Покинутий шпиталь Святої Марії

Все, що відбувалося далі, для Ентоні було наче в тумані. Айворі, Еліша і Джей кудись поділися відразу після того, як вони дісталися воріт. З якоїсь причини вони вирішили виходити через пост Роздрігеза. Охоронець спочатку вибухнув на них потоком лайки, але після обміну парою фраз із Еріком заткнувся і дістав телефон. Найімовірніше, саме він і викликав швидку.

До приїзду машини з Ентоні залишився тільки Ерік, він же поїхав з ним до травмпункту, де у Ентоні випитали номер телефону матері та викликали її. Вона прибула після того, як був готовий перший знімок.

― Перелом зі зміщенням, зробимо репозицію і накладемо гіпс, ― пояснював лікар блідій мамі, поки Ентоні тонув у відчутті провини перед нею: вирвав з роботи, змусив хвилюватися, а обіцяв, що все буде добре... Ерік набрехав, що затяг Ентоні у шпиталь на тест на сміливість, і той провалився на одному з поверхів, але ця версія не пояснить синців на шиї, коли вони проступлять. Ерік, до речі, все ще був тут. Теж блідий, але цілий, і він підбадьорював Ентоні просто своєю присутністю. Правда, коли зміщену кістку ставили на місце, Ентоні вважав би за краще, щоб взагалі нікого не було поруч: ганьбитися перед Еріком надривним криком болю і турбувати ним же матір було жахливо неприємно.

Коли на руці нарешті з'явився гіпс, і Ентоні вийшов з кабінету лікаря, він був готовий відключитися на місці від пережитого стресу та втоми, а його ще чекала дорога додому. За дверима на нього чекали Ерік та мати. Правда, не схоже, що вони порозумілися: коли Ентоні виходив з кабінету, мама якраз дала дзвінкий ляпас Еріку.

― Про що ви взагалі думали?! ― вигукнула вона, але варто їй було помітити Ентоні, переключила всю увагу на нього. ― Ідемо додому, дорогий. Розкажеш все по дорозі... якщо захочеш, звісно.

― Добре... ― стомлено відгукнувся Ентоні. Спілкуватися йому не те щоб хотілося. Ідучи з травмпункту, він все ж таки обернувся на Еріка. Нормально попрощатися з ним не вийшло, проте впіймавши його погляд, Ерік жестами сказав Ентоні: "Я тобі подзвоню". Отже, він не образився.

― Це було безглуздо ― лізти в той шпиталь, ― зітхнула мама, коли вони вже підходили до будинку. ― Я сподіваюся, що ти це розумієш.

Ентоні розумів. Краще, ніж мати могла уявити. А ще йому було дуже соромно за те, що мати була бліда через переживання за його дурну голову та дупу. Якби тільки він послухав своє погане передчуття і не поліз в той підвал, якби тільки в нього вистачило сміливості зупинитися... Опинившись удома, він обійняв маму так, як це робив у дитинстві.

― Пробач мені, ― тихо пробурмотів Ентоні. ― Я не хотів, щоб ти хвилювалася... І щоб їхала за мною до лікарні. Пробач.

― Боже, Ентоні, ― прошепотіла вона і тихо схлипнула. Ентоні ненавидів, коли мама плакала, він одразу почувався безпорадним. Втім, цього разу вона стрималася. ― Давай не будемо про це більше... Тобі треба відпочити. Хочеш спати?

― Хочу.

― Допомогти тобі переодягтися?

― Не треба, ― поспішно зупинив її Ентоні. ― Я сам впораюся. Чесно.

― Як скажеш, ― зітхнула мама. ― Я наллю тобі води, щоб ти випив знеболювальне перед сном.

― Дякую, ― пробурмотів Ентоні, потім незграбно поцілував матір у щоку і пошкутильгав у ванну. Переодягнутись сам він не зміг, гіпс заважав надто сильно. Ентоні боявся, що якщо мама допомагатиме, то помітить, що його душили, але прискіпливо вивчивши свою шию в дзеркалі, він вирішив, що поки що все не так погано і сліди недостатньо помітні.

Ентоні не любив бути безпорадним, особливо перед матір'ю. Не тільки у фізичному плані, як зараз, коли вона обережно знімала з нього светр, а й морально, коли він чудово розумів, як сильно змусив її хвилюватися і зовсім не знав, як вибачитися так, щоб вона припинила переживати. Сказати правду було б надто ризиковано, та й не заспокоїло б її ні на краплю, а брехати ще більше не було ні сили, ні бажання.

― Ти все ще тремтиш, ― помітила мама, закінчивши з його штанами і поклавши долоню на щоку Ентоні. ― Що з тобою сталося, Тоні?

Ентоні стис губи і відвів погляд. Тільки мати називала його на скорочене ім'я, на те саме, яке йому дісталося від батька, якого він ніколи не знав.

