Куди стелиться доріжка?

Через день після того, як Данило вирушив у Крим, Сірко наказав джурі знайти та привести до нього Семена. Шукати хлопця не було потреби – канівці надійно гледіли меншого Вернидубенка. Хлопчина з радістю та острахом ішов до отаманського куреня. Це було єдине місце на Січі, де йому ще не вдалося побувати. Залишений сам на себе, Семен вдавав, що не помічає опікунів, приставлених до нього з батькового наказу, і добряче вимотав їх своїми походеньками. Віе обстежив усе, що привернуло його увагу, побував навіть там, де зберігалися кулі та порох. До арсеналу не всяк запорожець міг потрапити, а хлопчині це вдалося. А от в оселю кошового ніяк не міг добратися, бо отаман – це не осавул, який дозволяє одним оком поглянути туди, де зберігається амуніція.

Звістка про те, що його хоче бачити кошовий, захопила Семена зненацька. Та й чого правду таїти – налякала. Він швидко перебирав у пам'яті все, чим займався останніми днями й за що міг дістати прочухана, але не міг пригадати нічого такого, що розгнівало би Сірка. Хіба кошовий довідався, що Семен потягнув декілька куль, коли розглядав склад з амуніцією... Але коли наказано з'явитися перед очима отамана – виконуй, навіть якщо ти ще й не справжній запорожець.

У душі хлопчина радів, що нарешті побачить скарби найголовнішої на Січі людини. Водночас і боявся отамана, про крутий норов якого знали всі козаки. В уяві Семена Сірко поставав справжнім велетнем, на дві голови вищим за діда Якова, з суворим поглядом і громовим голосом. На цьому велетні мали б бути дорогі шати, а вруках – золота булава. При боці в отамана велетенська шаблюка, якою будь-кого навпіл розрубаєш... А яким же ще може бути чоловік, ім'ям якого татарські матері лякають своїх неслухів, а ті тремтять від найменшої згадки про Сірка?

Отаманський курінь Семен уявляв собі встеленим перськими килимами, посеред яких на престолі з чистого золота возсідає очільник запорожців.

Вартовий не хотів впускати хлопчину до отамана, але Вернидубенко наробив такого галасу та лементу, що хтось виглянув через поріг і наказав сторожі впустити гостя. Гордо задерши голову, Семен увійшов до отаманського куреня. Минувши сіни, опинився у невеличкій, ошатно прибраній світлиці. Тут не було ані килимів, ні трону, але це не знітило хлопця. Ось зараз прочиняться інші двері, і його проведуть до Сірка. Як же з ним привітатися? Запорожці кажуть просто: «Здоров був, батьку отамане», але ж він іще не козак, навіть не джура...

Ніхто не поспішав відчиняти перед гостем дверей до господи кошового. Натомість з лави біля столу підвівся підстаркуватий запорожець, зацікавлено роздивляючись Семена. Середнього зросту, з довгим, укритим сивиною оселедцем, закладеним за праве вухо. Роки збороздили високе чоло тоненькими зморшками, котрі збігалися у три великих, коли він хмурився. Довгі вуса робили його зосередженим і трішки сердитим. На запорожцеві були прості штани, заправлені в вимащені дьогтем чоботи, та чиста полотняна сорочка. Семен не став би придивлятися до незнайомця так пристально, якби той не озвався першим:

– Що, Семене, не взяв тебе батько з собою до Криму?

– Не взяв. Казав, що тут я більше знадоблюся.

Запорожець заховав усмішку в вусах і придивлявся до хлопця, подумки визначаючи його норов: «Запальний і не по роках кмітливий».

– А ви, дядьку, хто будете? Може проведете до кошового? Справу якусь зі мною має вирішити, – поважно натякнув Семен, якому годі було встояти на місці. – Невідкладну справу. Отаман, напевно, мене чекає. Не стану ж я вриватися до нього... А чекати теж не можу... Проведіть, будьте такі ласкаві. Ви ж, напевно, за писаря тут?

