Покинутий шпиталь Святої Марії

Поки Ентоні добіг до огорожі шпиталю, і без того сіре небо потемнішало ще більше, і на землю потихеньку почали падати перші бризки холодного дощу. Айзека біля огорожі не було. Шпиталь дивився на Ентоні порожніми темними вікнами. Будівля виглядала ще зловіснішою, ніж зазвичай, і Ентоні цілу хвилину не міг зрозуміти, в чому ж справа. Потім до нього дійшло: у шпиталі не залишилося жодного цілого вікна. Всі шибки були вибиті, причому так, що в рамах не залишилося жодного уламка.

Ентоні тяжко видихнув. Поки він біг, то зовсім забув, що біля паркану тепер небезпечно. Він уже опинився на території ворога. Якщо Протез досі не напав, це означає або його неспроможність це зробити вдень, або що Ентоні його більше не цікавить.

"Або він заганяє тебе в пастку", ― підказала скептична частина мозку. Ентоні хотів би наказати їй заткнутися, але така версія була більш ніж імовірною.

Через паркан він перебирався, не до кінця розуміючи, що робить і що збирається робити далі. Вже зістрибнувши на землю по той бік, він згадав про обіцянку, дану Еріку, і дістав телефон з кишені. Так, той його відмовлятиме, але Ентоні обіцяв зателефонувати.

Швидко набравши номер і приклавши телефон до вуха, Ентоні повільно рушив парком у бік будівлі, вслухаючись у кожен шурхіт навколо. Дощ поступово посилювався. Легкі бризки стали справжніми краплями і тепер шуміли в торішньому наполовину згнилому листі, що вкривало землю навколо.

"Набраний вами номер поза зоною", ― повідомив Ентоні телефон замість того, щоб видати звичні гудки. Чорт би його забрав. Це було недобре.

Ентоні зупинився та відкрив журнал викликів. Кому зараз варто зателефонувати? Мамі? У жодному разі: якщо все якимось дивом обійдеться, він собі не пробачить її зіпсовані нерви. Мадам Бернадетт? Що вона зробить, якщо щось піде не так? Що міг зробити Ерік у такій ситуації, чесно кажучи? Викликати поліцію, щоб вони забрали труп Ентоні? Господи, але ж не можна просто йти, нікому нічого не сказавши!

Скріпивши серце, Ентоні набрав Айворі.

"Набраний вами номер поза зоною".

А це вже дивно. Якщо Ерік і міг бути в дорозі надто далеко від вежі, то Айворі повинна була бути в місті! Ентоні набрав мадам Бернадетт.

"Набраний вами номер поза зоною".

Маму.

"Набраний вами номер поза зоною".

― Зараза, ― пробурмотів Ентоні. Зараз слід було повернутися, піти з території Семмі, Протеза. Але щось глибоко всередині підказувало Ентоні, що йому не дадуть так просто втекти. Така ідея була просто наївною.

В журналі був ще один виклик. Не номер, але ім'я. Ентоні набрав Айзека Шуппе і почав чекати. За секунду в трубці залунали довгоочікувані гудки. Ентоні думав, що помре від полегшення, але розслаблятися було рано. Він лише підходив до стін госпіталю.

― Ентоні? ― почувся наляканий голос у слухавці. Це точно був Айзек. ― Де ти?

― Біля заднього входу до шпиталю. А ти де? ― Ентоні почув, як тремтить власний голос. Йому було страшно, хоча зараз страх ще не накрив його хвилею паніки та заціпеніння. Це було на краще, це означало, що якщо потрібно буде тікати, Ентоні побіжить без сумніву.

