Дев'ять лілей

Денис

Всю дорогу до кладовища ми їхали мовчки. Чомусь я відчував свою провину за отой букет, хоча хіба ж я був винен в тому, що якесь чмо причепилося до мене? Взагалі я завжди намагався бути толерантним до людей, та Влад вибісив мене. З якого це переляку він прислав мені квіти? Хіба ж я давав йому якийсь повід для цього? Це ж він намагався обмацати мене на мансарді, а не навпаки. Я все ще відчував його запах; алкоголь змішаний з парфумами, і мене почало нудіти.

Софія сиділа поруч, міцно стискаючи в руках корзину з гвоздиками. Ті кляті хризантеми, що подарувала їй Орина Власівна, теліпалися на задньому сидінні. Вона збиралася залишити їх поряд зі склепом Ракоці разом з корзиною гвоздик.

" Ненавиджу хризантеми" .

Пробурчала вона, запихуючи їх в автомобіль. Це були її єдині слова з тих пір як ми отримали оті букети; вона від Орини Власівни, а я - від її синочка.

Я обережно поклав руку їй на коліно. Сказати по - правді, це мовчання починало діяти мені на нерви. З тих пір як ми почали зустрічатися ми ні разу не сварилися і мені було дуже прикро за ранішній інцидент. Справа була не в квітах, а в тому, що я дозволив собі гримнути на неї, хоча вона того й не заслуговувала.

Я очікував, що вона скине її, а можливо й дасть ляпаса. Останього я залуговував, та Софія цього не зробила. Вона продовжувала мовчати і робити вигляд, що не помічає моїх потуг помиритися.

— Софі, вибач мені...— несміливо проговорив я, і обережно погладив її ногу. — Сам не знаю, що найшло на мене.

— Я також не знаю. І це тобі, а не мені присилають зізнання в коханні. - Сердито пробурчала вона, не відриваючи погляду від гвоздик.

— Взагалі мені також це було неприємно. Впевнений, що квіти призначалися тобі, але хтось помилився, ось і все.

Софія нарешті підняла на мене свої дивовижні очі.

— Щось я дуже сумніваюся в тому. В записці було твоє ім'я. З чого б це синові мера присилати тобі квіти наче ти дівчина?

Я лише стенув плечима. Говорити їй про те, що синок Орини Власівни намагався звабити мене, мені не хотілося. Дивно, та чомусь мені було соромно за це. Наче це я був винен в тому, що той поклав на мене око, а можливо і не тільки його.

— Я не знаю. Повір мені самому це неприємно...

Я дивився на неї поглядом нещасної, побитої двірником собаки.

І схоже, що це спрацювало. Дівчина нарешті посміхнулася мені.

— Добре. На цей раз я вибачаю тобі, але більше не смій докоряти мені отим титулом і грошима. До того ж ти чудово знаєш, що я не можу ними розпоряджатися як захочу, а того процента ледь вистачає на покриття оренди.

— Обіцяю...— прошепотів я і обережно поцілував в щічку.

Схоже, що ранішні чвари були забуті. Софія потягнулася наче кішка і лукаво подивилася на мене.

— А ще ти готуєш сьогодні вечерю.

—Як скажеш, повелителько мого серця!

Це прозвучало надто пафосно, але примусило її посміхнутися.

— А ще ... — вона хитро примруживши очі дивилася на мене. — Ти цілий тиждень будеш робити те, що я скажу.

— Ні. — заперечив я і хитро посміхнувся. — Це ти будеш робити те, що скажу я.

— Чого б це?

Моя рука сковзнула вище по її нозі і опинилася під спідницею яку вона одягнула для прогулянки по кладовищу. Десь вона вичитала, що для того щоб відвідувати мерців має бути особливий дрескод. Тому замість зручного костюма на ній була темно - сіра в'язана сукня поверх якої був накинутий теплий шерстяний палантин.

Я не відповів. Мій поцілунок зробив це краще за мене. Я відчув як напружився її тіло і це розбудило в мені бажання. Там в будинку мене ніби щось стримувало. Мабуть оте неприємне відчуття, що за нами постійно спостерігають. Необхідно буде дізнатися, чи ніхто не вмирав в тому будинку. Я знаю, що саме припущення про мстивих привидів викликає у вас скептичну посмішку та за цей рік мені прийшлося багато чого побачити. Від банальних привидів до злих чаклунів і навіть паралельного світу в якому я ледь не загинув.

Моя рука опинилася в її трусиках і я відчув, що вона прагне того ж , що і я. Ну добре. Певен, що славетний рід Ракоці може нас почекати ще трішки. Я звернув на вузьку дорогу, що вела до лісу і трішки проїхавши по ній зупинився.

— Ден, на нас чекають.

Нагадала мені Софія коли я почав цілувати її шию.

— Нічого. В них попереду ще ціла вічність.

— Я не про своїх предків, а про Олену Дмитрівну...

Я нічого не відповів. Але здаватися ось так просто не збирався. Я бажав її. А в будинку я знову буду відчувати на собі чужий погляд. Тому я натиснув на кнопку і її сидіння відкинулося назад прямо на корч хризантем.

