поки Іван тамував цей солодкий щем у собі, зробившись відлюдьком та самітником, коли вовки стали його приятелями, Софію проводжав із вечорниць чи з досвіток додому Максим, його одноліток. А Максимова мати, вдова Терпелиха, оповідала сусідкам, що не проти породичатися із ковалем, що така невістка, в якої робота в руках горить, як і в її батька – мрія кожної матері... Але як згадає, як прибила дівчина кулаком до землі сільського бугая, що з припону зірвався і за дітьми погнався, то страшно їй за Максима...

Іван, довідавшись про те, хто з ким ходить, не став дожидатися, чим усе закінчиться у Софії та Максима, а пристав на службу до вінницького старости, який набирав охочих молодиків до свого реєстру... Батьки перечити не стали – і так у дворі з найстаршого сина пожитку мало. А далі молодий реєстровий козак запізнався з Богданом Хмельницьким, якого тоді ще ніхто не звав батьком Хмелем, і пішов із ним Трапезунд завойовувати та інших ворогів бити. І в далеких та ближніх краях, поміж битв та сутичок, запізнав Іван скрадливих жіночих ласк. Та не раз під зоряним небом чи в тісному курені йому снилася молода русалка на березі річки...

До рідного дому навідався аж через сім років. І не простим козаком без імені й слави, а знаним поміж козаків та посполитих сотником сірком, якому всі пророчили полковницький пірнач.

Накупив медяників солодких, свищиків та стрічок, щоб небожам подарувати – сестри молодші заміж повиходити встигли та дітей народити, поки він пороги од татарви стеріг.

Гойдаючи на колінах хоч і не чужих йому, але й нерідних дітлахів та оповідаючи численним родичам про краї далекі, Івана в гарячий піт кинуло, коли стара мати проказала:

– Час тобі, сину, своїх дітей уже мати. Годі по байраках та печерах, наче справжній Сірко, никати. Коли в чужих краях невістки мені не пригледів, то хоч удома роздивися. Софія ковалева скоро сиве волосся з коси вибиратиме, у дівках засидівшись. А гожа ж дівчина та роботяща – але наші парубки молодших з вечорниць вулицею водять.

Сестри, подаючи на стіл та прибираючи з нього, підтакували матері:

– Що поробиш, коли хлопці наші її за собі рівну мають.

– І з пістоля стріляє, і шаблею орудує, тільки люльки не курить.

– А в хаті у неї яке все гоже, і наварити, й спекти уміє.

– Хіба Максим її не посватав? Ніби ж до весілля йшлося... – запитав Сірко здавленим голосом, відчувши, як тьохнуло в грудях.

– Та він і не пробував. Десь за місяць по тому, як ти до Вінниці подався, одружився з Катрею, Параски Рубцевої донькою... А Софія так у дівках і зосталася...

Коли гості та сусіди розійшлися, Іван вийшов з хати на вулицю, аби подивитися, як змінилося село за ті роки, що його тут не було. Ноги самі привели його до того місця біля річки, де підгледів нагу русалку. Сірко припалив люльку і насторожився – в прибережному верболозі щось заворушилося. За мить, скрадаючись та позираючи на козака, звідтам вигулькнув велетенський вовк, а за ним – вовчиця. Озирнувшись в його бік, звірі побігли в напрямку лісу. «Навіть сіроманці пару мають», – подумав Іван, довго вдивляючись їм услід...

Наступного дня, а дав Бог святу неділеньку, пішов Іван Гната відвідати. Коваль піднепав, посивів, але ще хоробрився. Почастувавши гостя – Софія швидко зібрала на стіл, але втекла з хати худібку порати – Головатий зітхнув:

– Не розберу, братику, що тим парубкам треба. Софія моя – дівка моторна, і вродою Бог її не обділив, і руки ростуть із того місця, що треба... Та не було ще старостів у мене в хаті. Парубки її не цураються, подовгу гомонять із нею під ворітьми, призьбу штанами вичовгують, а заміж не кличуть. А ніби ж не порчена. І до церкви ходить, і не відьма... Одна, як билинка, залишиться, коли помру. І не старці ж ми – он скільки добра працею рук нажили... Та не сватають... За жебрака, за старця, за каліку оддав би, аби лиш внучат поняньчити... То, мабуть, відплата Божа мені за те, що батьків не шанував... Але дівка чим винна?

– А за мене віддасте? Я хоч і не жебрак, але хати триматися не буду, поки здужаю шаблю в руках тримати... І калікою мене воріженьки зробити можуть... Але вже сім років не можу спокійно спати – сниться мені ваша донька...

За дверима в сінях хтось зойкнув, і щось гупнуло на підлогу. Чоловіки вибігли зі світлиці й побачили бліду Софію, яка випустила з рук дійницю, повну молока. До велетенської білої калюжі, не вірячи своєму щастю, наближався великий сірий кіт, зазиваючи до себе кішку, що ніяково поглядала на молоко з порога...

Рушників у скрині в двічини назбиралося стільки, що й цілий запорізький курінь можна було би перев'язати, не те, що старостів. Але знала би тоді Софія, яку долю собі обрала, може й не погодилася би на заміжжя. Прирікав Гнат доньці самотність – так і сталося. Чоловіка бачила не більше тижня в році, а то й роками чекала звістки од нього. Сіркова слава сягнула далі Вінниці, де він став наймолодшим полковником. Французькі літописці величають його Сіро, німецькі – Цірко, в Україні та в Польщі його знають, як Сірка, московити зовуть Сєрко. А турки й татари, яких він не раз сік, немов капусту, прозвали його Урус-Шайтаном...

А Сірчисі що? Тільки й того, що полковницею її величають. Як тягнула сама дім та господу – так і тягне. І в Вінниці, і в Змієві, і в Мерефі. Сірко був нечастим гостем в рідному домі. Але й за такі рідкі зустрічі чотирьох дітей нажити встигли. І ось втратили первістка по його вині...

Намовчавшись із дідами та переживши спогади, пришкандибав Сірко до канцелярії і взявся за перо та каламар. І хоч російські воєводи вважали його неписьменним – таким він прикинувся, коли в Переяславі треба було на вірність цареві присягнути. Московити повірили, що Івашка Сєрко – неграмотний мужик, якому б лишень шаблею махати, але хіба став би з таким французький принц де Конте переговори вести? Сірко посміхнувся в вус, пригадавши, як вдалося йому обдурити царських послів, і став обдумувати текст листа до московського володаря, наповнюючи папір принизливим «раболєпієм».

«Великий государю Олексіє Михайловичу, чимало літ, не жаліючи голови та живота своїх, бив я бусурманів. А тепер зістарівся від багаторічних волокит та частих походів, немічним став від численних ран. Жона моя й діти в українському городі Мерефі бідують без прихистку. Зруйнували окаянні татари мій дім, перебили скотину. Милостивий государю, дозволь мені, холопу твоєму, на старість літ воз'єднатися з сім'єю, пожити з жінкою та дітьми в хаті сільській. Вели дати воєводі мені грамоту свою, щоб утиску не зазнавати та бездомним не вмерти».

Дописавши цього листа, Сірко притягнув до себе чистий аркуш і став думати, як написати Софії, що після смерті сина хоче вернутися домів та зажити мирним життям.