― Я в... ― слова Айзека перервалися білим шумом, і Ентоні з подивом подивився на свій телефон. Раніше той ніколи не видавав таких звуків, як телевізор, який переключили на порожній канал. Проте шум швидко припинився, і знову почувся голос Айзека. ― Ти повинен допомогти Конору, Ентоні! Ти маєш допомогти мені…

Ентоні завмер як укопаний. Айзек міг брехати, міг недомовляти, міг вибачатися, але він ніколи не просив допомоги у Ентоні, особливо в такій ситуації, в якій Ентоні міг втратити життя. Ще можна було повірити в те, що він кликав Ентоні, щоб врятувати Конора, щоб удвох виступити проти Протеза, але... Та чорт із ним, це теж було дивно, адже Айзек просив його ризикувати! Айзек, який, коли треба було повернутися до шпиталю, щоб поговорити з полковником Стросіном, захищав кожен крок Ентоні і переконував його, що ніякої небезпеки немає і бути не може. А тепер він просив допомоги, якої Ентоні фізично не міг надати.

Голос Айзека продовжував щось говорити в слухавку, але Ентоні вже не слухав, тільки загальмовано натиснув кнопку й скинув виклик. Якщо припустити, що Конора тут справді більше немає, то одразу ставало зрозуміло, хто йому дзвонив. Може, Айзека тут теж більше немає, хоча від цієї думки ставало так нестерпно погано і страшно, що Ентоні відкинув її відразу. Справжній Айзек має бути десь тут. Просто мусить бути. Інакше в цій пастці у Ентоні немає й шансу.

***

Айзек згорнувся клубком в темному кутку підвалу й обхопив голову руками. Йому здавалося, що від нього вже нічого не залишилося, що ця темрява його з'їдає, але щоразу виявлялося, що він ще тут. Знайшовся ще шматок, який від нього можна відкусити.

― Я думав, що ти будеш смачнішим, ― шепотів Семмі, чорний, як сам морок, погладжуючи Айзека по плечах. Доторки відчувалися як опіки, начебто з Айзека шар за шаром знімали шкіру. Після смерті не мало бути болю, але... ― Я думав, що ти будеш триматися краще, милий-милий Азі. Але нічого. Ти все одно станеш частиною моєї сили. А потім і Ентоні стане, чуєш? Твій хлопчисько теж зникне тут. Зникне сьогодні.

― Ні... ― прошепотів Айзек, але сам не почув свого голосу. Мов його Семмі теж з'їв.

― Він вже тут. Він прийшов, бо думає, що зможе тебе врятувати. Відчуваєш провину за те, що потоваришував із ним? ― Семмі провів пальцями по щоці Айзека, і той мало не завив від болю.

― Не роби цього…

Семмі дзвінко і холодно засміявся і різко відсторонився.

― Спробуй мене зупини, страхопудику! Але де там, ти навіть не зможеш вибратися звідси, ти надто наляканий і помреш тут. Знову сам на сам зі страхом.

***

До шпиталю Ентоні заліз швидше тому, що так у нього хоча б був шанс. Мізерний, нікчемний, такий маленький, що й під мікроскопом не розгледіти, шанс звернутися до людяності Семмі та відпустити його. Якщо ж Ентоні спробує зараз втекти, дозволити собі думку про таку можливість, він помре. Семмі не дасть йому піти з пастки цього разу, і не буде кому рятувати Ентоні.

Тому він знайшов гору сміття, якою раніше підіймався на перший поверх шпиталю і, тремтячи від холоду, проліз через вікно в коридор, що вів до великої зали при вході. На підлозі була скляна крихта, яка хрумтіла під черевиками. Ще вчора вона була вікнами госпіталю, а тепер… Ентоні намагався не думати про те, хто і як розбив усі ці вікна.

До фойє з люстрою, що впала, він йшов повільно. Поспішати на вірну смерть зовсім не хотілося, але й відступати не було куди. Потрібно було б придумати якийсь план, хоча б почати складати слова до розмови, але думки вперто не йшли в голову. Страх все сильніше стискав свої холодні пальці на горлі Ентоні, від нього ставало важче дихати. Поки він остаточно не підкорив волю Ентоні собі, варто було почати, а потім… хай буде, що буде. Щоб відволіктися від паніки, Ентоні вслухався в стукіт крапель дощу. Вони били по підвіконнях і бризками залітали до приміщення. На підлозі вже утворювалися калюжі. Залишки шпалер, які ще не встигли згнити від часу, тепер, напевно, довго не протягнуть, як і паркет у палатах та коридорах вищих поверхів.

