Дев'ять лілей

Денис 

 З тих пір як я знайшов тіло Олега, пройшло більше тижня. Майже три дня поспіль я писав якісь пояснювальні, що я робив на тому кладовищі і чи знав Олега раніше . Ну в цьому ж дусі. Вони вчинили мені такий допит, що я вже ладен був зізнатися в тому, що я сам вбив його, а тіло на плечах відніс на кладовище де потім і знайшов його. Але все це було потрібне лише для того, щоб в кінці сповістити мені справжню причину смерті. Хлопець помер не від передозу як то спочатку гадали, а від укусу звичайної гадюки. Господи! Його вкусила змія коли він схоже збирався прийняти дозу, а мене допитували так ніби це я його вкусив. Чесно кажучи почувши про причину смерті і те, що мене більш не будуть мучити допитами я так зрадів, що навіть якось і не задумався над  тим, що все це мало вкрай підозрілий вигляд. 

 Але це до мене дійшло лише згодом, а поки , що я був радий тому, що мене нарешті залишили в спокої. Та на відміну від поліції привид Олега не поспішав залишити мене, а переслідував усюди. Не можу сказати, що я бачив його постать, чи він жбурляв по мені посудом, але я постійно відчував його присутність. Наче він постійно був поряд. Я відчував на собі його погляд сповнений смутку і туги. Варто було мені заплющити очі, як я бачив його мертве обличчя і той пустий, скляний погляд звернений в небо. 

 Мої стосунки з Софією трішки налагодилися хоча між нами стояла тінь Влада, який здається втратив до мене будь який інтерес. А можливо лише удавав, що втратив. Якби там не було він більше не намагався переслідувати мене. І я потроху почав заспокоюватися. 

 Якось ввечері ми з Софі сиділи на кухні, і я вирішив розпочати розмову про те, що мене турбувало наразі найбільше. А турбував мене звісно Олег, вірніше його смерть. Я постійно прокручував те як я знайшов його і чим більше я це робив тим більше мені це здавалося дивним і навіть незвичайним. 

 Поліція запевняла, що його вкусила змія. Звісно в цю пору року це здавалося вже дивним, але так як осінь була аномально теплою то цілком вірогідно, що змії могли і не впасти в сплячку. Але навіть якщо це й так-то не схоже було, що хлопець помер саме від зміїного укуса. Звісно, що він міг померти раптово якщо в нього була алергія чи ще якась хвороба. Але тіло лежало так ніби його туди хтось приніс і дбайливо поклав на землю. Навряд чи людина, котру вкусила змія могла б лежати в такій позі. Ні. В цьому дійсно було щось дуже дивне. Я спробував поговорити про це з Софією та вона лише відмахнулася від мене і порадила забути. Добре, що все скінчилося, а все інше не наша справа. Для того є поліція, їм за це гроші платять. Вона повернулася до мене спиною і почала ретельно щось мішати в каструлі. Тим самим вона мені ясно давала зрозуміти, що наша розмова закінчена. Раніше вона такою не була. Завжди намагалася підтримувати мене та з тих пір як отримала права на спадщину вона змінилася. Тепер вона і слухати не хотіла про мої сумління на рахунок смерті Олега. Навпаки вона як могла уникала цих розмов. 

 Ми лягли спати рано, як казала моя покійна бабуся ще кури на сідало не сіли. Тепер ми навіть спали окремо. Не те щоб я не хотів її, просто я не міг спати серед отих дзеркал. Мене не залишало відчуття, що за нами спостерігають.  Говорити про це Софії я не наважувався - боявся, що вона як завжди відмахнеться від мене. Або, що ще гірше порадить сходити до психолога. 

 Мені снилося, що я знову на кладовищі. Взагалі я надто добре розумів, що це лише сон і нічого більше. Я також знав те, що знайду мертве тіло якщо піду далі. Мені не хотілося знову переживати це. Дивно, та в цьому сні я відчував дикий, тваринний жах перед своєю знахідкою. 

