Покинутий шпиталь Святої Марії

― Чому він з нами? ― запитав Ентоні невдоволено, змірявши поглядом брата Айворі.

― Тому що це небезпечно, ― відрізала Айворі. ― Чим більше народу, тим спокійніше.

― Але не безпечніше.

― Ой, та годі вам, ― усміхнувся Ерік й скривив такий вираз обличчя, що йому одразу захотілося все пробачити. Ентоні навіть подумав, що не можна бути таким привабливим, коли тебе явно не запрошували на зустріч і не раді бачити. Але Ерік не знав, що не можна, тому був привабливим, страшенно красивим і нахабним. ― Сваритеся, як старе подружжя!

Ентоні відразу спалахнув. Яка нахрін пара?! З Айворі? Цей недоумок взагалі розуміє, про що говорить?

― Ми не сваримося, просто Ентоні впирається, ― спокійно заперечила Айворі. Вона, мабуть, давно звикла до витівок старшого брата і навряд чи реагувала на них емоційно.

Вони сиділи в єдиному кафе на все місто, замовивши піцу, і збиралися обговорити отриману Ентоні інформацію. Сам Ентоні рвався в бій і збирався піти в госпіталь вже сьогодні, але Айворі була категорично проти. Після школи їх зустрів її брат і, заявивши, що пригощає, повів обідати. Вже в кафе Айворі заявила, що Ерік йде до шпиталю з ними та бере участь у вигнанні привидів.

― І все ж я не розумію, чому він нам потрібен, ― пробурчав Ентоні невдоволено, змірявши поглядом брата Айворі.

― Тому що він сильний фізично і, на відміну від нас з тобою, швидко орієнтується у стресових ситуаціях, ― нарешті дала виразну відповідь Айворі. ― А ще мені з ним спокійніше.

― Це так мило, сестричко!

― Заткнися.

― Зрозумів.

Ентоні окинув їх поглядом і важко зітхнув. Від того, щоб дати остаточну відповідь на такий ультиматум з боку Айворі, його врятувала офіціантка, яка підійшла забрати замовлення. Вони взяли дві піци: сирну та з пепероні. Ентоні вже сто років не їв піцу, тож надав вибір своїм супутникам. Як тільки офіціантка пішла, Ерік спитав:

― То ти збираєшся розповідати, що сказав наш прадід, чи тебе доведеться катувати заради цієї інформації?

Ентоні мало не посміхнувся на це. Дурний жарт. Моторошний, але дурний.

Але про доктора Вестона Армстронга-молодшого він все ж таки розповів. І те, що той говорив про свою матір, і уривчасті відомості про батька, і спостереження, якими він поділився, за час роботи у шпиталі. Все ж, як лікар він знав про вмираючих пацієнтів трохи більше, ніж медсестри. Зокрема, що найчастіше йшли ті пацієнти, які навіть за високих фізичних показників морально не хотіли продовжувати життя; часто це були люди, які отримали інвалідність.

Ентоні говорив і говорив, доки їм не принесли піцу. Після цього довелося зупинитися, бо їсти та балакати одночасно було незручно, а їсти хотілося: піца пахла так смачно, що слинки текли.

― А що з усього цього конкретно ти збираєшся розповісти примарі? ― спитав Ерік, запхавши в рота перший шматок піци і вже відриваючи собі другий. Це питання змусило Ентоні завмерти з так і не надкушеним шматком у руках. Адже, справді. Потрібно було говорити щось конкретне, а не просто переказувати все, що сказав син цього Армстронга.

― Він про це ще не думав, ― хмикнула Айворі, правильно витлумачивши вираз обличчя Ентоні. ― Тому я не пустила тебе туди сьогодні, ідіоте. Треба підготуватись. Коли ти туди підеш? Що візьмеш із собою? Де шукатимеш цю примару? Як покличеш? Як змусиш себе вислухати до кінця?

Замість відповіді Ентоні все ж таки взявся за піцу. І так було зрозуміло, що жодних відповідей у ​​нього не було, а якщо він не почне їсти, то Ерік зжере все самостійно.

― Імпровізація ― це теж план, ― зауважив той, коли Айворі обдарувала Ентоні своїм звичайним поглядом "а я ж говорила".

― Не в цьому випадку, ― хмикнула Айворі. ― Вважай, що ми йдемо в гості до серійних убивць і збираємось зловити одного з них у решти на очах.

