Куди стелиться доріжка?

Від довгої трясовиці поперек сідла та в незручній гарбі Настуня слабо розуміла, що коїться довкола. Щось усередині неї надломалося, і дівчина втратила орієнтацію у просторі та в часі. Вона вже й не пам'ятає, як її звуть і звідки вона родом. Коли ж закінчаться ці пекельні муки? Чи вони лишень розпочалися? Невже вона досі жива, чи то смерть перенесла її в інший світ?

Ще дві доби минуло відтоді, як бранців розділили, а орда розпорошилася. Малочисельний загін на чолі з мурзою повертається додому. Ласий шматок пощастило урвати кримчакам в тих землях, де найздоровші чоловіки та найвродливіші жінки. Та що з того, коли не вміють самі постояти за себе, воюють між собою, скликаючи на допомогу найближчих сусідів. Татари тому й раді – чим довше чубитимуться гяури між собою, тим легше їх захопити в полон. Такий ясир добрих грошей вартий.

Мурза Алім щасливий, що усе склалося так, як він того хотів. Аллах вислухав його молитви й змінив гнів на милість, привернувши долю. Он скільки добра навалено на гарби, а ще ж і за полонених удасться виручити немалі гроші. Кількох десятків полеглих голодранців, які приєдналися до його воїнів, Аліму зовсім не шкода. А от за молодим Омаром, закривавлене тіло якого знайшли в кущах терну, мурзі болить серце. Покладав на нього чимало сподівань, а його улюбленець так по-дурному загинув, погнавшись за якимись хлопчаками...

Степ... Широкий, розлогий степ... Ні деревця, ні кущика, тільки буйна трава, що починає всихати просто на стеблі. Ніхто її не косить, не складає в стіжки, бо її так багато, що людських рук не вистачить. Толочиться під ногами в коней, роз'ятрює рани бранців ця шовкова мурава, яку з таким нетерпінням кожної весни очікує все живе.

Сонце пражить біле Настунине тіло, та так нещадно, що шкіра здувається білими пухирцями й тріскає. Але їй ще нічого, вона сидить на гарбі, а полонені чоловіки до крові збили ноги, мотузки вгризлися їм у тіло... та ніхто не нарікає, бо нема кому поскаржитися, хіба Богу. Але Всевишній, схоже, забув про цих своїх дітей, або свідомо карає за якісь гріхи... Господь високо в небі і чомусь не поспішає придивитися звідтам до тієї несправедливості, яка коїться на створеній ним землі...

Проклинають бранці світ та лиху годину, картають себе за те, що не змогли оборонитися або гідно померти на рідній землі... З кожним кроком вони все далі й далі від рідної землі. І марні будь-які сподівання на порятунок...

Татари ж радіють. Похід видався вдалим не тільки для їхнього мурзи – воїнам та голоті теж дістанеться щось із того добра, яке похитується на перевантажених гарбах. До того ж, захопили вдосталь ясиру, а лихих гяурів на чолі з Шайтаном вдалося оминути. Тепер, у рідних степах, кримчаки почуваються безпечно, адже це їхня стихія. Тут кожна бадилинка знайома та й до домівки вже недалеко...

Та не всі степовики радіють тому, що нічого не трапилося в дорозі. Білявий татарин, якого так жорстоко покарав мурза Алім, подумки дорікає матері за те, що привела його на світ. Колись і її, як тепер Настю, вирвали з поліських лісів та боліт і завезли на кам'яний грунт. Хочеш – прищеплюйся та звикай до нового життя, а ні – то всихай, ніхто за тобою не побиватиметься... Чи мати не була надто вродливою, чи була дуже непокірною, але вона так і не стала жаданою для когось із правовірних. Не потрапила до гарему якогось із вельмож, не купалася в розкошах... Доля поєднала її з підстаркуватим татарином, котрий мав ще двох дружин та цілий вивідок дрібних дітей, серед яких не було жодного хлопчика. Тут, під південним небом і яскравими зорями, й народився Хасан, який мав перейняти від батька нечисельні пожитки й стати продовжувачем роду. Але жодного разу не побачив він ані свого батька, ні матері. Татарин десь запропастився в одному з походів, подавшись у північні землі за молочно-білими красунями, а мати кинулася з кручі в страшне провалля, не витримавши знущань старших дружин. Вони, обидві правовірні, так і не визнали матір хлопця за рівну собі.

Кого-кого, а мачух Хасану вистачило на все життя. Єдиний хлопчик серед дванадцятьох сестер, він вдосталь натерпівся у такому гаремі. Йому не пробачили того, що народився хлопцем, до того ж білошкірим, русявим і блакитнооким. Мачухи не признали його спадкоємцем, кричали, що мати нагуляла дитя ще у своєму Поліссі, а він тепер хоче відібрати те, що належить лише їм...

Змалечку хлопчина днював і ночував в загоні для худоби. Вівці та барани ставилися до нього краще, ніж сестри та мачухи.

З хліву й забрав Хасана до себе в двір мурза Алім, приятель його батька, але не для того, щоб полегшити хлопцеві життя. Через свою зовнішність потерпав сирота й на новому місці. Його приставили до найбруднішої роботи, мали за попихача, били, штовхали, щіпали, обзивали, над ним знущалися й насміхалися. Жив він не з рештою прислуги, а з невольниками, котрих наніч заковували в кайдани.

Єдиною людиною, яка заступалася за нього, була материна землячка, бабуся Оксана, занесена сюди, як і інші полонені, злим вітром. Замолоду була кухаркою, допомагала виняньчити кволого Аліма, а на старість літ мурза дозволив їй доживати віку в крихітній конурі. Старенька заопікувалася сиротою, оповідала Хасану про звичаї свого народу, про відважних гяурів-козаків, яких так бояться правовірні, співала пісень. І щось у душі хлопця відкликалося на ці милозвучні тужливі слова. Він горнувся до представників того народу, який працею своїх рук забезпечував добробут Кримському ханству.

