Дев'ять лілей

Софія.

Гіртеня - це невеличке курортне містечко, що розташувалося в ущелині, поміж гірських хребтів мальовничих Українських Карпат. Колись, в сиву давнину, воно слугувало притулком для багатьох мандрівників. Люди казали, що тут гори тягнуться до людей, даруючи їм тепло і затишок.

Насправді ж його заснував мій далекий предок - князь Василеу Ракоці в тисяча шістсот п'ятому році. Він побудував тут цілу фортецю щоб стримувати натиски військ Османської імперії. Невдовзі він загинув, фортеця була зруйнована, а його дружина княгиня Тереза з синами Петру і Іоану утекли до Угорщини, де знайшли прихисток при королівському дворі. Згодом Ракоці повернулися і відбудували Гіртеню, а також сумнозвісний маєток який усі тут називають Вітряний пагорб. Сам маєток знаходиться майже за сім кілометрів від Гіртені, що робить його майже ізольованим від цивілізації, особливо в зимку, коли єдину дорогу замітає сніг. За часів СРСР там був розташований дитячий будинок та після розпаду дитячий будинок зачинили, і замість нього приїзджий романтик організував приватну школу. На жаль приватна школа виявилася не вельми гарною ідеєю, і той романтик утік за кордон, прихопивши з собою шкільні кошти і , залишивши цілу купу боргів. Так маєток Ракоці перейшов у власність місцевої влади. Декілька десятиліть Вітряний пагорб самотньо стояв посеред гір, повільно руйнуючись під впливом негоди, ставши притулком для привидів, хоча то вже зовсім інша історія яку я розповідала вам раніше. А наразі я хочу розповісти вам зовсім іншу історію.

Моє ім'я Софія - Софія Папеску хоча не так давно я стала княгинею Ракоці. Ні. Заміж я поки, що не вийшла, та й мій наречений далеко не князь, а звичайний хлопець з мого містечка в якому я народилася і виросла - Денис Іваненко. Він звичайний айтішник і займається розробкою Java - ігор. А ще він молодший за мене на цілих чотири роки. В нього є сестра близнючка Зінька котра зі своїм хлопцем наразі десь за кордоном. В Дениса я закохана ще з дитинства, ну якщо бути точною то зі школи, хоча зустрічатися ми почали лише минулої зими після сумних подій, що відбулися у Вітряному пагорбі. Так сталося, що ми стали бранцями привидів маєтку і ледь не загинули. Та завдяки мужності Дениса і його винахідливості все закінчилося хепі - ендом. Привиди, приречені на вічне існування в світі живих, отримали спокій, а я спадок роду Ракоці. Так. Ми знайшли пакет з документами згідно яких я була власницею трастового фонду Ракоці, а також отримувала титул княгині який могла передати в спадок своїм дітям незалежно від того за кого вийду заміж, хоч за дідька лисого. Варто зауважити, що кошти фонду я могла використовувати лише на благодійність, отже ні цента, чи, що там було не могло потрапити до моєї кишені. Хоча окрім фонду я отримала в спадок цінні папери і тепер щомісяця отримувала досить не погані проценти від них. Міліонершою я не стала, та тих коштів мені було достатньо щоб вести пристойне життя. До того ж через ряд юридичних проблем у спадок я увійшла лише минулого місяця, і лише три дні назад отримала отой процент, що й дозволило мені нарешті вирушити до Гіртені в справах маєтку Ракоці котрий я бажала викупити і заснувати там дитячий будинок. Тепер ви знаєте про мене все необхідне щоб я могла розпочати нову історію про своє повернення до Вітряного пагорба.

Минулого разу коли ми приїздили сюди Гіртеня була вкрита сніговою ковдрою і сяяла новорічними вогниками, цього ж разу містечко тонуло в золоті і багрянці осіннього листя. На дворі стояв початок жовтня і містечко готувалося до божеле і свята кави які завжди розпочиналися в цьому місяці. Подібні заходи завжди були розраховані на потік туристів, і тому винайняти будиночок виявилося справою нелегкою, навіть маючи в кармані вельми пристойну суму. В даному випадку мер Гіртені - Орина Власівна любо погодилася допомогти мені в цій нелегкій справі, і за досить мізерну суму домовилася зі своїм знайомим, що той здасть мені в оренду невеличкий пентхаус.