― Звучить моторошно, ― пирхнув Ерік.

― Але так і є, ― пробурчав Ентоні невдоволено. Над столом повисла пауза. Ерік якось уповільнив процес поїдання піци, Айворі взагалі відклала свій шматок, і тільки Ентоні продовжував їсти: надто смачно тут готували.

― Гаразд, я зрозумів, що це дуже серйозно, ― зітхнув Ерік нарешті. ― Тоді нам справді заздалегідь варто знайти відповіді на запитання Айворі. Почнемо з першого: що сказати примарі?

― Покликати на ім'я, для початку, ― припустив Ентоні. ― Якщо це не покличе його, то розлютить… Хоча за розповідями, він навпаки заспокоюється від звуку свого імені.

― А потім? ― скептично запитала Айворі.

― А потім... ― Ентоні задумався і, поки він розмірковував, Ерік поцупив у нього з тарілки сирний окраєць. На обурений погляд через таку витівку він відреагував тільки веселим підморгуванням і відразу вм'яв бортик на очах у Ентоні. ― Потім варто нагадати йому про те, що він помер і від чого.

― Ідіотизм, ― пирхнула Айворі. ― Він і так знає, що помер, він чортова примара. Навряд чи йому сподобається згадувати подробиці.

― Тоді починай пропонувати щось своє, а не критикувати, ― буркнув Ентоні невдоволено. Поїдання наступного шматка піци він мстиво почав з борту. Проте замість Айворі йому відповів Ерік.

― Можна нагадати йому про його кохання, яким він зробив цього самого лікаря. Це має бути добрий спогад. Як її звали?

― Марія Кеплер, ― відповіла Айворі. ― Дівочого прізвища не знаю, не питай. Ніхто вже не знає, швидше за все.

― Так, доктор Армстронг теж казав, що не пам'ятає, ― підтвердив Ентоні. ― Коли він досяг свідомого віку, вона вже була одружена.

― Якщо він любив її так само, як вона його, імені буде достатньо, ― кивнув Ерік, ― початок покладено. Скажемо, що розмовляли із сином Марії. З його сином. І розповімо, що той виріс і став лікарем. І що в нього були діти, і в них були діти, і таке інше… Чи ні, краще про те, як вона його кохала. Що назвала сина на його честь.

― Текст є, ― кивнув Ентоні, ― що далі?

― Краще б це записати, щоб на нервах не забути, ― зауважила Айворі, витираючи пальці серветкою.

― Я підготую текст, ― кивнув Ентоні. ― Цього ж вечора розпишу все докладно і вивчу.

― Це не обов'язково, думаю, але не завадить, так, ― кивнув Ерік. ― Коли підемо туди?

― Завтра, ― твердо заявив Ентоні.

― Не завтра, ― буркнула Айворі. ― Завтра погана погода, стемніє раніше, я не хочу опинитися в пастці. А якщо ти хочеш закликати цю примару вдень, тобі доведеться зайти в госпіталь, Ентоні, розумієш?

У Ентоні по спині пробіг холодок. Він розумів. Щоправда, усвідомив тільки зараз і тепер почав реально боятися цієї витівки. До того ж, він обіцяв мадам більше не ходити до шпиталю і на його територію… Збрехав, значить?

― Пропоную суботу, ― сказав Ерік. ― За прогнозом погода буде гарною, і зможемо вибратися вранці. Тоді й у пастці не опинимося, і тіней буде достатньо, щоб покликати примари.

― Логічно, ― кивнула Айворі. ― І у Ентоні буде час вивчити промову.

― А чому одразу я? ― мляво огризнувся Ентоні, скоріше за звичкою, ніж серйозно ображаючись на такий розподіл ролей. ― Сама ж говорила про нерви. Повір мені, я там про… загалом, найбільше нервувати буду.

― Просто тебе не шкода, ― криво посміхнулася Айворі, але тут же додала. ― Насправді на твій голос він просто швидше вийде: ти ж один раз уже пішов від нього.

― Тоді з цим вирішили, ― кивнув Ерік. ― А де саме в шпиталі ми його зватимемо? Щоб і піти можна було швидко у разі чого.

― Біля сходів у підвал, ― впевнено сказав Ентоні. ― Я впевнений, що дні вони проводять у морзі, а акустика там хороша. Він мене почує, як мінімум.

― Добре, ― кивнув Ерік. ― А тепер погані сценарії. Що, як він не стоятиме і спокійно слухатиме?

