Покинутий шпиталь Святої Марії

Свята промайнули надто швидко. Ентоні провів їх з мамою, як завжди, і хоча Ерік кликав його до себе на Новий рік, Ентоні вважав за краще залишитися вдома. Дивно, що цього року він взагалі мав вибір.

Третього числа Ентоні зняли гіпс. Порекомендували поберегти руку, але він нарешті позбавився останнього сліду відвідування шпиталю в листопаді та грандіозного фіаско у битві із привидами. Чи це все ж таки була перемога? Ентоні досі важко було визначити. З одного боку, він отримав серйозні травми та втратив більшу частину союзників. З іншого ж, він отримав безцінну інформацію і свого роду агента всередині ворожого табору. Або майже так.

Айзек міг би стати чудовим інформатором. Він знав, як усе влаштовано в шпиталі, чи знав, у кого запитати, міг дізнатися інформацію і багато чого міг, якби захотів. Ентоні був упевнений, що для Айзека немає неможливих завдань, питання лише у бажанні їх виконувати. Нехай він і сказав, що допоможе, але як це буде насправді?

Саме такі думки мучили Ентоні, коли наступного дня після зняття гіпсу він знову йшов до шпиталю разом із Еріком. Що, як Айзек не зможе допомогти? Який у них план згодом? І як умовити Айзека, якщо він знову почне гальмувати? Його цілком можна було зрозуміти з його страхом, але в Айзека була й сила. На його місці Ентоні, напевно, був би в рази сміливішим.

Коли вони дійшли до вже звичного місця біля паркану, Айзека ще не було, але поміж дерев Ентоні помітив рух: швидше за все, Коннор, можливо, вже побіг доповідати про їхній прихід. Ну що ж, приємно було отримати ще одного товариша в цьому страшному місці.

Айзек з'явився за кілька хвилин. Просто виник перед ними зі світла, і перше, що помітив Ентоні, був його винуватий вираз обличчя.

― Щось трапилося? ― одразу спитав він, вдивляючись у привида. Стояв черговий сонячний і сніжний день, вловити тонкощі почуттів Айзека або навіть його контури було страшенно складно.

― Поки що ні, ― похитав головою Айзек. ― І я бачу, тобі зняли гіпс. Вітаю!

Його інтонації були такими награними, що в Ентоні відразу ж закралося погане передчуття. У Еріка, судячи з того, як він напружився, теж. Не дивно, Айзек був жахливим актором.

― Не відходьте від теми, будь ласка, ― стримано попросив Ерік. ― У вас на обличчі написано, що новини погані. Що трапилося?

Айзек важко зітхнув, наскільки примара взагалі може зітхати, і почав м'яти руки. Говорити він не поспішав, але Ентоні не горів бажанням його підганяти. Він уже розумів, що до поганих новин краще підготуватися заздалегідь.

― Той чоло... привид, у якого я хотів дізнатися інформацію для вас, відмовився видавати її мені, ― нарешті сказав Айзек, але після першого ж речення знову зам'явся. Схоже, далі було найгірше. ― Але він сказав, що готовий поговорити з тобою особисто, Ентоні. Якщо ти насмілишся прийти до нього в палату.

Серце Ентоні впало у п'яти. До цього він не був готовий зовсім. У нього тільки зрослися зламані кістки, як він знову має лізти в пащу до звіра? Ні. Ні, ні, ні.

Ерік поклав йому руку на плече і стиснув підбадьорливо.

― Ми знайдемо інший спосіб отримати інформацію.

― Я б рекомендував усе-таки сходити, ― у Айзека на обличчі відображалися такі муки, що Ентоні якось майже забув про свій страх. ― Ця людина... привид, він тут найдовше. І знає справді важливу для вас інформацію, як я зрозумів. Я захищу тебе у разі чого, у такий ясний день це не буде проблемою.

― Стривайте, один Ентоні нікуди не піде! ― одразу ж обурився Ерік. ― Ви забули, що з ним сталося минулого разу! Тоді також був день! І не можу сказати, що ви з'явилися вчасно, містере!

