Куди стелиться доріжка?

Січова школа була при церкві. У ній навчалося понад чотири десятки хлопців, зазвичай тих, хто швидше втямив: гризти камінь науки в середовищі своїх однолітків далебі легше, аніж чистити чоботи та бігати за тютюном старожилам січових куренів. Та не треба гадати, що школярі постійно байдикували, ухиляючись від роботи.

Учні поділялися на два гурти – старших і молодших. Мали вони свій окремий, але дуже схожий на життя Коша, устрій, якого неухильно дотримувалися. Як і дорослі запорожці, учні обирали собі старшого над собою. Таких отаманів у школі було два – один для молодших хлопчаків, другий – для старших. Над отаманами стояли священик та дяк-учитель. Були в учнів і свої кошти, які зберігалися в їхнього отамана, котрі використовували на потреби школи.

Школярі почувалися набагато краще, аніж ті їхні ровесники, котрі з першого дня перебування у Коші прибилися до якогось із куренів, сподіваючись стати повноправним козаком. У курені, незалежно від того, скільки новачку років, слід було у джурах походити та повгоджати своєму батьку-наставнику. Школярі ж щасливо оминали таке випробування, адже як можна бути джурою, коли ти стільки часу поміж запорожців. Ще не козак, але усе тут знаєш і не одному новакові носа втерти можеш.

Учнів називали бурсаками, а вони поважно встромляли голоблі куди завгодно, якщо цього не бачили панотець та дяк. Було поміж школярами чимало сиріт, для яких Кіш став другим домом. Навчалися й сини заможних козаків, які по зимівниках та паланках дбали про свій добробут і про казну Війська Запорізького.

Мудрою людиною був той, кому вперше до голови прийшла думка зібрати дітлахів разом під одним дахом. Нічого їм біля старших вештатися та поганих звичок набиратися.

Семен почував себе ніяково, коли Сірко привів його до школи. Ще в сінях хлопець почув якісь дивні вигуки. Грубий, а за ним тоненькі голоси повторювали якісь нісентіниці: аз, буки, веди... Кошовий прочинив двері, і Вернидубенко побачив, що з обох боків біля довгого столу сидять хлопці, повторюючи за кремезним дяком, який возсідав посередині, ті дивні вигуки. Ніхто не підвів голови, щоб задовольнити свою цікавість, а жвавого чорнявого молодця, який спробував оглянутися на двері, дяк огрів довгою й замашною лозиною.

– Доброго здоров'я, Іларіоне, – привітався з учителем Сірко.

Дяк поважно підвівся над столом:

– Здоров будь, отамане. А ви чому не вітаєтеся? – гаркнув на учнів, котрі, мов мишенята, притихли й з-під лоба зиркали на кошового. Такого поважного гостя не часто бачили тут, а деякі школярі, взагалі, вперше бачили Сірка так зблизька.

– Сидіть, сидіть, я на хвилю...

– Ану розсуньтеся, штубаки, нехай кошовий сяде, – прогугнявив дяк.

– Та ніколимені сидіти з вами, Іларіоне. Сам знаєш, скільки в мене справ. Я по ділу. Ти знаєш Данила Вернидуба з Канівського куреня?

– Чому ж не знаю, знаю. За десять літ, які я тут провів, можна було й із чортом запізнатися, якби він жив на Чортомлику...

–... Він вирушив у терміновій справі, а малий його, який до Коша приблукався після того, як татари домівку спалили, без нагяду зостався. Приглянь за ним, грамоти підучи. Тямущий хлопець.

Семен зашарівся від таких слів, адже злетіли вони з вуст не кого-небудь, а кошового отамана. Не насмілювався підвести очі та зустрітися поглядами зі своїми однолітками, які дивилися на новака, немов на заморське диво, адже не кожен із них міг приятелювати з Сірком.

– Нехай сідає, лави не пересидить, – відповів дяк.

– Ну, синку, прощавай. Слухайся вчителя та не бешкетуй, щоб не осоромити ні мене, ні батька. Ось гроші – батько залишив тобі на прожиття. Не розтринькай їх, бо за навчання та харч треба платити, – кошовий попрощався й пішов у своїх справах.

– Сідай, хлопче, он вільне місце. І як тебе звати? – могутнім басом проревів суворий дяк, який за відсутності священика був у школі царем і Богом, і байдуже йому до того, що окремі учні мали таких впливових захисників.

– Семеном, – відповів Вернидубенко, всідаючись між худим і довгим, немов жердина на загаті, та низьким і кругленьким, наче барильце, школярами.