― Ти можеш змусити мене почекати ще пів години, ― голос Протеза прокотився коридором дзвінко і глузливо, ― але Ентоні, будь чесний хоча б із самим собою. Ти лише відтягуєш неминуче.

Ентоні не здригнувся. Він очікував почути цей голос, проте це не скасовувало страху, який миттєво зніс тендітну душевну рівновагу, яку майже віднайшов Ентоні. У горлі миттєво пересохло, голос припинив слухатись. Щоб зробити простий вдих і видих, доводилося докласти чималих зусиль. Ентоні ніяк не можна зараз панікувати. Ще раз вдихнути та видихнути. Він уже тут, він не може нічого змінити, тож потрібно шукати інший вихід.

― Відтягую, ― зізнався Ентоні тихо. Голос трохи тремтів, але тепер його простіше було взяти під контроль. ― Але й ти чекав на мене з нетерпінням, правда ж?

― Не повіриш, але за одну ніч я жах, як за тобою скучив.

Ще три кроки і Ентоні побачив його. Протез… Хоча тепер на ньому не було жодного протеза, лише суцільна темрява. Семмі темною хмарою завис над тією самою люстрою, яку розбив кілька місяців тому, ніби знову стояв чи сидів на ній, як у ніч їхньої першої зустрічі. У денному світлі і без свого вбрання він був уже не таким страшним, але зараз Ентоні не міг сказати, що почувається спокійніше, ніж у всі попередні зустрічі з ним.

― Де Айзек та Конор? ― Ентоні кинув швидким поглядом по кутах фойє. Тут було значно менше скляної крихти і практично не було предметів: отже, Семмі не буде чим атакувати його. Втім, це нічого не означає. Якщо почнеться бій, Ентоні помре від першого дотику Семмі, зброя тут не допоможе… Чорт, треба хоч щось вигадати! ― Що ти з ними зробив?

Питання прийшли на думку Ентоні самі собою. Потрібно було потягнути час, знайти больову точку Семмі, почати розмову. Поки той говоритиме, Ентоні зможе щось вигадати. Мусить вигадати.

― Я тобі не збрехав, ― жива темрява здригнулася і голосно хмикнула. ― Я зжер Конора. І Айзека майже зжер. Знаєш, його виявилося більше, ніж я сподівався. Мабуть, коли я розберуся з тобою і з ним, то мені вистачить сил, щоб вибратися звідси. Але ти не подумай, що я тебе недооцінюю, ні, Ентоні. Прошу тебе, пручайся до останнього, щоб це був чесний бій.

Слова Семмі звучали пафосно настільки, що явно були глузуванням. Про який чесний бій могло йтися, коли будь-яка зброя проти цієї примари більше не діяла, та й не було у Ентоні жодної зброї сьогодні.

― Майже ― це не зовсім, ― похмуро помітив Ентоні і зробив ще крок. Не варто було зупинятися. Потрібно ходити, оглянути місце, зрозуміти, чому для зустрічі Семмі вибрав його і де він може ховати Айзека. Припущення Ентоні виявилося вірним, Айзек ще тут, ще живий хоч у якомусь сенсі, і треба його знайти якнайшвидше. Без світлої примари, яка вже одного разу злякала цього монстра, Ентоні не матиме шансу в битві. ― Та й про яку честь мова йде, ти ж загнав мене в пастку і навіть підготуватися не дав. Що ти взагалі знайшов у мені такого, Семюелю? Навіщо ганяєшся?

