Покинутий шпиталь Святої Марії

Ентоні явно недооцінив те, як він нервував останній тиждень. У ліжко він ліг десь о дев'ятій ранку, а повноцінно прокинувся ближче до шостої вечора і при цьому не відчував, що відпочив. Він пам'ятав голос матері крізь сон, яка намагалася його розбудити десь в обід, та власні мляві запевнення, що він просто втомився. Можливо, він навіть був досить переконливий, тому що мами не було ні поряд з його ліжком, ні взагалі у квартирі. Це він виявив, коли дійшов до кухні.

Їсти хотілося не те щоб сильно, але на п'ятому бутерброді Ентоні зрозумів, що дуже голодний. Здається, він з'їв увесь сир, який взагалі був у домі, та перейшов би на хліб без нічого, якби у двері не подзвонили. Чомусь Ентоні відразу напружився, прикидаючи, хто б це міг бути: Айворі, яка вирішила перевірити, чи все з ним гаразд, вчитель, який помітив його стан на тижні, або, може, Родрігез, який все ж таки бачив їх у госпіталі?

Але, як виявилося, це була лише мадам Бернадетт. Побачивши її яскравий макіяж у вічко, Ентоні з полегшенням відчинив двері.

― Виглядаєш так собі, хлопче. Розповідай, що трапилося, я принесла печиво і готова платити за кожну деталь!

Носа Ентоні торкнувся запах свіжої випічки, і живіт жалібно забурчав, попри всі з'їдені бутерброди.

― Я поставлю чай, ― кивнув Ентоні, пропускаючи мадам. Справді, сьогодні ж субота, час спільного чаювання.

Поки закипала вода і розпивалася перша чашка чаю під печиво, Ентоні досить детально розповів про все, що сталося сьогодні вранці, не приховуючи навіть того, що порушив обіцянку не лазити до шпиталю. Мадам Бернадетт слухала і повільно кивала. Під кінець оповідання вона долила собі чаю.

― Я не сумнівалася, що ти не зможеш стримати обіцянки.

― Знаєте, звучить прикро, ― пробурчав Ентоні. ― Ніби я брешу завжди.

― Ні-ні, любий, справа не в тому, ― похитала головою мадам Бернадетт. ― Просто я спочатку знала, що ти не залишиш цю справу ось так просто. Цей шпиталь зачепив тебе, занадто… налякав, щоб ти просто про нього забув.

― Я не розумію, ― похитав головою Ентоні, насупивши брови. Заява мадам звучала безглуздо. ― Зазвичай налякані люди намагаються забути про те, що сталося. Я ж… мабуть, я просто дурень.

― Ні, Ентоні, ти не дурень, ти дуже розумний і хоробрий хлопчик, ― похитала головою мадам і взяла з тарілочки печиво, задумливо покручуючи його в пальцях. ― Просто ти був наляканий не стільки тим, що сталося у шпиталі, скільки можливістю того, що воно повториться. Колись привиди вийдуть за його межі і… Ну ти зрозумів мене. І це змусило тебе рухатися далі. Це правильний тип страху, але він куди небезпечніший за інші.

Ентоні нічого не відповів, обмірковуючи нову інформацію. Це було схоже на правду: госпіталь лякав його, дуже лякав спочатку, і саме це змушувало щось робити. Але тепер шпиталь не здавався таким вже небезпечним. Чи це позбавить його мотивації?

― А що про це сказав Айзек? ― перервала тишу мадам Бернадетт.

― Привітав. Але повідомив, що більше не зможе допомагати, ― пробурмотів Ентоні. Чомусь повторювати ці слова було неприємно, на душі знову зашкребли кішки. ― Схоже, що нічні привиди можуть якось на нього впливати. Він боїться не менше за мене, якщо не більше.

― Он як. Несподівано, ― пробурмотіла мадам Бернадетт. Спіймавши допитливий погляд Ентоні, вона поспішила пояснити: ― Мені здавалося, що нічні й денні привиди ― зовсім різні за природою істоти. Айзек ніби зроблений зі світла, тоді як, за твоїми описами, інші привиди ― суцільна темрява. Якщо це буквально так, то Айзек має бути сильнішим за них, як промінь світла у темряві, розумієш?