Айзек здригнувся. Було очевидно, що слова Еріка зачепили його за живе. Ентоні не подобалося, коли Айзек заганявся, тому він змусив себе почати говорити.

― Якщо Ерік піде зі мною… ми могли б спробувати… Якщо це не пастка, звісно. Айзек? ― він підняв голову і вибагливо глянув на привида. — Цього разу ти мені не брешеш?

Айзек стрепенувся і відразу замотав головою.

― Ні, звичайно. Цей привид, він такий самий як я. У сенсі, денний. І, чесно кажучи, я думаю, він навіть безпечніший за Коннора. Я ніколи не бачив, щоб він покидав свою палату і навіть вставав з ліжка.

― Він взагалі існує? ― уїдливо запитав Ерік.

― Звичайно, ― зітхнув Айзек. Він все ще нервував, це було зрозуміло з того, як плутано він говорив. ― Але він хоче, щоб Ентоні прийшов особисто і один. Думаю, не сильно вплине, якщо ви, юначе, підете з ним. Про вас я просто не розповідав цій примарі, він міг і не припускати, що Ентоні буде не один… Але в палату йому краще зайти одному. Там досить світло, тому нема про що турбуватися. І дорогою нас теж навряд чи потурбують.

Ентоні важко зітхнув і глянув на Еріка.

― Ти думаєш, що краще не ризикувати, правда? ― спитав він, уже знаючи відповідь.

― Так.

Ерік виглядав похмуро, всім своїм виглядом показуючи, що він категорично проти цієї витівки. Ентоні вона теж не подобалася, але щось йому підказувало, що варто прислухатися до поради Айзека. А це означає, що Еріка теж треба змусити прислухатися.

― Але якби ти був на моєму місці, то пішов би?

Ерік замислився. Між брів у нього пролягла зморшка. Схоже, уявляти себе на місці Ентоні йому було досить складно, але все ж таки він впорався. І неохоче, повільно кивнув.

Ентоні тихо хмикнув і почав дертися по паркану.

***

― А я казав, що він повернеться? ― промимрив Семмі. Від його хижацьких інтонацій залишилася тільки тінь: у такий сонячний день вони всі відчували нестачу сил. Семмі лежав у кутку і дивився в стелю, важко було сказати, тут він ще чи тільки тіло залишив. Майкла взагалі не було чути з самого ранку. І тільки Стентон відчував дивний прилив сил. Начебто щось підказувало йому, що не можна розслаблятися.

― Казав, ― буркнув він невдоволено. Сумнівався лише Майкл, який не встиг особисто познайомитися з Ентоні і лише перешкоджав його втечам під час полювання. Стентон знав, як і Семмі, ні на мить не сумніваючись, що впертий хлопчисько ще з'явиться. І їх усіх знищить.

Хоч би як прикро це не звучало, але завжди з'являвся герой, який рятував більшість від меншості. Який говорив, як правильно і хто лиходій. У цій історії лиходієм знову був Стентон. Нічого не змінилося.

― Ти спиш? ― похмуро запитав він у лялькового тіла Семмі, що лежало в кутку. Той не відповів. Мабуть, справді відключився. Ну що ж, значить, не доведеться пояснювати дива у своїй поведінці і можна просто вільно пройтися по денному шпиталю. Точніше по темних його куточках.

***

Ентоні йшов коридорами шпиталю, відчуваючи дивну ірраціональність того, що відбувається. Він був у найнебезпечнішому місці в окрузі, принаймні небезпечному для себе, але при цьому знаходився в повній безпеці поряд з Еріком та Айзеком. З Айзеком так точно. Це було очевидно, коли той сказав, що піде коридорами першим. Ерік йшов за Ентоні, прикриваючи його спину. Разом вони викликали почуття захищеності, і Ентоні міг точно сказати, що зараз упевнений: йому нічого не загрожує.

Вони піднялися на четвертий поверх. Тут лежав сніг, що потрапив у приміщення через проламаний дах і не танув, бо в шпиталі було добре, якщо хоч на пару градусів тепліше, ніж зовні.