При в'їзді в Гіртеню я відчула вже знайоме хвилювання. Повернутися сюди було нелегким рішенням. Скоріше - це було необхідністю. До того ж я розуміла, що маю знову зустрітися з власними страхами, щоб остаточно перемогти їх. Я подивилася на Дениса. Він надто зосереджено дивився на дорогу, а його тонкі пальці стискали кермо ауді міцніше ніж те було необхідно. Я розуміла його почуття. Він постраждав напевно більше за всіх. Це його протримали замкненого в кімнаті без всяких зручностей і отоплення майже сім днів. Майже сім днів він провів в холодній кімнаті прикутий ланцюгом до труби, не маючи надії на порятунок.

Я обережно торкнулася його руки. Хлопець нервово здригнувся і подивився на мене.

— Цього разу все буде по іншому. — прошепотіла я і, нахилившись поцілувала його в вухо.

Я відчула як він напружився і солодко зітхнув.

Та прикра історія з привидами, родовим прокляттям яке могли зняти лише останні дванадцять крапель крові цнотливої діви не пройшла для нас без сліду. До того ж тоді я втратила найкращу подругу. Ні! Вона не померла, хоча для мене це було саме так. Просто Ірка виявилася ще тією тварюкою і по її вині я ледь не загинула. Тоді я й пожалкувала, що не втратила невинність ще на випускному вечері зі своїм однокласником. Хоча коли все закінчилося я виправила це, втративши цноту з Денисом. Він згодом зізнався, що для нього то також був перший раз. З тих пір ми достатньо добре вивчили один одного щоб знати як подарувати задоволення. Наприклад він одразу ж збуджувався варто було мені поцілувати його у вухо, а якщо ще потім погладити його там, він втрачав над собою контроль.

Він перехопив мою руку коли я вже готова була це зробити - погладити отой горбик внизу пояса.

— Софі! Я за кермом. — надто серйозно нагадав він мені.

— Добре. Ми зможемо зайнятися цим як приїдемо. — неохоче погодилася я, хоча розуміла, що він правий. — Ти бачив яке там величезне ліжко? І дзеркала.... Там навіть на стелі дзеркала.

— Таке враження, що там живе збочинець.- пробормутів Денис.

Чомусь він не розділяв мого захоплення пентхаусом.

— Дурниці...— заперечила я. — Ти тільки уяви як це буде коли ми будемо займатися коханням....— пристрасно прошепотіла я йому на вухо.

Моя рука все ж таки торкнулася отого горбика , а пальці легенько стиснули його і я відчула як він відразу ж відгукнувся на мої дотики.

Денис різко загальмував, ледь не врізавшись в дорожній знак.

— Софі припини.

Я лише посміхнулася у відповідь і стисла ще міцніше. Мені подобалося дражнити його.

— Софі. Ти ж знаєш, як ти впливаєш на мене, а я не хочу ходити з плямою на штанах.

— Навіщо ж так одразу? — щиро здивувалася я і розстебнула блискавку на його джинсах. — Я зроблю так, що ніякої плями не буде.

Пообіцяла я і нахилилася до нього.

— О ... А дехто зовсім не проти..

— Ти божевільна...— прошепотів він коли все скінчилося . і стиснувши пальцями моє підборіддя палко поцілував в вологі вуста.

— Так. Трішки є..— з усмішкою погодилася я. — Я лише хотіла зняти тобі стрес бо ти щось надто напружений.

— І схоже, що тобі це вдалося. Може зайдемо на каву?

Раптом запропонував він і я охоче погодилася.

Минулого разу ми відвідували місцеву книгарню де можна було і випити кави зі смаколиками, і книги почитати. Того разу нас привели сюди вельми таємничі події пов'язані з Вітряним пагорбом і родом Ракоці. Цього ж разу ми просто збиралися випити кави і перекусити перед тим як завітати в мерію для вирішення купівлі маєтку.