― Звучить надто романтично, ― хмикнув Ентоні невдоволено. ― Але я зрозумів. Ви думали, що він повинен відштовхувати нічних привидів, правда?

― Так, ― кивнула мадам і зробила ковток чаю. ― Чи міг він збрехати тобі?

Ентоні замислився. Питання було цілком логічним, Айзек вже збрехав одного разу, і Ентоні не зрозумів би цього, якби не Айворі. Що заважало Айзеку знову приховати правду? Тільки ось його сумна посмішка там, у бібліотеці, була не награною, Ентоні був впевнений в цьому.

― Я не думаю, що він збрехав. Можливо, вдень він і сильніший, але з настанням ночі він навіть затриматись у шпиталі не може. Не думаю, що в такому стані він здатний протистояти їм.

― Теж вірно, ― мадам опустила погляд у чашку. ― Що плануєш робити далі? У тебе є імена всіх привидів, що залишилися, залишилося тільки знайти інформацію про них.

― Схоже на те. Полковник Майкл Метц, фельдшер Стентон Стросін і Семюель Файхей, ― повторив Ентоні імена, дивуючись, що дійсно запам'ятав їх всі. ― Сподіваюся, що мені вдасться прогнати їх, як було з Вестоном Армстронгом. Старшим.

― Скоріше за все те, що подіяло на одного, мало б подіяти і на інших, це було б логічно, ― кивнула мадам Бернадетт. ― Звертайся, якщо знадобиться допомога. Так і бути, підніму для тебе архіви. Але не сподівайся на них особливо.

― Дякую вам, ― Ентоні видавив із себе посмішку. Він був правда радий допомозі мадам і тому, що вона не злилася на нього за брехню, але після того, як прозвучали її слова про логічність, усередині Ентоні прокинулася неприємна думка, яка почала гризти його із силою, якій можна було позаздрити: "Цей трюк більше не спрацює".

***

― Твій Ентоні просто приголомшливий! ― вкотре повторював Ерік над вухом Айворі. Їй уже хотілося прибити настирливого братика або хоча б штовхнути його ногою.

― Я вже зрозуміла, що ти закохався, дебіл, припини мені про це нагадувати. Ви станете найнестерпнішою парочкою в моєму житті, ― пробурчала вона, все ще намагаючись зосередитися на уроках.

― А він ― гей, що ти нас уже в парочки записала? ― Ерік буквально навис над нею, закриваючи світло.

― Без поняття, ― роздратовано прошипіла Айворі і все ж таки відштовхнула брата. ― Дізнайся в нього сам.

― Так не цікаво. Може, запросимо його на ночівлю?

― Спати буде у твоїй кімнаті. І мене не кличте.

― А як же обговорити наступні дії проти привидів? ― хитро поцікавився Ерік і знову всівся на стола. Хотілося його за це проклясти.

― Не обов'язково це робити у нас, ― буркнула Айворі. ― І не обов'язково при цьому смоктатися з Ентоні. До того ж, якщо обговорювати плани, потрібно запросити ще й Елішу та Джея, а це явно перебір.

― Тоді я запрошу тільки Ентоні, щоб просто познайомитися з ним ближче, ― Ерік розплився в мрійливій посмішці. ― Незайманий… Цікаво, цілуватися він теж не вміє?

― Ти огидний.

***

Повертатися до школи після того, що сталося в суботу, було незвичайно. Ентоні не відчував себе героєм навіть через день після вигнання Вестона, але, мабуть, всі інші думали інакше. Еліша та Айворі оточили його, варто було Ентоні зайти на територію школи. Еліша засипала його питаннями про привидів та методи вигнання, Айворі не була настільки наполегливою, але теж виявляла інтерес до планів Ентоні. Щоправда, Джей з Робом таких змін не зазнали і продовжували свердлити Ентоні поглядами, сповненими неприязні.

Від розпитувань перед уроками Ентоні абияк викрутився, а ось на великій перерві у нього не було й шансу.