Потрібна палата розташовувалась у правому крилі. Її номер не зберігся, навіть слідів від таблички не лишилося. Зупинившись перед нею, Айзек важко зітхнув.

― Далі ти сам. Постарайся бути чемним, гаразд? Це людина старого гарту.

Ентоні мало не ляпнув: ще старішого, ніж твій? Але стримався, розуміючи, що жарт буде недоречним. Перш ніж відчинити двері, він постукав, але відповіді не було. Вдихнувши, Ентоні штовхнув двері. І мало не осліп від яскравого світла. Вікна палати виходили на схід, і зараз сонце било через вікно прямо по очах будь-кого, хто зайшов би до приміщення. Через нього Ентоні не одразу зорієнтувався у просторі.

Приміщення було просторим, але від початкового меблювання тут залишилося тільки ліжко і тумбочка. Шпалери на стінах промокли і відклеїлися, їхні шматки валялися на підлозі разом із шматками штукатурки та стелі. В іншому кімната була абсолютно порожня ― так здалося Ентоні на перший погляд.

― Містере?.. ― обережно спитав він порожнечу, знаючи, що привиди можуть бути присутніми, але не показувати цього. Як Айзек у їхню першу зустріч.

― Який я тобі містер, ― відразу почувся грубий голос у відповідь. Ентоні здригнувся від несподіванки. ― Я полковник, чорт тебе дери, хлопче!

Привид явно був тут. І судячи з напряму, з якого Ентоні чув його голос, він лежав на ліжку, як і казав Айзек. Обережно зробивши кілька кроків назустріч, Ентоні нарешті почав помічати його обриси.

Це був старий чоловік, певно, старший за Айзека десь удвічі, якщо не більше. Половину його обличчя вкривали зморшки, а друга… Ентоні припустив, що то були опіки. На тій же половині голови не було й волосся, хоча з іншого боку сиві поплутані кучері привертали увагу. Тіло полковника було вкрите простирадлом, таким же примарним, як і він сам, і за його обрисами було видно, що з кінцівок у полковника була лише одна рука. Ентоні нервово ковтнув слину. Чомусь тепер він себе в безпеці не відчував зовсім, навіть за денного світла і в компанії привида, який теоретично не повинен був завдати йому шкоди.

― Тобі не казали, що витріщатися на калік непристойно, хлопче? ― похмуро запитав полковник. ― Собі відріж руку і дивися на неї.

Ентоні хотів обуритися й огризнутися, але згадав, що прийшов сюди за інформацією, а Айзек просив бути дуже чемним.

― Пробачте, полковнику, ― відповів Ентоні стримано. ― Айзек сказав, що ви хотіли мене бачити.

― Я хотів? ― полковник зневажливо пирхнув. ― Це ти мене хотів бачити, щоб дізнатися відповіді на свої запитання. Назви своє ім'я!

Це був наказ, у Ентоні не було сумніву. Він сам намагався говорити командним тоном, коли востаннє спілкувався з Вестном Армстронгом-молодшим, але навряд чи він хоч би наблизився до таких інтонацій, як у полковника.

― Ентоні Ебшир, сер, ― пробурмотів він тихо і одразу прикусив язика. Зараз буде як у голлівудських фільмах, де злий сержант репетує на рядового, поки той не відповідає йому чітко та ясно. Ентоні не любив, коли на нього кричали, йому завжди хотілося накричати у відповідь. Але полковник не вимагав у нього повторення, мабуть, проблемами зі слухом він не страждав.

― Ентоні, значить. А я полковник Стросін, Ентоні Ебшир. Я потиснув би тобі руку на честь знайомства, але не зможу торкнутися тебе навіть за бажання.

Щось клацнуло в голові Ентоні, і якби його мозок складався з шестерень, вони б зараз закрутилися з шаленою швидкістю. Стросін – це прізвище привида у візку. Стентон Стросін, якого звинуватили в педофілії і який мало не вбив друзів Ентоні в останній їхній візит сюди. Якщо припустити, що Стентон був віком десь між Вестоном і Айзеком, то Ентоні мав справу з...