Коні, зачувши близкість дому, пришвидшили ходу, а Настуня вперше за стільки часу гірко заридала, уявивши, яке життя на неї очікує.

Коли мурза та його почет разом із десятком невольників дісталися рідних татарам пенат, дівчина була на межі життя й смерті. Полон, подорож сухим степом, нестача води, страх перед майбутнім, жаль за рідним краєм та родиною спричинилися до того, що Настуня захворіла. Її тіло тіпала лихоманка, кидаючи то в жар, то в холод; очі запали глибоко під чоло, а під очницями з'явилися сині плями... Якби людолови не бачили її у всій красі, то ніхто б зараз не возився з нею. У крайньому випадку – віддали би бранку якомусь жебракові, але мурза мав інші наміри щодо полонянки. Обидві його дружини, такі ж підстаркуваті, як і він, сухотно кашляли й давно не приносили жодної користі у подружньому житті. Алім же ще відчував у собі чоловічу силу, в чому могли пересвідчитися деякі з наложниць. Однак усі вони були лише тимчасовою утіхою. Мурза два десятки літ підшуковував собі молоду дружину, але марно. Не було поліття на чорнооких красунь у його краї, а гяур сірко, брат Шайтана, унеможливив легко здобувати білий скарб

А були ж кращі часи. Ще кілька літ тому татари вільно розгулювали землями, за які велись кровопролитні війни. Кримчаки приходили на допомогу Хмельницькому, Хмельниченку, Дорошенку, Суховію, польському королю і великому падишаху, у найвідповідальніші моменти залишалися осторонь воєнних дій, а то й обертали зброю проти тих, хто їх покликав. І за таку поведінку отримували не тільки подвійну винагороду, але й можливість полювати на ясир. Покінчивши воювати на полях битв, дорогою додому нападали на безборонні оселі своїх союзників-гяурів, котрі змагалися між собою за владу...

Були часи... Але відтоді, як Дорошенко, втомившись метатися поміж польським королем та найяснішим сином Аллаха, присягнув московському цареві, щастя відвернулося від мурзи. Сірко зовсім знавіснів., нещадно палив міста та аули вздовж усього побережжя. Татари просили порятунку в турецького султана, бо не могли себе захистити. Скільки не намагався кримський хан Селім-гірей дати собі раду з проклятущим шайтаном – усе даремно...

Такими ж марними були всі спроби мурзи Аліма знайти собі молоду дружину. Щастя обходило його дім стороною. Уже навіть хотів змиритися з такою долею та доживати віку з двома дружинами, які давно перестали його цікавити... Але три місяці тому до його оселі завітав мандрівний святий чоловік. Мурза не був великим доброчинцем, завжди гнав у шию жебраків, які збиралися в його дворі із надією отримати шматок перепічки, але дервіша був змушений прийняти – так велів Коран. Старий виявився балакучим. Покінчивши з річним ягням, котре зарізали й спекли саме для нього, мандрівець став дякувати гостинному господареві, обіцяючи ласку всемогутнього Аллаха. Чи той, справді, прислухався до слів свого вбогого слуги, чи то доля повернулася до Аліма обличчям, тільки з того часу все у мурзи стало до ладу. Він не втратив жодної вівці, тоді як у його сусідів пошесть забрала половину отар. Щасливо ожеребилися молоді кобили, а деякі з них привели на світ одразу по двоє лошат. Друга дружина народила дівчинку, чим так пишався Алім, адже був уже далеко не молодим. Він, щоправда, з підозрою придивлявся до доньки – надто ясні очі мала крихітка, але в його домі не було нікого такого, щоб запідозрити дружину в подружній зраді. Косив оком на нікчему Хасана, але вже дуже значною була різниця в віці між байстюком та породіллею... Нарешті, пощастило в виправі, до якої ретельно готувався ще з весни. Село на високій кручі, захищене кущами терну, виявилося не по зубах його батькові. Інші чамбули довгі роки уникали брати цю твердиню приступом, вважаючи таку шкуру не вартою вичинки. А Алім зважився, і ризик повністю себе виправдав. Захопив хороший ясир, за який сподівався вторгувати чималі гроші. Та й те дівча, яке забрав із собою до двору, дике й вродливе, збуджувало у ньому гарячу кров. Давно не зустрічав такої красуні. Виведи на торг – заробив би нівроку золота, але він притримає її для себе. Дівча звикне, примириться зі своєю долею, покохає його... Подарунками та лагідними словами можна підкорити серце будь-якої дикунки. Хіба вона встоїть, коли кине їй до ніг парчу, шовк, оксамит і золоті прикраси, коли завалить стіл вишуканими ласощами? А коли полонянка обживеться в його оселі, тоді її можна буде показати сусідам – луснуть од заздрощів.

Єдине, що дуже засмучувало мурзу, так це те, що великий хан мав на нього зуб. При будь-якій нагоді Селім-гірей намагався вразити його прикрим словом, зневажити, знеславити. А все через те, що Алім мав необережність покпинити над тим, що Коран хан знає краще, аніж стан справ у своєму ханстві. І хоча промовлене слово не горобець, проте далеко залетіло, підтримане вустами недоброзичливців... Був Алім у неласці в кримського володаря, і жодні подарунки від мурзи не могли розтопити серця Селім-гірея.

Уся слава й велич у ханстві залежали від того, наскільки добре живеш із володарем. Якби вдалося налагодити стосунки з великим ханом, Алім був би на сьомому небі від щастя...