Денис

Погане передчуття не полишало мене з того самого часу як ми з Софією вирішили повернутися до Гіртені. З Вітряним пагорбом в мене пов'язані не самі приємні спогади. Мені було важко згадувати ті дні коли мене тримали на ланцюгу наче собаку і погрожували смертю. Хоча після моєї літньої пригоди, ті зимові події, що відбулися в маєтку Ракоці вже не здавалися такими жахливими. І все ж таки моє серце стривожено забилося в грудях варто було нам в'їхати у містечко. І від Софії це не сховалося. Вона надто добре вивчила мене за ці місяці, що ми зустрічалися. А зустрічатися ми почали саме після тих трагічних подій. Як то кажуть , що не було б щастя та нещастя допомогло. Дівчина надто добре знала мене тому брехати їй про те, що все гаразд не було сенсу. Після того як вона спробувала зняти мій стрес вельми специфічним способом я дійсно став почуватися краще. Гіртеня вже не здавалася мені такою ворожою і непривітною, а пентхаус який я бачив лишу на фотографіях став доволі таки затишним. Напевно я зможу змиритися навіть з тими дзеркалами в спальні. Цікаво як то воно буде займатися коханням серед десятків дзеркал? Мені раптом захотілося чим скоріше добратися до будинка і перевірити як то воно буде на практиці. Я обійняв дівчину і ніжно стис її тонкий стан. Крізь тонку тканину її сукні я відчув як вона затремтіла. Вперше ми покохалися саме у Вітряному пагорбі. До речі якби вона не прийшла до мене першою я б так і не наважився б підійти до неї і розповісти про свої почуття. Той перший раз став для мене особливим, тому, що до неї в мене ще не було дівчини. Не те щоб я вже зовсім не розумівся на цьому, руки і рушник ніхто не забороняв. Але коли ти займаєшся цим зі справжньою дівчиною яку щиро кохаєш то цей акт перетворюється в магічне дійство.

Софія притиснулася до мене і моя пристрасть спалахнула з новою силою. Вона схоже також відчула це і таємниче посміхнулася мені.

— Послухай...— прошепотіла вона мені на вухо, ледь торкаючись його своїми губами. - До зустрічі з мером в нас ще дві години, ми можемо виділити декілька хвилин для себе.

— Бажаєш зняти стрес? — пожартував я .

Дівчина насупилася.

— Та не завадило б....

В книгарні було пусто якщо не зважати на двух продавчинь, що відверто сумували за касами і якоїсь жіночки , що з похмурим виразом обличчя копирсалася в відділі літератури про кохання. Напевно хоч в книгах намагалася знайти втіху. В залі ж відведеній для кав'ярні було більш людно. Варто було нам підійти до стійки як мені здалося , що вся увага була звернута на нас. Хоча насправді всі продовжували займатися своїми справами; пити каву зі смаколиками і дивитися в свої смартфони. Лише бариста - молодий і доволі привабливий хлопець з чорним волоссям, зібраним на потилиці в хвіст, щиро зацікавився нами.

— Ти глянь, а він з тебе погляду не зводить. — жартівливо прошепотіла мені на вухо Софі поглядом вказуючи на баристу.

Я подивився куди вона показувала і наші погляди зустрілися. Хлопець посміхнувся мені і здається підмигнув. Я відчув, що червонію і швидко відвів погляд.

— Я ж кажу, що ти йому сподобався. — продовжувала дражнити мене дівчина.

Не те, щоб я ставився негативно до людей з іншою орієнтацією. Нехай собі бавляться на здоров'я якщо це їм подобається. Мені не шкода ні чужого члена , ні дупи, але нехай це ніяким чином не стосується мене.

Спогади про минуле льодяною хвилею наплинули на мене. Я знову опинився в тій печері і спітнілі руки ґвалтівника обшарювали моє зранене тіло. Я знову відчував його подих на своєму обличчі і сморід поту, горілки і цибулі. І я знову відчув його в собі.

Про те, що зі мною тоді сталося я ніколи нікому не розповідав. Я навіть собі боявся нагадувати про те. Ті спомини я закрив у найвіддаленіші куточки своєї пам'яті. Та раптом вони все ж таки зуміли вирватися і нагадати мені про те, що погані речі частіш за все відбуваються з хорошими людьми.

— Денисе! Що з тобою? — стурбований голос Софії повернув мене до реальності.

Я здригнувся і тьмяним поглядом подивився на дівчину.

— Ти маєш такий вигляд ніби побачив привида.

— Вибач. Я задумався , та все гаразд не хвилюйся.

Збрехав я.

Мені не хотілося щоб вона вчинила мені допит, бо допитувати вона вміла дуже майстерно. Їй би десь в поліції працювати. Судячи по виразу її обличчя вона не надто повірила мені.