– Так, я писар, – сухо відповів запорожець, ховаючи лукаву посмішку в розчепірену долоню.

– Ось бачите, – зрадів хлопчина, – я одразу здогадався. І кошового впізнаю, хоч ніколи його не бачив.

– А як же ти його впізнаєш, коли не бачив?

Семен зачудовано поглянув на співрозмовника. Ну як можна бути таким тугодумом, щоб не впізнати кошового? Але не раз чув, що від великої ученості люди стають дивакуватими. Схоже, що й у цього канцеляриста з головою не все в порядку. Однак перевів розмову в інше русло:

– Він, справді, мене кликав, чи то вигадка?

– Так, з самого ранку. Знайдіть мені, каже, молодшого сина Данила Вернидуба, та живо, бо справу до нього маю...

– Я ж казав! – зрадів хлопчина. – А яку, не знаєте? – від хвилювання аж у горлі засвербіло.

– А хто, окрім нього самого, може знати. На те він і отаман... Може, цікавить його, що ти робив в арсеналі... – побачивши, як зблід малий Вернидубенко, козак висловив інше припущення. – Але здається мені, що в школу хоче тебе віддати.

– Таке й скажете, – спалахнув Семен, пригадавши, як у Тернівці отець Степан намагався привчити місцевих хлопчаків до читання Псалтиря, але ніхто, окрім кульгавого Панаса, на це не піддався. Гасати вигоном та дерти гороб'ячі гнізда було набагато цікавіше, аніж горбитися за книжкою в задушній ризниці. – Стане кошовий забивати собі голову такими бздурами! Він що, полину об'ївся? Певно для того я прибув на Січ, щоб Псалтир читати. Нащо мені та школа? Усі мудрими не будуть... Стріляти з лука вмію, а іншого від козаків навчуся...

– Гадаєш, цього справжньому лицарю досить?

– Ну, ще шаблею, як слід, треба володіти. Я трохи вмію, але не так добре, як Павло. Але підучуся.

Запала мовчанка. Вернидубенко подумки потішався, як ловко він вибив із сідла цього писарчука, який, мабуть, окрім гусячого пера та каламара, нічого в своєму житті не бачив.

Семен вагався, розповідати незнайомцеві чи ні про те, як розправився з татарином у Тернівці. Вирішив помовчати. Ще з заздрощів цей писарчук виставить його перед кошовим у дурнуватому вигляді. Але довго мовчати хлопчина не міг:

– Невже сам Сірко таке надумав?

– Що саме?

– До школи мене віддати...

– Думав, ніби, так учинити. Але хіба ж я знаю, що скаже, коли довідається, який ти сміливий та запальний. Може, бунчужним тебе призначить...

– Отож. Я так йому і скажу, що не для того я на Січ приїхав, аби штани у школах протирати.

Отаман, а саме з ним так вільно розмовляв собі Семен, може і довше теревенив би з хлопцем, не виказуючи себе. Цікаво було Івану послухати розповіді про себе, які ходили білим світом і плодилися без його відома. Чого в них більше: правди чи вигадок? Подейкували, що він народився на світ одразу з усіма зубами, що від смерті заговорений, що кулі в долоню ловить і жбурляє їх назад, що шабля його шкіри не перерубає... Усе це чув не один раз.

Але якби хтось із оповідачів бачив його груди та плечі, вкриті сизими рубцями та виїмками, то перестав би вірити в те, що оповідає. Ходили чутки, що Сірко плечем підважив мури темниці, куди запроторив його московський цар, заворожив варту, перекинувся в сокола й прилетів на миле серцю та любе душі Запоріжжя, щоб порятувати люд християнський від диких орд.

Гей-гей, ніхто не знає, скільки здоров'я коштувала йому мандрівочка до Москви та Тобола. І якщо раніше Сірко вважав московитів братами по вірі, то тепер десятими дорогами обходив їхню гостинність, ще й іншим заказував із москалями родичатися... Та не прислухався до порад кошового лівобережний гетьман Іван Самойлович, подружився з бородатими воєводами і втратив все, що по крупинці, по зернятку набув мудрий, але скритий у собі Петро Дорошенко, метаючись між двома вогнями та власними руками жар вигрібаючи...

