Дев'ять лілей

Денис.

Коли я прокинувся то зрозумів, що хтось мене вже помив і переодягнув в чисту одежу. Ну звісно ж це була Софія. Вона саме готувала каву і ароматний напій дратував мої ніздрі. В вітальні пахло кавою, свіжістю і миючим зособом. На щастя отой нав'язливий, солодкий аромат вже встиг вивітритися. Мені було так соромно перед нею за вчорашнє, що хотілося запихнутм голову під подушку і не виймати її більш.

Та навряд чи це мені б допомогло. Побачивши, що я прокинувся Софія налила в склянку лимонного соку і підійшла до мене. Нічого не говорячи вона простягнула її мені. Вона в цю мить так дивилася на мене, що я ладен був провалитися крізь землю ( в моєму випадку крізь підлогу.)

— Тобі вже краще? — надто холодно запитала вона і присіла поряд зі мною.

— Трішки. — винувато прошепотів я, ненаважуючись глянути їй в вічі.

— Денисе, хто це зробив?

Її питання примусило мене затремтіти. Господи, що їй відомо? І що той покидьок міг зробити зі мною після того як я зомлів? Я навіть думати про те не хотів .

— Денисе, хто напоїв тебе?

— Я сам. Мені стало сумно і я вирішив напитися.

Мені здалося, що вона не надто повірила мені.

— І для цієї цілі ти обрав Domain arnaut ?*

Софія демонстративно помахала перед моїм обличчям пляшкою з-під вина на дні якої поескалася бурштинова рідина.

— А, що тут такого? — щиро здивувався я. — Взяв перше, що під руку попалася. Навіть не дивився на його назву.

— Звісно. Воно ж в кожному магазині є. Ти хоть здогадуєшся скільки воно коштує?

Чомусь її питання мене образило. З яких це пір вона почала рахувати мої гроші?

— Взагалі то я не погано заробляю. - Огризнувся я.

Від цієї розмови в мене почала боліти голова. Я хотів лише одного - спокою. Та вона схоже цього не розуміла. Останнім часом вона дратувала мене. Я розумів, що все це через Влада. Через те, що він постійно чіпляється до мене. Необхідно буде поміняти вхідні замки щоб та сволота більше не посміла заходити до будинку без дозволу.

— Я про інше. Денисе — це на тебе не схоже.

Софія присіла поряд зі мною. Мені враз стало легко і так ніби не було вчорашнього вечора. Але згадка про Влада і про те, що він ледь не зробив зі мною не давала мені спокою. Я відчуваю себе повним нікчемою. Я не те, що не зміг би захистити кохану жінку в разі небезпеки. Я навіть себе не міг захистити. Руки Софі лягли мені на плечі. Такі ніжні і такі рідні, але хіба ж я мав право бути з нею? Я важко зітхнув і відсторонився. Їй потрібен справжній , сильний чоловік який зможе її захистити в разі чого. А я... Я нікчема. Мені немає виправдання.

Софія зрозуміла це по-своєму.

— Денисе, що з тобою? Раніше ми повністю довіряли один одному та після цього літа ти змінився. Ти став ніби інший. В тебе з'явилася інша?

Її слова боляче вдарили мене ножем в серце. Я нервово здригнувся і здивовано подивився на дівчину.

— Як ти могла таке подумати? — щиро здивувався я.

— Тоді, що не так? Ти все далі і далі віддаляєшся від мене. Повір мені я все зрозумію навіть якщо ти дійсно закохався в іншу.

Мені було дуже прикро. Але , що я міг сказати їй? Що я цього літа подорожував до іншого світу і там зі мною сталося дещо дуже і дуже погане? Що я потрапив у в'язницю до схибленого тирана який наказав катувати мене поки я не зізнаюся в тому, що я намагався убити його? А вчора мене ледь не зґвалтував синок мера міста і не виключно, що він так просто не облишить мене в спокої.

— Ні. В іншу я не закохався.

— Тоді, що?

Я чомусь згадав про Марка — хлопця з яким я там познайомився. От хто був по справжньому незламним. Він би обов'язково знайшов би вихід. І мій найкращий друг - Макс також зумів би щось вигадати. Я ж не міг. І це примушувало мене почуватися повним нікчемою.

Я рішуче піднявся з дивану і накинувши на плечі куртку, пішов до дверей.

— Ти куди?

Софія дивилася на мене очима повними сліз. І мені в цей час було і соромно, і прикро. Я не мав права завдавати їй болю. Краще б вона на мене нагримала, але ні. І від цього мені було зовсім паршиво. Я нічого не відповів і вийшов з будинком при цьому гримнувши дверима і залишивши Софію саму з її сумнівами.

На вулиці я ледь не збив якогось чоловіка схожого на пірата зі старого мультика. Я знову відчув той нав'язливий аромат і мене ледь не знуділо. Як не дивно чоловічок підійшов до нашого будинку. В руках він тримав подарунковий пакет.

А це ще в біса хто такий?

