Покинутий шпиталь Святої Марії

Незважаючи на ту впевненість, з якою він говорив із мадам Бернадетт, до госпіталю Ентоні не пішов. Наступного дня, принаймні, так і не наважився, до того ж, це був єдиний день тижня, коли мати була вдома, і він скористався з цього, щоб просто провести з нею час. І так захопився, що забув про реальне шкільне дослідження. Тому, коли в понеділок Айворі запитала його, чи підготувався він, поки не ходив до школи, Ентоні навіть не одразу зрозумів, до чого мав готуватися.

― До історії, придурок, ― пробурчала Айворі. ― Тільки не кажи, що забув. Доповідь. Доповідь на будь-яку тему, пов'язану з нашим містом… Ти справді забув, так?

― Забув… ― зізнався Ентоні, розуміючи, що після тижня відсутності поблажки йому не буде.

― І що збираєшся робити? ― запитала Айворі. Не те щоб у її голосі чулося співчуття, але Ентоні якоюсь частиною свідомості розумів, що якщо він попросить, вона дасть йому прочитати свою доповідь хоча б поверхнево. І все ж таки він не попросив.

― Імпровізувати, ― відповів він і натягнуто посміхнувся.

З дзвінком він рушив до класу, разом із рештою учнів. Роб із Джеєм запізнилися і влетіли до кабінету останніми, при цьому Ентоні точно бачив, як погляд Джея зупинився на ньому і як змінився вираз його обличчя. Схоже, вже на перерві він має видавати свою версію подій у шпиталі.

― Отже, термін підготовки робіт минув, і час виступати зі своїми доповідями, ― заявив учитель, виходячи з-за свого столу і сідаючи на край стільниці. ― Всіх за раз послухати ми не встигнемо, але я впевнений, що й не всі підготувалися вчасно, тож влаштуємо свого роду лотерею смерті.

По класу пробіг смішок від такого формулювання, а Ентоні подумалося, що це зовсім не смішно, і він напевно отримає одиницю.

― Даремно смієтеся, це буде справжнісінька лотерея, ― зауважив учитель і продовжив пояснення. ― Я виписав ваші прізвища з журналу і записав їх на листочках, які зараз лежать у цій непрозорій папці, ретельно перемішані. Я діставатиму по три листочки за урок, і ті, чиї прізвища на них будуть, повинні зачитати свою доповідь. Якщо ця людина буде не готова, її листок повертається до папки, а від загальної оцінки віднімається третина від максимальних балів. Якщо людина виявиться тричі не готова, то вона отримає незадовільну оцінку без права перескладання.

Учні посміхнулися та зашепотілися. Поки що умови здавалися цілком собі справедливими і навіть із певним потуранням.

― Проте, ― перебив розмови в класі вчитель, ― я впевнений, що теми у багатьох із вас повторюються. Тому, якщо ту тему, яку ви вибрали, до вас уже хтось дослідив і розповів, то від вашої оцінки віднімається бал. Якщо її розповіли двічі ― два бали, і так далі. Враховуючи, що наші з вами уроки проходять не так часто, ви, напевно, встигнете підготувати нову тему, якщо вашу вже розповіли.

― Це несправедливо! ― обурився хтось із задніх парт.

― Зате виключає колективну роботу, ― відказав учитель і запустив руку до своєї папки. Усі напружилися.

"Цікаво, а чи багато хто взагалі встиг підготуватися на сьогодні?" ― промайнуло в голові Ентоні. Десь із такою же швидкістю в ній промайнула формула підрахунку ймовірності того, що зараз прозвучить його прізвище.

― Ух ти, мабуть, сьогодні ваш день, містере Ебшир, ― посміхнувся вчитель. ― Тут ваше прізвище. Про що розповідатимете нам? Чи не будете?

Ентоні нервово сковтнув слину. Ну звичайно, ніби все могло бути інакше. Але одночасно з похмурою думкою визнати все і здатися, в голові з'явилася інша, набагато привабливіша.

― Я розповідатиму про військовий госпіталь, ― заявив Ентоні, піднімаючись із-за парти. І в той же момент він буквально потилицею відчув, як кинулися на нього погляди всіх, хто був у класі. Напевно, не він один вирішив взяти таку тему, і тепер накрив мідним тазом теми доброї половини класу. Втім, самі винні, якщо так.

― Цікава тема, ― кивнув учитель. ― Ми вас слухаємо.