Ще не встиг новак примоститися, як невловимим рухом кругленький сусід штурхнув його ліктем у бік, а високий боляче наступив на ногу.

– Ви чого? – заверещав Семен на сусідів, але тут ще й дяк доправив лозиною по плечах:

– Диви, який голосистий. Ще не встиг до науки сісти, як уже норов свій виказує.

Вернидубенко засопів, немов ковальський міх. Образа закипіла в серці. А його сусіди, мов нічого не сталося, дивилися поперед себе. І за що його дяк лозиною прочехвостив, вони ж першими зачіпатися почали?

– Граматику знаєш? Ей, сонечко, до тебе кажу, – гугнявив дяк. Сусід штовхнув Семена у бік ще раз, бо той не одразу збагнув, що вчитель промовляє саме до нього.

Вернидубенко промовчав.

– Так я і думав... Але нічого. Навчимо, а не навчимо – то вб'ємо у голову. Ану, ледацюги, дайте менікнижку!

У цю ж хвилю десяток рук, не зморгнувши оком, допровадив до вчителя пошарпану абетку.

– Дивися та повторюй. Це – «аз», за ним – «буки», далі – «веди», – тикав Іларіон пальцем у різномантіні кривульки, що здавалися однаковими, але чимось, все-таки, відрізнялися.

Семен швидко збився і не встигав ні за «землею», ні за «мисліте». Але, щоб не виглядати зовсім тупим, перепитав:

– Які це буки? Ті, що в лісах ростуть?

Дяк оторопів, він аж ніяк не очікував од новака такої зухвалості. Зазвичай, нові учні поводили себе, немов полохливі миші, а цей розперезався од початку.

Угрівши Семена долонею по потилиці, дяк утратив зацікавлення провадити навчання:

– Дерево – це одне, а буки – зовсім інше. Покажете йому потім, а зараз – обідати... Живо!

По таких словах дяка серед учнів здійнявся гамір. Малі та старші хлопчаки кинулися прибирати на столі та розставляти миски. Четверо учнів внесли два казани, в яких парував куліш, та стали розливати лехвар у миски, такі великі, що з однієї могли сьорбати четверо-п'ятеро їдців. Ще один хлопчина вніс накраяний хліб та цибулю. Перехрестившись та промовивши молитву, всі дружно запрацювали ложками, тільки Семен роззирався довкола себе та ковтав слину.

– А ти чому, сиромудрий носа вернеш та не їси? – поцікавився дяк.

– Та не маю чим...

– Тпру, невпорані, стійте. Це ж ви всі ситі будете, а один голодним? Так не годиться. А подайте мені ножа та цурпалок.

За хвилю Семен з руки дяка отримав щось схоже на ложку.

– Вважай на скалки та не зашкали собі язика, а опісля зробиш собі кращу.

Хлопець із вдячністю поглянув на вчителя, який виявився не таким уже й злим та суворим.

Після обіду всі встали, подякували Господу богу й кухарю, та розійшлися у своїх справах. Семен зауважив, що кожен має свій шмат роботи. Одні носили воду, інші рубали дрова, треті носили й складали їх у дровітню; молодші хлопці мили посуд, замітали долівку, тріпали ряднини. Кожен мав якесь заняття, тільки Вернидубенко стояв без діла, роздивляючись, що тут і до чого. Школярі зашушукалися, косячись на новака, навіть дякові не сподобалося таке лайдацтво:

– Ти чого стовбичиш, немов засватаний?

– А чим мені зайнятися?

– Можна подумати, роботи мало! Та хоча б дров на кухню принеси. Вечерю ж варити треба.

– О, це я миттю...

Семен вистрибки понісся до хлопців, які цюкали сокирами, а вчитель пішов далі, аби переглянути, що ще не так серед його підопічних.

Набравши великий оберемок рубанців, новоспечений школяр повертався до помешкання. Набрав наперед себе стільки дров, що не бачив шляху, тому й обережно крокував, щоб не впасти. Зненацька його нога об щось перечепилася, і Семен полетів сторч головою, розсипаючи все, що тримав у руках. Дзвінкий сміх пролунав просто на ним:

– Ха-ха-ха, ну й не...-до...-тепа. Хо...-дити не вмі...-є.

– Телепень... Так він ще й недо... хі-хі-хі... -бачає.