 Необхідно піти геть і про все забути. Чому це маю зробити я? Та ноги мої несли мене до того місця де мало б лежати тіло. Я боявся і одночасно я розумів, що маю це зробити. Бо якщо я цього не зроблю то скоріше за все він так і залишиться там лежати на поталу звірки і птахам. Так. Я повинен його знайти. І я поплівся до того дерева під яким мало б лежати тіло. Кожен крок давався мені з надзвичайною важкістю, ніби я йшов не по землі, а по багнюці. Я підходив все ближче і ближче. Я вже бачив обриси тіла вкриті опавшим листям ніби ковдрою. Моє серце голосно калатало в грудях, ніби намагалося вирватися з них. Піт, незважаючи на прохолодну погоду, котився по моєму обличчі і важкими краплями спадав на землю. 

 Я наближався до своєї страшної знахідки. Крок за кроком. Я знову переживав той день, але цього разу щось було не так. Тіло лежало по іншому. Я наблизився достатньо щоб зуміти розгледіти вогняне волосся розсипане навколо блідого обличчя. Я одразу ж зрозумів, що це не Олег. В того було темно - русе волосся, а це було рудим. Я знав лише одного хлопця з таким дивним, насиченим кольором волосся, але це було неможливо. Я відмовлявся в це повірити. 

 На якусь мить я застиг не в силі примусити себе підійти ближче і впевнитися в тому, що моя здогадка хибна. Я вже знав кого побачу там. Не Олега - незнайомого баристу з кав'ярні, а свого друга Марка. Того самого хлопця з яким я мав щастя чи можливо нещастя познайомитися під час своєї фантастичної подорожі до іншого світу. Він прийшов сюди разом зі своєю дружиною - чарівною мавкою по зірковому мосту. Я знаю, що це звучить як божевілля, та саме так і було. З тих пір ми з ним більше не бачилися і навіть не намагалися відновити контакт. Я інколи згадував про нього. Хвилювався, чи вдалося йому призвичаїтися до життя в цьому світі.

 Я повільно, крок за кроком підходив все ближче і ближче. Я вже міг розгледіти тонкі, виразні риси мертвого обличчя, і широко відкриті тьмяні очі, рідкісного, небесного кольору які здивовано дивилися в небо. Марк лежав на землі, розкинувши в сторони руки. Я знав, що він мертвий. Просто знав і все. Хоча надія на те, що він все ще живий не полишала мене. 

Він не міг померти. Він стільки всього пережив, що просто не міг померти 

 Я нахилився над хлопцем і обережно торкнувся рукою його шиї, намагаючись нащупати пульс. Його шкіра була холодна наче лід. 

 Раптом сорочка на його грудях заворушилася. В першу мить я було подумав, що це він вдихнув, та те, що я побачив примусило мене з криком відсахнутися. З-під сорочки показалася чорна голова гадюки. Вона погрозливо засичала, висунувши роздвоєний язик. Ще мить і вона кинулася на мене. Я навіть не встиг відреагувати як її зуби впилися в мою шию. Я відчув як її яд розтікається по моїй крові, обпікаючи її. Я голосно скрикнув і прокинувся. 

 Софія поряд зі мною важко застогнала у ві сні, але не прокинулася. Її близькість заспокоїла мене. Я потягнувся до дівчини і ніжно торкнувся її оголеного плеча. Воно було таким же холодним як і шкіра Марка в моєму кошмарі. Я погладив її, і вона притиснулася до мене. Її тіло було таким же холодним і слизьким. Я обережно піднявся на ліктях і подивився на свою кохану. В місячному сяйві замість неї я побачив велетенську змію. Вона підняла свою голову і витріщилася на мене своїми сяючими очима. Не пам'ятаючи себе від жаху, я схопився з ліжка і кинувся геть. По дорозі я перечепився за стілець і з гуркотом впав на долівку. І тут я остаточно прокинувся. 

 Я лежав на долівці у вітальні. М'яке світло вуличних ліхтарів заливало приміщення. Все було як завжди і ніякого сліду від змій. Моє серце все ще голосно калатало в грудях і мені вартувало немалих зусиль щоб заспокоїтися. 

Софія.

 Я намагалася уникати з Денисом розмов про трагічну смерть баристи. Мені здавалося, що так він швидше забуде про це. Те, що саме він знайшов тіло було дуже прикрою обставиною, але ж в тому, що сталося з тим хлопцем його вини в жодному разі не було. Він був наркоманом. Про це знали усі. Він лише хотів прийняти дозу. По йшов на старе кладовище, добре знаючи, що там йому ніхто не завадить. Та вийшло так,що він завадив змії. Він її не помітив і вона вкусила його. У хлопця була сильна алергія на зміїний яд тому він і помер раптово. Все це здавалося мені цілком імовірним і ніяких сумнівів не викликало. На відміну від Дениса на якого трагічна загибель хлопця дуже вплинула.

