Дев'ять лілей

Софія

Я ледь дочекалася отих дев'яти годин, щоб зателефонувати Орині Власівні, і почати вимагати від неї пояснень щодо того огидного відео. Чомусь я вважала, що дев'ять годин, то саме час, щоб вирішувати свої проблеми.

А поки чекала, я зібралася з силами, і вирішила подивитися оте порно ще раз. Це було щось на кшталт тієї відомої у всьому світі гри " знайди десять відмінностей". Я уважно передивлялася знову і знову так, що в мене закрутилася голова. І все ж таки я помітила, те чого не побачила одразу - у дівчини яка зображувала мене був невеличкий шрам на щиколотці. Такий маленький, що помітити його було дуже і дуже важко, та все ж таки він був. Якщо про нього знати то побачити його було не так вже й важко. Особливо коли її ноги опинялися на плечах у Влада.

Я більше ні на мить не сумнівалася в тому, що саме Орина Власівна приклала до цього руку. Тому коли я телефонувала їй, я була сповнена рішучості висказати все, що я про неї думаю, і байдуже, що вона мер. Ще не зрозуміло як ця посада їй дісталася. Щось я дуже і дуже сумнівалася в тому, що її обрали тому, що вона була чесною і доброю місцевою жіночкою, котру всі знали, і поважали. Загалом такі посади так просто не посідають.

Та на моє розчарування вона так і не підняла слухавки, і цей факт ще більше укоренив мої підозри щодо неї. Ну, що ж, я не збиралася так просто це залишати. Я примушу цю стару відьму у всьому зізнатися, і все пояснити Денису.

Орина Власівна все ж таки зателефонувала мені згодом, коли моя злість як то кажуть посіла.

- Люба, що сталося? - Надто солодким голосом поцікавилася вона, майстерно вдаючи ніби нічого не знає.

- Орино Власівно мені конче необхідно поговорити з вами. Це стосується мене і мого нареченого.

Я намагалася зберігати спокій та виходило це в мене не надто вдало. Взагалі актриса з мене була нікудишня. Мій голос тремтів, видаючи моє хвилювання.

- Ви посварилися? Він тебе вдарив? - Почувся в слухавці її стривожений голос.

А ти того б напевно дуже хотіла.

Подумалося мені, і я ледь не промовила те в голос.

- Ні... Тобто так. Ми посварилися, але він мене не чіпав.

- Я ж говорила тобі, що цей хлопець не для тебе.

От ще лише тебе я й не запитала для мене він чи ні. - Подумала я. - Головне, що твій синочок для мене.

- Взагалі річ не про це. - Холодно перервала я її роздуми. - Хтось відправив йому непристойне відео на якому я з вашим сином.

- Яке відео? Доню, про, що ти?

Я вам не доня.

Хотілося відповісти мені, та я стрималася.

- Ні про, що. - Надто різко відповіла я і натиснула відбій.

Мені не хотілося сидіти самій в цьому будинку де все мене дратувало, і не полишало дивне, неприємне відчуття, що за мною стежать. Я швидко переодягалася в зручний, флісовий костюм, і потюпцем направилася вздовж безлюдної вулиці.

Стояв тихий осінній ранок. Сивий туман важкими клубками стелився поміж будиночків, що сором'язливо тулилися до гірських хребтів. Сонце несміливо намагалося пробитися крізь низькі, дощові хмари. А в повітрі пахло хризантемами, кавою, і свіжою випічкою. Настрій дійсно покращився. Я навіть почала насолоджуватися своєю прогулянкою. Я бігла повільно, нікуди не поспішаючи, добре знаючи, що весь цей час належить лише мені. Я господарка свого життя і лише я вирішую як ним розпоряджатися.

Я пробігала біля церкви Воскреслого Христа коли мене хтось гукнув. Оля разом зі своїми доньками стояла біля церковної брами і привітливо махала мені рукою. Я помахала їй у відповідь і поспішила до неї.

- Не знала, що церква відчинена сьогодні. - Зауважила я після короткого, але теплого привітання.