Семен підвівся, обтрусив із себе пил і обернувся. З нього сміялися два школярі, ті самі, що сиділи поруч із ним за столом. Хотів уникнути сутички, хоч кров аж кипіла в ньому, але сірко наказав поводитися чемно. Позбирав дрова і хотів іти, але високий ухопив його за рукав.

– Відпусти, бачиш, маю роботу, а ні, то...

– Що? Кошовому поскаржишся?

– Татків синочок.

– Боягуз.

– Битися не вмієш, – дразнилися хлопці, а менший ще раз штовхнув його, тоді як жердина не випускала рукава.

– Пустіть, кажу, бо гуль наб'ю!

– А ти спробуй. Ось тобі, на, – між хлопцями зав'язалася бійка, але кривдники Вернидубенка не знали, наскільки їх супротивник загартований бійками з ровесниками-тернівчанами. У рідному селі Семену не раз доводилося битися з двома, а то й із трьома хлопцями. Новак тільки на вигляд був непоказним, але силу та спритність мав нічогенькі. Нападники й оговтатися не встигли – так швидко Вернидубенко вгатив високого головою в живіт, та так, що цибатому аж векнулося. До того, падаючина землю, він випустив рукав Семенової сорочки і розбив собі носа до одного з рубанців.

Кругленького Вернидубенко легко повалив на землю, осідлав його та став викручувати руку, яка перед тим зацідила йому в зуби.

– Ну що? Не вмію я битися? Скажи це ще раз.

– Відпусти!!! Ой, боляче. Сам бачу, що з тобою не здобровати. Ми пожартувати хотіли...

Семен відпустив меншого, допоміг звестися на ноги високому і розвів руками:

– Я вас не зачіпав. Самі напросилися.

– Добре, добре, – простогнав цибатий, хоча тепер, зігнувшись навпіл, він уже не нагадував жердини, а якусь кульбачку, – ми самі винні. Ходімо до криниці, у тебе губа розбита, а в мене – ніс.

– А навіщо криниця, якщо річка поряд?

– Щоб було ще ближче...

Доки дійшли до криниці, Семен дізнався, що цибатого звуть Василем, а кругленького – Іваном. Вони вже два роки в школі, обидва – сироти, тільки в Івана ще дідусь є – ловить рибу для січовиків.

Умивши лице та пообтрушувавшись від пилу, хлопці побігли до школярського куреня.

– Ой, а я забув про дрова, – спам'ятався Вернидубенко.

– Ми тобі допоможемо.

Коли Семен з купою рубанців переступив поріг кухні, то почув, як у сінях хтось поцікавився у Василя:

– Ну, як?

– Краще не чіпати. Вміє за себе постояти. Наш хлопець.

Такі слова зігріли душу молодого тернівчанина, і решту дня він носився, немов погорілий, з радістю виконуючи всі роботи, які йому доручали. Поряд із ним були його нові друзі.

За вечерею дяк придивився до Семена:

– А що це в тебе з губою, хлопче? Спухла, немов кобиця...

Вернидубенко поглянув на Василя, ніс котрого розбух до розмірів кухля, перевів погляд на Івана, який їв із низько схиленою головою, щоб не було видно синця під оком, і відповів:

– Упав, коли ніс дрова.

Іларіон заховав усмішку. Він добре знав, як зустрічають новачків у січовій школі, але набрав сердитого вигляду:

– Ноги маєш кучеряві чи розум простий? Недобачаєш? А губа добряче розпухла.

– Пхі, хіба це спухла? Колись я плив з братом у човні, так причепилася до мене оса, сіла на губу і ...

– Вжалила, певно? – випередив розповідь Іван.

– Не встигла – брат веслом її убив.

Ця вигадка розсмішила школярів, навіть дяк усміхнувся:

– А чого ж це вона місце собі таке вибрала, під носом у тебе?

– Бо я за три дні до того грушу їв... і не вмивався.

Знову всі засміялися, а вчитель сказав:

– Я бачу, на вигадки ти мастак, а як поміж запорожців затесався?

Семен оповів про все, що пережив за останні два тижні, не оминувши того, як убив татарина та як змагався із Сиверином Хроном у стрільбі з лука.

– З лука стріляти добре вмієш? А це ми завтра перевіримо. Позмагаєшся із Марком, – Іларіон кивнув на похмурого хлопця, що тримався осторонь інших. – Як, Марку, позмагаєшся?

– Було б із ким, – самовпевнено промовив той, – куди жабі до орла. Я – найкращий стрілець серед школярів, і втру носа будь-кому.