― Не корчи таку складну пику, ― буркнув полковник. ― Так, я батько Стентона Стросіна.

― Ви… ви тому хотіли поговорити зі мною особисто? ― запитав Ентоні невпевнено. У нього вже закрутилися в голові думки про те, що це все ж таки може бути пастка, і Стентон з батьком в змові, просто Айзек про це не знав, і тепер Ентоні в пастці.

― Я хотів зустрітися з тобою особисто, щоб передати важливу інформацію про привидів шпиталю, ― холодно відповів полковник. ― І я хотів, щоб ти прийшов один, щоб переконатися, що ти не боягуз. Але ти привів із собою друга. Втім, це свідчить лише про твою розважливість…

Привид замовк. Ентоні не наважувався його перервати і щось сказати. Він взагалі перестав щось розуміти в цьому всьому і не був упевнений, що наступні його слова не зроблять ситуацію ще менш зрозумілою.

― Що ти знаєш про Стентона? ― нарешті спитав полковник. Ентоні нервово облизнув губи.

― Знаю, що він народився у тисяча вісімсот вісімдесят шостому, з відзнакою закінчив медичний і був мобілізований на фронт, коли почалася війна… і був звинувачений у домаганнях до неповнолітніх. Але справі не дали ходу, бо весь взвод потрапив під атаку, і… ― Ентоні не знав, як сформулювати кінець історії.

― І багато хто не вижив, ― закінчив за нього полковник. ― Втім, преса від Стентона через це не відстала. Продовжували докопуватися до каліки... Огидно.

Ентоні здивовано моргнув знову, не наважуючись сказати, що він нічого не розуміє. Схоже, це було написано на його обличчі. Полковник закотив очі.

― Я здивований, що маю все пояснювати тобі! Як ти взагалі зміг вигнати хоч одного з темних привидів? Втім, я не чекаю від тебе відповіді. Ти надто юний, щоб розуміти…

Полковник зітхнув і повернув голову до Ентоні. Очі в нього були такі, як у монстра на ім'я Стентон Стросін ― темно-карі. І теплі.

― Мій син не педофіл. Я знаю його і я впевнений у тому, що діти, тим більше хлопчики ― це не до нього, ― твердо сказав полковник. ― Можеш так йому і передати, зрозумів?

Ентоні повільно кивнув, намагаючись скласти картинку в голові. Але полковник не дав йому цього часу.

― А тепер слухай уважно і запам'ятовуй. Записуй, якщо є чимось. Я розповім тобі головний секрет цього чортового шпиталю.

***

Стентон свердлив поглядом двері, біля яких стояла одна людина і ширяв один привид. Двері, в які він завжди хотів зайти, але ніколи не набирався рішучості. За якими на нього чекала гірка правда про те, ким він був. Майкл мав рацію, коли говорив про брудну білизну: Ентоні залазив скрізь, аби їх дістати. Стентон хотів би назвати це огидним, але насправді ситуація викликала в нього тільки тугу. Він побачитися з батьком не міг фізично і був винен у цьому сам.

Втім, йому ніщо не заважає дізнатися трохи більше про батька прямо сьогодні. Зрештою, Ентоні ― лише хлопчина. І з ним варто поговорити віч-на-віч.

Стентон зловісно посміхнувся і розчинився у пітьмі.

***

Полковник говорив близько півгодини, може, більше, а потім виставив Ентоні за двері, сказавши, що на нього вже чекають. Це була найдивніша зустріч із примарою з досвіду Ентоні. У всякому разі, найнезрозуміліша так точно. Залишалося тільки сподіватися, що його зроблений нашвидкуруч конспект прояснить трохи більше, ніж він встиг зрозуміти з оповідання.

За дверима нікого не було, і це насторожувало. Айзек і Ерік мали чекати на нього, не покурити ж воно відійшли? Ентоні оглянув коридор, припускаючи, куди могли подітися його супутники, але не встиг зробити жодного припущення. Краєм ока він помітив рух у темряві, і в грудях похололо. У темній ніші коридору стояв інвалідний візок, а в ньому сидів Стенні.