― Не хочеш говорити... Яка ж ти ще дитина.

― Я не дитина, ― пробурчав Ентоні тихо. ― Мені просто не подобається, коли ти називаєш мене так.

Мама втомлено зітхнула і пригладила йому волосся.

― Ми вже говорили про це, і я не хотіла б сперечатися знову, особливо зараз. Зміниш при отриманні паспорта, якщо захочеш. Я можу тобі ще чимось допомогти зараз?

― Ні. Дякую, ― Ентоні постарався взяти себе в руки і сказати те, що мав сказати, хоч зараз і не відчував ці слова щирими: ― Ти й так уже зробила для мене дуже багато.

― Я не можу зробити забагато, я ж твоя мати.

Коли вона зникла за дверима, Ентоні важко зітхнув. Він хотів би подякувати мамі щиро, по-справжньому, але йому завжди не вистачало слів для цього, принаймні в особистій розмові.

Закінчивши з водними процедурами і випивши знеболювальне, Ентоні надів светр із високим коміром, виправдавши це тим, що мерзне, і заліз під ковдру у своїй кімнаті. Не те щоб тепер йому хотілося спати по-справжньому, але йому дуже хотілося побути на самоті. І відпочити. Просто лежати із заплющеними очима у тиші та нарешті усвідомлювати все те, що з ним сталося за останні пару годин. З ним та з іншими. Як вони всі дивом уникли смерті і як Айзек їх усіх урятував. А ще варто було подумати про те, що сказав Протез, поки розраховував, що Ентоні не вийде з того моргу, і про те, що в морзі лежить труп, що гниє. Потрібно було все це обдумати, записати, використати в наступній вилазці, але кожна думка давалася так важко і ніби забирала залишки сил. Ентоні просто лежав і дивився в стіну, розмірковуючи про те, що потрібно буде зробити, коли пройде цей апатичний стан. Він мав щось зробити, мав би... Але думка про це його лякала.

***

Ерік сидів на своєму ліжку і крутив телефон. Щока горіла від удару місіс Ебшир. Або міс. Ентоні не говорив про батька, і каблучки на руці його матері не було. Хоча, мабуть, вона її просто не носила. Він знову відволікся від думок про те, що треба сказати Ентоні, коли той візьме слухавку. Якщо взагалі візьме, звичайно, у лікарні він не був схожим на людину, готову розмовляти. Воно і зрозуміло, після того, що сталося з ними сьогодні…

Ерік струснув головою, відганяючи думки про павуків. У покинутому шпиталі немає і не могло бути павуків, їм там не було чим харчуватися. Але що тоді він бачив? Галюцинацію? А що тоді бачили решта? Як взагалі це все пояснити?

Звичайно, він розумів, що їх витівка небезпечна, ще з того моменту, як з підвалу в них полетіли десятки гострих скальпелів, але сьогодні все це набуло значно серйозніших обертів. І добре б просто галюцинації, але в Ентоні зламана рука. Серйозно зламана. І червоні сліди на його шиї... Що б це не було, Ентоні в морзі було не легше, ніж їм у підвалі. Саме тому Ерік мав подзвонити та поговорити. Хоча б щоб не божеволіти на самоті.

***

Звук телефонного виклику висмикнув Ентоні з напівдрімоти ближче до вечора. По-справжньому заснути так і не вдалося, зате він перестав тремтіти. Замість цього почала нити шия. Ентоні підозрював, що на ранок проступлять синці.

― Алло?.. ― пробурмотів він у трубку сонно.

― Привіт, Ентоні, ― почувся рівний голос Айворі. Занадто рівний та спокійний, щоб бути звичайним. ― З тобою хоче поговорити Ерік, але він боїться, що ти його пошлеш, або щось таке. Тому дзвоню я, повідомити, що якщо ти його пошлеш, я тебе придушу. А тепер передаю слухавку цьому недоумку.

На словах "придушу" рука Ентоні інстинктивно сіпнулася до шиї. Більше це не звучало як жарт. Швидше за все, він ще нескоро знову зможе адекватно реагувати на такі слова.

Відповісти він нічого не встиг.

― Привіт, ― тихо буркнув голос Еріка. Ентоні зітхнув.

― Привіт. Я не збирався тебе слати, якщо що, скоріше навпаки, мені варто сказати спасибі за все, що ти зробив вранці… ― він хотів сказати ще щось, але голос підвів і різко впав до якогось ледь чутного хрипу. Ентоні подумки відмітив для себе не казати більше потрібного найближчим часом.

― Айворі перебільшує, я не думав, що ти мене пошлеш... Майже. Я думав, що ти можеш послати всіх нас разом узятих і шпиталь загалом, — Ерік зітхнув у трубку і замовк, ніби не знаючи, як продовжити. Ентоні був ще надто сонним, щоб якось підштовхнути розмову. Якийсь час вони просто мовчали, але Ерік все ж таки взяв себе в руки. ― Нам треба поговорити про те, що сталося. Усім.