― Ну так що? Коли йдемо на наступну примару? ― спитала Еліша нетерпляче. Айворі мовчки відкривала свій шоколадний батончик, але те, що вона вирішила робити це поруч із Ентоні, вже про щось говорило. Подумки Ентоні застогнав: він не любив обідати в компанії, тому що його домашні бутерброди на тлі перекусів інших учнів та покупних обідів виглядали мізерно, але тепер він або залишиться без обіду, або вкотре зганьбиться. Почуття голоду виявилося сильнішим.

― Потрібно знайти інформацію про нього, ― пробурмотів Ентоні тихо, дістаючи з рюкзака злегка прим'яті сендвічі. ― Я прочитав карту Майкла, але там мало цікавого. І, на відміну від інших привидів, цього я навіть не зустрічав.

― Від чого він помер? ― відразу запитала Еліша. Те, яким інтересом сяяли її очі, навіть трохи лякало.

― Чисельні опіки тіла, ― буркнув Ентоні. ― Він був пілотом, його літак збили, він дивом вижив, але опіки, отримані при падінні, не загоювались, ― Ентоні сумно глянув на бутерброд і прибрав його назад у сумку, ― він згнив живцем.

Апетиту після такого він не мав, але схоже, ні Айворі, ні Еліша не сприймали цю інформацію так близько до серця і з задоволенням наминали свої обіди.

― Хрінова смерть, ― просто сказала Еліша. ― Але якщо ми нічого не знаємо про нього, як щодо інших? Їхні картки ти не знайшов, так? Як шукатимеш інформацію?

― У бібліотеці, ― буркнув Ентоні невдоволено. ― Як і минулого разу.

Айворі і Еліша здивовано глянули на нього. Айворі навіть перестала жувати.

― У бібліотеці? У двадцять першому столітті? ― нарешті спитала Еліша. Ентоні так і знав, що вона спитає в такому формулюванні. Так, у двадцять першому столітті він ходив до бібліотеки. І в бібліотеці робив те домашнє завдання, для якого інші учні використовували інтернет. Ще й друкував повільніше за всіх у класі, бо не перебував у жодних чатах і навіть електронної пошти своєї не мав.

― Так, у бібліотеці. І в архіві. Непогано впорався, як ти могла помітити, ― огризнувся він невдоволено.

― Гаразд, гаразд, не гнівайся, ― Айворі поклала йому руку на плече в спробі заспокоїти. ― Не треба кип'ятитися. Цього разу ти не один, ми з Елішею дослідимо всі три імені, дізнаємося, що про них є в Інтернеті. Ще і про шпиталь пошукаємо, раптом вдасться знайти більше, якщо копнути глибше.

― Добре. Я тоді займусь бібліотекою та міським архівом, ― буркнув Ентоні вже тихіше. ― Якщо вдасться накопати достатньо інформації про це до вихідних, то, може, відразу ж закінчимо і з наступною примарою. Тоді і з рештою зможемо впоратися ще до кінця року.

― Я передам Джею, ― кивнула Еліша. ― Може, він теж зможе щось знайти. Мені іноді здається, що він крутий хакер, але приховує це!

― Він крутий дебіл, ― буркнув Ентоні невдоволено. ― Взагалі не розумію, чому він зголосився допомагати… Йому немає справи до шпиталю, і мене він ненавидить.

― Можливо, ти його просто недооцінюєш, ― похитала головою Еліша. ― У нього складна ситуація в сім'ї, і зараз… просто не найкращий період у його житті, він може бути різкуватий.

― Навіть надто різкий, ― хмикнув Ентоні, але наткнувшись на докірливий погляд Еліші, важко зітхнув. ― Гаразд, гаразд, передай. І Еріку треба розповісти.

― До речі, про це, ― Айворі викинула обгортку від свого батончика в найближчу урну. ― Ерік запропонував влаштувати ночівлю на тижні. Ми могли б зустрітися та обговорити інформацію. Заодно склали б план дій. П'ятеро ми не помістимося, але чесно кажучи, я не хотіла б бачити Джея у себе вдома.

― Думаю, він не дуже образиться, ― знизала плечима Еліша. ― Ерік йому не дуже сподобався. Але я згодна. Ентоні?

Ентоні кивнув, а потім уже зрозумів, на що погодився: його перша справжня ночівля з друзями? Як це буде? Що варто взяти із собою? Краще прихопити піжаму чи домашню футболку та шорти?

