Куди стелиться доріжка?

Як живеться пташині, вирваній із маленького рідного гнізда та посадженій у чужу велику клітку? Напевно, не солодко. І байдуже їй, з чого зроблена та клітка: з міцного пруття чи з чистого золота. На чудеса світу перестаєш вважати, коли втрачаєш волю, бо вона є тим найдорожчим, що лиш може бути в людей, окрім життя, звісно.

Настуня поволі звикала до нової оселі та до чужих людей. З часом людина призвичаюється до будь-яких обставин, навіть коли сильно побивається за своїм минулим...

Не можна сказати, що з нею поводилися зле, але й радості таке обходження не приносило. Перележавши недугу, викликану важким переїздом, дівчина не хотіла миритися зі своєю долею. Але що ж ти зробиш, коли двері на замку, а на вікнах металеві решітки. Хоч об стіну головою бийся, але й стіни завішані м'якими килимами, і під рукою нічогісінько, що обірвало б життя й тугу за рідним краєм та родиною.

Настуня твердо надумала вкоротити собі віку, який і так не обіцяв нічого доброго. Її залишили наодинці з роздумами та думками. Від ранку до глибокої ночі товаришували їй лише сльози. До неї нікого не підпускали.

Тричі на день приносить їжу стара татарка, схожа на відьму. Лупає люто темними очима, невдоволена тим, що дівчина навіть не дивиться на харчі, але й слова не зронить. Так само мовчки забирає нерухані наїдки.

Данилова донька змарніла, висохла на тріску. Щезли рум'янці з білого личка, потріскані вуста не заживали; запали щоки, від чого ніс став видаватися гострим та довгим. Хто знав її раніше – не впізнав би веселої щебетухи, яка надумала заморити себе голодом.

Та й що вона знала про життя, від якого намагалася втекти? Ще вчора плела віночки, збирала ягоди в лісі, боялася лісовика та мавок, русалок у річці... Вірила, що кожного вечора лиха відьма з'їдає сонце, щоб була темрява над землею, а кожного ранку нове світило народжується заново... Майже дитина, якій доля присудила не по днях дорослішати. Чого більше в її серденьку: віри чи страху? Чи задумується вона над тим, що робить із собою?

Настуна не знає, скільки днів минуло відтоді, як її упіймали серед ночі й кинули на кінську спину. Декілька діб провела у безпам'яті. Хвороба підточила її тіло, яке швидко оговталося би, якби дівча хотіло одужати... А голод, підступний спокусник, нагадує про себе... А зовсім поряд їжа... Очі мимоволі повертаються до наїдків. Таких ласощів вона ще ніколи не куштувала... Але стримує себе з останніх сил. Живіт розлючено бурчить.

На дворі сіріє ранок. Віконниці закриті знадвору, і Настуня не може розгледіти, чи й у неволі сонце сходить так само, як удома. Ще одну ніч вона проплакала, так і не заснувши. Скільки таких ночей було до того? Чи колись усе це закінчиться?

Несподівано разом із старою, яка прийшла прибрати неторкнуту їжу, до господи увірвалося ще дві татарки, закутані по самі очі. Але й зіниць було достатньо, аби відчути, як вони її ненавидять. Але за що? Хіба завинила полонянка, що доля закинула її так далеко? Вони люто сичали, розглядаючи її, як обпатране курча... Хто вони такі і чого хочуть? Не сказали, зникли так само швидко, як з'явилися.

Знову нікого. Тільки самотність та сльози її не покидають. Настуня підходить до вікна, але воно нічого не приносить у її життя. Крізь маленьку шпаринку видно тільки шпиль високої гори, укритої хащами, і клаптик неба. Вітер похитує крихітними галузками. Що принесе їй нинішній день, буде хоч чимось відрізнятися від своїх попередників, чи відгорить так само безбарвно й непомітно?

Сонце перестало торкатися промінчиками віконниць, а її опікунка зі сніданком не приходила. Щось у Настуниній душі страшно захотіло жити, і дівчина відкинула думки про смерть. Полонянка відчула, що не може більше опиратися голоду, який пройняв навіть найменшу часточку її молодого тіла, кожної миті нагадував про себе й заполонив думки. Вона змирилася з поразкою, але що з того, коли біля неї ані крихти. Шукала, повзала долівкою – марно. Голод щораз дужче обволікував її розум, примушуючи думати тільки про харч. Дім, родину, волю, навіть життя проміняла би за маленьку скибку хліба...

Сонце перекотилося за гору, а разом із ним пішли й останні віхті непокори. Двері тихо прочинилися, і по килимі ступав її володар, тримаючи перед собою тацю з наїдками.

– Мою пташку морили голодом? Ай-я-яй, як вони посміли порушити мій наказ? Я ще до них доберуся! Моя хурем не дуже гнівається на мене? – защебетав мурза, обережно підступаючи до бранки.

Настя, здається, забула, що перед нею її найлютіший ворог, і не зводила очей з наїдків, які Алім тримав навпроти неї.

– Моїй пташечці треба щось з'їсти, не то втратить свій голос, красу, чи, взагалі, помре... А кому потрібна мертва пташка? З мертвої пожитку ніякого...

Настя слабо усвідомлювала про що йде мова. Якби трішки сил – вона вихопила би ці ласощі з його рук, а так навіть дотягнутися до них не могла.

–... Я люблю та шаную покірних і лагідних. Таким у мене завжди добре живеться, а непокірних я суворо караю, – поставив перед дівчиною все, що тримав у руках.

Полонянка накинулася на їжу, забуваючи, хто її приніс, і як зарікалася заморити себе голодом.