Я надіявся, що він пройде повз та не тут то було. Він натиснув на кнопку дзвінка і двері йому відчинила Софія. Я швидко повернувся назад. Ким би цей тип не був це саме він приходив до будинку коли ми були відсутні і копирсався в наших речах. Раптом дорогу мені перегородив чорний джип Влада. Я ледь встиг пригальмувати щоб не потрапити під колеса. З машини вийшов Влад. Побачивши його зухвалу посмішку я мимоволі позадкував. Він був мабуть самою останньою людиною з якою мені хотілося б зустрічатися.

Я не спускав з нього наляканого погляду і тому не помітив його товариша, котрий підійшов до мене ззаді. Ще мить і той схопив мене за плечі. Я щосили рванувся та марно. Хлопець був надто міцним. Видно одразу, що не один час той проводить в спортивному залі.

— Лоріан пусти його, а то ще обгадиться з переляку. — Огидно посміхаючись, наказав він свому товаришеві і той весело розсміявшись відпустив мене.

Я з ненавистю подивився на нього. Лоріан був точною копією Тімоті Шаламе. Хіба, що ще огидніший.

— Я хотів лише вибачитися перед тобою за вчорашнє. Можливо ми кудись заїдемо? Поговоримо по душам так мовити. Що скажеш?

З посмішкою поцікавився він.

— Іди до біса. — не в силі стримувати своїх справжніх почуттів прошипів я, і хотів було піти геть, та Лоріан перегородив мені шлях. — Негайно пропусти мене.

Не в силі більш стримуватися я штовхнув хлопця в груди і той змушений був пропустити мене. Я щодуху побіг до будинку. Мене не полишала думка про те,що той тип міг спричинити моїй Софії шкоду. Якщо він хоча б пальцем її торкнеться я вб'ю цю сволоту. Я боявся, що Влад вирішить переслідувати мене та схоже йому було достатньо й того, що він вже налякав мене. Схоже йому приносило задоволення знущатися наді мною. Коли я розчинив двері будинку малюючи собі страшну картину то побачив зовсім інше.

Той тип сидів за столом, а Софія готувала каву і не схоже було на те, що вона була проти його присутності, а скоріше навпаки. Вони весело сміялися і розмовляли так ніби були старими, добрими друзями. При моїй появі вони замовкли і знітилися. Я почувався зайвим.

— Вибачте, що завадив вашій розмові. — крізь зуби процідив я, і не очікуючи коли вони почнуть виправдовуватися пішов геть.

Софія

Денис так дивився на нас з Тарасом ніби застав нас голими за любощами. Коли він знову пішов я хотіла кинутися за ним і можливо б так і зробила якби не Тарас. Мені не хотілося щоб чужі люди знали, що в наших відносинах почалися негаразди. Впевнена він одразу ж все розповість Орині Власівні, а та почне сватати мені свого синка - мажора. Від останнього мене нудило. Щось підсказувало мені, що це він напоїв Дениса. Напевно зроблено це було спеціально щоб між нами розпочалися оті дурні скандали.

— Ваш наречений пані Софіє якийсь дивний. Чого це він так швидко пішов навіть не випивши з нами по кухлику кави? — хитро мружачи очі, поцікавився Тарас.

— Він себе погано почуває... — відповіла я ледь стримуючи сльози, що почали душити мене.

Краще б я ніколи сюди не приїздила. Хоча насправді все почалося набагато раніше, ще до того як я вирішила заснувати дитячий будинок. Я відвернулася, не бажаючи щоб він бачив мої сльози та від його пильного погляду не сховалося те, що я дуже і дуже засмучена. Тарас обережно взяв мене за руку і пильно подивився у вічі.

— Не плачте. Він кохає вас та поки, що не зовсім це розуміє. Але він зрозуміє це згодом.

Він вже не здавався мені таким огидним. За його малопривабливою зовнішністю ховалася надзвичайно добра і чутлива людина. Це я зрозуміла лишень тепер.

— До речі це вам. Невеличкий подарунок

Він простягнув мені пакет який все ще тримав в руці.

— Я вдячна вам але гадаю це зайве.

—Там нічого такого особливого немає.

Запевнив він мене. Коли я зазирнула досередини то побачила там коробку з тістечками і книгу. Я здивовано подивилася на чоловіка.

— Я знаю, що ваш наречений полюбляє книги. Пам'ятаю його ще з зими. Здається він хотів купити оте дороге видання " Володаря перстнів" ?

Він дивився на мене з такою надією ніби я зараз візьму і куплю ту книгу. Я ж не могла йому зізнатися в тому, що в мене немає грошей навіть на каву, не говорячи вже про рідкісну книгу. А до наступних виплат ще майже три тижні.

— О так. Але він втратив інтерес до Джорджа Мартіна.- Швидко знайшлася, що відповісти.

— Взагалі то " Володаря перстнів" написав Толкін.

Якось надто несміливо виправив він мене.