― Відмінно, тоді домовилися, ― кивнула Айворі. ― Попередньо на середу чи четвер, ближче до справи скажу точніше. Напевно, краще на четвер, вже після контрольних з математики та фізики. Ви як хочете, а я маю готуватися.

― Ти дуже серйозна, ― пробурчала Еліша. ― Але як скажеш. Справжня піжамна вечірка ― це ж чудово!

― Тобі нагадати, що ми збираємося по справі?

Ентоні не втримав посмішки, спостерігаючи за цими двома подругами. Вони були такі різні і при цьому все одно знаходили спільну мову. Може, і він колись так зможе.

***

― Він уже відійшов? ― почувся голос Стенні у темряві моргу.

― Ні, але вже близький до того, щоб остаточно заспокоїтися, ― відповів йому тихий голос. Його джерело було неможливо визначити, відчуття було, немовби говорили самі стіни. ― Семмі дуже емоційний.

― Це так.

Ненадовго повисла тиша, що переривалася лише тихим стукотом крапель води об бетонну підлогу: після чергового дощу у підвалі стало надто волого.

― Ти хотів би піти за Вестоном? ― запитав Стенні раптово і дуже швидко, ніби боявся озвучувати це питання, але нарешті наважився. Відповідь затрималась, ніби його співрозмовник серйозно замислився. На якийсь момент навіть стукіт крапель припинився, лише на мить. Він повернувся з голосом Майкла:

― Так. Але не після того, як у моїй брудній білизні порилася купка школярів.

― А я не хотів би. В Пеклі на мене чекають не ті люди, яких я хотів би побачити, ― пробурмотів Стенні, тихо й важко зітхнув. Після того, як Вестон здав їхні імена, сподіватися на те, що школярі не полізуть до архівів, було, як мінімум, безглуздо.

***

Після школи Ентоні відразу ж пішов до бібліотеки: йому кортіло дізнатися більше про три імені, які назвав йому Вестон. Мабуть, цей інтерес був єдиним, що викликало в нього позитивні емоції у всій цій історії зі шпиталем. Навіть не те, що в нього з'являлися друзі, і не те, що страшні примари перетворювалися на звичайних людей, а сам процес пошуку їхньої історії у старих газетах тощо. Це захоплювало.

Однак опинившись у бібліотеці, він ще за виразом обличчя мадам Бернадетт зрозумів, що нічого нового сьогодні не дізнається.

― Пробач, любий, але всі троє не були жителями нашого міста, — сказала вона, винувато посміхаючись. ― Їхні імена є у парі випусків старих газет, повідомлення про те, що вони потрапили до шпиталю, але нічого більше. Я вже надіслала запит своїм колегам до головного архіву графства, можливо, вони дізнаються більше.

― Дякую вам, ― сказав Ентоні, намагаючись бути максимально щирим. ― Ви казали, що такі дослідження заборонені, але все ж таки робите їх для мене…

― Ой, юначе, вони заборонені для тих, хто не має посвідчення журналіста чи дозволу від нашого самоврядування, ― посміхнулася мадам Бернадетт. ― Але ж у мене дозвіл є. Думаю, до середи у нас з тобою вже буде якась інформація, тож можеш приходити.

― Обов'язково прийду, ― кивнув Ентоні з посмішкою. ― І завтра, мабуть, теж. Просто так.

― Це не обов'язково, ― похитала вона головою. ― Хлопчику, тобі варто більше часу проводити з однокласниками. До речі, я маю дещо для тебе.

Мадам Бернадетт пірнула під свою стійку і щось там шукала цілу хвилину, зате коли виринула, в її руках виявилася річ, яка відразу ж підняла Ентоні настрій.

― Зробила для тебе копії всіх статей нашої газети, в яких згадуються імена цих трьох привидів, ― сказала вона, простягаючи Ентоні пачку паперу. ― Тут небагато, але думаю, тобі буде достатньо на кілька днів. Ти ж хочеш дізнатися більше про свого ворога, чи не так?

― Більш ніж достатньо! Дякую!

