Покинутий шпиталь Святої Марії

Айзек повернувся з текою буквально за десять хвилин. За цей час Ентоні встиг помітити серед дерев Коннора: тому явно було цікаво, що йому принесли, але підійти ― означало б зрадити свої принципи.

Карта Вестона Армстронга виявилася зовсім тонкою, пожовклою від часу, але в досить хорошому стані, щоб можна було розібрати написане тонким почерком. Там була дата народження і смерті, дата попадання в госпіталь, опис його поранення і всіх ускладнень, що послідували за ним. Половини з термінів Ентоні не розумів, ще частину з'їдав почерк лікаря, але початок цієї історії з'явився.

― Йому було всього двадцять п'ять, коли він помер, ― задумливо сказав Ентоні. ― І майже рік свого життя він провів тут. Не позаздриш.

― Для тих часів це була не рідкість, ― зауважив Айзек, ― деякі жили й менше. Армстронг встиг здобути досить високе звання для своїх років.

― Так, ― Ентоні важко зітхнув і закрив теку. ― Але щось мені підказує, що цього буде мало. Все ж таки записи дуже короткі, в основному про його стан, але нічого про нього самого. Був би я примарою, такі спогади мене б тільки ще більше розлютили.

― А ти думаєш, що вигнання зі шпиталю їх не розлютить? ― посміхнувся Айзек скептично. ― Вони тут майже сотню років провели, а ти хочеш прогнати. Вони у будь-якому випадку будуть злі.

― Жодна істота не хоче бути злою просто так, ― пирхнув Ентоні і, трохи зніяковівши, додав: ― Так моя мама каже. Що якщо людина зла, то на це є причина. І вона не обов'язково в тому, на кого людина злиться зараз.

Айзек на це нічого не відповів, тільки якось дивно подивився на Ентоні, ніби вперше вирішив його уважно розглянути. Від такого погляду Ентоні стало не по собі:

― Забудь, дурню кажу. Суть у тому, що все одно потрібно почекати і дізнатися про історію сім'ї Айворі, ну, і з'їздити до гіпотетичного спадкоємця цього Армстронга, звичайно, сподіваюся, він дійсно його нащадок, а не просто тезка... Якщо подумати, то звідки у нього взагалі могли з'явитися нащадки, якщо він буквально школу закінчив і в армію пішов?

― Ти це про кого зараз? ― здивовано спитав Айзек. ― У сенсі, хто цей нащадок, про якого ти весь час говориш.

― А, ну так та медсестра, яка випадково назвала привида містером Армстронгом, спочатку до чергового лікаря зверталася, ― пояснив Ентоні. ― Мадам Бернадетт сказала, що знайома з ним і влаштує нам зустріч.

― Нічого собі… Це ж йому має бути скільки років? ― промимрив Айзек, хитаючи головою. ― Пам'ятаю я цього лікаря, він і після повторного відкриття госпіталю був не молодий, а відтоді ще час пройшов…

На цих словах він кинув задумливий погляд у бік сонця, насупився і закусив губу, ніби сумнівався в тому, що збирався сказати далі.

― Тобі час йти, Ентоні, ― тихо сказав він. ― Від паркану варто відійти до заходу сонця, для тебе тут особливо небезпечно.

― Чому це "особливо"? ― одразу ж спохмурнів Ентоні, але з землі підвівся і рюкзак підняв, щоб сховати в нього теку якомога обережніше. Її слід було взяти з собою до лікаря Армстронга.

― Сам знаєш, ― Айзек обдарував його таким поглядом, що Ентоні одразу відчув себе ідіотом. ― Іди давай.

― Угу. До зустрічі?

Ентоні невпевнено посміхнувся Айзеку і покрокував у напрямку міста. Промені вранішнього сонця освічували пожовкле листя дерев, що всипало землю, і те, що ще трималося за гілки. Через це створювалося враження, що ліс довкола якщо не горить, то яскраво світиться теплим вечірнім світлом.