– Скільки б півень не кукурікав – яйця несе курка, – відповів Вернидубенко. Він ледве стримував себе, аби не розпочати ще однієї бійки із хвалькуватим ровесником. Марко, здавалося, цього тільки й чекав. Довелося Іларіону вгамовувати пристрасті:

– Гов, півні, не чубтеся, а лягайте спати.

–Так іще ж видно надворі, – спробував заперечити котрийсь із учнів.

– Кому сказано – спати! Подружку покликати, щоб вас приклала? – дяк ухопив до рук лозину. – Мені ще зі старшиною порадитися треба. І щоб тихо мені були, не то три шкури спущу...

Школярі підвелися з-за столу і неохоче стали влаштовуватися наніч. Одні лягали на лави, інші стелили рядна на долівку, треті наслідували дяка – вибиралися на пустир, у бур'яни. Але не так легко спалося на зарошеній траві, коли тебе не гріє шкалик оковитої. Тільки Семен не знав, куди йому йти, аж тут його покликав Іван:

– Ідеш з нами?

– Куди?

– Там побачиш, пішли.

– А з ким?

– Зі мною, Василем та Карпом.

– Отаманом?

– Еге ж, він хороший хлопець. Не бійся, не скривдить.

– Та я не боюся. А куди підемо?

– На сіновал. Туди перше сіно для коней завезли. Рядно в тебе є?

– Нема...

– Нічого, якось примостимося. Дяк наплодив у школярському курені стільки блощиць, що не дають поспати. А надворі роса аже пече під ранок.

Решта хлопців очікували Семена й Івана на пустирі.

– Славно, що ти з нами, – підморгнув Карпо, – а я на початках думав, що ти такий же татків синочок, як Марко.

– А чому він татків синочок?

– Його батько – Матвій Житняк – полковник Самарської паланки, багатій. Збіжжя та худоби в нього – не перелічити, як і коней. Комори всіляким добром забиті й скрині повні... От синок і дре носа, сіромою та злиднями нас обзиває, – став пояснювати Василь.

– Чому ж він із батьком не живе, на шовкових перинах не спить, а тут ошивається, коли з такого багацького роду?

– А він із мачухою не зжився. Вона, на відміну від рідної матері, до роботи різної його примушувала. Поривався з дому втекти, тому й віддали синочка у січову школу, щоб кудись не запропастився та чого не вчудив...

– Не подобається він мені, – виказав Семен своє ставлення до Марка.

– А кому він тут подобається, – озвався Карпо. – Ніхто з ним не приятелює, та й він нікого до себе не підпускає. Ходить відлюдьком. Ти з ним ліпше не зв'язуйся і не займай його... А стріляє він, справді, з-поміж нас найвлучніше.

–... І вчиться також. Псалтир читає, аж гай шумить, а ми всі шпортаємося у тих карлючках, – додав Іван.

– А ще дяк його любить, ставить Марка нам завжди в приклад, – докинув Василь.

– Що ж, завтра побачимо, чого він вартий, той ваш Марко. Добраніч, хлопці.

– Добраніч.

Невдовзі нові товариші Семена дружно засопіли, а Іван навіть підхрапував. Тільки Вернидубенка сон не брав. Хлопець пригадав, як на такому ж пахучому сіні дожидався в повітці Павла, який пізно повертався з варти чи парубоцьких гулянок. Тоді живими були ще дідусь і мати. Та й Настуня спала в хаті на лежанці. А тепер нема в нього родини... Одні рідні душі – на небесах, інші – десь у дорозі. І хтозна, чи випаде нагода побачити ще хоча б Павла та батька...

Заснувши останнім, Семен прокинувся аж тоді, коли школярі заходилися снідати. Товариші свідомо не збудили його раніше, бо сон Вернидубенка був таким неспокійним, що приятелі хвилювалися, чи він бува не захворів. Коли хлопець перестав здригатися та щось вигукувати крізь сон і засопів спокійно, полегшено зітхнули.

Снідав Семен неохоче – в голові у нього ще варилася каша із нічного жахіття, де приверзлися живій мертві родичі, убитий ним татарин і Марко Житняк, який вправно доправляв у ціль одну стрілу за іншою, а в Вернидубенка нічого не виходило.

Напившись води, хлопець примостився за столом поміж нових товаришів і сильно переживав через те, що не вивчив усього, що заказував йому вчитель. Семену вкрай не хотілося з першого дня впасти лицем у болото. Товариші заспокоювали його, що все минеться.