― Я хіба ще не говорив? ― голос пролунав здивовано, а сам дим пішов брижами. Ентоні продовжував обходити його великим колом і нишком роздивлявся навкруги у пошуках підказки. ― Ти так смачно пахнеш, коли наляканий, що просто слів немає! Наче свіже, щойно зі сковороди, м'ясо! Аж слинки течуть, коли в тебе відбувається викид адреналіну, а ти постійно наляканий, коли знаходишся тут. Я так шкодую, що той шматочок твоєї душі дістався Весті, невдячному засранцю Весті! Я тоді був готовий віддати все, щоб хоч лизнути...

― Гаразд, добре, з цим я зрозумів! ― Ентоні перервав розголоси Семмі, коли відчув, що від його слів знову душить страх. І огида. Він навіть з кроку збився від того, що йому розповідав привид. Потрібно було терміново змінити тему. ― Але навіщо ти взагалі почав жерти душі? Адже це була твоя ідея, не Майкла, не Стентона, не Вестона, звичайно ж. Тільки ти був спроможний додуматися до такого.

Ентоні вже обійшов півколо від одного коридору до іншого і не знайшов нічого, що б йому могло допомогти. Відходити від вікон не хотілося, особливо не хотілося, щоб Семмі опинився між Ентоні та єдиним шляхом назовні, навіть якщо цей шлях був самогубним. Чорт. Скільки Семмі буде готовий грати з ним? Де Айзек? За якими дверима він може бути захований і чи за дверима взагалі? Куди б можна було замкнути істоту, зіткану зі світла, щоб вона нізащо не завадила плану?

Усвідомлення прийшло раптово, і Ентоні ледь не глянув на двері до підвалу. Семмі напевно спостерігав. Семмі не можна було показати, що Ентоні здогадався і має намір діяти. Звичайно, привид хотів погратися з Ентоні, як кіт з мишкою, але він нізащо не поставив би його у виграшне становище.

― Ти маєш рацію, це моя ідея. Гарна, чи не так? ― голос Семмі пролунав самовдоволено. Ентоні слухав його краєм вуха. Він прибрав руки до кишень. Все одно, якщо привид нападе, він не зможе себе захистити, але так він зможе показати, що готовий до розмови, не до бою. І якщо він відчинить двері... Залишалося тільки сподіватися, що Айзек допоможе. Господи, як же все таки важко визнавати, що Ентоні не просто не може перемогти Семмі сам, але йому також просто "слабо" перебувати тільки з ним одним у цьому страшному темному шпиталі. ― Але причини немає, Ентоні. Я був дуже злий на всіх них: живих, мертвих, які намагаються бути щасливими навіть після смерті та намагаються попрощатися з іще живими родичами. Вони постійно шуміли, вони не давали побути в спокої і як вони мене виводили! Знаєш, адже мертвого вже не вбити. Тому я вирішив, що зжеру їх, зжеру їх усіх, і це місце стане моїм. Виходило непогано, як бачиш, але коли шпиталь спорожнів, сюди почали приходити інші живі, ще більш дратівливі! Вони хотіли дізнатися про мене, поговорити зі мною, але тільки більше бісили. Тому, коли я виберуся звідси, я вб'ю всіх, кого знайду.

Ентоні здригнувся від такої перспективи. Ні, ні, ні, йому треба зупинити цього монстра, треба випустити Айзека і перемогти, інакше помре не тільки Ентоні, але ще й багато, багато інших невинних людей! Тільки б не прискорити крок, не глянути на двері до підвалу раніше часу… Як він взагалі планував знищити зовсім божевільну істоту? Це було просто неможливо, в ньому не залишилося нічого людського!

― До того ж мене бісять живі люди, ― продовжував Семмі тим часом, ніби давно хотів, щоб його запитали про щось подібне. ― Такі метушливі, завжди хочете засунути носа не у свої справи й при цьому думаєте, що все про всіх знаєте. Але варто вам побачити мене, ви так кумедно кричите! Всі без винятку! ― темрява хихикнула, і від цього сміху по спині Ентоні пройшов холодок. ― Куди тобі і твоїм друзям, Ентоні, бачив би ти, як від мене бігали дорослі люди! Як тремтіли від страху на ліжках хворі лише кілька років тому! Вони не ховали свого страху, як ти, вони показували його повною мірою, і це було чудово!