- Церква - це дім Божий. Він завжди відчинений для тих хто шукає істини. - З посмішкою відповіла Оля. - До того ж нам необхідно прибратися. Сьогодні хрестини. Якщо не проти то може допоможеш нам.

Взагалі то мені не дуже хотілося, але відмовити я не наважилася. Можливо це трішки відволіче мене від моїх думок.

В церкві було прохолодно і царювала темрява. Того світла, що проникало крізь кольорові вітражі було замало. Пахло ладаном і воском. До цих ароматів примішуаався ще один аромат дуже нав'язливий і знайомий. Я навіть не одразу зрозуміла , що це були парфуми Ольги. Точно такими користувався і пан Тарас. Це здалося мені дивним бо. Була впевнена, що це чоловічі парфуми.

- Щось не так? - Поцікавилася Оля, підходячи до мене ближче.

Цей аромат став ще нав'язливішим. Мене почало нудіти. Я мимоволі відійшла і ледь не перекинула вазу з квітами, що стояла біля ікони Божої матері.

- Софі! Що з тобою?

Її голос стривожено затремтів. Вона налякано дивилася на мене, а я не знала як пояснити їй, що її парфуми мене дратують.

- Все добре... - прошепотіла я, ледь стримуючи нудоту.

Я боялася, що мене вирве прямо ось тут - в Домі Божому.

Я все ж таки зачепила ту кляту вазу і вона зі дзвоном впала мені під ноги. Білосніжні, садові лілеї висипались на начищену до сяйва долівку. Я глибоко вдихнула, намагаючись тримати зв'язок з реальністю. Перед очима все поплило і я зомліла.

Не знаю скільки я була без тями та коли я розплющила очі то побачила над собою схилені обличчя Ольги і Мілани. Жінки злякано дивилися на мене, намагаючись привести до тями.

- Необхідно викликати швидку.

Почула я знервований голос Олі.

- Ні... - Ледь ворушачи спраглими вустами прошепотіла я. - Не потрібно. Зі мною все гаразд.

Схоже, що вони мені не повірили, але сперечатися не стали. Жінки допомогли мені піднятися і посадили на одну з лавок, що стояли біля стіни.

- Ти виглядаєш надто блідою. Можливо тобі води принести? - Поцікавилася Мілана.

Я лише похитала головою. Мій погляд був сфокусований на квітах. Дивно. А я й не уявляла, що вони можуть квітнути в цю пору року. Про це я й сказала їм.

- Лілеї це квіти самої Богородиці. Символ чистоти і невинності. - Пояснила мені Оля. - Саме тому ми намагаємося їх ставити біля неї.

- А ще, незважаючи на це, вони символізують загробне життя і віру у воскресіння. - Підтримала подругу Мілана і сумно посміхнулася, наче згадала про щось своє.

Щось, що приносило їй біль і страждання. Вона обережно підняла зів'ялі квіти з підлоги і притулила до грудей наче малу дитину.

- Але ж хіба вони можуть квітнути в цю пору року? - Щиро здивувалася я.

- Їх вирощує Мілана в нашій оранжереї. - З посмішкою пояснила мені Оля. - Вони квітнуть в неї цілий рік.

Я здивовано дивилася на молоду жінку яка продовжувала притискати квіти до своїх грудей. Її вуста ворушилися, читаючи молитву. Я мимоволі прислухалася та не зрозуміла ні слова.

- Кажуть, що лілеї квітнуть по дорозі до раю. - Продовжила Оля. - Пішли до службового приміщення я зроблю тобі заспокійливе. Ти маєш надто збуджений і стомлений вигляд.

Жінка взяла мене за руку і допомогла піднятися.

- Мені не можна заспокійливе. - Заперечила я якось надто невпевнено.

Оля тепло посміхнулася і стисла мої пальці.

- Не хвилюйся. Чай з м'яти і ромашки ще нікому не завадив.

В службовому приміщенні було затишно наче удома. Тут ніщо, окрім дешевого видання біблії і ікони Спасителя не говорило про те, що ми в церкві. Кімната скоріше була схожа на комірчину якоїсь сільської знахарки.

На поличках, стояли якісь пляшечки і скляночки. Пучки сухих трав висіли вздовж стін наче святкові гирлянди. Приємно пахло воском і м'ятою. Навіть аромат парфумів Ольги вже так не дратував.