Дяк, висмикуючи бур'яни із одягу, не мав того ранку жодного гумору провадити навчання. У школі він був помічником в отця Онуфрія, який місяць тому вирушив на прощу до Києва та десь там затримався у церковних справах. В Іларіона боліла голова, та так сильно, що на очі пелена падала. Крекнувши декілька разів і продерши горло, дяк сказав, що граматики й читання нині не буде.

Школярі з радістю сприйняли таку звістку, висипавшись з куреня на пустир неподалік од школи. Сюди приходили й дорослі запорожці, аби навчити молодь лицарському ремеслу.

От і цього разу трійка козаків тримала коней за поводи. Гривасті, як і дітлахи, не могли довго встояти на одному місці. Дві лошиці ще так-сяк скубли траву, поступаючись уперед маленькими кроками, а темний, наче ворон, огир бив копитами землю і ворушив ніздрями. У ньому здалеку відчувалася гаряча порода.

Січовики сповістили школярів, що збираються показати їм, як саме треба триматися в сідлі за різних обставин. Учні півколом обступили своїх старших наставників. Один із козаків спритним рухом заскочив у сідло на сумирній кобилі, від чого чорний красень ледь не вирвався з рук іншого запорожця, який тримав його за повід. Вершник розігнав кобилу й став виробляти на ходу різноманітні вихиляси. А тим часом його побратим оповідав хлопцям, що й коли необхідно робити.

– Припустимо, ви утікаєте на коні, а за вами женуться переслідувачі, які стріляють із рушниць чи пістолів. Влучать у коня – пеняйте самі на себе, але щоб вберегти свою спину й те, що нижче від неї – треба припасти до гриви коня, вдаючи убитого, – вершник тим часом показав, як виглядає цей рух.

–... Або відкиньтеся назад, перегнувшись із сідла, – козак на лошиці продемонстрував інший прийом.

–... Можна сховатися під кінським крупом, – запорожець зник під животом у кобили, – але це дуже небезпечна штука. По-перше, вона потребує цілковитої довіри до вершника з боку гривастого. По-друге, якщо переслідувачі поцілять у коня, то ваш чотириногий друг вас же й придусить.

Запорожець, здійснивши ще декілька карколомних вихилясів, осадив лошицю навпроти гурту дітлахів і, зіскочивши на землю, насмішкувато запитав:

– Ну, а з-поміж вас хтось зможе так?

– Подумаєш, велика премудрість... – озвався Марко, заскочивши на спину іншій непоказній лошиці, яка до того мирно поскубувала траву. За мить молодий Житняк, хоч і не так вправно, як старший запорожець, став повторювати такі ж вихиляси. Щоправда, пірнути під круп гривастої він так і не наважився.

– От відразу видно, якого батька син. І в науці поспіває, і з конем упоратися може. А хто із вас, ледацюги, ще на таке здатен? Ніхто. – Розхвалював дяк свого улюбленця.

Марко, зробивши два кола пустирем, зіскочив на землю, з викликом поглянувши на Семена.

– Більше ніхто не хоче свою прить показати? – поцікавився запорожець, який тримав коней.

Вернидубенко озвався першим з-поміж пригнічених школярів:

– Я хочу!

– Тоді покажи, на що ти здатен, – протягнув поводи, які стримували іншу сумирну кобилу.

Але своїм учинком Семен приголомшив усіх присутніх: він з розгону заскочив на спину чорного диявола. Огир від несподіванки спочатку присів, потім звівся на задні ноги, а далі вирвався з рук козака, який його стримував. Кінь розгнівався на незнайомого йому вершника, адже ніхто раніше так нахабно з ним не поводився. У припливі шалу огир спробував скинути вершника з себе, крутив головою, щоб вхопити зубами за ногу, але хлопець міцно сидів у сідлі, тримаючись за смоляну гриву.

Переляк охопив усіх, хто споглядав на це дійство. Здавалося, ось-ось хлопчина впаде під копита і скрутить собі в'язи. Дехто з молодших школярів закривав очі долонею чи відвертав погляд убік, щоб не бачити непоправного. Але Семен не випав з сідла, а, прошепотівши щось коневі на вухо, заспокоїі тварину. Козаки протирали очі й не вірили, що чорний диявол став шовковим у чужих руках.

Семен та кінь під ним стали виробляти такі викрутаси, що аж серце завмирало від хвилювання та захвату.

– От чотреня, самого Чорта осідлало!

– Ну й дає! Хто це, Іларіоне?

– Данила Вернидуба син, – без надмірного піднесення в голосі просвітив запорожців дяк?