― На сонце він не вийде, це точно, ― впевнено й швидко відповів Ентоні. ― А якщо ми йдемо вранці, освітлення на нашому боці.

― Інші привиди? ― Ерік з прищуром подивився на Ентоні.

― Теж не вийдуть, принаймні, не далі підвалу..

― І останнє питання, найголовніше: що, якщо вони не прийдуть цього разу?

Здавалося, що Ерік намагається завалити його на іспиті: питання летіли в нього одне за одним, ніби він заздалегідь їх підготував, а блакитні очі так і свердлили Ентоні. Але той не здавався. Не моргав і практично миттєво знаходив відповіді.

― А якщо не прийде, діятимемо за ситуацією, ― відповів він. ― Тому варто прихопити ліхтарики.

― Я дивлюся, ви спрацювалися, ― пробурчала Айворі, окидаючи хлопців незадоволеним поглядом. ― Воно й не дивно, обидва придурки.

***

― Що вони там роблять? ― запитала Еліша, визираючи з-за рогу і намагаючись розглядіти через вікна, що відбувається в кафе. Роб курив поруч і навіть не намагався щось роздивитись ― йому було однаково. Джей теж вдавав, що йому все одно, але на кафе час від часу все ж таки поглядав.

― Може, Айворі намагається Ентоні зі своїм братом звести? Адже він той ще підор.

Еліша тихо реготнула і похитала головою.

― Я впевнена, що в них щось серйозніше.

― Це ще не привід за ними сталкерити, ― похмуро зауважив Роб. ― Я йду додому.

З цими словами він кинув недопалок у калюжу і пішов далі вулицею. Еліша тільки пирхнула йому вслід.

― Ну, а ти хоч залишишся? ― запитала вона у Джея, який дивився вслід другу і все ніяк не міг зважитися, що йому робити: забити чи все ж таки розкопати правду?

― Залишуся, ― пробурчав він невпевнено. ― Ненадовго.

***

Тиждень тягнувся напрочуд повільно. Ентоні думав, що збожеволіє від цього тривалого очікування і сірих, однотипних і дощових буднів. З одного боку, він чудово розумів, що його команда з вигнання примар абсолютно права, а з іншого ― хотів би вже взяти і покінчити з цим раз і назавжди.

Текст звернення до Армстронга він записав і вивчив у перші два дні так, що міг посеред ночі прокинутися і повторити, але це не заспокоювало. Навпаки, замість спокійної впевненості, яку він мав відчувати, Ентоні охопила тривожність. Що, як зібраної інформації буде недостатньо? Що, як Армстронгу потрібно більше для того, щоб піти? Що, як нічого не вийде, і Армстронг нападе? Чи ще гірше ― набуде сили при світлі дня? Вони ж буквально опиняться в пастці.

Через нерви Ентоні почав погано спати, а коли йому все ж таки вдавалося заснути, уві сні його чекали ті самі привиди, які спочатку бігали за ним коридорами госпіталю, а потім і містом. Зазвичай Ентоні прокидався саме тоді, коли вони його наздоганяли.

Айворі чи то не помічала його стану, чи то вдавала, що не помічає, і допомагати явно не збиралася. Ентоні не просив. Хіба що в матері один раз запитав, як боротися зі станом нервової напруги, але її відповідь йому особливо не допомогла: уявити, як він проходитиме через цю свою стресову ситуацію від початку до кінця. Ентоні і уявив. Але в уяві все, що могло піти не за планом, пішло, і він відчув себе ще гірше.

Це все настільки його вимотало, що до п'ятниці він сидів на уроках через силу і раз у раз косився на Айворі. Та це помітила, але явно ігнорувала, Ентоні був у цьому впевнений. Навіть на перервах навмисне йшла до компанії Еліши, Роба і Джея, щоб Ентоні не підійшов до неї говорити про госпіталь. Це спрацювало рази два, але на третій Ентоні все ж таки виявився хитрішим і, вклинившись у компанію, заявив, що Айворі хоче бачити вчитель. Та обдарувала його таким поглядом, що він зрозумів: не повірила ні на мить. Але все ж таки пішла з ним.

― Чого тобі треба? ― прогарчала вона невдоволено. ― Мені здається, нема про що до завтра говорити.

― А час зустрічі? А місце? ― обурено спитав Ентоні. ― Цього ми не обговорили.

Айворі закотила очі і важко зітхнула.

