Куди стелиться доріжка?

Настуня обживалася на новому місці та поволі звикала до життя на чужині. Перестала плакати та побиватися і наче змирилася з лихою долею. Помаленьку стала запам'ятовувати татарські слова, щоб опанувати мову, з чого неймовірно радів мурза. Учителькою для дівчини стала стара Оксана, якій Алім дозволив провідувати молоду землячку. Сам господар навідував полонянку рідко й не докучав їй. По-перше, мав кілька клопотів, що вимагали негайного розв'язання; по-друге, вірив, що все буде так, як він задумав, якщо не квапити події.

Дівчині дозволили виходити в двір, обгороджений високим муром. Що за цією перешкодою – Настя не знала, але здогадувалася, що там, за нею, шлях додому. Однак за змогу дихати чистим повітрям довелося дорого заплатити – старенькій бабусі не дозволяли супроводжувати полонянку, а до дівчини приставили здоровезного чорного ефіопа, який підкорявся одному лиш мурзі й виконував тільки його накази. Перед цим велетнем із похмурим погоядом тремтіла вся прислуга, навіть обидві законні дружини Аліма намагалися не потрапляти йому на очі. Неговіркий слуга вселяв страх у душу кожного, хто його бачив.

Нікому не дозволялося наближатися до Настуні чи розмовляти з нею. За дотриманням цього наказу пильно стежив темношкірий велетень. І лишень баба Оксана могла перекинутися з молодою полонянкою кількома словами, коли та підходила під її комірчину. На стару грізний слуга не сердився, тоді як усіх інших проганяв з дороги поперед Настею.

Серед прислуги в Аліма було чимало невольників, серед яких і декілька чоловіків та жінок з України, занесених до Криму на погибель. Тут, далеко від дому, вони швидко порозумілися з такими ж бранцями з інших країн і разом коротали день за днем, знемагаючи від непосильної праці... А от за рівну собі челядь Настуню не признала. При найменшій нагоді слуги намагалися вщепнути, штовхнути, смикнути за косу, чимось облити – і навіть ефіоп не міг вберегти дівчину од цього. Інші бранці не могли пробачити Насті того, що така ж полонянка, як вони, гіренько не заробляє на шмат хліба, а прогулюється у той час, коли прислуга рве жили , і харчується, немов гурія у небесних садах... Заздрили й ненавиділи бідолашну дівчину, яка вже й не рада була, що Бог дарував їй вроду. Стара Оксана добре казала, що довга коса та дівоча краса до добра не приведуть. Та хіба ж дівча у тому винне?

А за мурами зовсім інший світ. На покритій кущами горі виспівують пташки, додаючи ще більшої туги в серце. Щебечуть – бо вільні. Настуня й сама виспівувала би цілими днями, якби могла злинути вгору, покинути похмурі стіни чужої оселі та полетіти в рідну сторононьку. Але чужа земля гірша од мачухи, сили вичавлює, волі не дає. Тільки мріяти залишається, коли тебе стережуть і не дають самій ані кроку ступити. Як тут прижитися, коли усі заздрять і намагаються завдати болю.

Дівчина хотіла би з кимось потоваришувати, але темношкірий велетень не дозволяв їй навіть заговорити до когось. А сам був черствим і невблаганним. До того ж, ніхто в дворі не хотів зробити ані кроку назустріч їй...

Правда, цього не скажеш про юнака, який хотів напоїти її в дорозі і був жорстоко покараний за це. Він, здавалося, нехтував усіма заборонами, намагаючись знайти привід, аби бодай раз на день перестріти Настуню. Вона спочатку і його боялася, уникала, але згодом побачила, що доля в бідолахи мало чим краща од її страждань. Парубок хоч і був вільним, але гнув спину перед мурзою, як поневолені люди. Дівчину захоплювало, що Хасан не боїться управителя-ефіопа, а при нагоді намагається дошкулити йому. Баба Оксана оповіла Насті про долю бідолахи, і в дівчини з'явилося співчуття до нього. Не маючи до кого пригорнутися, потягнулася до хлопця, бо він єдиний не бажав їй зла серед усіх дворових людей...

Бачилися вони крадькома крізь віконце, і то не часто. Тільки стара богуславка знала про ці зустрічі, сумно похитуючи головою – до добра це не приведе. Але мовчала. Вона вибавила Хасана, коли він був нікому непотрібен, по-материнськи любила хлопця, та й до дівчини-землячки прикипіла всім серцем і душею. Молилася Богу за щасливу долю цих дітей, бо вірила: що Господь присудив, те люди не змінять.