До дверей у підвал залишалося лише кілька кроків. Ентоні дав собі надію, що все вийде: Семмі захопився своєю розповіддю, не звертав на Ентоні уваги, тепер головним було не перебивати. І не вслухатись надто сильно, щоб не втратити власні думки.

― Але знаєш, що мені подобалося найбільше? Лякати маленьких дітей. Матінки приводили їх сюди, думаючи, що їхнім малятам стане краще від лікування тут, але з них було так просто висмоктувати душі, Ентоні! Так просто! Вони в'янули на очах і плакали ночами, звали своїх мам, а приходив лише я! Страшний-страшний монстр, який ховався під ліжком і робив дуже погані речі! Я був жахливий, Ентоні, і я стану ще гіршим!

Ентоні не став слухати далі, як схиблений на всю голову привид розповідає про свої злочини. Коли Майкл зізнавався у своїх злочинах, він каявся, йому було шкода. А Семмі тільки насолоджувався, насолоджувався своєю могутністю і тим, ким він був. Якщо це не припинити, Ентоні теж почне божеволіти.

Ентоні різко смикнув двері до підвалу на себе. За ними були знайомі сходи, що вели в темряву, яка чомусь здавалася густішою за звичайну. І ніякого Айзека. Навіть натяку на сонячну примару.

― Скажи, Ентоні, ― голос Семмі раптово виявився дуже близько, Ентоні буквально відчув його за своєю спиною, ― а ти кликатимеш маму, коли я тебе вбиватиму?

***

Айзек чув відлуння голосів зверху. Голос Семмі лункіший, голос Ентоні ― глухий. Він чув і розумів, що повинен допомогти, але не міг рушити з місця.

Холодний залізний стіл, жодного променя світла навкруги, тільки страшні, страшні ящики для трупів. Айзек уже помер, але страх цього місця його не залишав, змушував завмерти й не давав рушити. Жахливе місце, яке тиснуло на нього з усіх боків, не дозволяючи прийти на допомогу, навіть якщо він цього дуже хотів.

Але нагорі був Ентоні. Наодинці з примарою, з найстрашнішою примарою цього місця. Чому Ентоні не боявся приходити сюди знову і знову, а Айзека сковував страх щоразу? Чому йому завжди не вистачало трохи хоробрості, щоб чинити опір?

"Тому що я тут один", ― подумалося Айзеку, і він тихо застогнав. Як він міг стати проти Семмі один, як міг перемогти його? Він же не Ентоні, він не такий безрозсудно сміливий!

"Але я повинен".

"Я мушу зробити це, інакше все зайде надто далеко"

"Чому в той раз вийшло, а цього не виходить?"

Айзек закусив губу і стиснув кулаки так, що нігті вп'ялися в долоні. Болю не було, тепер уже не було, але він повернеться. І тоді буде надто пізно.

― Господи, допоможи мені, ― помолився Айзек пошепки в темряві. ― Прошу тебе, допоможи мені зробити перший крок, я ж можу йому допомогти...

***

Ентоні зірвався з місця моментально. Він просто знав, що варто Семмі його торкнутися, і все закінчиться ― на це натякала навіть близькість примари, від якої заніміли пальці. Тому Ентоні рвонув у підвал, не замислюючись про те, що лише більше заганяє себе в пастку. Нехай так, але в нього все ще була надія.

― Давай, Ентоні! Пограємо наостанок! ― крикнув йому Семмі і дзвінко розреготався. Цей сміх, здавалося, відбивався від стін коридору і наздоганяв Ентоні, поки той, важко вдихаючи вологе холодне повітря, мчав усе далі й далі.

― Айзек! ― вигукнув він на ходу, сподіваючись, що той його почує. ― Айзек!