— О дійсно....— не розгубилася я і надто весело посміхнулася. — Постійно я їх плутаю.

Я швидко дістала книгу з пакету. Вона була досить об'ємтстою і важкою.

Міфи, легенди і факти міста Гіртені

Було написано на обкладинці позолоченими літерами.

Автор - Петренко Т.І

Я розгублено подивилася на Тараса.

— Вам не варто було втрачатися. Ця книга мабуть не з дешевих.

— Взагалі пані Софіє цю книгу написала моя мати. Я опублікував її за власний кошт і таких примірників в мене десь більше десятка. Їх ніхто не купує, і тому я вирішив подарувати її вашому нареченому. Я подумав, що йому буде цікаво дізнатися історію нашого маленького містечка, а заодно і вашого роду. Бо саме ваш предок заснував його.

Його рука надто міцно стисла мої пальці. Я мимоволі висмикнула їх. Все це переставало мені подобатися. Тарас зробив вигляд, що нічого не було. Він подивився на свій Apple watch *.

— Перепрошую. Я б ще посидів би з вами але потрібно бігти. Сьогодні Ганна взяла вихідний, а той ледацюга так і не з'явився на роботу.

Після цих слів він швидко встав з-за столу, ледь не перекинувши його і кумедно поклонився.

— До зустрічі і бажаю вам гарного дня.

— Гарного дня. — розгублено відповіла я.

Коли за Тарасом зачинилися двері і я нарешті залишилася сама, я дала волю сльозам.

Денис.

Я йшов навмання, якто кажуть куди очі дивляться. А мої очі дивилися в нікуди. Мені хотілося побути на самоті. Тому я йшов подалі від гамірливого міста. Я й не помітив як опинився на старому кладовищі - тому самому яке ми відвідували разом з Софією. Сам не значи навіщо, я переліз через іржаву огорожу і опинився в густих чагарниках бузини і хмелю. Ця частина кладовища була дуже занедбаною. Від могил майже нічого не залишилося лише подекуди можна було помітити невеличкі горбики на яких густо розрісся барвінок. Тут панувала мертва тиша. Не чутно було навіть гуркоту автомобілів, що мчали по автостраді, повз містечко. Я, дуже обережно, намагаючись не наступити на могили направився до нової частини кладовища. Мені дуже хотілося знову побачити могилу подружжя Ярошинських. Я не розумію чому, та чомусь мені здавалося, що це дуже важливо. Мене тягнуло до них. Раптом я відчув на собі чийсь погляд. Отой самий від якого як то кажуть мурашки по тілу біжать. Я озирнувся і серед густих чагарників побачив постать. Моя інтуїція не підвела мене. Це був хлопець приблизно одного зі мною віку. Він з сумом дивився на мене. Здавалося, що він благає про допомогу. Його обличчя здалося мені знайомим. Трішки напруживши пам'ять я пригадав де бачив цього хлопця. Це був той самий бариста з книгарні який намагався до мене залицятися. Лише тепер він мав дуже засмучений вигляд. Бліде обличчя і синці під очима свідчили про те, що він дуже хворий.

Деякий час ми мовчки дивилися один на одного. Потім він кивнув ніби підзиваючи до себе. Сам не розуміючи навіщо я пішов до нього. Раптом моя нога провалилася в одну з могил. Я голосно скрикнув і одразу ж витягнув її. Мабуть для трагічності цієї сцени варто сказати, що коли я подивися вниз то побачив череп який посміхався мені беззубою посмішкою, в порожні очниці сяяли примарним сяйвом. Та нічого цього я не побачив. Могила була досить глибокою, а провалився я тому, що прогнила стеля, а не сама труна. Хоча труна також напевно вже згниал за цей час. Якби там не було я швидко витягнув ногу, а коли подивився в сторону чагарників біля яких стояв хлопець то його там вже не було. Він наче розвіявся подібно примарі. Я повільно наблизився до того місця де він щойно стояв і від побаченого моє серце швидко закалатало в грудях.

Хлопець лежав на спині склавши на грудях руки наче покійник. Його широко відкриті очі були тьмяними і ніби скляними. Обличчя надто бліде, а тісно стиснуті вуста були синіми, і це не було перебільшенням. Дубове листя вкрило його товстою ковдрою ніби намагаючись зігріти мертве тіло. Я одразу ж зрозумів, що він мертвий і схоже, що він пролежав тут не один день. Хоча мій розум намагався протирічити цьому. Я ж щойно бачив його. Він стояв ось тут, на цьому самому місці. Це не могло бути галюцинацією. Чи могло?

Я не знав, що мені думати і, що робити також не знав. Я дивився в мертве обличчя яке все ще зберігало свою красу і не міг повірити в те, що він помер. Я розумів, що маю щось зробити. Що я не можу кинути його тут. Хоча зізнатися по - правді в мене виникла підла думка втекти і нічого нікому не говорити. Нехай його знайде хтось інший.

Я тремтячою рукою дістав з кишені штанів телефон і набрав всім відомий номер 101