Ентоні втягнув у себе повітря, благаючи про те, щоб його пам'ять не підвела, і почав:

― Спочатку будівля будувалась як маєток герцога Файфа для його дружини, тому архітектурний ансамбль має такий вигляд, ― почав він, кажучи набагато впевненіше, ніж він насправді себе почував. ― Проте варто було будівельникам закінчити, як незабаром герцог помер, а за його заповітом будівля була переоформлена під потреби військових, які вже вирішили організувати тут "Шпиталь святої Марії". За часів Першої світової війни там лікувалося і проходило реабілітацію безліч солдатів, ще більше — під час Другої світової війни. Також там проходили лікування солдати, які брали участь у Фолклендській війні. За свою тривалу історію госпіталь не раз намагалися закрити, у п'ятдесятих роках з нього зробили санаторій для відставних військових, однак він мав погану репутацію, оскільки… ― Ентоні затнувся, обираючи, яку саме інформацію варто піднести, ― оскільки існували чутки, що персонал не відноситься до пацієнтів із належною повагою. Насправді ж місцевий клімат мало допомагав пацієнтам, і за деякий час санаторій було закрито. Через кілька років після цього він знову відкрив свої ворота, але вже як лікарня загального профілю, оснащена на той момент найсучаснішим обладнанням. Втім, і це не допомогло госпіталю пропрацювати до наших днів. Персонал звільнявся, людей не вистачало, і згодом закрилося стаціонарне відділення. Після смерті нічного сторожа п'ятнадцять років тому місцеві жителі наполягли на закритті цього місця і ще через п'ять років досягли свого. Обладнання зі шпиталю вивезли, ворота зачинили. У зв'язку з тим, що останніми роками роботи госпіталю рівень смертності пацієнтів піднявся, існує думка, що в госпіталі водяться привиди, ображені на будівельників душі похованих на цвинтарі, на місці якого встановили фундамент будівлі.

Ентоні облизнув губи і видихнув. Вчитель не був схожий на людину, яка зараз поставить йому одиницю.

― Непогано, містере Ентоні, я бачу, що ви добре попрацювали над темою, ― кивнув він. ― Шкода, що я не почув від вас точних дат, але це не має значення. Добре, сідайте. Хто в нас тут наступний?

Ентоні опустився на стілець, не вірячи своїм вухам. Невже справді прокотило? Тільки на основі того, що він знайшов у бібліотеці та що почув від Айзека? Так просто? Адже він справді отримував задоволення, коли працював із цією інформацією, може, історія ― це не так уже й нудно?

Втім, думати в цьому ключі він перестав, як тільки решта зачитала свої доповіді, і розпочалася лекція. Все ж таки історія в подібному викладі була страшенно нудним предметом.

Вже після уроку, варто було тільки продзвеніти дзвонику, а вчителеві їх відпустити, біля парти Ентоні з'явився Джей із задоволеною усмішкою.

― А я дивлюся, ти добре дослідив тему госпіталю. Невже сподобалося там ночувати, і ти вирішив переїхати?

― Придурок? ― похмуро запитав Ентоні, збираючи речі.

― Жартувати розучився, чи що? А взагалі, я чекаю фотографії, якими ти так хизувався, що дістанеш, ― посміхнувся Джей ще більш гидко, ніж зазвичай. ― А то ти цілий тиждень не з'являвся, а мені ж цікаво.

― Чекав тиждень ― і ще почекаєш, ― відказав Ентоні, ― я сьогодні не брав із собою телефон.

Це була брехня, телефон лежав в одній із кишень рюкзака ― налаштований на беззвучний режим. Як виправдовуватися завтра, Ентоні не знав, але відтягнути момент розплати хотілося, і дуже сильно.

― Може, просто зізнаєшся, що злякався і не пішов? ― похмуро запитав Роб, з'являючись поряд із другом. ― По тобі ж видно, що ти там не був, а все, що розповів, дізнався з Інтернету.

― Я там був, ― різко відповів Ентоні. ― Підхопив застуду і весь тиждень провалявся в ліжку, бо тієї дощової ночі я там був, поки ви лежали під теплими ковдрочками і "готувались до контрольної".

― Без доказів це просто слова, ― хмикнув Джей. ― Завтра останній день, Ентоні, потім вся школа дізнається, що ти намочив штани від одного виду шпиталю.

Ентоні заскреготів зубами, але промовчав. Він сам загнав себе в цю безвихідь, і сам повинен розібратися.

