Покинутий шпиталь Святої Марії

Довго сидіти на холодній підлозі Ентоні не дали: буквально наступної секунди почувся тупіт ніг Еріка. Він вилетів у коридор і одразу ж метнувся до Ентоні. За ним летів Айзек.

― Ти в порядку? Нічого не зламано? Жодних глюків? ― відразу запитав він, падаючи перед Ентоні на коліна і хапаючи його за плечі. ― Ми чули крики і…

― Я в порядку, ― видавив Ентоні. Адреналін ще грав у крові, але скоро прийде усвідомлення того, що тільки-но сталося, і тоді Ентоні почне трясти. Потрібно заспокоїти Еріка, допоки це не почалося. ― Тут був Стентон, але він не міг торкнутися мене, тож ми просто поговорили... Якщо можна так сказати. Не хвилюйся, я правда в порядку. Просто трохи перелякався.

― Ми почули плач наприкінці коридору і вирішили перевірити, тому відійшли, ― пояснив Айзек. По його обличчю було зрозуміло, що він явно відчуває полегшення від того, що з Ентоні все гаразд. ― Я не думав, що полковник так швидко закінчить розмову... І що Стентон сьогодні не спить.

― Так, ― пробурмотів Ерік тихо. Ентоні відчув, що його руки тремтять. ― А повернулися, коли почули крики. Нас не було всього хвилину, а ти знову встиг влипнути, господи...

― Я не хотів, ― на автоматі огризнувся Ентоні, а потім обережно поплескав Еріка по плечу. ― Все в порядку. До того ж, здається, я зробив це знову.

― Що зробив? ― здивовано спитав Айзек.

Ентоні спробував сформулювати, але потрібні слова не спадали на думку. Минулого разу це здавалося простіше.

― Не знаю…

― Придурок! ― гаркнув на нього Ерік, а потім зненацька стиснув Ентоні в обіймах. Той навіть кліпнути не встиг, а вже опинився щільно притиснутий до широких грудей Еріка, та так, що чув, як шалено б'ється його серце. І це при чужій людині... примарі. Чомусь Ентоні відчув приплив крові до обличчя, але все ж таки обійняв Еріка у відповідь. А потім його погляд натрапив на обличчя Айзека. Той старанно дивився в інший бік і взагалі з усіх сил намагався не заважати.

У голові Ентоні буквально за секунду промайнув цілий ураган думок. Вони змінювали одна одну зі швидкістю вагонів товарняка, що проноситься перед твоїм носом залізничним переїздом. Ентоні подумав, що хотів би, щоб Айзек його теж обійняв і заспокоїв. Ентоні подумав, що якби він народився на сто років раніше і познайомився з Айзеком тоді, то, напевно, змусив би його зніяковіти, обіймаючи за талію. Ентоні подумав, що в повній військовій формі Айзек напевно виглядав би серйозніше. А ще Ентоні подумав, що поки що не готовий попрощатися з Айзеком назавжди. Зовсім не готовий.

Ерік його відпустив і поплескав по плечу.

― Я радий, що з тобою все гаразд. Якщо ти закінчив, то нумо провалювати з цього проклятого місця, у мене від нього дрижаки по шкірі.

― Я закінчив, ― Ентоні кивнув і підвівся на ноги, спираючись на стіну. В голові все ще паморочилось від усього, що сталося. ― Але... Айзек. Чи можу я попросити про послугу?

― Дивлячись про яку, ― привид насупив брови, повертаючи до них погляд. ― Твої інтонації змушують мене думати, що це може бути щось… чого я не хотів би робити.

― Ні-ні, все не так страшно. Можеш, будь ласка, заглянути до полковника і передати йому, що я був радий знайомству з ним? ― Ентоні постарався, щоб його голос звучав максимально природно, ніби нічого такого в його проханні немає. ― Просто полковник так наполегливо виставив мене за двері, що я не впевнений, що він знову захоче мене бачити.

― Ти йому щось встиг наговорити? ― похмуро запитав Айзек.

― Ні, ні, звичайно… Можливо, я просто його втомив? ― Ентоні знизав плечима і знову глянув на Айзека, намагаючись упіймати його погляд. ― Будь ласка.

― Гаразд, у цьому і справді немає нічого такого, ― пробурмотів Айзек і зник за дверима, не обтяжуючи себе тим, щоб їх відкрити. Його не було лише кілька секунд, потім він з'явився зі стіни і був дуже здивований. ― Дивно. Він завжди був тут і ніколи не зникав до заходу сонця.

― Там нікого немає, так? ― запитав Ентоні, вже знаючи, якою буде відповідь. ― Тоді ходімо. Нам час іти.