― Айзек, Айзек, Айзек! ― перекривляв його голос Семмі. Він пролунав ближче, ніж минулого разу. ― Допоможи мені його прикінчити, і я збережу тобі життя, Айзеку. Це майже як дезертирство, тільки зрада, певен, що ти зможеш, Айзеку!

― Я не можу…

Голос почувся не звідкись конкретно, а відразу в голові Ентоні, як у першу зустріч. Слабкий і невпевнений голос Айзека.

― Ти можеш все! ― видихнув Ентоні, відчуваючи, що довго в такому темпі бігти не зможе, та й кінець коридору вже був зовсім близько. ― Допоможи мені, Айзеку! Ми маємо врятувати людей!

До моргу залишалося всього кілька метрів, двері до нього були відчинені. Ентоні влетів у них і зупинився лише за порогом. Тільки зараз він зрозумів, що за весь шлях від сходів досі не навернувся у темряві, бо в підвалі не було по-справжньому темно. Тут було світло, слабке, але скрізь і відразу, ніби воно пробивалось крізь стіни і стелю. Але основним джерелом цього світла був, звичайно, Айзек, який опинився у морзі. Зовсім не такий яскраво сяючий, як раніше, бліда подоба того яскравого силуету. Він завис над металевим столом і ніби не знаходив собі місця. У голову мимоволі просочилася асоціація, що у коридорі були лише маленькі сяючі шматочки Айзека, а не він сам.

― Я не можу, Ентоні... Я тепер слабший...

― Тому опустиш руки?! ― Ентоні випалив це на одному подиху, розуміючи, що часу замало, недостатньо навіть на підбір формулювань. ― Просто зроби щось, інакше ми обидва помремо!

― Так, Айзек, ― Семмі знову опинився прямо за спиною Ентоні, і той різко втягнув носом повітря, раптово усвідомлюючи, що не може поворухнутися. Тікати більше нікуди, і якщо зараз він щось зробив не так, то це все, кінець. ― Зроби хоч щось уже, щоб стало веселіше.

Зміни в подобі Айзека відбулися так швидко, що Ентоні навіть не був упевнений, що вони йому не здалися. Просто вмить Айзек стулив губи, насупив брови, стиснув долоні в кулаки. Зовсім дрібні зміни, зовсім незначні, але саме вони зробили його схожим на військового. Наче Айзек відразу став суворішим, серйознішим і небезпечнішим одночасно. А потім він засяяв.

― Заплющ очі, ― почувся голос Айзека в голові, і Ентоні заплющив очі, не вагаючись. Світло від привида виходило все яскравіше і яскравіше, ніби в підвалі клятого шпиталю на його місці зароджувалася нова зірка. Все яскравіше і яскравіше, так що навіть зімкнені повіки не рятували від його світла. І все це відбувалося в одну нестерпно довгу мить, а в наступну по вухах Ентоні вдарив крик Семмі.

― А-а-ах ти-и своло-о-ота-а-а!

Крик, який почався у нього за спиною, під кінець звучав уже звідкись здалеку коридору. Ентоні відчув, що знову може рухатися, дихати, але розплющити очі не наважився. Лише коли повіки перестало палити світлом, він обережно розплющив очі і обернувся. Тепер Айзек був за його спиною, але сяяв не весь, а ніби пускав один яскравий білий промінь, що виглядав неприродно в непроглядній темряві підвалу. Це світло мало сягати виходу, наприкінці коридору, біля сходів, але натомість тонуло у чорно-чорному диму Семмі, як тонуло у ньому світло прожекторів Еріка вчора.

― Якщо ви думали, що цього буде достатньо, то маю погані новини! ― зойкнув морок голосом Семмі, і Ентоні з жахом зрозумів, що той наближається. Світла Айзека не вистачало. ― Я з'їм Айзека, вип'ю до останньої краплі, а потім дивитимусь, як ти, Ентоні, втрачаєш надію! Я знищу вас, і тоді цей шпиталь, це місто, цей чортів світ стануть моїми! Я знищу все, я примушу всіх мене боятися, примушу мене знати і поважати!