― Отже, Айзек познайомив тебе з моїм батьком, ― холодно сказав він. ― Я майже не здивований. Чи багато він розповів тобі про мене? Показував дитячі фотографії?

Ентоні нервово ковтнув слину і позадкував. Примара не рушила з місця. День був у самому розпалі, навряд чи привид міг вийти за межі тіні, в якій ховався. Це трохи заспокоювало, але Ентоні постарався не розслаблятися надто рано.

― Ні, ― відповів він тихо. ― Про тебе ми говорили небагато.

― Он як? ― судячи з тону, яким це було сказано, Стентон не надто вірив словам Ентоні. ― Впевнений? Може, ти прослухав?

― Впевнений, ― озвався Ентоні і постарався зібрати в кулак все своє нахабство. ― Добре, що ти прийшов. Він просив тобі дещо передати.

― Я не хочу слухати! ― гримнув Стентон. У його голосі було стільки агресії, що кров застигла в жилах, але незважаючи на свої слова, він не зник. Це був би найпростіший спосіб уникнути розмови, але він залишався у своїй темній ніші, і тому Ентоні вирішив ризикнути.

― Він сказав тобі передати, що його син не педофіл. Він не вірить у це.

Темрява, з якої складався Стентон, здригнулася. Так здригається вода в акваріумі, якщо зачепити стіл, на якому він стоїть. У всякому разі, виникало схоже відчуття. А потім примара розсміялася, але це був не страшний, загрозливий сміх, а скоріше сумний і приречений?

― Не вірить він... ― пробурмотів Стентон крізь регіт. ― Батько не вірить... Господи, але це правда! Начхати, вірить він чи ні, правда залишиться правдою!

Ентоні продовжував насторожено дивитися на привида. Стентон був таким же незрозумілим, як і його батько, і це породжувало бажання втекти, поки не пізно. Але чомусь Ентоні не втік. Ноги приросли до підлоги, наче налившись свинцем. Може, це і була та сама загадкова сила примари, про яку він хотів дізнатися більше? Ну що ж, ось він зіткнувся з нею віч-на-віч.

― Я не знаю подробиць цієї історії, тільки те, що писали в газетах... Але не думаю, що там все правда, ― повільно промовив Ентоні, уважно стежачи за реакцією темряви. ― Може, поясниш мені, що сталося?

― Ні! Я не повинен тобі нічого розповідати! ― гаркнув Стентон. А потім по ньому знову ніби пройшла хвиля, як на воді, після того, як у неї впустили камінь. Його темрява хвилювалася, як вода, плавно й небезпечно, самі по собі напрошувалися думки про глибоке холодне озеро. ― Хоча знаєш, розповім. Може, тоді зрозумієш, що нікому не подобається, коли копаються в його брудній білизні.

Він повільно видихнув і почав говорити, на диво спокійно та розмірено. Тільки тремтіння темряви, з якої складався Стентон, видавало його емоційне напруження. Ентоні дивився на це і слухав майже зачарований.

― У загоні, до якого мене приставили, був молодий чоловік на ім'я Грегорі. Приємний, вихований і з тією невеликою часткою зухвалості, яка може створити незабутнє враження, якщо вміло замаскувати її манерами… Він був гарний. І він перший виявив інтерес до мене… Батько не знав про мої вподобання, ніхто не знав, а він одразу відчув.

Ентоні кліпнув. Ні, йому не здалося: стали помітні риси обличчя Стентона. Точно так було з Вестоном, але тепер говорив не Ентоні, а сам привид.

― Проводити з ним час було просто чарівно. Коли тебе слухають, відкривши рота, і приділяють стільки уваги ― це приголомшливо. Я закохався, як не мав закохуватися, і переконав себе, що мене також люблять. Бо як ще можна було зрозуміти ці обійми та поцілунки? Гра? Я не вірив, що він може бути такий жорстокий до мене.