Я нахилився над нею і пристрасно впився в її вуста. Моя рука занурилася в її лоно і я відчув що вона готова мене прийняти.

Софія

Олена Дмитрівна разом зі своєю невісткою Ольгою вже чекали на нас біля воріт, що вели на старе кладовище. Саме тут знаходився склеп князів Ракоці який я збиралася навідати ще минулого разу, та так і не склалося. Побачивши нас, жінки надто енергійно замахали руками, намагаючись привернути нашу увагу.

Справа в тому, що на цьому кладовищі не хоронили мабуть вже років з двадцять, а то й більше. А ключі знаходилися в її сина так як дане кладовище відносилося до його епархії чи як там правильно це назвати. Та оскільки отець Назарій був людиною надто зайнятою - сьогодні в нього були хрестини і освячення автомобіля то ключі від кладовища він довірив своїй дружині.

— Ми вже почали було хвилюватися, чи не сталося раптом чого...

Замість привітання затараторила Олена Дмитрівна, обнімаючи мене наче ми були ріднею. Взагалі я надто гостро відносилася до власного, особистого простору, порушувати кордони якого міг хіба, що Денис. Я ще з дитинства не надто схвалювала оті сімейні обнімашки і поцілунки. Мабуть тому мене вважали надто холодною і без емоційною. Колись моя мама сказала, що я схожа на снігурку, така ж холодна і беземоційна. Ну, що ж в дечому вона була права.

Поки Олена Дмитрівна розповідала нам історію кладовища і могил місцевих знаменитостей якими звичайно були і князі Ракоці останки яких спочивали в сімейному склепі, Ольга мовчки слідувала за нами. На відміну від своєї надто говіркої свекрухи вона була мовчазна і надто тиха. В її світло - сірих очах зачаївся незрозумілий смуток. Мені здалося це дивним. Взагалі сімейство Огришків справляло враження доволі дружнього і успішного. Схоже, що це враження було лише поверхневим.

На кладовищі було надто тихо і дзвінкий голос Олени Дмитрівни лунав набагато кілометрів навколо, і міг перебудити всіх покійників, якби ті ще досі були присутні на кладовищі. Ми йшли широкою дорогою вздовж сучасних гранітних пам'ятників на яких були викарбувані не зовсім вдалі фотографії покійних, і епітафії на кшталт - " Коханому чоловікові і батькові від дітей і дружини." Або ж більш офіційні " Дорогому Толику від братви".

Чим далі ми заходили тим простішими і менш доглянутими ставали могили. Модні кипариси і різнокольорові кущі хризантем зникли зовсім поступившись місцем старим ялинкам і корчам якихось невідомих мені рослин, за якими звісно ніхто не доглядав. Тут надто гостро відчувалася приреченість і сама смерть. Все навколо свідчило про нашу тимчасовість перебування на цій землі. Перекошені, залізні хрести поступово змінилися простими гранітними надгробками надписи на яких давно стерлися від часу. Це була та сама легендарна стара частина кладовища де знаходився склеп і старі поховання, ще до часів революції.

Віти старих дерев так густо переплелися між собою, що створили природне склепіння. Тут царювала темрява і тиша. Навіть голос Олени Дмитрівни але не здавався таким дзвінким. Невдовзі вона зовсім замовкла і чутно було лише шурхотіння листя під нашими ногами. Ми зупинилися перед невисокою, кованою огорожею овитою дикими виноградом і хмелем. За нею розпочиналися порослі мохом і вистелені палим листям гранітні сходи, що вели до каплички яка була майже непомітною через густі корчі бузку і хмелю, що повністю оповив її. По обидві сторони від сходів сиділи гранітні ангели, схиливши голови в тузі. Все навколо було сповнене якогось урочистого смутку, а мертва тиша лише підсилювала це враження.

Денис нерішуче штовхнув низеньку хвіртку. Та з моторошним скрипом прочинилася лише наполовину. Він першим переступив ту невидиму звичайному окові межу, що розділяла світ мертвих і світ живих. Нас оповила надзвичайна тиша навіть для цього місця.

На кованих дверях, що вели до склепу висів важкий, навісний замок. Олена Дмитрівна пояснила, що ключів від склепу в неї немає, та й заходити до середини може бути надто небезпечно. Тому я залишила квіти в гранітних вазах, що стояли біля входу до склепу, попередньо наливши в них воду яку завбачливо принесла Оля. Ця тиха, спокійна жіночка починала мені подобатися, хоча її чоловік викликав в мене неприязнь причину якої я не могла зрозуміти. Він так дивно дивися на мене, наче роздівав мене поглядом і це примушувало мене відчувати себе так наче я була голою.