Ентоні схопив роздруківки і з захопленням дивився нехай і на копію, але справжніх старих газет. І йому можна буде це читати! Скільки завгодно разів!

― А тепер біжи, я ж бачу, що тобі кортить почати, ― посміхнулася мадам.

Отримавши її дозвіл, Ентоні миттєво вилетів із бібліотеки. Читати він почав ще на ходу, із задоволенням поринувши у світ воєнного часу початку двадцятого століття.

Перша стаття розповідала про Майкла Метца, чудового пілота, який міг би в майбутньому прославитися, але не встиг. За словами автора статті, Майклу пророкували велике майбутнє, але черговий ворог виявився вмілим у небі і збив уже самого Майкла. Падіння, вибух літака, пожежа...

Майкла доправили до шпиталю Святої Марії для реабілітації після численних опіків тіла: близько вісімдесяти відсотків. Більшість статті займали описи бойової слави Майкла, явно трохи перебільшені. Тільки наприкінці була помітка, що журналіст газети хотів взяти інтерв'ю у героя, але той відмовився співпрацювати і послав журналіста до біса. Можливо, той просто прийшов у невдалий момент. Судячи з того, що Ентоні дізнався з медичної карти, Майкл навряд чи був налаштований на розмову про себе будь-якої миті свого перебування у шпиталі.

Він уже збирався взятися за наступну статтю, але задзвонив телефон. Ентоні здивовано дістав сотовий і уважно подивився на незнайомий номер на екрані. Мати в робочий час дзвонила йому дуже рідко, і це явно була не вона. Навряд чи це номер телефону когось із вчителів, ті зазвичай воліли контактувати з батьками Ентоні, а не з ним самим. Телефон Айворі у нього був підписаний, а решті було б нема чого йому дзвонити. Якоїсь миті в голові майнула абсурдна ідея, що дзвонить один з привидів госпіталю, але Ентоні відразу прогнав її, запевняючи себе в тому, що ті навряд чи взагалі знають про мобільний зв'язок.

Тяжко зітхнувши, він нарешті підняв слухавку.

― Алло?

― Привіт, Ентоні, це Ерік! Брат Айворі, вона дала мені твій номер, ти ж не заперечуєш? ― відповів бадьорий голос на тому боці лінії. Ентоні зітхнув з полегшенням.

― Та ні... Ніби не проти. А навіщо тобі мій номер?

― Та ось поспілкуватися хотів, дізнатися про тебе більше, ― промуркотів Ерік в трубку. ― Не відволікаю? Чим зайнятий?

― Ем... ― Ентоні відчував, що щось упускає в ситуації, але ніяк не міг зрозуміти, що саме. ― Іду вулицею. Читаю. Не те щоб відволікаєш.

― То йдеш вулицею чи читаєш? ― хитро спитав Ерік. ― Одночасно робити це досить складно.

― Я вдало поєднував.

― Гаразд, гаразд, як скажеш. Знаєш, я взагалі хотів написати тобі хоча б на пошту, але Айворі сказала, що ти не перебуваєш у чатах школи і навіть електронної пошти не маєш, тому довелося дзвонити. Як так сталося, що в тебе навіть пошти нема?

Ентоні важко зітхнув у слухавку, думаючи, що це взагалі не те, що він хотів би обговорювати з симпатичним йому старшим хлопцем. Але питання вже поставлене, а бажання вигадувати відмазки не було зовсім.

― У мене немає комп'ютера. І телефон старий. Дивно, що Айворі тобі не пояснила.

― Ну, вона взагалі не хоче зі мною спілкуватися: вона вважає, що мені не слід було тобі дзвонити, і таке інше, ― легковажно сказав Ерік.

― Це чому ще? ― здивовано спитав Ентоні.

― Ну як чому? ― Еріка, схоже, розвеселило питання Ентоні. Хлопець був вже абсолютно певний, що не розуміє чогось дуже, дуже важливого, сигнальна лампочка про це мало не розривалась в його голові, але Ентоні до останнього не міг навіть уявити відповідь Еріка. ― Тому, що ти мені сподобався як хлопець, і я сподіваюся, що ти дозволиш почати стосунки з тобою.

__________________

Дякую за вичитку @mitra_surik