Не знати, скільки б ще часу Сірко прикидався писарем, але увійшов вартовий:

– Батьку-отамане! Пильна справа. Прибув якийсь вершник, каже, що з важливими паперами.

– Добре, Федоре, спровадь його до канцелярії, я зараз підійду й подивлюся, що то за птах. А ти, Семене, проходь у мої хороми та пошукай там щось собі на зуб. Залагоджу справу, і ми продовжимо нашу бесіду.

Дерев'яними ногами переступив хлопець через поріг та, немов ошпарений, повалився на лаву. Не міг оговтатися від того, що розмовляв не з якимсь писарем, а з самим Сірком.

«Так он він який, кошовий... Зовсім не велетень, а проста людина. А я, дурний, такого напатякав, що й діти висміють... Який же з мене, в біса, козак, коли Сірка не впізнав? Що ж тепер робити? Пропав я. Кошовий не подарує тих слів, якими я відзивався про нього», – запекло в мозку, а щоки спалахнули, немов маки. Схопився з лави і став ходити від дверей до вікна попри стіл та лежанку.

«І живе зовсім не так, як я собі гадав. Ні шовку, ні килимів, ні золота. Простенька світлиця, як у нас удома... була».

Отаманські хороми, справді, не відзначалися вишуканістю. Невеличка, вимазана глиною та побілена вапном оселя. Біля єдиного віконечка, крізь яке ледь-ледь пробивалося світло, стояв широкий стіл. Уздовж стіни – тверда лежанка, застелена рядном. Лава біля дверей та ослін. Але куди не глянь – з усіх боків на стінах висіла різноманітна зброя: шаблі, ятагани, мисливські ножі, келепи, бойові сокири, булави, рушниці, пістолі, луки із сагайдаками і ще якісь чудернацькі вироби заморських ковалів. І жодна з шабель не була схожою на іншу... Зброя вабила й кликала до себе. Семен не втримався від спокуси потримати в руках щось із того, що висіло на стінах.

Це заняття настільки його захопило, що не почув, як скрипнули двері й повернувся Сірко. Хлопець не зауважив, що він давно не сам у світлиці, а кошовий тихенько стояв на порозі й підсміхався у вус.

Коли остання шабля, зробивши кілька помахів, знову повисла на стіні, отаман озвався:

– Подобається?

Семен аж зойкнув від несподіванки й відсахнувся від зброї: «Як я міг так захопитися й не зауважити, що отаман спостерігає за мною? Ну, тепер я й, справді, пропав. Не буде ні куреня, ні школи, адже ніхто не дозволяв мені торкатися зброї».

Але, набравшись сміливості, відповів:

– Дуже подобається!

Сірко зітхнув, присів на лаву і не став лаяти малолітнього гостя.

– Розумієш, Семене, то не твоя вина, що зброя цікавить тебе більше, ніж мудра книга. Це провина нашого покоління, яке потонуло у чварах, забуваючи про дітей та онуків. Сили та відваги нам завжди вистачало, а розуму й кебети – ні... Бачиш, хлопче, те, що маємо зараз, є яскравим прикладом того, які ми темні. Занедбали ми свої школи, зневажили мудрість... Я не хочу, щоб ти та твої ровесники кров'ю підписувалися за свою землю, хочу, щоб уміли читати й писати. Якою сильною була Запорізька Січ за часів сагайдачного. А все тому, що він зумів поєднати військову потугу з Київським братством... Ти заперечиш мені, мовляв, зараз не час учитися, руїна довкола. Але на шаблях держави не збудуємо. Бо яка ж то держава, коли кожен хоче показати, що він найсильніший... А розумний дурневі завжди вступиться, не втративши свого...

Семен слухав кошового із байдужим виглядом – жодне зі слів отамана не пройняло його.