***

― Ти справді думаєш, що він щось принесе? ― спитав Роб, примостившись поряд з другом коло пісуара. Прямо на рівні його очей на стіні шкільного туалету було намальовано жіночі статеві органи, проте жодного збудження вони не викликали. Він сам намалював їх тут два роки тому, тоді це здавалося веселим жартом. Тепер хотілося їх стерти чи зафарбувати, але щоразу, варто було малюнку зникнути з поля зору, Роб про нього забував.

― Ні, звичайно, ― пирхнув Джей. ― По ньому видно, що бреше все, не був він там, і фоток у нього немає. Та й з телефоном він сьогодні, я бачив, як він у школу заходив і час на ньому перевіряв.

― Може, фоток у нього справді немає, ― задумливо пробурмотів Роб, ― але ось щодо того, що він там не був, я не певен. Якось він надто впевнено про це говорив.

― Верзе, ― впевнено відрізав Джей. ― Сам подумай: якби був, то показав би фотки, як минулого разу, одразу б скинув.

― Чого ти до нього так причепився? ― з подихом спросив Роб. ― Якщо й так знаєш, що він бреше, у чому сенс?

― У тому, щоб він припинив цей фарс, ― на цих словах Джей розплився в усмішці хижака, що відчуває близькість своєї жертви. ― Щоб визнав і припинив корчити із себе крутого, при цьому будучи ніким.

***

Уроки пройшли напрочуд швидко. Зазвичай після канікул чи хвороби Ентоні здавалося, що вони йдуть так довго, що хоч вішайся, але цього разу обійшлося. Він вийшов за двері школи на осіннє сонце і, примруживши очі, глянув на всі боки. Він міг би повернутися додому, пообідати, сісти за уроки, а міг би звернути і пройти до шпиталю. Здолати свій новий і поки що зовсім молодий страх цієї будівлі доти, доки він не виріс у щось велике і справді непоборне.

Пом'явшись ще з хвилину біля воріт, Ентоні важко зітхнув і повернув до шпиталю. У дитинстві він боявся темряви. Йому тоді було років п'ять, мабуть, і він залишав лампу включеною на ніч. Мама сказала, що зі страхами треба боротися, але не обов'язково це робити одразу, можна поступово. Наприклад, заглянути в темну шафу з ліхтариком, а потім без ліхтарика, потім трохи посидіти в ній, і таке інше. Так само Ентоні вирішив боротися зі страхом шпиталю.

Спочатку він глянув на нього здалеку, навіть до воріт вирішив не підходити, щоб зайвий раз не маячити перед носом у Родрігеза. Госпіталь виглядав абсолютно так, як завжди: похмуро, порожньо і холодно. Змінилася лише одна деталь: вікно поруч із входом було розбите та забите дошками. Не щільно, звичайно, але вибратися через нього навряд чи вийде. Дивлячись на нього, Ентоні мимоволі згадав, що варто було б знайти безпечніший шлях до шпиталю. Хоча б заздалегідь.

Саме ця думка і підштовхнула його пройти вздовж паркану, уважно вдивляючись у вікна та бічні двері будівлі. А ще, крокуючи дуже, дуже тихо, Ентоні намагався не шарудити не тільки сухими гілками, але навіть опалим листям. Можливо, саме завдяки цьому він не злякав примару.

Маленький хлопчик років шести-семи грав серед дерев. Спочатку його ще можна було прийняти за звичайну дитину, але варто було придивитися, як ставало зрозуміло: крізь нього можна побачити стовбури, а сам хлопчик схожий на проекцію. Немов голограма із сонячного світла. Майже так само гарно, як було з Айзеком.

План дозрів у голові ще до того, як Ентоні встиг продумати всі деталі. Він сів біля паркану і голосно сказав:

― Вітаю!

Хлопчик виразно здригнувся і зник, як і не було. Злякався чи що? Однак досвід Ентоні спілкування з примарами підказував, що якщо він не бачить, це ще не означає, що тут справді нікого немає.

― Не бійся мене, ― продовжив він уже трохи тихіше і обережніше. ― Упевнений, що я не такий уже й страшний. Не повинен бути, принаймні тому, що сьогодні начебто вмивався і навіть розчісувався.

З боку дерев почувся дитячий смішок. Ентоні зрозумів, що він йде вірним шляхом.