Ми ще деякий час мовчки стояли перед дверима над якими був викарбуваний якийсь надпис, який з часом стерся і прочитати його стало неможливо. До того ж написаний він був на латині, отже у всякому разі ми б його не зрозуміли б. Я не знаю чого я чекала. Можливо того, що мені явиться привид мого далекого прадіда Матео Ракоці? Саме з ним мені прийшлося зустрітися цієї зими і зняти з нього закляття яке наклала на нього його мачуха. Чесно кажучи мені дійсно дуже хотілося побачити його, хоча б на мить. Та це було неможливо. Коли прокляття було зняте він нарешті отримав спокій і його дух возз'єднався з його коханою дружиною.

Після цього сімейству Огришків захотілося відвідати могили покійних батьків Олени Дмитрівни і ми всі гуртом відправилися на нову частину кладовища. Тут, на відміну від старої частини, могили були доглянуті, хоча інколи і серед них зустрічалися закинуті, з перекошеними хрестами і порослі бур'яном. Мою увагу привернув надгробок з білосніжного мармуру над яким схиливши голову і склавши руки в молитві стояла статуя ангела. Трішки дивно було бачити подібний монумент на цій частині кладовища де переважали більш сучасні монументи і обеліски.

Поки жінки поралися біля могил батьків Олени, що знаходилися поруч, я підійшла до дивної могили. Мармурова плитка була встелена опавшим листям і сухою травою. На ній лежав зовсім свіжий букет білосніжних лілей оповитих чорною стрічкою. Мені це здалося трішки дивним. Я не стрималася і торкнулася квітів рукою намагаючись впевнитися в тому, що це живі квіти, а не майстерно зроблені - штучні. Квіти були справжніми. Я навіть могла відчути отой дивний, ніжний аромат, який властивий для цього сорту. Зазвичай ці лілеї цвітуть на початку літа, і я ніколи не бачила їх пізньої осені.

Сама того не розуміючи, я порахувала квіти - їх було дев'ять і це також здалося мені дивним. Зазвичай на могили кладуть парне число. Чомусь така традиція. Я згорнула листя з надгробку, в надії прочитати хто ж тут похований.

Ярошинські Соломія і Богдан.

1975 - 2005 р. 1971 - 2005р.

Навіки разом в житті і смерті.

— Ось де ти! — голос Олени Дмитрівни примусив мене нервово здригнутися.

Денис, блідий наче стіна стояв позад неї і дивився на надпис наляканим поглядом.

— Ці люди... Вони померли в один рік... - прошепотів він, якимось чужим, незнайомим голосом.

— О так. І майже в один день. Це довга і надзвичайно романтична історія.- Відповіла Олена Дмитрівна намагаючись надати своєму голосу якоїсь таємничої урочистості. — Подружжя Ярошинських було досить відомим в свій час...— розпочала вона свою історію.

— Мамо. Вже майже о пів на третю. — Втрутилася в розмову Ольга.

— О, дійсно!

Жінка подивилася на елегантний, золотий годинник на зап'ясті і посміхнулася.

— Вже час йти. Сьогодні в нас засідання жіночого клубу. Не хотілося б запізнитися.

Вона схопила мене за руку і поволокла до воріт.

— Сьогодні ми збиралися обговорювати твій приїзд люба і я думала запросити тебе на наше засідання, та не встигла.

Я безпорадно подивилася на Дениса в надії, що він мене врятує від Олени Дмитрівни, та він лише посміхнувся мені, хитро зіщуливши очі.

— Маю надію, що ти не відмовиш мені.

— Звісно, що ні ...— неохоче відповіла я. — Насправді в мене були зовсім інші плани. Та схоже, що цей вечір мені прийдеться провести в товаристві місцевих діточок. Господи! І за, що це мені?

Я закотила очі під лоб і слухняно відправилася до білого опеля в якому на нас вже очікував чоловік Олени.

Я на прощання обернулася і з сумом подивилася на Дениса. Той помахав мені рукою при цьому зловтішно посміхаючись. Ну почекай. Я ще пригадаю тобі ...

Спостерігач.

В мене був власний ключ тому відімкнути двері двері пентхауса не було для мене проблемою. Вони збиралися поїхати на кладовище, отже в мене є цілих дві години. Звичайно ж стільки часу мені не було потрібно щоб встановити камери на кухні і в вітальні. Той хлопець був надто підозрілий. Ну, що ж... Це його право.

Встановлення камер зайняло в мене менше півгодини і отже в мене ще був час щоб трішки оглядатися довкола.

На кухні, в відрі для сміття мою увагу привернув букет троянд і позолочена листівка, в яких зазвичай пишуть зізнання в коханні. Текст примусив мене посміхнутися Схоже, що у нашого Влада з'явилася нова пасія. В тому, що він всеодно затягне хлопчину в своє ліжко в мене не було ніяких сумнівів.Він вмів добиватися того чого хотів.

На другому поверсі знаходилася спальня і в мене не було сил протистояти бажанню побувати в ній. Відчути їх присутність, аромат. О так... А ще мені хотілося прихопити хоть щось з їх особистих речей. Мій вибір впав на її мереживні трусики. Знаєте, оті які носять повії щоб зваблювати чоловіків. Вони також опинилися в моєму кармані.