― Ні, ― різко перебив його Ентоні і сам здивувався тому, як швидко відмовився від цього найлогічнішого рішення в ситуації, що склалася. ― Не відразу… І я думаю, що не всі захочуть.

― Я б хотів з кимось це все обговорити, інакше я збожеволію, ― пробурчав Ерік невдоволено. ― Здивований, що ніхто не хоче того ж.

Ентоні скривився, а потім прислухався до звуків у квартирі. Він не чув ознак присутності матері вдома, але навряд чи вона повернулася на роботу. Знаючи її, Ентоні був упевнений, що вона надто переживає для цього.

― Гаразд. Давай поговоримо. Але особисто. Я не готовий влаштовувати зустріч анонімних алкоголіків для загальної терапії.

― Як скажеш, ― хмикнув Ерік. ― Але я сподіваюся, ти не заперечуватимеш, якщо я все ж таки постараюся когось розговорити до нашої з тобою зустрічі?

― Спробуй, ― хмикнув Ентоні. Він не вірив, що в Еріка хоч щось вийде і, мабуть, його скептицизм відбився в тоні.

― Що з тобою, Ентоні? ― похмуро запитав Ерік. ― Ти ж мав намір повернутися туди, пам'ятаєш? Невже ти ще не почав складати план? Не вірю в це!

Ентоні ці слова болісно кольнули, але разом з цим він чудово усвідомлював, що не зможе зараз просто взяти та повернутися до шпиталю. І за тиждень не зможе. І за два. Біль і страх вимотали його набагато більше, ніж було того першого вечора. Тому він зараз не зможе повернутися до цієї справи. Поки що просто не зможе.

― Я не почав складати план, ― тихо відповів Ентоні. ― І я точно не повернуся до шпиталю найближчим часом. Як мінімум, поки не заживе рука. Сьогодні вранці я мало не помер, і це, знаєш, втомлює.

Ерік притих. Можливо, Ентоні був надто брутальним до нього, але зараз прагнення Еріка щось робити було настільки недоречним, що стриматися було неможливо.

― Зустрінемося в середу, ― тихо сказав Ентоні. ― Приходь до мене вранці, навряд чи я ходитиму до школи найближчим часом. Тільки не раніше восьмої ранку. Навіть половини дев'ятої: не хочу, щоб ти перетнувся з моєю мамою.

― Я зрозумів, ― відповів Ерік після недовгої паузи. ― Бажаю добре відпочити.

Можливості попрощатися Ентоні він не дав, відразу закінчивши дзвінок. Залишалося відчуття, що Ерік образився. Що ж, в Ентоні не було сил навіть почуватися винним через це.

Як тільки він відклав телефон, почувся дзвінок у двері. Не збираючись відкривати, Ентоні натягнув ковдру на голову і постарався зачекати, поки мама не відкриє. Але кроків до дверей не було чути, а дзвінок продовжував розриватися. Мабуть, мама все ж таки кудись пішла.

***

Мадам Бернадетт нервово тиснула на кнопку дзвінка: міс Ебшир вийшла в магазин, це зовсім ненадовго, проте її прохання скасувати чай на сьогодні було дивним з урахуванням того, що вона явно залишалася вдома. А повідомлення про хворобу Ентоні і зовсім змусило мадам розхвилюватися не на жарт. Тому коли хлопець нарешті відчинив їй двері, вона була готова обіймати його просто за те, що він живий, але якось стрималася.

― Ентоні, я маю знати, що сталося сьогодні, ― взяла вона бика за роги. Однак Ентоні не був схожий на людину, яка налаштована говорити. Відразу впадала в очі його блідість і дивні темні плями на шиї, а потім свіжий гіпс на руці.

― Я не готовий говорити, ― хрипко сказав він. Мить, і все стало на свої місця. Мадам мимоволі прикрила рота рукою, щоб не ахнути. Нехай вона ще й не знала деталей, але було очевидно, що Ентоні постраждав у шпиталі.

― Я розумію, ― зітхнула мадам Бернадетт. Змусити голос не тремтіти виявилося одним із найскладніших завдань. ― Не наполягатиму. Але прошу тебе, почекай хвилинку, у мене є щось, що тобі знадобиться.

З цими словами мадам Бернадетт шмигнула назад у свою квартиру і кинулася ритися по полицях. Де ж вона мала потрібний тон? Рівно півхвилини пошуків, і вона вже знову на сходовому майданчику перед Ентоні простягала йому тюбик. Здається, Ентоні був збентежений.

― У тебе синці проступили, любий мій, ― пояснила мадам. ― Светр не приховує їх повністю. Я не думаю, що ти хотів би турбувати ними свою матір, чи не так?