Коли Ентоні опинився біля краю паркану, сонце зникло за горизонтом. Навколо все ще було ясно, по небу пливли поодинокі рожеві хмари, а ліс начебто ще зберіг залишки того світла, яке випромінювало ще хвилину тому. Але все умиротворення моменту як рукою зняло, коли серед дерев виразно почувся знайомий смішок. Високий і пронизливий, але точно чоловічий. Ентоні похолов, на мить завмер посеред стежки, а потім рішуче попрямував швидше назад до міста. Навіть якщо це справді Протез і навіть якщо той справді за ним спостерігає, він не зможе пробратися через паркан, не зможе, не зможе…

"Якщо не зможе, чому Айзек велів йти подалі?" ― виникла в голові непрохана думка. Ентоні вважав за краще поки про це не замислюватися.

***

― Побоявся за нього, га, Айзеку? ― прошепотів високий голос зовсім поряд. Після заходу сонця в шпиталі залишалося не так багато місць, де б Айзек міг затриматися хоча б на пару хвилин довше. ― Змусив піти... А тебе ж по-доброму попросили, по-братськи.

― Це просто збіг, ― пробурмотів Айзек тихо, відчуваючи, як пальці неіснуючих ніг холонуть. Руки теж холонуть, весь він стає ніби холодним і мертвим.

― Збіг? Те, що ти сказав йому йти ― це, на твою думку, збіг? ― вкрадливо поцікавився Семмі, виходячи з темряви поруч. Айзек зараз найбільше хотів би піти, втратити форму і зникнути до ранку, але сьогодні його ніби щось утримувало. Точніше, хтось.

― Ти неправильно зрозумів, ― поспішно пробурмотів він, усвідомлюючи, що той чудово чув його з Ентоні розмову. ― Це… Це довгограючий план. Він приведе ще людей, більше… І всі вони врешті-решт потраплять до вас, чи не так?

― Та що ти кажеш? ― проворкував Сенді, і Айзек виразно відчув його дуже матеріальні руки на своїх плечах. Кістка і дерево стискали його так, наче хотіли зламати, розірвати на шматки. Але це тривало лише мить. Потім Семмі майже по-дружньому поплескав його по плечу. ― Гарний план, Айзеку. Сподіваюся, він спрацює та обійдеться без сюрпризів. Інакше ти знаєш, що буде.

Руки його відпустили, і Айзек з неймовірною полегкістю провалився в нічне небуття.

***

Наступного дня Айворі несподівано сіла за одну парту з Ентоні на уроці хімії, коли проходила лабораторна робота. При цьому на Ентоні відразу звернулося два незадоволені погляди: Еліши і Джея. Роб теж глянув на них, але йому, здається, було плювати.

― Якщо ти думаєш, що вийшло не підозріло, то ні, ― пробурчав Ентоні тихо, дістаючи з рюкзака зошит для уроку. ― Всі на нас витріщаються.

― Не всі, а тільки Еліша з Джеєм, ― парувала Айворі. ― Тож нехай витріщаються, якщо їм так це цікаво. А для тебе я маю інформацію в обмін на інформацію.

― І що ж у мене може бути для тебе? ― хмикнув Ентоні скептично. ― В архів мене не пустили.

― Але й до мене ти не чіпляєшся так, ніби від цього твоє життя залежить, отже, щось все ж таки дізнався і задовольнив свою чортову цікавість, тож розповідай давай.

Ентоні скривився. Ця дівчина була надто проникливою для простої людини; іноді йому здавалося, що вона вміє читати думки.

― Гаразд... Я вчора сходив до Айзека знову і дістав карту Армстронга, ― сказав Ентоні, знизивши голос: почався урок, і вчителька пояснювала щось про тему лабораторної.

― Ти що, заліз у шпиталь сам? ― похмуро запитала Айворі, і Ентоні буквально шкірою відчув, що якби так і було, то з ним би сталось щось не менш жахливе, аніж сутичка з привидами

― Ні, ― поспішив переконати він, ― мені Айзек допоміг. Але по суті в карті мало цікавого: звання, друге ім'я, дати народження, смерті та надходження до шпиталю, все інше – медична хрінь.

― Ну, а ти чого чекав? ― пробурмотіла Айворі. ― Що там його автобіографія буде?

Ентоні міг тільки закотити очі на це. Айворі була права, і не можна було цього не визнати, але як вона подавала цю правоту... Так і тягнуло влізти в суперечку.

Вислухавши, як треба робити лабораторну, але так і не дочекавшись розповіді Айворі, він не витримав.

― Ну, а ти що дізналася? Я хочу отримати цю частку інформації. Армстронг і справді твій предок?