— Ти впевнений?

— Так. Звісно...

Я вимушено посміхнувся і поцілував кінчики її пальців. Краєм ока я спостерігав за баристою. Хлопець надто пильно дивився на мене і це непокоїло мене. Та коли він кокетливо посміхнувся мені я все зрозумів. Мені стало важко дихати, ніби моє горло стиснули чиїсь пальці.

" Ну ж бо хлопче розслабся і обіцяю, що буде не надто боляче, а можливо навіть і приємно. "

Прошелестів мені над вухом сухий, неприємний голос і я відчув як крижані руки поповзли по моєму тілі обпікаючи шкіру нестерпним холодом. Від жаху перехопило подих і я погано розуміючи, що роблю вибіг з книгарні на вулицю супроводжуваний здивованими поглядами.

Пронизливий сигнал клаксона повернув мене до реальності. Я ледь не потрапив під колеса новенького джипа, та на щастя встиг стрибнути в сторону і впав на тротуар боляче вдарившись головою об стовпа. Джип зупинився в декількох метрах від мене, і з нього вийшов хлопець одягнений так ніби щойно зійшов з рекламного плакату елітних напоїв. Мені важко описати його зовнішність, блондин зі стильною зачіскою, темні, пронизливі очі, риси обличчя трішки грубоваті проте легка щетина додавала йому певного шарму. В кожному його русі відчувалася впевненість і харизма яку можуть дати лише гроші, багато грошей і впливові батьки.

Він з погрозливим виглядом направився до мене.

— Що придурок! Жити набридло? Хочеш здохнути знайди собі іншу машину. Я її щойно купив, а через тебе ледь не подряпав. Та тобі всього життя не вистачить щоб заробити на її ремонт.

Бризкаючи слиною закричав він, та раптом замовк. Він з цікавістю роздивлявся мене наче я був якось дивиною. Не знаю, що саме по мусило його змінити свій гнів на милість , та він раптом посміхнувся і простягнув мені свою руку з доглянутими нігтями покритими прозорим лаком.

— Давай вставай! — з посмішкою велів він і не дочекавшись моєї згоди сам схопив мене за руку і допоміг піднятися на ноги.

В цей час до нас підбігла Софія.

— О Господи! Що сталося? -

— налякано вигукнула вона звертаючись швидше до хлопця ніж до мене.

— Ну не Господи, а Влад. — зверхньо промовив хлопець і окинув її презирливим поглядом. — І сталося те, що твій хлопець вирішив покінчити життя самогубством і кинувся під мою машину.

— Це сталося випадково. І я прошу вибачення. — роздратовано заперечив я.

Влад мені не сподобався і справа була не в його надто манірному вигляді розбещеного хлопчика, а в тому як він дивився на Софію. Наче вона була купкою бруду, що випадково зустрілася на його шляху.

— Вибачте будь ласка. - знітившись прошепотіла дівчина і обійняла мене за плечі.

— Якщо хочете, можу відвести вас додому, чи туди де ви зупинилися, бо ви ж приїжджі так?

— Дякую. — швидко відмовився я від його пропозиції. — Все гаразд. Ми вже якось самі.

Хлопець лише стенув плечима і якось дивно посміхнувся мені, наче ми були старими друзями, що зустрілися через роки.

— Як хочете. Тоді до зустрічі.

Він потис мою руку і раптом нахилившись до вуха прошепотів на нього.

— До зустрічі. Надіюся ми познайомимося ближче.

Після чого тицьнув мені візитку і повернувся до свого дорогоцінного джипу.

— Хто це в біса такий? — поцікавився я у Софі, коли хлопець сів в автомобіль і з гуркітом зачинив за собою дверцята.

В мене склалося дивне враження, що вона добре знає його і в серце гадюкою заповзли ревнощі.

— Це синочок Орини Власівни. — спокійно відповіла дівчина і підійшовши до мене обережно торкнулася рани на моїй скроні.

Треба ж. А я зовсім і не помітив, що розбив голову.

— Звідки тобі це відомо? - не здавався я.

— З інтернету. — ледь стримуючи роздратування відповіла Софія. ,— Пішли я оброблю рани.

Я важко зітхнув і поплентався за нею до нашого старенького ауді. Мені стало соромно за свою підозрілість. З чого це я накинувся на неї?