А мурза втішав себе тим, що гяурка упокорилася та змирилася зі своєю долею. Вважав це добрим знаком. Мабуть, мандрівний дервіш, насправді, приніс щастя в його оселю. І з жебраків є користь, якщо за всім стоїть воля Аллаха.

Настуня й не підозрювала, що своєю появою в домі мурзи змінила всі наміри Хасана, змусила з іншого боку поглянути на світ.... Від лихої долі та поганих людей юнак намірявся втекти з двору Аліма та пристати на службу до когось іншого, а ні – то пошукати щастя в мандрах, коли воно не дається в руки само по собі. Змалечку приставлений до роботи, він не боявся труднощів і умів давати собі раду. Куди б не подався – пропасти не боявся. На шматок перепічки завжди заробити зможе...

Де ж він міг знати, що все його життя переміниться за один день. Здавалося, нічого нового не сталося після походу, Хасан і надалі за попихача та виконує брудну і невдячну роботу, але чому ж так легко дихається йому на повні груди? Як мало для цього треба – кожного дня бачити дівчину, яка припала тобі в серце. Степова квітка, що так раптово увірвалася в його життя, розбудила в душі незнане до того почуття; і що йому тепер лайливі слова та штурхани. Мов на крилах швидко справлявся з усім, аби бодай крадькома побачити свою пасію. І хоч мурза суворо заборонив будь-кому наближатися до дівчини, хоч ефіоп-управитель неухильно стежив, аби воля господаря виконувалася беззастережно, не зважав на жодні перепони... І як тепер покинути цей осоружний двір, коли в ньому поселилася володарка його серця? Кохання може прийти до людини тоді, коли найменше його очікуєш, звалюється на голову і завдає нестерпного болю. На що міг сподіватися бідний сиротина, коли Алім давно вирішив подальшу долю бранки? Шкода, що не так часто, як того хотілося, міг перекинутися з дівчиною кількома словами. Поробивши всі роботи, він пробирався під вікно кімнати, де тримали Настю, і слухав, як дівчина наспівувала свої тужливі пісні. Дивно, але вони заторкали якусь струну в душі юнака, і серце починало битися набагато швидше. Невже й він дитина тих країв, у які, мов гайвороння на ріллю, злітаються за поживою усілякі завойовники?

Не кожен міг би зрозуміти й те, що коїлося в душі у полонянки. Багатьом здавалося, що вона задоволена з того, що має, адже коли тобі зле – співати не будеш. Якби ж вони знали, про що ті пісні – не заздрили б їй так. Скільки ж то переживань треба було вкласти в слова, аби пісня була такою зворушливою й передавала усе, що залягло на душі. Не тільки в хвилини радості лунає пісня, коли хочеться поділитися щастям з усім світом, але і в години горя. Злітає вона над галерами-могильниками, пробиває важкий соп підземель, де томляться покривджені люди, котрим, здавалося би, зовсім не до пісень. Залізні окови роз'ятрили тіло, таволга порізала-порозтинала плечі, а співають, хоч плакати хочеться. Але від плачу стане легше тільки тим, із чиїх очей ще можуть скочуватися сльози, тоді, як пісня збадьорить інших...

Якби мурза прислухався до слів – не був би таким самовпевненим. Вивчивши мову народу, який породжував таких міцних чоловіків і таких вродливих жінок, Алім вважав себе його знавцем, і страшенно помилявся. Не розуміючи душі, виглядав просто блазнем. Тому так так важко було володарю порозумітися з Настею. Дівчина виявилася набагато мудрішою, аніж припускав мурза, бо мала що втрачати...

А Хасан із кожним днем відчував, що в його жилах справді нема ані краплини татарської крові, а місце народження не впливає на те, ким почуваєш себе у душі. Мати передала йому тільки свою кров, або батько-татарин не мав жодного стосунку до його появи на світ. Інакше як пояснити те, що тілом і душею горнувся не до численних сестер по батьковій лінії, а до тих людей, яких мав би вважати своїми найбільшими ворогами? І не міг збагнути, чому супроти красивої і дзвінкоголосої дівчини налаштовані інші бранцію

Настуня відчувала, що білявий парубок серед маси обпалених сонцем людей – це єдина людина (якщо не рахувати баби Оксани) у дворі, яка не бажає їй зла. Тому й потягнулася до нього, немов до брата.