― Ти надто нервуєш, придурку. Якщо так хочеться, приходь на світанку до мого будинку, ти знаєш, де ми живемо. Якщо тебе відпустять так рано, звичайно. Ми з Еріком постараємося рано вийти. І виспись, прошу тебе, боляче дивитись на твої мішки під очима.

― Якби я міг, ― пробурчав Ентоні невдоволено. ― Тобі легко говорити…

― Це ти все ускладнюєш, ― відказала дівчина. ― Розслабся, ти вже не зможеш особливо нічого вигадати в такому стані.

Ентоні залишалося лише цикнути. Він справді занадто себе мучив і чудово це розумів.

― Гаразд. Завтра чекаю на вас двох. Не проспіть.

― Сам не проспи, ― відмахнулася Айворі.

І все ж таки заснути тієї ночі Ентоні не зміг, взагалі. Спочатку тому що перевіряв ще раз будильник, потім через нерви, потім вирішив, що засипати вже немає сенсу. Як тільки небо почало сіріти, він схопив заздалегідь зібраний рюкзак, тихо відчинив і зачинив двері, і бігцем помчав до будинку Айворі. Під під'їздом йому довелося протоптатися з пів години. За цей час на вулиці посвітлішало, але сонце визирнути з-за обрію ще не встигло. Може, Ентоні й подзвонив би своїм супутникам, але не був певний, що не потурбує їх батьків.

Коли з під'їзду нарешті з'явився Ерік, Ентоні подумав, що помре від полегшення цієї ж секунди.

― Паршиво виглядаєш, ― зауважив той, притримуючи двері для Айворі. ― Усю ніч не спав?

― Типу того, ― пробурчав Ентоні тихо, підводячись з почіпок. ― А ви спізнилися.

― Не спізнилися ми, ― огризнулася Айворі, ― це ти рано прийшов, ще до світанку. Я ж сказала тобі виспатися, господи… ти нестерпний.

― Для тебе всі нестерпні, сестричко, ― посміхнувся Ерік. ― Ідемо, по дорозі Ентоні розповість мені свій вивчений текст, може, це допоможе заспокоїтися.

― Сумніваюся, ― хором і з однаковим скепсисом у голосах відповіли йому Ентоні та Айворі.

***

― Що вони роблять у таку рань? ― невдоволено пробурмотів Семмі, уважно дивлячись на дорогу, що вела до госпіталю, де йшли три постаті. Одну з них він добре знав. ― Мені це не подобається, не подобається, не подобається… Чому саме зараз? Чому не один? Навіщо?

― Якщо так боїшся, можеш зникнути до ночі, ― відповів йому Стенні похмуро.

― Я не сказав, що боюся! ― верескнув Семмі. ― Це вони мають мене боятися, а не йти сюди!

― Не кричи, ― зітхнув привид у відповідь. ― Краще йди спати. Ти занадто багато думаєш про того хлопака останнім часом. Як хочеш, а я йду відпочивати.

З цими словами інвалідний візок покотився коридором, зникнувши з світанку госпіталю ще до того, як перші промені сонця проникли у його вікна. Семмі не поспішав і стояв у тіні до останнього. З часу смерті він нічого не боявся, навпаки, з того часу боялися його, і почуття страху виявилося майже забутим. Але зараз… Чому зараз він боїться цього хлопця?

***

Шукати шлях до шпиталю довелося довше, ніж розраховував Ентоні. Через підвал, який досі був єдиним відомим їм шляхом, Ентоні лізти навідріз відмовився, а до вікон першого поверху ніхто з них не дотягувався. Довелося витратити час, щоб абияк спорудити зі сміття підйом до вікна й обережно розкрити його розкладним ножем. Відчиняв вікно, звичайно, Ерік. Ентоні не те щоб це дратувало, швидше викликало майже дитяче захоплення тим, що цей хлопець уміє все, і заздрість, що сам Ентоні так не вмів. І навряд чи колись навчиться.

Коли вони потрапили до шпиталю, сонце вже встало над горизонтом, і коридори заливало теплим світлом. Ступаючи по підлозі, намагаючись не шуміти, Ентоні мимоволі подумав про те, що мадам Бернадетт він все ж таки збрехав і не дотримав слова.

Коли вони дійшли до фойє, Ерік присвиснув.

― Ось так люстра! Мабуть, гарна була, поки висіла, справжня гордість…

― Була, ― тихо буркнув Ентоні. ― Правда, коли вона на мене падала, я якось не думав про красу.