– Данила? Батько не є таким навіженим... У кого ж воно таке вдалося?

А вершник та кінь тим часом сотворили таке, що всі аж ахнули: Семен, відпустивши гриву, пірнув під круп коня і знову вигулькнув у сідлі... Ще за якусь мить гривастий кивав головою, немов дякуючи за увагу до себе, й сумирно зупинився біля свого господаря.

– Молодець, хлопче, – похвалив Вернидубенка запорожець. – Правда, не знаю, як тобі це вдалося. На Чорта, окрім мене, ще ніхто не сідав, а я його з лошатка виняньчив... У тебе й інші можуть повчитися, – виразно поглянув на Марка, який задер було кирпу після своєї спроби.

Житняк знітився й кудись запропастився. Семен тим часом приймав щирі вітання від школярів.

– А мене навчиш так гарцювати? – випитував Іван.

– Тебе, хлопче, не кожен кінь витримає, – пожартував один із козаків. – Але не переживай – душитимеш ворогів пузом.

Веселу балачку перебив Марко, який повернувся з луком, стрілами та невеликою подушкою, набитою сіном. На полотнищі хтось намалював очі, ніс і вуста, що розчепірилися в лихому оскалі.

– Ти похвалявся вчора, що вмієш з лука стріляти. Будь добрий, покажи. – Відрахувавши півсотні кроків, Житняк почепив ціль, що здалеку нагадувала людську голову, на кілок. Із почуттям майстерно виконаної роботи Марко повернувся до гурту.

– Стріляй першим, – промовив до Семена та передав йому свого лука.

Вернидубенко узяв зброю до рук, підтягнув тятиву, вибрав стрілу. Школярі з дяком та запорожці, які відпустили коней пастися, тим часом перебралися ближче до подушки.

Семен довго примірявся, але не поспішав стріляти. Ці вагання Марко потрактував по-своєму:

– Що, жижки трясуться? А кричав як...

– Куди стріляти?

– Ти що, подушки не бачиш? – залився жовчю молодший Житняк.

– Я то бачу, а куди поцілити: в око, в ніс, в рот?

Марком заколошматило. Подумав, що з нього глузують.

– Для початку... в око.

– Праве, чи ліве?

Таких знущань перший учень січової школи витерпіти не зміг, зірвавшись на крик:

– Або стріляй, або якого біса людям голови морочиш. Кажи одразу, що не можеш поцілити, а то закрутив хвостом, як Рябко на Андрія...

Семен посміхнувся і випустив стрілу. З тихим свистом вона увійшла в «праве» око. Усі, хто дивився за рухами Семена, вражено охнули.

– Оце так, – почухав потилицю запорожець, господар Чорта.

– Пощастило, – процідив крізь зуби Житняк, заливаючись бурячковим кольором.

Вернидубенко взяв другу стрілу, виміряв оком відстань до цілі й увігнав її біля першої, аби довести, що випадковість тут ні до чого.

– Ух ти! А тепер у ліве, у ліве око поціль! – загукали школярі, які теж впали у шал від такого споглядання.

Без найменшого хвилювання Семен утретє відпустив тятиву, й очеретина з наконечником, влучивши в ліву «очницю», розпорола подушку так, що сіно посипалося на землю.

На пустирі стояли безмовні свідки Семенового тріумфу. І школярі, і запорожці, і навіть дяк дивувалися такому вмінню.

Марко вихопив зброю з рук Вернидубенка, спопеляючи стрільця ворожим поглядом, просичав:

– Була би цілою подушка – я би показав, як насправді треба стріляти.

Однак ніхто не слухав дякового улюбленця і навіть не поглядав у його бік. Запорожці, щиро подивовані такою вправністю, втратили бажання навчати школярів чомусь корисному й подалися до корчми, аби оповісти приятелям та всім, хто має вуха, про те, що на Січі з'явився новий Сагайдачний.

Семена ж оточив збуджений натовп однолітків, де кожен прохав, аби навчив так само добре стріляти.

Лишень двоє людей трималися осторонь цього галасливого збудження. Марко Житняк вовком дивився на того, хто так вправно посадив його в калюжу, а Іларіон роздумував над тим, що ж буде далі, коли його найкращого учня так привселюдно зневажили. «Швидше б уже отець Онуфрій повернувся та сам мастив собі голову з цим кодлом», – думав дяк, прямуючи до корчми услід за запорожцями.

А Марко, притиснувши до грудей лук та сагайдак із стрілами, подався у бур'яни, аби наодинці заплакати свою поразку.