― Це не точно, але є така ймовірність. Якщо так, то він мій прапрадід, ― пробурмотіла Айворі. ― Але дізнатися напевно не вийшло, мої предки не надто добре знають історію власної родини.

Ентоні тихо застогнав. То була надто неоднозначна відповідь: може, і предок, а може, і не предок. Інформації більше не стало. Прийдеться кліщами витягувати дані з Айворі, чи що?

― А докладніше не можна? Що ти взагалі дізналася? ― прогарчав він, схиляючись над колбами на їхній парті. ― Я тут згоряю від цікавості, як би.

― Все тобі знати треба, ― пробурчала Айворі. ― Готуй обладнання, я поки що намалюю тобі генеалогічне дерево.

З цими словами вона розкрила зошит на останній сторінці і щось там почала креслити. Ентоні нічого не залишалося, окрім як ознайомитися з тим, яку ще погань їм цього разу видали для експериментів. Він саме перевірив перший етап, коли Айворі підсунула до нього готовий малюнок.

― Ось тут я з братом, ― тицьнула вона на верхівку схеми. Потім її палець із коротко остриженим нігтем, покритим чорним, місцями облізлим лаком, поповз нижче. ― Тут наші батьки, зокрема, моя мати, у дівоцтві Армстронг. Її батьки ― Армстронги. І їхні батьки теж Армстронги. Але що цікаво, батьки їхніх батьків носили інше прізвище. Прапрабабка вийшла за Кеплера, та їхні діти ― Кеплери, але це вже інша гілка сім'ї.

― Нічого не зрозумів, ― чесно зізнався Ентоні, розгублено дивлячись на рисочки на листочку, що розходяться на всі боки.

― Ну так, я забула, що ти в нас не дуже розумний, ― пробурчала Айворі невдоволено. Її уїдливий тон зачіпав самолюбство, але слід тримати себе в руках, якщо він хотів дізнатися продовження. ― Це означає, що якщо мій прадід і Армстронг, то не факт, що син тієї примари, бо вона ― позашлюбна дитина. Немає документів, які б підтверджували його походження.

Ентоні задумливо дивився на пробірки. Варто було б продовжувати лабораторну, поки вчителька не помітила, що вони ледарюють, але його голову зараз займала далеко не хімія.

― А що сам твій прадід на це каже? ― нарешті запитав Ентоні. Айворі здивовано скинула брову.

― Звідки мені знати? Я взагалі не впевнена, що він живий. Ми з ним не спілкуємося, принаймні.

― А мені, мабуть, доведеться, ― пробурмотів Ентоні собі під ніс, обережно переливаючи кислоту з пробірки в колбу.

***

― Про що вони там спілкуються, як думаєш? ― запитала Еліша у Роба, обернувшись до його парти. Той не поспішав відповідати, акуратно проводячи зазначені у плані лабораторної дії. Тільки коли він закінчив один із етапів, дозволив собі відповісти. Еліші весь цей час довелося чекати.

― Мені все одно.

― Неправда, я бачила, як ти на них дивився! ― обурилася дівчина. ― А було б все одно ― не дивився б взагалі.

Роб обдарував її похмурим поглядом і повернувся до лабораторної.

― Мені здається, що вони від нас щось приховують, ― сказала Еліша, явно потребуючи співрозмовника. ― Я хочу простежити за ними, коли вони наступного разу кудись підуть удвох. Ти зі мною?

― Ні.

― Значить, зі мною. І Джея візьмемо.

***

Кінець тижня видався холодним. У четвер пішов дощ, і буквально за пару годин все різнокольорове листя, яке прикрашало місто в останні тижні, опинилося в калюжах. Вулиці якось різко посіріли, а настрій зіпсувався.

До Айзека Ентоні ходив ще двічі, обидва рази приносив книги, розповідав про те, що успіхів з пошуком біографії Армстронга поки немає, обидва рази обережно намагався дізнатися, чому ж Айзек тоді збрехав, але той ніби ігнорував натяки і вперто звертав розмову в інше русло. По суті, справа стояла на місці: як по відношенню до Айзека, так і до "нічних примар". Одночасно це і заспокоювало, і зводило з глузду. Заспокоювало, тому що більше сміху Протеза Ентоні не чув і від цього мимоволі він все менше вірив у його реальність. Але головою він розумів, що від цього примари не зникнуть, а час на місці не стоїть, і тепер між кінцем навчального дня і заходом сонця було всього якихось нещасних чотири години.