***

Ерік йшов за Ентоні й дивився йому в спину, наче між лопаток. Щось змінилося: він відчував це, але поки що не міг дати назви такому відчуттю. Ентоні ніби змінився в одну мить, але при цьому начебто залишався тим самим. Ішов як завжди, тримав себе як завжди, як зазвичай нервово смикав лямку рюкзака, коли дозволяв собі замислитися. Це все було його звичками, але водночас щось змінилося.

Коли вони залишили шпиталь і пройшли через парк за ним, настав час прощатися з Айзеком. Ентоні стояв по той бік паркану, дивився на привида і щось казав йому. Ерік не вслухався, його зараз більше цікавили лише зміни, яких він ніяк не міг уловити. Наче на словах Ентоні був на своїй звичайній хвилі, але щось змінилося? Що саме?

Усвідомлення прийшло, коли вони відійшли від паркану на достатню відстань, щоб їх не було видно від шпиталю. Ентоні розслабив плечі та звично зсутулився. Весь час до цього він тримав спину рівною і здавався вищим. Тільки чому він так робив?

― Ти розкажеш, що там трапилося? ― спитав Ерік, підозріло дивлячись на нього. ― Якщо відмовишся, то я всерйоз задумаюся про те, що тебе підмінив один із тих привидів.

***

Ентоні кинув здивований погляд на Еріка, а потім тихо засміявся. Чомусь відкату, як після звичайного припливу адреналіну, не було. Його так і не почало трусити від страху, не прийшла втома. Ентоні взагалі почувався навіть краще, ніж коли прийшов у шпиталь сьогодні вранці.

― Поясню, поясню... Але за чашкою чогось гарячого!

― Здирник, ― пробурчав Ерік, але на його обличчі теж заграла посмішка. ― Я вимагаю авансу! Скажи бодай, що тобі вдалося дістати корисну інформацію про привидів від того полковника.

― Вдалося. І щоб ти був упевнений, що розповідь вартує дуже гарного гарячого напою, скажу тобі ще дещо, ― Ентоні витримав паузу, щоб переконатися, що Ерік досить уважно його слухає і готовий бути шокованим. Ерік був готовий. ― Це був полковник Стросін. Батько одного з нічних привидів.

У Еріка відвисла щелепа. Схоже, таке справило на нього значно більше враження, ніж розраховував Ентоні. Втім, у шоці Ерік перебував недовго і майже відразу засипав Ентоні питаннями.

― Стривай, ось серйозно? Тому Стентон прийшов туди? А Айзек знав прізвище полковника? І якщо знав, може, він спеціально мене відвів? Ти довіряєш йому? Впевнений, що довіряєш? Що сказав Стентон? І його батько? Не змушуй мене чекати, це надто жорстоко!

― Не так жорстоко, як змушувати мене мерзнути, ― пробурчав Ентоні. ― У мене навіть зуби замерзли!

― Гаразд, гаразд... Хочеш глінтвейн? ― Ерік весело посміхнувся. ― Зроблю не надто міцним, щоб ти міг сам дістатися додому.

Пропозиція була прекрасною, Ентоні не міг відмовитися.

Через чверть години вони вже сиділи на кухні Еріка. Той чаклував над каструлькою. Айворі не було чути, і Ентоні припустив, що вони одні у квартирі.

― Можеш починати розповідати, майже готово, ― сказав Ерік, помішуючи своє вариво.

― Почати з отриманої інформації про привидів чи зі Стентона? ― запитав Ентоні, дістаючи з рюкзака поспішно списаний зошит.

― Складний вибір... Давай з інформації, ― вирішив Ерік і водночас зняв каструлю з вогню. Кухнею поширився запах спецій і цитрусових.

― Ну… Як я й розділив раніше, у шпиталі є два види активних привидів ― нічні та денні. Щоправда, полковник називав їх темними та світлими, але суті це не змінює. Денні активні та сильніші вдень, при сонячному світлі. Нічні ― вночі, пік їхніх сил та агресії припадає на молодика. З нової інформації я дізнався, чому вони так поділяються. Виявляється, що темними стають ті примари, які померли у стражданнях і з ненавистю до чогось.

― Стривай, ― зупинив його Ерік і поставив перед Ентоні чашку з гарячим напоєм. ― Але якщо це ті, хто помер у стражданнях, то шпиталь має прямо кишіти примарами. Це ж шпиталь! До того ж військовий.

― Ні, це не так, ― Ентоні похитав головою. Відпити з чашки він поки що не наважувався, глінтвейн виглядав дуже гарячим. ― Примарами стають лише ті, хто відчував дуже сильну та щиру ненависть у момент смерті. Це рідкість, тому й привидів було лише четверо.