Люстра так і лежала між двома сходовими прольотами, покосившись, як остання ознака запустіння цього місця. У скляних підвісках та скляній крихті, розсипаній по підлозі, грали сонячні промені. Заднім числом Ентоні помітив, що тепер на сходових прольотах не було нічого, що завадило б по них піднятися. Звичайно, було б дивно, якби інакше: привиди хотіли заманити до себе жертв, а не відлякати.

― Ти готовий? ― спитала Айворі, висмикуючи його з роздумів. Вони стояли біля дверей, що вели до підвалу. Тільки зараз Ентоні зауважив, що поруч із цими дверима є вицвіла табличка з написом "Технічні приміщення. Стороннім вхід заборонено". Якщо так подумати, то морг справді був технічним приміщенням.

― Готовий, ― кивнув Ентоні. Паніка відступила. Чомусь поряд з кимось Ентоні почувався впевненішим і навіть спокійнішим. Може, це присутність Айворі так діяла, а може, Еріка, важко було сказати, але перш ніж відчинити двері в підвал, Ентоні виявив, що руки більше не тремтять, а голова напрочуд ясна.

Двері відчинилися зі скрипом, що відбився луною від голих стін підвалу, світло впало на сходи, що вели вниз, і Ентоні був майже впевнений, що в темряву від нього розбігалася зграйка чогось маленького і чорного, як клаптики темряви, хоча, швидше за все, це були просто якісь шкідники.

― Пане Армстронг... ― почав Ентоні, звертаючись до темряви, але затнувся. Голос звучав слабо, невпевнено і майже тремтів. Так не піде. Якби Ентоні так покликали, він би навіть не почув, а враховуючи, що за життя ця примара була офіцером з фронту, варто було б звертатися до нього відповідно. Тому довелося прокашлятися, взяти себе в руки, глибоко вдихнути і почати знову: ― Капітане британської армії, Вестоне Армстронг! Помічник полковника четвертого полку королівської артилерії! Ви були посмертно переведені в чин майора, за особливі заслуги перед короною, і я прийшов повідомити вас особисто!

Остання фраза, про "повідомити особисто", вирвалася у Ентоні сама собою і збила його з думки. Завчений текст відразу вилетів з голови, а серце втекло в п'яти, коли після секундної тиші, поки слова Ентоні відлунювались коридором, десь у темряві почувся гучний удар. Наче хтось різко відчинив двері, і вони вдарилися об стіну. А потім ― кроки, спочатку повільні, човгаючі, ніби той, хто рухався в темряві, виповз у коридор мало не на колінах. Але човгання швидко стало справжніми кроками, і чим ближче вони наближалися, тим більше були схожі на солдатський марш.

У Ентоні спітніли долоні: цей привид ішов сюди. Різко захотілося втекти. У пам'яті спливло жахливе, огидне почуття безпорадності, коли Вестон стояв над ним того вечора, коли Ентоні залишився в госпіталі після заходу сонця. Але ноги ніби приросли до підлоги, а Ерік і Айворі, які затамували дихання за його спиною, чи то не відчували того жаху, чи навпаки теж заціпеніли і не могли рушити з місця. У глибині душі Ентоні сподівався, що якщо все стане зовсім погано, ці двоє його витягнуть, врятують, що цього разу він буде не один, але тепер нахлинуло усвідомлення, що він єдиний із їхньої компанії насправді реально розуміє, з чим вони зіткнуться і наскільки це буде небезпечно, а значить, він один може їх врятувати, крикнувши, що треба бігти, смикнувши їх, зробивши хоч крок.

Поки Ентоні намагався взяти себе в руки, примара підійшла зовсім близько і зупинилася перед кордоном світла і темряви підвалу, перед лінією, яку утворювали промені сонця, що попадали туди від дверей. Ентоні з подивом виявив, що зараз Вестон не виглядав, як живий морок: чоботи, що карбували крок секунду тому, були справжніми, старого зразка, такі можна було побачити в музеї чи десь у звалищах сміття госпіталю. Вище за чоботи йшли формені штани, сорочка, накинута на плечі шинель. Тінь спотворювала колір, та й деталі роздивитися було майже неможливо, але все ж таки дещо від примари у Армстронга залишалося: темрява навколо правої руки і тієї ж частини грудей, а також його обличчя ховала неприродна тінь підвалу.