Я сиділа на зручному, м'якому дивані, поки моя подруга завоювала трав'яний чай. Мої думки знову повернулися до лілей. Я пригадала, що бачила букет з них на могилі подружжя Ярошинських і це тоді здалося мені дивним.

- Як давно ти знайома з Міланою? - Раптом поцікавилася я.

- З самого дитинства. Здається ми були знайомі завжди.

Вона говорила про це з такою теплотою в голосі, що раптом я відчула заздрість. Я дійсно заздрила цій жінці і нічого не могла з цим вдіяти. В неї була чудова сім'я і ще й вірна подруга. На відміну від неї в мене був лише отой клятий і нікому не потрібний титул і трастовий фонд яким я навіть користуватися у власних цілях не могла. Всі мої старання зробити щось дійсно хороше, потрібне перетворилися на якийсь марафон в якому я повинна була постійно лизати дупи місцевій владі і бути маріонеткою Орини Власівни. Моя найкраща подруга зрадила мене ще минулої зими погравшись за грошима і хлопцем який виявився звичайною скляною фігуркою. Я не жартую то дійсно було саме так.

- Ми познайомилися з нею в дитячому будинку.

Спокійно продовжила свою розповідь Оля, простягуючи мені глиняний кухлик з ароматним відваром. Я здивовано подивилася на неї. Жінка сумно посміхнулася мені у відповідь.

- Саме так. Ми з Міланою сироти. Наші батьки померли коли мище були зовсім малими дітьми. Обох нас виховували бабусі. Та на жаль вони також померли і ми опинилися в одному з дитячих будинків.

- Мені дуже шкода ... - лише і змогла вичавити я з себе.

Я й гадки не мала, що варто говорити в таких прикрих ситуаціях. Зазвичай людям потрібно співчувати. І мені дійсно було дуже шкода Ольгу, але я боялася зробити їй боляче. Боялася, що мої співчуття виявляться непотрібні, або ж завдадуть їй болю.

Жінка, сумно посміхнувшись присіла на ослінчик, що стояв навпроти, біля столу.

- Це все в минулому. Інколи мені їх не вистачає, але ж я їх майже не пам'ятаю. До того ж в мене є чоловік якого я кохаю і дві чудові донечки. По секрету ми з Назаром мріємо про хлопчика і маємо надію, що Бог подарує нам його.

В цей час до приміщення увійшла Мілана і Ольга замовкла, наче присутність жінки її гнітила. Мені це здалося дивним. Хоча можливо вона просто не хотіла щоб та чула тему нашої розмови.

- Тобі вже краще? - якось надто прохолодно запитала вона.

В мене виникло відчуття, що вона сердиться на мене.

- Так. Дякую.

Я вимучено посміхнулася і зробила ковток напою. Він був надто солодким і тягучим, а ще я відчула ледь помітну гіркоту. Мені це здалося дивним, але я швидко забула про це і відставила кухлик.

- Ти знову з ним посварилася.

Мілана не запитувала - вона констатувала факт.

Мені дуже хотілося відповісти, що ні. Що у нас все добре, та ота грудка в моєму горлі не дала мені того зробити. Я спробувала посміхнутися і розридалася.

Жінки почали мене втішати. Вони примусили мене допити трав'яний відвар, запевняючи, що це мене заспокоїть. І дійсно мені стало трішки краще. Від душі наче відлягло.

- А ти сказала йому, що вагітна? - Поцікавилася Оля, підливаючи мені ще відвару.

Я лише похитала головою.

- Як я могла коли він впевнений, що я сплю з іншим? Він ще подумає, що ця дитина не від нього.

Я голосно схлипнула і сховала обличчя в долонях. Мілана ніжно обійняла мене за плечі.

- Ну ж бо... Заспокойся. Все буде добре. Ця ж дитина від Дениса?

Я здивовано підняла на неї заплакані очі. Вона не стверджувала - вона запитувала.

- А від кого ж ще? - Вороже запитала я, втираючи сльози.

Мілана якось байдуже потисла плечима.