У темряві проступила рука, що нервово стискалася в кулак. Ентоні боявся ворухнутись зайвий раз, щоб не перервати розповідь, не збити Стентона з думки. Те, що зараз відбувалося, було неймовірно, тому ніяк не можна було упускати шанс відпустити ще одну примару. Хоч якось допомогти йому покинути це місце.

― Але я захопився, ― продовжив Стентон, і темрява знову накрила його руку. ― Забув зачинити двері і... нас застали, коли ми кохалися. Знаєш, в армії таке зовсім не заохочується, але дідько, все обійшлося б, якби тільки не відкрилося, що цей придурок підробив документи! Йому було шістнадцять!

Ентоні видихнув. Це було зовсім не те, що він був готовий почути, зовсім не те. Але відступати було запізно.

— Я не знав про його вік, якби знав, то й пальцем не торкнувся б! Але всім було начхати, всім було начхати! ― привид перейшов на крик, але Ентоні розумів, що кричать не так на нього, як на... На всіх тих, хто довів Стентона до такого життя. Це можна було збагнути. Це було легко зрозуміти. Стентон все ще був тут, Ентоні міг бачити риси його обличчя крізь темряву, його спотворені гнівом риси. Але той не збирався відпускати себе звідси самостійно. Здається, Ентоні навіть знав чому. ― Чортова преса! Вони намагалися пробратися до мене навіть тут! Вони ходили до мого батька, який помирав на два поверхи вище, щоб запитати його думки! Виродки!

― Але ж ти його любив... ― пробурмотів Ентоні тихо, зусиллям волі змушуючи язик рухатися. ― Того хлопця. Любив же?

― Та толку від того, що любив?! ― гаркнув Стентон зло, і в Ентоні все похололо всередині. ― Він жодного разу не прийшов до мене тут, хоча вся преса рясніла заголовками про моє місцезнаходження! Вони просто знищили мене!

Треба було заспокоїтись і зібратися з думками. Неважливо, що це смертельно небезпечна примара, неважливо, що Ентоні не в змозі втекти від нього, неважливо, що його голос тремтить. Він просто мусить сказати хоч щось.

― І все-таки ти любив. Плювати на інше, ― Ентоні постарався, щоб його голос звучав жорстко, впевнено. На місці Стентона він би не повірив у белькотіння, тому треба звучати твердо. ― Плювати на те, що взаємності, можливо, і не було. Невже ти думаєш, що батько, який тебе не бачив стільки років, не прийме тебе таким? Ти ж не зробив нічого поганого навмисно, ти просто кохав…

― Що ти можеш зрозуміти, Ентоні?! ― зло вигукнув йому привид. Його темрява зараз була схожа на море в шторм: вирувала, хвилювалася, і з неї раз у раз проглядали риси обличчя, руки та частини військової форми Стентона. ― Добрими намірами вимощена дорога до пекла!

― Ти вже в пеклі! ― гаркнув Ентоні у відповідь, не витримавши тиску. Умовний рефлекс виявився сильнішим, навіть при тому, що його серце все ще стискалося від страху. ― І ти вже провів тут достатньо часу! Припини докоряти собі там, де немає твоєї провини! Ти знаєш, що немає. І йди порозумійся з батьком нарешті! Він чекає на тебе всі ці роки, Стентоне.

Привид різко замовк. Його темрява завмерла на мить, а потім різко впала з нього, ніби вода, що завмерла в повітрі. Під Ентоні був чоловік середнього віку, з передчасно посивілим волоссям, воно почало рідшати на маківці. З-під закочених рукавів форми було видно сильні руки.

Він повільно опустив долоні на колеса візка і штовхнув їх, виїжджаючи на світло. Він не закричав і не зник, коли промені його торкнулися. Він продовжував їхати. Ентоні ледве встиг зрозуміти, що треба відчинити двері і піти з дороги привида, бо той, схоже зовсім перестав його помічати. Коли ж Стентон проїжджав повз Ентоні, той міг заприсягтися, що відчув від нього тепло. Ентоні зачинив за ним двері і повільно сповз по ним на підлогу. Вийшло.

____________________

Дякую за вичитку @mitra_surik