― Звідки ти дізнався про моє ім'я? ― тихо спитав він, свердлячи Ентоні поглядом неприродно фіолетових очей ― вони єдині були видні на його обличчі. ― Айзек сказав? Він про це пошкодує. Давно було час позбутися цього боягуза і дезертира, він навіть не заслуговує перебувати тут…

Чим більше привид говорив, тим більше темрява навколо руки густішала. Ніби якийсь паразит, вона розповзалася вже по шиї Армстронга і заповзала на обличчя. У голові Ентоні з величезною швидкістю, подібно до шестерень у механізмі, закрутилися думки: треба щось швидко зробити. Якщо він продовжить стояти, то втратить момент, то станеться щось погане, причому не тільки з ним, Айворі та Еріком, але і з Айзеком.

― Я сам довідався, ― квапливо видихнув Ентоні, з подивом виявивши, що знову може говорити. Чомусь думки про те, що постраждають люди поруч із ним, надавали йому рішучості. ― Я спілкувався з колишніми працівниками цього шпиталю, вони мені розповіли… Але найбільше мені розповів ваш син, майоре.

― Син?..

Вестон зробив невеликий крок до світла, темрява, що, ніби, пожирала його, відступила, і Ентоні зі здивуванням поглянув на цю примару ... людину ... вже складно було сказати напевно, тому що демонічного в Армстронгу було все менше. Нарешті вийшло розглянути риси його обличчя — несподівано молодого обличчя, вольового, відкритого. І очі в нього були не фіолетові, а блакитні, з таким незвичайним відливом, справді, як фіалкові.

― Що за маячню ти...

― Так, ваш син, майоре, ― продовжив Ентоні поспіхом, щоб примара не встигла вставити й слова. Якщо Вестону дати заговорити, якщо не відволікти його новою інформацією, темрява знову його огортатиме, перетворюючи на ту страшну істоту, яку знав Ентоні. ― Марія... Ви її пам'ятаєте, майоре? Медсестра, яка доглядала вас тут, дуже-дуже давно. Кажуть, вона була надзвичайно вродлива.

― Марія... ― Армстронг зробив ще крок до світла, а темрява навколо його руки відступила. Тепер Ентоні міг побачити краї бинтів і як бовтається порожній правий рукав сорочки. Все, як було описано у його медичній карті. ― Марія… Я не встиг покликати її заміж… ― його голос пролунав приголомшено, налякано, як у людини, яка щойно згадала, що залишила вдома включену праску. Розгублений погляд перестав бути страшним. Армстронг тепер остаточно перестав бути схожим на потойбічну істоту і перетворився на звичайного чоловіка. Чоловіка, який раптово згадав щось дуже важливе і тепер дивувався, як взагалі міг таке забути.

Молодий солдат без руки, Вестон Армстронг, не викликав у Ентоні страху. Він був лише трохи старший від того ж Еріка, якщо судити про його вік за датою смерті. Та й по обличчю не можна було сказати, що він провів у цих стінах майже ціле століття. Зараз перед Ентоні стояла справжня жива людина, а не страшна примара, і цій людині потрібна була допомога.

― Вона дуже сумувала після вашої смерті. Вона любила вас настільки, що назвала сина на вашу честь і залишила йому ваше прізвище, ― сказав Ентоні, намагаючись зловити погляд фіалкових очей. ― Він виріс і став лікарем, врятував безліч життів, завів свою родину. Його правнучка вчиться зі мною. Я був у нього тиждень тому, і він розповідав, що Марія любила вас до самої смерті, навіть вийшовши заміж за іншого чоловіка, ― продовжував він зовсім не за завченим текстом, а лише за фактами, що спливали у пам'яті. У голові зараз були не написані на аркуші рядки, а слова Армстронга-молодшого. ― Вона змогла продовжити життя і не забути вас, майоре. Вона пішла далі і зберегла вас у пам'яті. Вона виростила вашого сина і дала йому все, що могла.

Поки він говорив, Армстронг все ближче і ближче підходив до світла, поки не опинився у ньому повністю, але навіть після цього він не зник, а ніби став схожим на Айзека: почав світитися зсередини таким же теплим сонячним світлом. Тепер легко було розгледіти навіть найдрібніші деталі на ньому: коротку військову стрижку, довгастий шрам на правій стороні черепа, не прихований волоссям, передчасні зморшки на обличчі і тонку лінію губ, що, здається, тремтіли.

