Покинутий шпиталь Святої Марії

Як Ентоні і припускав, від школи його тимчасово звільнили. Втім, він не сидів без діла, а самостійно розбирав матеріал за підручниками. Він міг би лежати на ліжку цілими днями і думати про те, що трапилося, зважувати за і проти повернення до шпиталю і жаліти себе, але... Ентоні боявся потонути в цьому почутті. Боявся згадувати той всепоглинаючий страх, що огорнув його в морзі від одного лише усвідомлення, як серйозно він влип.

Як і казала мадам Бернадетт, він відчував той тип страху, який змушував його рухатися далі.

Ентоні перечитав усі роздруківки, які передала йому мадам, і хіба що на пам'ять їх не вивчив. Записів у зошиті теж стало набагато більше, тепер той справді був чимось схожий на бестіарій. Втім, питань до вівторка було ще дуже багато, і тоді Ентоні вперше задумався про те, що варто побачитися з Айзеком. Той міг би пояснити не лише власний раптовий приплив сил, а й дива з боку Семмі, Майкла та Стенні. Взагалі, Айзек був єдиним прямим і певним джерелом потрібної інформації, але щоб до нього дістатися, потрібно було прийти до шпиталю. А Ентоні боявся.

До середи він уже почав докоряти собі за це почуття і планував запитати в Еріка, коли той прийде, що йому робити. Тільки Ерік не поспішав до нього на чай. Ентоні сказав приходити після восьмої тридцять, а того не було аж до десятої години, й Ентоні навіть почав хвилюватися. Коли годинник показав чверть на одинадцяту, він визирнув у вікно і несподівано для себе виявив Еріка, який сидів на лавці під будинком і явно не поспішав заходити. Та й на себе він не був схожий: скуйовджений, згорблений… Ентоні чомусь уявив, що й на обличчі в Еріка сліди неспокійних днів у вигляді мішків під очима і щетини на підборідді. Несподівано йому стало соромно за останню розмову: він досить грубо відмовився від своїх слів, а Ерік пішов з ним тільки тому, що вірив у хоробрість Ентоні. Потрібно було щось зробити з цим і якнайшвидше.

Недовго думаючи, Ентоні заварив чай, накинув поверх звичного домашнього светра з високим коміром куртку, прихопив чашку і спустився вниз.

Ерік і справді мав щетину і сліди недосипання на обличчі, куди більш гнітючі, ніж уявляв Ентоні.

― Якщо не хочеш заходити, хоча б чай візьми, ― пробурмотів він, простягаючи йому чашку і сідаючи на лаву поруч. ― І пробач мені.

― За що? ― спантеличено спитав Ерік, але чашку брати не поспішав, ніби й не помітив її зовсім. ― Ти ж ніби... Вибач, але я остаточно перестав щось розуміти.

― Як і всі ми, ― зітхнув Ентоні. ― Але я про те, що грубо з тобою говорив останній раз і… Мені здається, через це ти не поспішаєш заходити. І що така моя поведінка зрадила твою віру в мене, адже ви всі пішли в шпиталь тоді тільки тому, що я зміг переконати вас, що впораюся…

― Не верзи нісенітниці, ― Ерік стомлено пирхнув. ― Ти дуже багато говорив про небезпеку цього місця, значно більше, ніж слід, але ми тебе особливо не слухали… Це загальна помилка.

― Але…

― Я не тому тут сиджу, ― Ерік потер долонею колючу щоку і важко зітхнув. Схоже, йому було складно зібратися з думками, підібрати потрібні слова. Погляду на Ентоні він не піднімав, натомість довго й зосереджено дивився то на рукавички, які не переставав крутити в руках, то просто собі під ноги, розглядаючи щось на асфальті. Дивитись на Еріка в такому стані не було жодних сил, тому Ентоні засунув йому в руки чашку з гарячим чаєм і сів поруч, так що вони майже торкалися стегнами. На цей раз Ерік чашку не проігнорував і тепер дивився в неї, гріючи руки об гарячі керамічні стінки. Можливо, саме це тепло і допомогло йому зібратися з думками. ― Я просто не впевнений, що нам варто продовжувати всю цю витівку, розумієш? І боюся, що якщо почну цю розмову, ти почнеш наполягати на своєму, і я не зможу тебе переконати. А одного туди я відпускати тебе не маю наміру, тепер точно.

Ентоні здивовано глянув на нього, не вірячи своїм вухам. Ерік, той Ерік, який єдиний серед них рвався в бій після того, що сталося в суботу, тепер говорив відступити. І чорт забирай, Ентоні був майже готовий так і зробити.

― Я не збирався повертатися до шпиталю найближчим часом, ― повільно промовив він, ретельно підбираючи слова. ― Як мінімум, поки не заживе рука та інші синці. Але я не залишу все це просто так… Особливо після того, що сталося.