 Я знала, що його мучають кошмари, але він більше про них мені ніколи не говорив. Він взагалі мені дуже мало, що розповідав з тих пір як я порадила звернутися йому до психолога. Хоча в цій пораді не було ніякого злого умислу. Всі мої нові знайомі і навіть Орина Власівна ходили до психолога і ніхто того не цурався. 

 Сьогодні вранці він виглядав наче сам не свій. При першому погляді на його бліде обличчя і червоні від безсоння очі я зрозуміла, що він майже всю ніч не спав. Та на всі мої спроби розписатися його про будь, що він лише відмахнувся і відповів, що ц нього все добре. 

 На сніданок він випив лише філіжанку міцної кави і взявши книгу, що нам подарував пан Тарас усамітнився на крішечній терасі що виходила на схил гори яку місцеві називали Зміїною. Я ж вирішила не заважати йому і зайнялася тим, що почала тупо гортати тік -ток. Оті безглузді короткі відео від яких користі мало, зате часу забирають багато. За всім цим я не помітила як спливла майже година. 

 Коли я нарешті відірвала погляд від екрану телефона то побачила, що Денис не один. Він дуже люб'язно розмовляв з якось дівчиною з коротким темно - каштановим волоссям. Одягнена в широкі джинси і таку ж широку сорочку і стилі oversize , вона була схожа на хлопчиська, але не зважаючи на це вона була дуже милою. До того ж на вид їй ледь виповнилося вісімнадцять якщо звісно виповнилося. 

 Вони про щось дуже затято розмовляли. Дівчина тримала в руках планшет і по завада йому то на папери, то на гірські схили. Денис посміхався і це вперше з тих пір як ми приїхали сюди. Ревнощі подібно холодній змії обвили моє серце. Дівчина тим часом, посміхаючись простягнула йому якісь папери і він з готовністю підписав їх, навіть не читаючи. Я вже готова була вийти до них та в парадні двері хтось подзвонив. 

 Це був посильний який приніс нам з Денисом офіційні запрошення на святковий, осінній бал. Коли він пішов та дівчина також вже зникла. Денис як і раніше сидів в шезлонгу з книгою на колінах. А на його обличчі блукав дивний вираз. Ніби нарешті він отримав якесь божественне одкровення. Він мав щасливий вигляд. 

Я рішуче підійшла до нього. 

— Хто та дівчина? — надто різко запитала я. 

Денис здивовано подивився на мене і якось надто байдуже стенув плечима. 

— Не знаю. 

— Що? Ви так довго розмовляли і ти навіть не знаєш хто вона? 

 Мені ледь вдавалося стримувати роздратування. 

— А навіщо мені це? Чи ти мене в чомусь підозрюєш? 

 Він відклав книгу і піднявся з шезлонгу. 

— Ні. — надто швидко відповіла я. — Але чого вона хотіла? І, що ти підписував? 

— Господи! Софі! Ти ведеш себе так ніби  я належу тобі. Якщо тобі це так цікаво то вона з якоїсь там молодіжної організації по охороні навколишнього середовища. Твоя Орина Власівна збирається почати вирубувати ліс на схилі цієї гори щоб почати будівництво розважального комплексу. І вона збирає підписи проти цього. Я звісно не вірю в те,тщо їй вдасться щось змінити, але підписав. От і все. 

Стримано пояснив він. 

— Чому ж вона не дочекалася мене? Я б також підписала. 

— Можливо тому, що всі знають про твої більш ніж дружні стосунки з мером міста. А деякі навіть говорять про твої майбутні заручини з її сином. 

— Що?

  Схоже я була єдиною хто був не в курсі справ. 

— Взагалі про це говорять всі в місті. У всякому випадку в фейсбуці точно. 

— Щоб там не говорили я чую про це вперше. І мені якщо чесно огидно, що ти віриш цим пліткам. 

 Я розвернулася і повернулася до будинку.