***

Мадам Бернадетт пішла, а Ентоні тепер крутився перед дзеркалом, старанно замазуючи тональником сліди на шиї. Сусідка мала рацію: не варто було турбувати матір ще й цим. Синець від протезованої руки виглядав просто огидно і розташовувався трохи вище за комір светра, його слід було сховати до повернення мами, куди б вона не вирішила піти цього вечора.

Закінчивши з косметичними процедурами і вирішивши, що результат задовільний, Ентоні повернувся до своєї кімнати і втомлено оглянув бардак, що панував тут. Останнім часом його голова була зайнята чим завгодно, тільки не прибиранням. Варто було, напевно, навести лад, щоб хоч якось відволіктися від думок про власну безпорадність і болю у правій руці.

Збирати книги лівою рукою було незручно, доводилося брати по одній чи по дві й багато ходити від столу до книжкової шафи, щоб розкласти все на свої місця. Закінчивши із завалом на столі, Ентоні знайшов твір, який забув здати минулого тижня, і чернетки, в яких тренувався вирішувати приклади з математики ще на початку навчального року. Також серед інших зошитів знайшовся той самий, в який він записував усе, що знає про привидів. Ентоні відклав його убік, вирішивши, що прибере під ліжко, як тільки вигрібе з-під нього інше сміття.

Застилати постіль він не став: швидше за все, сьогодні він рано ляже спати, тож у цьому не було жодного сенсу. А ось під ліжком знайшлося багато того, що давно варто було б вигребсти: брудні шкарпетки, як парами, так і самотні, літні шорти, що вже припали пилом, кілька книг, які Ентоні читав на ніч до початку історії зі шпиталем, запальничка, яку він купив на кишенькові гроші в супермаркеті і беріг до Різдва та Нового року, щоб запалювати бенгальські вогні, і, звичайно ж, усі ті роздруківки, які дала йому мадам Бернадетт і які він відправив під ліжко, щоб сховати від матері чи почитати пізніше. Їх виявилося більше, ніж він розраховував: найперша стаття про шпиталь, ще кілька інших роздруківок на ту саму тему, особисті справи Стентона Стросіна та Майкла Метца і, звичайно, той величезний стос, який йому дала мадам Бернадетт цього тижня. Ентоні так і не дочитав його, а тепер дуже шкодував.

Всі ці папірці нагадали йому про щось ще: картки, які він забрав із моргу. Ентоні кинув невпевнений погляд на рюкзак, а в голові одразу пролунав голос Семмі: "...він живе в стінах шпиталю. У кожній речі, яка належить шпиталю. І навіть трохи в головах тих, хто опинився у шпиталі". Чи міг привид піти за ним в одній з тек, які Ентоні виніс з будівлі? І якщо так, чи стало в нього менше сил, чи більше на такій відстані?

Прогнавши тривожні думки з голови, Ентоні все ж дістав дві пожовклі від часу картонні теки і втупився в імена на них. Це були зовсім незнайомі прізвища. Усередині також знаходилися дані про людей, які ніяк не належали до привидів і навіть жили набагато пізніше за них. Ентоні не втримався від лайливого слова, коли усвідомив, що всі вони ризикували не просто даремно, а зовсім даремно... Весь той страх, увесь біль, який він пережив заради двох шматків паперу, які ніяк не допоможуть йому просунутися в розслідуванні.

"З іншого боку, я отримав інформацію, яку не дізнався б за інших обставин", ― подумав Ентоні. Ніхто інший йому б не сказав, що Майкл не має тіла або що саме він рухає предмети в госпіталі. Або про те, що Айзек набагато сильніший за всіх нічних примар, разом узятих, вдень, коли сонце на його боці. Або...

Його роздуми перервав шум замка у вхідних дверях. Мати повернулася, а їй зовсім не треба було бачити всі ці папери у Ентоні в кімнаті. Він поспішно згріб їх у стопку і сунув назад під ліжко.

― Тоні? ― мама здивовано підняла брови, коли Ентоні вийшов їй назустріч і відразу забрав один із пакетів. ― Я думала, що ти ще спиш. Вибач, якщо розбудила.

― Все гаразд, ― тихо пробурмотів Ентоні, сподіваючись, що мама не помітить хрипоти в його голосі, яка раз у раз проскакувала і віддавалася глухим болем у горлі. ― Поставити чай?

― Я сама, дорогенький, ― посміхнулася міс Ебшир. ― Не турбуйся. І я принесла твоїх улюблених тістечок до чаю, будеш?

― Звичайно.

Ентоні й сам не помітив, як на його обличчя ковзнула щира усмішка. Ще кілька хвилин тому йому здавалося, що він більше ніколи не зможе посміхатися.

____________________

Дякую за вичитку @mitra_surik