У суботу також лив дощ. Мадам Бернадетт зайшла за ним у точно обумовлений час, для матері Ентоні придумав історію про допомогу у покупках у найближчому великому місті, мадам Бернадетт погодилася з нею підіграти.

Поїздка видалася тривалою, але не тому, що селище, в якому жив Армстронг-молодший, виявилося далеко, а тому що "жук" мадам вела так обережно, що Ентоні б на велосипеді швидше доїхав. Повільна їзда, дощ за вікном та ранній підйом зробили свою справу, і Ентоні мало не заснув у салоні автомобіля. Здригнувся тільки, коли той зупинився біля хвіртки.

― Діставай парасольку, ― розпорядилася мадам Бернадетт. ― До господаря будинку звертайся виключно "докторе Армстронг", він не потерпить іншого.

― Добре, ― мляво пробурмотів Ентоні і позіхнув, ледве встигнувши прикрити рота рукою.

Будинок молодшого Армстронга був маленьким, присадкуватим, ніби врослим у пагорби. Чомусь Ентоні подумалося, що власник буде таким само присадкуватим і похмурим, але відкрила їм людина зовсім іншого типу. Ентоні вже забув, коли почувався низьким, але поруч із цим лікарем він знову відчув себе дитиною малою: той був високий, з ідеально рівною спиною, коротко стриженим волоссям і глибокими зморшками по всьому обличчю.

― Бернадетт, стара-а шка-апо! ― привітав він їх, говорячи дуже повільно і розтягуючи кожну другу голосну. ― Ви запізни-илися на десять хвилин.

― Леді не личить приходити вчасно, ― кокетливо заявила Мадам. ― Не будете ж ви через це тримати нас на порозі?

― Не бу-ду, але чайник доведеться поставити зно-ов, ― протяг доктор і, відступивши на крок, жестом запросив їх до будинку. Тільки зараз Ентоні помітив, що той ходить, спираючись на тростину, що аж ніяк не впливало на його поставу. ― Ласка-аво прошу, хлопче.

― Доктор Армстронг, ― відразу схаменулась мадам Бернадетт вже в передпокої, Ентоні тільки парасольку встиг поставити в підставку і здивуватися тому, як усередині будинку було тісно. ― Дозвольте представити вам мого доброго друга ― молодого містера Ентоні Ебшира.

― Приємно познайомитись, ― доктор протягнув Ентоні долоню для рукостискання, ― можу я звертатися до вас на ім'я?

― Так, ― пробурмотів Ентоні, стискаючи руку Армстронга і несподівано відчуваючи міцний потиск руки у відповідь. ― Звісно.

Армстронг кивнув.

― Проходьте до кімнати.

Поки лікар і мадам Бернадетт обмінювалися звичними під час зустрічі після довгої перерви люб'язностями, Ентоні пройшов глибше в будинок, озираючись. Обстановка тут була не те щоб аскетична, швидше, напрочуд охайна: всі книги рівно стояли на полицях шафи, всі ящики були щільно зачинені, на робочому столі рівно лежала чорнильна ручка і охайний стос чистого паперу. Якщо подумати, напевно, це все було військовою виправкою доктора Армстронга, він же почав практикувати десь під час Другої світової війни.

Чайний столик був розташований у центрі кабінету, а навколо нього розставлено пару крісел та стілець. На стілець лікар сів сам, а мадам та Ентоні залишив крісла. Коли всі люб'язності були висловлені, а чай розлитий по чашках, він нарешті сказав:

― Я зна-аю, навіщо ви прийшли до мене. Здогадався, ще коли Бернаде-етт телефоном повідомила, що розмова піде про шпита-аль.

Ентоні покосився на мадам, не знаючи, як йому на таке реагувати. Розмова піде про шпиталь, звісно, але трохи не в тому ключі, в якому, мабуть, розумів лікар.

― Не зовсім так, ― зауважила мадам Бернадетт, коли лікар зробив паузу, щоб скуштувати чай. ― Розумієте, містер Ентоні вирішив, що зможе розгадати загадку нашого шпиталю, точніше, розібратися з привидами, що мешкають у ньому, і, судячи з результатів останніх днів, у містера Ентоні добре виходить.

― Та ви що?