― Припустимо, я зрозумів, ― кивнув Ерік і сів за стіл поруч, налив глінтвейну і собі. ― А що з денними?

― А з ними все навпаки. Вони раділи смерті.

Ентоні замовк. Він не встиг обміркувати цю інформацію, коли її дав полковник, то тепер виходить, що і він, і Коннор, і Айзек були раді померти? Звучить не надто правильно насправді.

― Хріново звучить, ― підтвердив його думки Ерік. ― А ще я тут подумав, ти сказав "два види активних привидів". Це що означає, що є пасивні?

― Почасти, ― кивнув Ентоні. ― Полковник сказав, що шпиталь був збудований на місці старого цвинтаря. Цвинтар, у сенсі пам'ятники, знесло чи то повінню, чи то ще якоюсь негодою, але всі знали, що там залишалися поховання, тому довгий час тут був пустир. А потім граф збудував тут свій маєток... Загалом, це погано позначилося і на здоров'ї його дружини та на долі всіх наступних мешканців цього місця. Точно полковник нічого не сказав, але дав зрозуміти, що вони не з власної волі тут застрягли.

― Окей, припустимо, що їх тут тримає стародавнє прокляття, в якому ми навряд чи розберемося через давність, ― кивнув Ерік. ― Але як це пов'язано з пасивними привидами?

Ентоні не поспішав відповідати. Ця частина історії його хвилювала найбільше. Він узяв чашку в руки та почав гріти пальці об неї й думати, як би трохи м'якше пояснити Еріку те, що відбувається в шпиталі.

― Річ у тому, що... будь-який померлий у шпиталі стає примарою, ― пробурмотів Ентоні тихо. ― Так працює прокляття. Полковник сказав, що колись примар тут було дуже, дуже багато, і вони не ділилися на темних і світлих, а просто були.

― І куди ж вони поділися? ― спитав Ерік, насупивши брови. ― Мені не подобається, куди це все веде.

Ентоні вирішив спробувати глінтвейн: все, що завгодно, аби відтягнути момент неминучого. Той виявився не таким вже й гарячим, але приємно солодким і дійсно зігріваючим. Це трохи заспокоювало.

― Їх з'їли ті привиди, які виявилися сильнішими, ― нарешті сказав він. ― Семюель Файхей, Стентон Стросін, Майкл Метц та Вестон Армстронг.

Очі Еріка округлилися. Він сидів мовчки, але кісточки його пальців побіліли від того, як він стиснув свою чашку. Ентоні тихо продовжив:

― Тому вони такі сильні, тому можуть взаємодіяти з живими істотами та предметами. Саме через свій голод вони стали такими сильними та реальними. А коли примари закінчилися, вони взялися за живих.

― Це жахливо, ― пробурмотів Ерік. Його обличчя стало блідішим від звичайного. ― Це ж масове вбивство.

― Примари фактично були вже мертві, ― зауважив Ентоні. ― Але так. Живих вони також занапастили чимало. Саме тому їх слід зупинити.

Ерік повільно втягнув повітря ніздрями, а потім так само повільно його видихнув.

― Припустимо. Чому тоді вижили денні примари?

― Невідомо, ― знизав плечима Ентоні. ― Нічні просто не можуть до них доторкнутися. Мабуть, вони з різних матеріалів і вони конфліктують.

― Окей... Але якщо світло нічним протипоказане, що Стентон робив на четвертому поверсі посеред дня? ― Ерік взяв чашку і зробив одразу великий ковток глінтвейну. Ентоні зітхнув. Все ж таки доведеться сформулювати в слова те, що сталося.

***

Айзек здивовано дивився на ліжко полковника і не міг розуміти, де б той міг бути. За всі довгі роки, що він провів у цьому шпиталі, старий лежав тут, нікуди не відлучаючись. А тепер його постіль була порожня, а поряд стояв інвалідний візок. Мабуть, навіть якби після смерті у полковника залишилися обидві руки, він не міг би пересуватися за допомогою такого транспорту.

Тоді куди ж він подівся? Айзек був на всіх поверхах і в усіх куточках шпиталю, за винятком підвалу, йому для цього знадобилася лише одна година. А в підвал полковник навряд чи спустився б, правда? Навіщо йому? Та й як… Хоча, якщо Айзек може літати, чому б іншим примарам теж не літати?

У голові чомусь тут-таки з'явився образ Стенні, який похмуро ширяє над ним, і Айзек постарався прогнати цю думку подалі. Ні, нехай краще катається на своєму візку і не отримує таких здібностей, все ж таки… Стривайте. Візок.