На обличчі мурзи радісно заскакали бородавки. Алім у душі неймовірно радів тому, що відбувалося на його очах. Скільки днів його дратувало те, що бранка відмовляється від їжі, хоча й наказував приносити їй найкращі наїдки зі свого столу. А варто було один день поморити її голодом, як одразу перестала чинити опір. Що б там не писали мудреці про жінок, Аллах створив їх для того, щоб наролжувати дітей та догоджати чоловікам. Розум жінки сліпий, її завжди можна переконати в тому, супроти чого спочатку виступає... А ця гяурка не по роках затята. Ще майже дитя, а який норов має, немов дика, ніким несідлана лошиця... Та хай там що, він власноруч привчає до сідла молоодих кобил у своїх табунах, то чому б і цю полонянку не загнуздати? Через тиждень буде тихою та сумирною.

– Не треба плакати й сумувати не треба. Треба веселитися, співати й танцювати, приносити радість своєму володарю... У мене тобі добре буде. Моя пташка матиме усе, що лиш забажає. Я навчу тебе щебетати й співати пісні татарською мовою, бо ваші, гяурські, надто сумні й тужливі.

Підкріпившись, Настуня знову пригадала, де перебуває, і зайшлася плачем. Це страшенно роздратувало Аліма. Не промовивши більше ані слова, мурза подався до своїх покоів. «Уперта гяурка, а це лише зайві клопоти». Але, незважаючи ні на що, мурзі дуже хотілосямати таку молоду й вродливу дружину.

– Пильно стерегти, щоб не втекла й чогось собі не заподіяла... З тебе сім шкур здеру, якщо таке станеться, – наказав старій, яка заправляла жіночою половиною домівки.

За мить Аліма обійняли інші, більш приємні клопоти – повернулися його підручні, які відпровадили упольований ясир до місця продажу й виручили за нього чималий бариш. Розклавши перед собою золоті монети, мурза задоволено перекладав їх із мішечків у ковану скриню.

Настуня ж поволі заспокоювалася. Слізьми недолі не зарадиш. Солоні потічки розмазалися по зарюмсаному личку і висохли, немов роса. Груди також втомилися схлипувати. Вихід слід шукати деінде. Штовхнула двері – міцні замки, натисла плечем – куди там, не піддалися би навіть Павлові. Вхопилася руками за металеві стержні у вікні – не зігнулися. Клітка. Велетенських розмірів клітка. Яку ж то силу треба мати, щоб вирватися з неї...

За вікном, десь за горою, здіймався у небо дим, немов насміхався над бранкою, мовляв, я можу летіти над землею, а ти – ні. Стелився то в один бік, то в інший, заграючи з вітром, а на допомогу не поспішав.

Настуня вбачала свій порятунок лише в одному: коли з'явиться підстаркувата відьма, що наглядає за нею – повалити її з ніг, увіп'ятися руками в її горло, стиснути з усіх сил, а далі, перевдягнувшись в її одежі, вислизнути з клітки і тікати. Байдуже куди, хоча би світ за очі, аби подалі звідси.

Сонце пішло на спочинок, а до неї ніхто не навідувався. Невже татарка відчула, яка пригода на неї чекає? Дівчина вперше за увесь час образилася на свого поневолювача. Ще б пак: захоплюється нею, обіцяє райське життя, а належної уваги не приділяє.

За дверима почулися чиїсь кроки, важкі і повільні. Так могла ступати лише стара людина. Настуня вхопила маленьку подушку й причаїлася біля дверей. За мить замок заскреготав, і через поріг переступила бабуся, підсліпкувато вдивляючись у сутінки. Полонянка затамувала подих, вибираючи сприятливу мить, аби збити стару з ніг та повалити на долівку.

– Доню, де ти? – несподівано рідною для дівчини мовою проказала незнайомка.

Настуня опустила руки, а серце продовжувало вибивати шалений ритм. Дівчина й собі спробувала пригледіти, хто це до неї навідався. Угледіла старе, зморшкувате обличчя, тягар літ на скоцюрблених плечах і з упевненістю могла сказати, що це не татарка.

– Доню, не жартуй, де ти? Не ховайся, я не заподію тобі шкоди та кривди.

– Хто ви? – скрикнула полонянка, викзавши свою схованку.

Стара повернулася на голос, і деякий час вони дивилися одна одній увічі. Не треба було зайвих підтверджень, аби переконатися, що це Настунина землячка. Зодягни її у сорочку з домотканого полотна, довгу спідницю, підпережи запаскою та закрути у хустку – нічим не відрізнялася би від тих стареньких, котрі кожної неділі подовгу затримуються в церкві, ставлячи свічку Миколаю-угоднику та вимолюючи у Богородиці захисту для дітей та онуків і легкої смерті для себе... Бабуся теж пильно вдивлялася в риси обличчя молодої землячки:

– І навіщо Бог наділив тебе такою красою та обділив долею? Ти й, справді, дуже гарненька, хоч і змарніла. Недарма Алім втратив голову через тебе, а його відьми-зміючки – спокій...

– Хто ви, бабусю?

– Я? Я – ніхто... Тінь, яка скоро зникне. Така ж полонянка, як і ти. Тільки я вже одмучилася, а тобі ще хрест нести й нести, якщо не проміняєш його на півмісяць... Я щасливіша від тебе, бо не мала замолоду такої вроди. А тебе, чує моє серце, передаватимуть з рук у руки, поки не зів'янеш далеко від рідного краю...

– Не лякайте мене, хто ви? – затремтів голос у полонянки, якій здалося, що стара збожеволіла. Але хто би допустив таку до неї...