Закусивши вус, Сірко не знав, як достукатися до серця підлітка. Вирішив зайти з іншого боку:

– Семене, твій батько казав мені, що змалечку ти дуже любив малювати. Казав, що на віконному склі, вуглем на печі чи паличкою на закуреному шляху ти міг намалювати людські лики й тварин та звірів, це правда? Ось я дам тобі перо й шматок паперу, намалюєш мене?

Вернидубенко нічого не відповів, але очі в хлопчини загорілися, а руки затряслися від передчуття цікавого випробування.

Довгу хвилю сиділи мовчки. Іван дивився у вікно, думками поринувши набагато далі, а Семен зосереджено виводив штрихи на папері. Покінчивши з роботою, прикусив нижню губу й передав малюнок кошовому.

З листка паперу на Івана дивився хоч і не той сірко, якого він міг бачити в дзеркалі, але певні риси його характеру малий підловив так яскраво, що кошовий аж присвуснув:

– Славно, далебі славно! Та ти – справжній маляр!

Вернидубенко задоволено засопів. Така похвала з вуст кошового не могла не вразити його самолюбство.

– А тепер, Семене, розповім тобі одну бувальщину. Коли перед початком Визвольної війни я повертався додому з-під Дюнкерка, де наші запорожці разом із французами добряче надрали зад самовпевненим гішпанцям, то разом із батьком Хмелем завернув до Амстердама – то таке велике місто серед низин і боліт. Там майбутній гетьман всія України повів мене у робітню до знаного тамтешнього майстра Рембрандта. Про що вони собі балакали за пляшкою вина, я не дуже й тямив, але до віку не забуду велетенського полотнища, яке майстер назвав «Денна варта». О, яким же прекрасним воно було в порівнянні з прісними ликами наших богомазів. Там усе було живим: стрільці вирушали з темного провулку на залитий сонцем майдан, бунчужний розгортав знамено, музика вдаряв у бубон попри те, що на нього вишкірився пес... Маленький хлопчик кудись тікав, наляканий загоном озброєних людей. Рухалося все, навіть одежа стрільців. Здавалося, ще мить – і всі ці люди наповнять оселю, де до того були лише господар, батько хмель і я... А ще там була картина «Єдність країни». Ох, як шкода, що її ніколи не бачили наші гетьмани, котрі шматують нині рідну землю на лівобережжя й правобережжя... Але, щоб так малювати, Семене, треба вчитися і багато знати, і грамоту також... Кажу тобі ще раз – наша біда ще й у тому, що маємо багато відважних лицарів і славних звитяжців, а мало літописців та малярів, які увіковічнили б цих героїів. Бо що таке слава? Вона, немов курява, що здіймається за кінськими копитами. Промайне кілька літ – і пам'ятатимуть лише про батька Хмеля, Кривоноса, Нечая, Богуна... А хто згадає про простих козаків та посполитих гречкосіїв, які творили переможні діла під Корсунем та Жванцем; запорожців, які захопили Тамань і два місяці тримали в страху увесь Крим? Ось чому так важливо знати грамоту. А ще, хлопче, нам бракує вправних малярів, таких, як Рембрандт, а не таких, що малюють перекособочених апостолів і рум'янощоких Богородиць... Твій батько, вирушаючи до Криму, просив мене приглянути за тобою та віддати в школу. Що я скажу Данилові, коли він повернеться з мандрів, а ти й далі байдикуватимеш? Що не зміг тебе переконати? А силувати тебе не буду. З примусу ще нікого на щось людське не вивчили... Я ж раджу прислухатися до моєї поради, бо шаблями у Коші багато хто вміє орудувати, а ось так кошового зобразити, – Сірко кивнув на малюнок, – зможе далеко не кожен. Тобі треба розвивати свій талант. Та й у школі не тільки Псалтир читають, туди й січовики навідуються, щоб навчити тому, про що ти навіть не здогадуєшся... То яким же буде твоє рішення, Семене?

– Ну, якщо батько того хотів, й ви радите, то куди ж мені дітися. Піду до школи.

– От і добре. Ходімо, я відведу тебе туди, поки не передумав.