У голосі лікаря було стільки сарказму, що Ентоні ледве придушив у собі бажання огризнутися, але вчасно стримався: все ж таки йому треба було з'ясувати історію цього старого, а не посваритися з ним.

― Я впізнав ім'я одного з них, і я маю теорію, як його вигнати, ― похмуро буркнув Ентоні, дивлячись в очі доктору Армстронгу. ― Цього недостатньо?

― Якщо у вас є теорія, чому ви їх ще не вигнали? ― спитав той. Ентоні спохмурнів ще більше, відчуваючи, як усередині закипає, але замість нього відповіла мадам Бернадетт:

― Саме тому що без вашої допомоги не обійтися, лікарю, ― поспішно сказала вона. ― Розумієте, у нас є підстави вважати, що один з привидів ― ваш родич, принаймні він відгукується на те ж прізвище.

Армстронг вигнув брову і зробив ще один ковток чаю. Пауза починала затягуватися, Ентоні відчував себе не в своїй тарілці і вже розумів, що якщо розмова піде так і далі, то він просто закуняє під розтягнуті фрази Армстронга. Втім, той не збирався мовчати вічність.

― Містере Ентоні, ви сказали, що впізнали його ім'я, ― нарешті подав голос він. ― Скажіть його мені. Якщо це те ім'я, про яке я думаю, то я зможу вам допомогти.

Ентоні запитливо глянув на мадам. Слова лікаря звучали дуже невизначено: а якщо це не те ім'я, про яке він думає, то не допоможе чи що? Але мадам Бернадетт просто коротко йому кивнула, ніби говорячи, мовляв, дій, можна. Ентоні залишалося лише важко зітхнути.

― Вестон Армстронг, ― сказав він. ― На це ім'я відгукується висока примара з фіолетовими очима.

Лікар тихо хмикнув, помовчав, зробив ще ковток чаю, потім спитав:

― Ви не проти, якщо я закурю?

Мадам Бернадетт похитала головою, Ентоні теж. Правда, він не очікував, що з кишені штанів лікар дістане не цигарки, а справжнісіньку люльку, і почне набивати її тютюном. Процедура ця виявилася страшенно довгою. Ентоні встиг не тільки випити всю чашку чаю, а й з'їсти шматок кексу, поданого до нього. А ще придушити три позіхання, бо було б негарно просто взяти і почати засинати в гостях, тим більше у важливої ​​людини. Втім, страждання Ентоні були винагороджені: Армстронг заговорив.

― Зна-аєте, коли я був молодий, трохи старший за вас, містере Ентоні, я вважав свою матір по-овною дурепою. Справа в тому, що вона-а примудрилася народити мене по-оза шлюбом, від людини, яку любила до кінця свого життя, але не могла-а бути з ним. Чомусь я зовсім не ві-ірив її історіям про те-е, що мій батько ― солда-ат, який заги-инув від поранення в шпита-алі. Я вважав її закоханою дуре-епою, хоча вона зробила для мене бі-ільше, ніж для інших своїх діте-ей: змусила свого чоловіка прийня-ати мене і оплати-ити моє навчання, ніко-оли не давала мені відчути себе обді-іленим. Я був молодим ду-урнем і не розумів цього. Так за-авжди буває. Коли я був мале-еньким, вона багато розповідала про батька. Каза-ала, що він був си-ильним, хоробрим, що був офіце-ером, що був галантний... Що вона його люби-ила і тому назвала на його честь мене. І що якби він встиг дізна-атися про моє існува-ання, то теж полюбив би мене. І що в ньо-ого були дивови-ижного ко-ольору очі. Фіа-алкові. Безглуздий колір! ― несподівано різко і голосно закінчив він, майже вигукнувши останні слова, і Ентоні мимоволі здригнувся: коли лікар підняв голос, той прозвучав точно, як привид зі шпиталю ― зично.

На якусь хвилину повисла між ними пауза. Ентоні не знав, що сказати, лікар явно закінчив, а мадам Бернадетт пила чай. Тільки відставивши чашку, вона все ж таки обережно, майже вкрадливо, поцікавилася:

― Вона казала, у якому госпіталі познайомилася з вашим батьком?

― Говори-ила, звичайно, ― протяг доктор. ― У тому самому, як ви розумієте.

________________

Дякую за вичитку mitra_surik