― І звідки тільки в тобі стільки впевненості у собі? ― Ерік усміхнувся. ― Ти ж... Знаєш, я гадки не маю, що відбувалося в морзі, але коли ця сяюча примара відчинила двері... Мені здалося, що ти лежиш там мертвий. Що там сталося з тобою?

Ентоні ковтнув слину. Йому все ще важко було говорити довго, а ця історія вимагала багато слів. Втім, рано чи пізно йому потрібно буде комусь розповісти.

***

― Ну і що це було? ― невдоволено спитав Майкл. Його голос долинав звідкись від шафи в кутку моргу. ― Ти казав, що ніщо нам не завадить. Ніхто не завадить.

Семмі тихо цикнув. Йому довелося постаратися, щоб зібрати назад своє тіло, бажання сперечатися не було вже зовсім, до того ж тепер він мав більше одного страху. Навіть не так, у нього з'явився справжній страх: зарюмсаний хлопчик і в порівняння не йшов з тим, який жах охопив Семмі від вигляду Айзека і його світла. Він встиг забути, яким яскравим може бути денне світло.

― Ми не могли врахувати такого, ― хрипко буркнув Стен. Він теж не був похмурий, мабуть, на нього втручання денної примари теж справило враження. ― І це наш недолік. Наступного разу…

― Наступного разу не буде! ― гаркнув Майкл, і Семмі здригнувся від його тону. Так кричали сержанти на кадетів, коли він проходив службу. Жахливий інстинкт коритися ще до того, як приходило усвідомлення наказу, не зник навіть стільки років по тому. ― Ми налякали їх достатньо, щоб вони більше носа сюди не показували! Тільки повні дебіли повернуться після такого!

― Ось і дізнаємося, наскільки вони дебіли, ― огризнувся Семмі, нагадавши собі: йому більше не треба боятись сержантських криків. ― Хлопчик повернувся після першого разу.

― Навіть він не такий дурний, ― пробурчав Стен. ― Хоча… Дізнаємося. Мене більше турбує інша проблема.

― Айзек, ― промимрив Семмі. ― Наш хоробрий Айзек... Якого хріна він такий сильний?

― Знати б, ― буркнув Стен невдоволено. ― Може, теж когось зжер?

― Дурниці, ― огризнувся Майкл. ― Треба до нього навідатися. Вночі.

― Коли буде молодик, ― пробурмотів Семмі. Бажання мстити розгорялося в ньому з новою силою.

***

Востаннє проковтнувши ком в горлі, Ентоні закінчив:

― І потім я відключився. Прийшов до тями, вже коли Айзек з'явився.

Ерік поклав руку йому на плече, а Ентоні зрозумів, що тремтить. Він і подумати не міг, що згадувати про це буде так важко. Всі ці дні він гнав від себе думки про те, що сталося, і йому справді полегшало. Він уже не прокидався від кошмарів, не дрижав під ковдрою вечорами, і навіть говорити стало трохи легше. Але тепер...

― Ясно, ― тихо зітхнув Ерік. ― Тобі справді було важче за всіх нас. Але те, що ти почув, пояснює, що трапилося з нами.

― А що сталося з вами? ― Ентоні відразу ж ухопився за можливість змінити тему. Нехай він і був вдячний Еріку за те, що той його вислухав і підтримав, але продовжувати це ще хоч секунду було б занадто для нього.

― Все сталося, коли Джей зачинив двері в морг, ― почав Ерік обережно. ― Потім ми всі почули голос, який пропонував нам залишити тебе і бігти… Айворі сказала, що тебе треба дістати, але тоді цей голос… знаєш, він був ніби у наших головах. І він сказав, що якщо ми не скористалися можливістю, то помремо разом з тобою. А потім почалися чи то галюцинації, чи реальні кошмари. Не знаю, що бачили інші, ніхто не хоче говорити про це, навіть Айворі відмовилася зізнаватись, але в мене були павуки… Я типу як боюся їх до срачки.

Ентоні не втримався від тихого смішка: лайливе слово розбавило атмосферу серйозних розмов.

― Вони бігали по мені, намагалися пролізти через ніс і вуха... Неприємно, загалом, ― закінчив Ерік і зітхнув, забрав руку й знову опустив погляд в асфальт.

― Уявляю, ― сказав Ентоні тихо. ― Навіть якщо не боятися павуків, це страшно.

― І все-таки я повинен був допомогти тобі, ― пробурмотів Ерік. ― Встати і зробити щось.