― Ви б хотіли побачити її знову після стільки років, правда? ― запитав Ентоні тихо: кричати більше не було сенсу, Армстронг стояв за два кроки від нього. ― Я думаю, що у вас є можливість побачити її знову. Навіть не так, я впевнений, що ви можете це зробити, якщо захочете. Адже ви хочете, правда? Хочете бути з нею, а не в цьому шпиталі.

― Хочу… ― пробурмотів Армстронг тихо, і навіть його голос звучав тепер по-іншому. ― З першого дня… вона була єдиною, дарувала світло моєму життю.

Він повільно розчинявся в повітрі, стаючи дедалі прозорішим і прозорішим, наче ранковий туман. Зараз Ентоні міг оцінити, що Вестон-старший був високим, як і його син, з такою самою ідеально рівною спиною і значно помітнішою солдатською виправкою. У них був абсолютно однаковий розріз очей, манера тримати голову високо піднятою. Якби в Ентоні ще залишалися сумніви щодо їхньої спорідненості, зараз вони б остаточно розвіялися.

― Я хотів одужати, вилікуватися і повернутися додому. Взяти з собою Марію, завести сім'ю… Навіть без руки я зміг би заробляти, правда, зміг би… Ох чорт, скільки ж я змушував її чекати на себе? ― погляд Армстронга зосередився на Ентоні, і той якось різко відчув себе ніяково в цій ситуації. ― Ти нагадав мені щось важливе, хлопче. Решті ти теж маєш нагадати. Запам'ятай імена: полковник Майкл Метц, фельдшер Стентон Стросін та Семюель Файхей. Я не знаю ні звання останнього, ні де він служив… Сподіваюся, тобі це допоможе.

З цими словами Армстронг остаточно розтанув у променях сонячного світла, залишивши приголомшеного Ентоні стояти на сходах. Тільки в останній момент той ніби відчув доторк до свого волосся. Наче теплий вітер чи примарна рука скуйовдила йому зачіску, перш ніж зникнути назавжди.

Невже вийшло?.. Вийшло ж? І Ентоні зробив усе правильно? Та не може бути того. Айворі і Ерік за його спиною теж, мабуть, не вірили, що все вийшло, принаймні, коли Ентоні обернувся, вони стояли обидва з однаково розгубленим виразом обличчя і відкритими ротами, не вірячи, дивлячись на те місце, де ще секунду тому стояв Вестон Армстронг-старший.

― Охуїти, ― нарешті висловився Ерік. ― Це було просто... Вау! Ентоні, це… Це, ну…

― Огидно! ― зойкнув з підвалу знайомий Ентоні голос, і від його звучання той здригнувся і інстинктивно позадкував від дверей, що вели до підвалу. ― Що ви зробили?! Що ти накоїв, засранцю?! ― кожна нова фраза звучала все вище, голос ось-ось мав перейти до фальцету. ― Ти вбив Весті! Ти його у-у-у-у-у-уби-и-и-и-и-и-и-ив! ― заволав Семмі так, що в Ентоні вуха заклало. Вцілілі шибки у вікнах задзвеніли, залишки підвісок на люстрі захиталися, тихо брязкаючи. Здавалося, що привид тягнув це "вбив" цілу хвилину, і разом з його голосом тремтів весь госпіталь.

А потім виття так різко замовкло, що дзвінка тиша після нього змусила Ентоні на мить подумати, що він оглух. Але в тиші, що настала, все ж таки був один дивний свистячий звук. Як від предмета, що летить.

Ще до того, як він побачив, що саме в нього летить, Ентоні відскочив від дверного отвору і, випадково штовхнувши Еріка, завалився разом з ним на підлогу. Це врятувало їх обох, бо наступної миті з підвалу вилетіли ножі. Не кухонні, а маленькі і страшенно гострі медичні скальпелі, тесаки і пили, які, швидше за все, залишалися в морзі. Всі вони зі свистом пролетіли повз них і розлетілися по фойє на всі боки. Обернувшись на Айворі, Ентоні з полегшенням помітив, що її не зачепило, але з ошелешеного погляду можна було зрозуміти, що вона в повному шоці, як і він сам.

― Ідемо звідси, ― лаконічно сказав він і штовхнув ногою двері до підвалу. Та закрилася без скрипу, але з гучним гуркотом. ― Чим далі від моргу, тим краще.

_________________________

Дякую за вичитку @mitra_surik