Світло Айзека поступалося. Крок за кроком пітьма наближалася до нього і Ентоні.

― Він сильніший, ― тихо сказав Айзек. ― Треба щось зробити.

Але що? Ентоні не знав, він не розумів, що взагалі можна зробити в такій ситуації! Слова Семмі чіпляли щось у його свідомості, щось просте, і, очевидне. Деталь яка мала стати зрозумілою ще дуже давно.

Не Семмі, а Семюель Файхей, невідомий солдат, який не мав жодних досягнень, не мав жодного звання і ніяких заслуг. Ентоні не зміг знайти його родичів, хіба однофамільця-генерала, але той ніяк не міг бути його батьком, хіба що в діди годився і... Ну звичайно!

― Семюель Файхей! Прямо як генерал Файхей, кумедний збіг! ― вигукнув Ентоні в темряву, якою був Семмі, і та здригнулася, а потім заворушилася активніше.

― Що ти сказав?

― Ти випадково не родич відомого генерала Файхея, Семюелю? ― продовжував Ентоні, розуміючи, що це зовсім не той спосіб, що спрацював на Вестоні чи Стентоні. ― Може, син чи онук? Хоча, скоріше просто збіг, чи не так? Не може бути, щоб онук генерала був звичайним рядовим без заслуг!

― Заткнися, ― прошипіла темрява.

― Продовжуй, ― прошепотів Айзек. Серце Ентоні забилося швидше.

― Ти ж ніхто в порівнянні з ним, але я впевнений, що кожен норовив вас порівнювати! Лише одне прізвище, лише прізвище, якого було достатньо, щоб залишити тебе в тіні на всю військову кар'єру. Був би ти хоч його прямим нащадком, до тебе ставилися б з обережністю, але ж не може прямий нащадок бути звичайним рядовим! І чорт би мене побрав, якщо тебе це не дратувало до білої гарячки!

― Замовкни! ― зойкнув Семмі, і пітьма раптово виявилася так близько до Ентоні, що в того перехопило подих. Зараз він з Айзеком був ніби у світловій кулі, але той явно довго не протягне проти розгніваної темряви. Чорт, невже Ентоні зробив тільки гірше? ― Замовкни, заткнися, закрий пащу! Ти нічого не знаєш!

Ентоні не міг би нічого відповісти. Він і справді зараз замовк, але разом зі словами Семюеля він відчув на своєму плечі теплу важку долоню.

― Роби, що треба, ― сказав Айзек. І цього вистачило, паніка відступила.

― Чого не знаю, Семюелю? Не знаю, як рости в тіні когось, кого ти навіть особисто не знаєш? Не знаю, як носити тупе ім'я? Не знаю, як це ― не виправдовувати очікувань матері? У мене для тебе погані новини, Семюелю! Я чудово знаю, як це, бо я такий самий! ― слова вилетіли самі собою ще до того, як Ентоні встиг їх усвідомити. Але гальмувати й обмірковувати не можна було, на це не було часу. ― Мене назвали на честь батька, якого я ніколи не знав, і мені завжди, завжди здається, що я недостатньо хороший, не такий хороший, яким був він для моєї матері! Ти теж так думав, чи не так? Я певен, що думав! Ти досі в цьому впевнений і тому ненавидиш усіх, хто тебе порівнює з генералом Файхеєм! Ти, позашлюбна дитина, на яку було всім начхати! Ти думав, що підеш в армію і прославишся, але перший же бій став для тебе останнім! Ти ні на що не здатний, Семюелю, життя доводило це тобі стільки разів, що не порахувати!

― Замо-о-о-овкни! ― заволав Семюель, і це виття ніби підтримали стіни шпиталю. Здригнулися і завібрували, посилюючи голос Семюеля, посилюючи голос тієї темряви, якою він став. Концентрована маса ненависті. ― Я кращий за них! Я кращий за ідіота-діда! Я бився на полі, куди він і ніс сунути боявся! Я був кращим!