― Ти не міг, ― Ентоні відчув гостру потребу заспокоїти Еріка. Той здавався таким засмученим, таким вбитим… ― Двері в морг були замкнені на замок. І… Майкл був у твоїй голові, він би не дав підвестися. Думаю, що це він змусив Джея зачинити двері.

― Айворі казала, що ви ненавидите один одного, але ти все одно шукаєш йому виправдання? ― Ерік тільки головою похитав. ― Ти якийсь неправильний, Ентоні.

― Який є, ― посміхнувся той, знизуючи плечима. ― Тепер зайдеш до мене? Ще заварю чаю, і у нас кекс є. Заодно покажу записи, бо мені потрібен свіжий погляд на ті висновки, що я зробив із розмови з Семмі… З Семюелем, точніше.

― Не боїшся, що я розпускатиму руки? ― посміхнувся Ерік, але на його обличчі було видно, що це жарт, до того ж вимучений.

― Не боюся, ― Ентоні закотив очі. ― Мені здається, що єдине розпускання рук, на яке ти здатен ― це раптові заспокійливі обійми. І якщо тобі це треба, я не проти.

― Це дуже мило з твого боку, але я поки тримаюся, ― пробурмотів Ерік, відводячи погляд. Випивши останній ковток чаю, він піднявся з лави.

Вже за порогом Ентоні вперше подумав про те, що його квартира може здатися Еріку бідною. Тут було лише дві кімнати, досить тісні, меблі старі… Втім, думати про це було вже пізно: Ерік знімав взуття.

― А в тебе затишно. Ти казав, що твоя мати працює, а тато де?

― Немає його, ― просто відповів Ентоні. Це питання було не найстрашнішим із тих, які міг би поставити Ерік. ― У сенсі, ніколи не було. Але ніби його звали Ентоні, і тому мене теж так назвали. Планую змінити ім'я після отримання документів.

― А на що зміниш?

― Коли мені було шість, я хотів бути Мефістофелем, ― усміхнувся Ентоні, а потім усмішка сповзла з його обличчя. ― Останнім часом я навіть не думав над цим питанням, якщо чесно.

Він знову поставив чайник на вогонь і дістав із буфета обіцяний кекс. Ерік тим часом, не надто соромлячись, зазирнув у його кімнату і незабаром повернувся з потрібним зошитом.

― У тебе так багато книг, що аж незвично. Вони всі твої? ― спитав він, сідаючи за стіл і розкриваючи зошит. Ентоні не помітив, як списав його до середини.

― Бібліотечні переважно. Мені подобається читати перед сном, ― пробурмотів Ентоні. ― Це настільки незвичайно?

― Ну, в моєму будинку частіше дивляться телевізор, ніж беруть книгу до рук.

― У нас немає телевізора, як бачиш.

― Бачу, ― посміхнувся Ерік. ― У тебе навіть будинок незвичайний, Ентоні.

Ентоні відчув, що червоніє. Ну і що незвичайного в дешевій орендованій квартирі? Цвіль в кутку за холодильником? Чи, може, брудний посуд після сніданку, який Ентоні залишив в раковині? Чи підвіконня, яке не завадило б пофарбувати ще рік тому? Ерік, певно, не розумів, що означає жити в якомусь подібному місці, не мати грошей на обіди в школі чи навіть не мати комп'ютера серед однолітків, які мають все. Ерік не розумів і тому несвідомо підкреслював все це, змушуючи Ентоні почуватися лише ще більш некомфортно.

― Звичайний будинок, ― пробурмотів Ентоні тихо, заливаючи чай і одразу передаючи одну з чашок Еріку. ― Ідем до мене. Там буде зручніше.

Насправді ні, в кімнаті лише один стілець, та ще і гармидер, однак за цим гармидером хоча б не видно слідів бідності, тож Ентоні так буде краще, спокійніше, от і все.

Ерік не заперечував і пішов за ним назад в кімнату.

***

Мадам Бернадетт, яка йшла від архіву додому на обід, пригальмувала біля повороту. Під її будинком, безперечно, сидів Ентоні з якимсь молодим чоловіком, за описом дуже схожим на того, що забрав Ентоні в лікарню, якщо вірити розповіді пана Родрігеза, звичайно. Сиділи вони недовго, мадам не встигла дійти до будинку, а вони вже піднялися і зайшли всередину.

Якщо подумати, мадам вперше бачила, щоб в Ентоні були гості. Хлопчик часто гуляв вулицею з кимось з однокласників, але додому приходив завжди один. Однак тепер він, схоже, нарешті знайшов друга. Трошки застарого, можливо, але то, може, і на краще. Ентоні час піднімати самооцінку, залишалося сподіватися, що цей хлопчина поруч із ним здатен на таке.

***

― Отже, ти кажеш, що дізнався багато цікавого про Стентона Стросіна? ― перепитав Ерік вкотре. ― Чесно кажучи, я так і не зрозумів, до чого ти хилиш.