― Мені про тебе розповідала мадам Бернадетт. І взагалі про примар тут… Може, спробуємо домовитися? Ти покличеш для мене Айзека, а я дам тобі щось цікаве. Хоча, що в мене може бути цікавого? ― останнє Ентоні пробурмотів майже собі під ніс, проте хлопчик так раптово матеріалізувався прямо перед ним, по той бік паркану, що Ентоні аж здригнувся та й сів на холодну землю.

― І що ти можеш мені запропонувати? ― вимогливо запитав хлопець. У нього був трохи кирпатий ніс, світле волосся і очі, але точно іншого відтінку, ніж у Айзека, це було помітно навіть при тому, що по суті вся примара була в одному кольорі... Точніше, в різних відтінках одного кольору.

Над питанням Ентоні замислився. Іграшок у нього при собі, звичайно, не було, залишки їжі примару не зацікавлять, як і канцелярія. І підручники. А хоча, може, з іграшками Ентоні й поспішив...

― У мене є стрибунець, ― сказав він. Це було правдою, він купив його в автоматі влітку і тягав із собою, іноді граючи з ним на перервах. Маленький м'ячик відскакував від підлоги та стін, дивом не розбиваючи люстри та вікна школи.

― Лише один? ― невдоволено протягнув хлопчик і насупився. ― Цього замало.

― Я ж не прошу тебе заходити до шпиталю і шукати там Айзека, ― пирхнув Ентоні. ― Я знаю, що ти цього ні за яку плату не зробиш. Тобі потрібно просто підійти до вікон і покликати його. Це маленька послуга, яку б інші діти зробили для мене безкоштовно.

― Ось у інших і проси, ― ображено відказав хлопчик і відвернувся, показуючи, що якщо це все, що Ентоні може запропонувати, то розмову закінчено. Довелося міняти тактику.

― Добре-добре. Як тебе звати?

Хлопчик зміряв його поглядом, але потім, мабуть, вирішив, що сказати можна.

― Конор.

― Добре, Коноре. Зараз у мене з собою є для тебе тільки стрибунець, але якщо ти зробиш мені ласку і покличеш Айзека, то щоразу, коли я приходитиму сюди, я приноситиму тобі щось зі своїх іграшок або, може, навіть книг. Таке тебе влаштує?

― А якщо ти більше не повернешся? ― Конор із сумнівом окинув Ентоні поглядом. ― Люди рідко сюди повертаються.

― Враховуючи, що я сюди приходжу вже втретє, гадаю, доведеться приходити ще, ― посміхнувся Ентоні і знизав плечима. ― Я нібито взявся за серйозну справу, пов'язану з цим шпиталем.

― Це яку ж? ― з цікавістю спитав Конор. ― Якщо скажеш, і мені сподобається, я покличу Айзека, як ти сказав.

― І яка ж справа тобі може сподобатися?

― А ти скажи, з якою прийшов.

Ентоні важко зітхнув. Нехай хлопчик і виглядав на шість-сім років, але він був явно кмітливіший від свого віку. Втім, не дивно, по суті він мав бути значно старшим.

― Я шукаю способу позбутися тих привидів, що вбивають людей, ― чесно сказав він і вичікувально глянув на Конора.

Той несподівано став дуже серйозним, кивнув і зник. Як це розуміти, Ентоні не знав. Він так і залишився сидіти на землі, думаючи, що, може, зараз Конор повернеться, і тоді все стане ясно. Однак той не повернувся ні за хвилину, ні за дві, ні за п'ять, і Ентоні вирішив, що той просто пішов, не бажаючи продовжувати розмову, і нарешті піднявся на ноги. Все ж таки сидіти на голій землі було холодно.

― Ти все ж таки повернувся, ― почувся знайомий голос поруч, і Ентоні різко підняв голову. Біля паркану літав Айзек. Такий же невимовно прекрасний, як завжди. На мить Ентоні навіть забув, навіщо прийшов, тільки від того, що знову опинився поряд із ним. Добре, що Айзек швидко повернув його до тями: ― Мені здавалося, що після тієї ночі ти не прийдеш. Дивом вижив, сам повинен розуміти. Вдруге так не вийде.

― Я здогадувався, ― пробурмотів Ентоні, але потім труснув головою і вже трохи впевненіше сказав. ― Мені потрібна твоя допомога.

― Упевнений, що я зможу допомогти? ― Айзек здивовано підняв брови. ― Я ж привид.

― Думаю, що зможеш, ― посміхнувся Ентоні. ― Мені потрібна інформація.