― Не був! ― гаркнув Ентоні, перекрикуючи це виття. ― Ти так захопився, намагаючись їм щось довести, що просто потонув у ненависті! Ти не здатний ні на що, окрім ненависті до всього живого! Ти навіть нормально померти не зміг! Ти приносиш одні проблеми, Семюелю! Твоя мати була б розчарована тобою!

― Та що ти розумієш?! Що ти можеш розуміти, нікчемний шмаркач! ― верескнув Семмі. Його димчасте тіло ніби збільшувалося в розмірах, обволікаючи собою маленьку кульку світла Айзека. ― Звідки тобі знати, як це ― вмирати? Звідки тобі знати, що відчуваєш, коли тобі без анестезії відрізають кінцівки, бо для звичайних рядових немає знеболювального! Ні наркозу! Нічого нема для таких, як я! Адже я ― лише гарматне м'ясо, адже на таких, як я, всім начхати!

По кулі світла, наче по скляному куполу, вдарив кулак. Людський, звичайний кулак, але так сильно, що куля здригнулася.

― Я ненавиджу все це! Я ненавиджу це місце та всіх, хто з ним пов'язаний! Я ненавиджу цей світ та всіх людей, які щасливо у ньому проживають! Чому вони мають бути щасливими, якщо я страждав?!

Ще один удар. Айзек злякано стиснув Ентоні плече, але нічого не сказав. Скільки ще ударів він витримає?

― Чому вони мають право насолоджуватися життям, а я мав померти?! Чому, Ентоні, ти, а не я, можеш виходити за паркан? Чому Конор має люблячу матір, а в мене не було?! Чому у Вестона було кохання всього життя, а в мене ні?! Чому Майкл був відомий, а я ні?!

Семмі забив кулаками по куполу щосили, і той тихо задзвенів, ніби й справді був зі скла.

― Чому в Стентона був батько, який був готовий прийняти його будь-яким, а в мене ні?! Чому навіть бісового Айзека хтось любить, а мене ні?! Чому ти, чортів засранець Ентоні, чому ти маєш право жити, а я мушу гнити тут?! Чому, чому, чому, чому, чому, чому?!

Слова Семюеля розносилися луною по підвалу, по всіх коридорах шпиталю, повторюючись і повторюючись, в'їдаючись у підкірку мозку Ентоні, зводячи з розуму, доки він не витримав і не крикнув, скільки стало сил, аби припинити цей кошмар.

― Бо ти ідіот, не здатний відпустити навіть самого себе! Перестань шукати винних і просто припини це!

Удари припинилися. Темрява ніби завмерла, застигла. Ентоні нервово ковтнув слину і закінчив свою думку:

― Якщо твоє життя було таким огидним, облиш його. Ти ж залишився тут за своїм бажанням, і тобі заважає піти тільки власна впертість. Утри нарешті ніс усім і піди, як годиться. А потім, якщо захочеш, повернися і почни спочатку все те, що хотів зробити за життя. Ти ж не хотів убивати, правда, Семмі?

Темрява різко стиснулася, і на мить Ентоні побачив його. Маленького товстуна, який надто рано почав лисіти й тепер стояв перед ним. Його обличчя було спотворене гнівом, але за мить розслабилось. З нього ніби впав важкий тягар, що дозволив розправити плечі і випростатися. А потім Семмі буквально вибухнув шматками темряви та світла, що розліталися з нього, як іскри із салюту. Темрява просочувалася в кути госпіталю, а світло летіло до Айзека, з'єднувалося з ним і робило його образ яскравішим. Секунда, дві, три. Здавалося, що цей вибух триває вже вічність, але в результаті він все ж таки закінчився, і підвалі шпиталю запанувала повна тиша.

Ентоні тяжко осів на брудну підлогу, все ще не вірячи тому, що в них все вийшло.

_________________

За вичитку дякую @mitra_surik