Вони сиділи на застеленому ліжку Ентоні, і Ерік намагався розібратися в купі роздруківок, що лежали між ними. Ентоні розклав їх невеличкими стосиками, щоб матеріали по кожному привиду були окремо, але стосики постійно з'їжджали і перемішувалися.

― До того, щодо нашого останнього візиту до шпиталю я вважав Семюеля Файхея найсерйознішим суперником з тих, хто перебуває в шпиталі, але це не так, ― постарався пояснити Ентоні, але піти далі Ерік йому не дав.

― Знаєш, що б там не сталося в морзі, але мені здається, що примара, здатна викликати галюцинації, має бути найстрашнішою з усіх.

― Дай мені договорити, ― невдоволено пробурчав Ентоні. ― Кожен з них небезпечний, але я маю теорію про те, що чим довше привид перебуває в шпиталі, тим він сильніший. Тобто той привид, який провів у шпиталі найбільше часу, буде найсильнішим і найнебезпечнішим. А якщо вірити даті, раніше за всіх у шпиталі помер саме Стентон Стросін. До того ж, у нього досить фігове минуле – його звинувачували у педофілії.

― Оу, ― Ерік скинув брову. ― Це вже звучить серйозніше. Але постривай, на чому базується твоя теорія?

― На часі, який потрібний примарі для того, щоб навчитися зберігати форму, ― пояснив Ентоні. ― Я зустрічався із примарою дитини, яка відносно інших померла в шпиталі зовсім недавно, і його, скажімо так, образ був набагато менш чітким і яскравим, ніж у того ж Айзека. До того ж, на відміну від інших, він не завжди може взаємодіяти з реальними предметами, хоча в більшості випадків у нього все ж таки виходить. Зробимо знижку на те, що діти навчаються швидше, ніж дорослі, і припустимо, що на освоєння нового тіла у примари йде від десяти до двадцяти років. Далі він уже розвиває свої особливі здібності в цьому тілі: наприклад, Майкл і Семюель здатні контролювати речі в шпиталі, але Майкл робить це абсолютно з усіма речами, тоді як Семюель ― тільки з протезами, в яких ховає своє справжнє тіло.

― Окей, а які особливі здібності у Стентона? ― спитав Ерік і зробив ковток чаю. Ентоні замислився.

― Не знаю точно, але для каліки на колясці він рухається швидше, ніж Протез з ногами. Можу припустити, що він типу як телепортується по шпиталю… Тобто не обмежений людськими можливостями до переміщення.

― А інші привиди, крім Протеза, обмежені? ― спитав Ерік. ― Тому що твій Айзек з'явився досить раптово, не було схоже, щоб він "прийшов".

Ентоні важко зітхнув.

― Я можу тільки будувати теорії, ґрунтуючись на спостереженнях, але в мене надто мало перевіреної інформації, щоб їх підтвердити! Тому я маю поговорити з Айзеком і дізнатися більше, але…

― Але ти боїшся повертатися туди? ― спитав Ерік. Його голос звучав з розумінням, але через це Ентоні лиш вкотре стало соромно за те, що він затягнув друзів у шпиталь і так підставив.

― Так, ― буркнув він тихо. ― Але водночас боюся того, що вони дістануть мене і тут. Вони ж знають моє ім'я, а значить, їм не важко знайти адресу. І якщо щось трапиться з мамою…

Він затнувся на півслові, відчуваючи, що його заносить не туди. Що взагалі може подумати дорослий хлопець, коли він так говорить про матір? Що Ентоні ― мамин синочок?

― Я можу зрозуміти твої переживання, ― усміхнувся Ерік, але в його голосі не було знущальних ноток, яких так боявся почути Ентоні. ― Якщо щось трапиться з Айворі, я ж збожеволію. Або з батьками. Навіть якщо наша кішка постраждає, це буде великим ударом, і я зроблю все, щоб цього не сталося. Гадаю, як і ти.

― Я не те щоб добре пораюся з цим, ― Ентоні сумно посміхнувся, опускаючи погляд у свою чашку. ― Мати за мене сильно переживає через те, що трапилося.

― Не завжди все в наших руках.

Ентоні важко зітхнув. Ерік, звісно, правий, він не може робити все і одразу, а втім, йому б дуже хотілося мати якісь надздібності, просто щоб бути спроможним захистити важливих людей.

― Нам треба подумати, як повернутися до шпиталю, поговорити з Айзеком і не вмерти, ― пробурмотів Ентоні тихо. ― Є ідеї?

― Ну-у, ― Ерік криво всміхнувся. ― Парочка знайдеться.

____________

Дякую за вичитку пані @mitra_surik