Айзек знову перевів погляд на інвалідний візок, який стояв перед ліжком. Яке прізвище мав полковник? Щось на С, це точно, але яке саме?.. Він відрекомендувався при першому знайомстві, але Айзек завжди мав трохи діряву пам'ять. Проте тепер він майже не сумнівався, що довгі роки не бачив очевидного. Напевно, якщо він відкриє тумбочку, то знайде там медичну карту з іменем Стросіна-старшого.

***

― Думаєш, його тобі теж вдалося вигнати? ― запитав Ерік, як тільки Ентоні закінчив переказувати те, що сталося зі Стентоном.

― Знаєш, мені не подобається слово "вигнати" в контексті того, що сталося, ― зізнався Ентоні і опустив погляд у напівпорожню чашку. ― Я ж не проганяв їх по суті. Ні Вестона, ні Стентона. Я просто поговорив з ними і… звернувся до їхньої людської частини. Того, що від неї лишилося.

― Тоді як ти хочеш це називати? ― посміхнувся Ерік. ― "Провів їх у інший світ?"

― Я просто з ним поговорив, ― буркнув Ентоні. ― Вдало поговорив, раз у кімнаті не було ні його, ні полковника.

― Цього разу ти зміг розібратися... ― Ерік запнувся, наткнувшись на похмурий погляд Ентоні, і закотив очі, ― гаразд, гаразд, відпустити. Цього разу ти зміг відпустити одразу двох примар, можеш вважати це особистим рекордом. До речі, твій полковник не сказав тобі методу швидше розібратися з привидами, що залишилися?

― Ні, ― похитав головою Ентоні. ― Це єдине, чого він не знав. Мабуть, нікому до мене не вдавалося провернути таке. Або ніхто просто не ставив таку мету.

― Дивно, з урахуванням, що там побували справжні екзорцисти, не знаходиш? ― посміхнувся Ерік.

Ентоні не думав, що це дивно. "Мало людей насправді непокоїть те, що на душі в інших", ― сказав полковник. Це було правдою. Мало кого непокоїло, що було на душі в Ентоні, та тільки він сам чомусь замислювався, що могло мучити монстрів, якими стали люди, що жили сотню років тому.

Була одна річ, яку йому сказав полковник Стросін, але яку Ентоні не збирався розповідати Еріку. І взагалі будь-кому. Він сказав, що Ентоні доведеться "відпустити" не тільки темних привидів, а й світлих. Ентоні слабко уявляв, як буде відпускати того ж таки Коннора, хоча це, безсумнівно, було простішим завданням, ніж відпустити Семмі. Але уявити, як він відпускатиме Айзека, було ще складніше. Чомусь Ентоні швидко звик до того, що в нього з'явився друг, нехай і прив'язаний до старого занедбаного госпіталю, і розуміння, що його доведеться втратити, було страшним. Справді страшним.

Звісно, це була дуже дивна дружба. Неймовірна і неправильна, тому що Айзек помер вісімдесят п'ять років тому, а Ентоні тільки-но починав жити по-справжньому. У них було мало спільного, так мало, що й до п'яти не порахуєш, але при цьому Ентоні подобалося спілкуватися з Айзеком, подобалося бути поруч із ним і просто… навіть просто дивитися на нього. Він не готовий був втратити це так швидко.

― Про що задумався? ― спитав Ерік, вириваючи Ентоні з роздумів. ― Ти засумував ніби.

Ентоні струснув головою, проганяючи дивні думки подалі.

― Задумався про те, що нам доведеться ще відпустити двох найнебезпечніших привидів шпиталю.

― О, так ти тепер не вважаєш Стентона найнебезпечнішим? ― розплився в посмішці Ерік. ― Я радий, що в цьому питанні наші думки зійшлися.

― Я все одно не вважаю Майкла найнебезпечнішим, ― буркнув Ентоні у відповідь. ― З ним я хоча б розумію, з чого почати… А ось із Семюелем ― без поняття. Він же чортів псих!

― Не спілкувався з ним особисто, але вірю на слово, ― зітхнув Ерік.

― І знаєш що? Мені треба поговорити з Майклом окремо від Семмі, але я не маю жодного уявлення, як це влаштувати й не померти.

― "Не померти" ― це правильний напрямок думок, ― кивнув Ерік.

― Перестань жартувати, ― буркнув Ентоні та штурхонув його в плече. ― Я серйозно намагаюся щось вигадати.

― Випий ще глінтвейну і перестань бути таким серйозним, ― порадив Ерік. ― Нам залишилося відпустити двох монстрів, що пожирають людські душі, з чотирьох. Дрібниці, впораємося.

― Ти кошмарний, ― зітхнув Ентоні та зробив ще ковток глінтвейну.

______________________

Дякую за вичитку @mitra_surik