***

― Повернувся, ― пробурмотів Семмі зі свого кута. У старому морзі не було джерел світла, його спеціально розташували у найглибшій частині будівлі, у приміщенні, де не було вікон. ― Я відчуваю його запах. Він близько. Гад же такий, ні, щоб уночі прийти… Навіть за паркан зайти боїться…

― Звичайно, боїться, ― прошипів Майкі з іншого боку моргу. ― Хто його так налякав, що ноги його більше тут не буде, не підкажеш? І випустив при цьому.

― Якби ти приєднався до полювання, цього не сталося б, ― пробурчав Семмі. ― Але це не важливо. Він повернувся.

― До паркану. І вдень. Там ми його не дістанемо.

― Ти не розумієш, ― прошепотів Семмі майже мрійливо. ― Якщо він повернувся сюди взагалі, значить, і до будівлі повернеться. Рано чи пізно. Потрібно лише трохи почекати.

***

― Це жахлива ідея, ― відповів Айзек. ― Ти нічого про них не знаєш, люди, які професійно вивчали питання паранормального, нічого не змогли з цим зробити, а ти… Ти навіть не знаєш, з чого почати!

― Взагалі-то, знаю, ― хмикнув Ентоні. ― І якраз починаю. З тебе.

― Але я не такий, як вони, ти повинен розуміти, ― зітхнув Айзек. ― Це небезпечно, Ентоні. Твій задум занадто щільно пов'язаний з ризиком.

― Та припиніть ви всі! Ти, мадам Бернадетт... Звідки вам знати, чи це пов'язано з ризиком, чи не пов'язано! ― обурився Ентоні. ― Може, мені навіть усередину не треба буде заходити для того, щоб все вирішити!

― Це навряд, ― зітхнув Айзек. ― Але гаразд, я спробую тебе вислухати з самого початку. Отже, ти хочеш вигнати привидів зі шпиталю?

― Так.

― Як ти хочеш це зробити?

― У мене з'явилася теорія, ― заявив Ентоні і самовдоволено посміхнувся. ― Щоправда, добре, щоб її хтось підтвердив, але й уже хоч щось. Я вважаю, що "нічні" привиди не пам'ятають себе як людей. Або дуже віддалено пам'ятають. Тобто навряд чи вони, якби з ними можна було поспілкуватися, як із тобою, згадають своє ім'я, прізвище, дату та обставини смерті...

― Враховуючи їх вік, воно й не дивно, ― пробурчав Айзек, перебиваючи. ― Вони тут були ще до мене. Може, не всі, але якісь були. Я відчував їх завжди.

― Тобто вони, швидше за все, привиди солдатів, які померли під час Першої світової війни, ― зробив висновок Ентоні. ― Так, доведеться попрацювати. Загалом, мадам Бернадетт розповідала…

― Ти знайомий з міс Бернадетт? ― здивовано вигукнув Айзек, знову перебиваючи Ентоні. ― Як вона поживає? Сто років її не бачив! У неї все добре? Склалося із сержантом?

― Дай мені договорити, ― невдоволено пробурчав Ентоні. ― Добре поживає, наскільки можу судити, ми сусіди. Працює у бібліотеці зараз. А про якого сержант мова?

― Про сержанта Родрігеза, звичайно! ― радісно вигукнув Айзек. ― Хоча я завжди вважав, що це поганий вибір, але Бернадетт так щиро його любила, що я мимоволі почав вболівати за їхні стосунки.

― Офігіти... ― тільки й зміг сказати Ентоні. Він, звичайно, знав, що мадам Бернадетт живе з чоловіком своїх років, але ніколи з ним не перетинався, а тепер з'ясувалося, що живе вона з тим самим охоронцем, Родрігезом. Хоча це навіть логічно: познайомилися вони, напевно, тут же, у шпиталі. ― Вони живуть разом зараз.

― Я так за них радий! І пробач, що перебив, насправді так сумно не знати, що відбувається в житті добрих друзів, ― Айзек м'яко посміхнувся і нагадав: ― Ти щось казав про те, що примари себе не пам'ятають, і щось про мадам Бернадетт.

Ентоні зітхнув і подумав, що якби Айзек говорив про нього з такою теплою посмішкою, він був би найщасливішою людиною на землі.

― Загалом, з подругою мадам Бернадетт стався випадок, коли та назвала когось із примар "містером Армстронгом", і той зреагував не так, як зреагував би на будь-яке інше ім'я.

― Думаєш, імені буде достатньо, щоб вони себе згадали? ― запитав Айзек.

― Ні, звичайно, але якщо ми дізнаємось ім'я та прізвище, можна буде почати копати! ― весело заявив Ентоні. ― До того ж, я чув, як вони звертаються один до одного скороченими іменами: Весті, Стен та Семмі. Думаю, можна припустити імена, від яких йдуть ці скорочення.

― Ну і, наприклад, від чого скорочення "Семмі"? ― все ще з явним скептичним настроєм запитав Айзек. Ентоні замислився.

― Семюель? ― припустив він після хвилини роздумів. ― Складно відразу сказати, потрібна відповідна книга. Але щодо Весті у мене точно є припущення: Вестон.

― Тобі дуже пощастить, якщо саме його і звуть Армстронгом, ― зітхнув Айзек. ― Взагалі, як ти збираєшся з'ясувати, кому з них трьох належить це прізвище?

― Я поки не думав про це, ― зітхнув Ентоні важко. ― Швидше за все, спущусь вдень ​​у підвал і покличу когось із них, намагаючись при цьому перебувати в освітленій зоні. Враховуючи, як жадібно вони за мною ганялися вночі, то мають прийти.

― Ну ні, я цього не допущу! ― суворо заявив Айзек. ― Це надто небезпечно!

― Є інші ідеї? ― пирхнув Ентоні і похмуро глянув на привида. ― Хочеш чекати, поки вони вб'ють когось ще? А потім виберуться за межі шпиталю та почнуть вбивати всіх поспіль?

Айзек відвів погляд. Чомусь здалося, що йому стало соромно.

― Якщо вони виберуться, то і я зможу вийти за межі шпиталю… Доберусь нарешті до нормальної бібліотеки…

― Ти себе чуєш?.. ― розгублено спитав Ентоні. ― Для тебе що, книги важливіші за людські життя? Навіщо ти взагалі в армію пішов, якщо так? ― останнє питання він практично вигукнув, відчуваючи, як серце стискає дуже неприємне почуття.

― Не важливіше, звичайно! ― обурився Айзек. ― Але й до армії я йшов не з добрих спонукань, можеш мені повірити… Просто мобілізували всіх дієздатних. Я вже точно не мріяв померти за країну, але ось я тут, застряг, як бачиш.

Ентоні стиснув губи і важко зітхнув. Від серця відлягло, але тепер він почувався винним.

― Я розумію. Але мені не начхати на людей. У цьому місті живе… живуть мої друзі, ― Ентоні хотів було сказати "мама", але затнувся, подумавши, що це звучатиме дуже по-дитячому і безглуздо. Все ж таки він не дрібний пацан, щоб говорити тільки про свою матір.

― Якщо у тебе є друзі, чому сюди ти завжди приходиш сам? ― запитав Айзек уже рівніше і спокійніше, але від цього питання Ентоні стало майже фізично некомфортно. Брати й пояснювати примарі зараз тонкощі його стосунків із Робом, Джейом, Айворі і Елішею… Занадто складно все було в цьому влаштовано. Та й відверто кажучи, навряд чи вони справді були друзями. Так, розважалися разом інколи. Іноді Ентоні нав'язувався до їхньої компанії. Але на цьому все.

― Гаразд, ― зітхнув Айзек, так і не дочекавшись відповіді. ― Давай домовимося: я схожу до підвалу і дізнаюся, кому з привидів належить прізвище "Армстронг", але за однієї умови: ти маєш займатися цією справою з вигнанням не один. І бажано, щоб твій друг чи подруга був або була розумнішою за тебе, або хоча б стриманішою.

― Хочеш сказати, що я дурень?! ― ображено обурився Ентоні.

― Ні, звичайно, ― м'яко посміхнувся Айзек. ― Просто хочу, щоб поряд з тобою була людина, яка вбереже тебе від необдуманих вчинків.

Ображатися після цих слів і такої посмішки було просто неможливо. Ентоні важко зітхнув і кивнув. Він гадки не мав, кого з собою привести, але й заперечувати того, що так буде безпечніше, не міг.

― Тоді наступного разу я чекаю не тільки на тебе, ― посміхнувся Айзек. ― І не забудь залишити Конору іграшку зараз і принести щось наступного разу. Він вірить твоїй обіцянці.

― Я пам'ятаю, ― пробурчав Ентоні і поліз у рюкзак шукати стрибунця.

_______________

Дякую за вичитку @mitra_surik