Покинутий шпиталь Святої Марії

У Еріка Ентоні просидів до темряви. Стан легкості в голові минув, але гарний настрій залишився, як і рішучість якнайшвидше закінчити зі шпиталем. Вони розробили план, яким за раз мали відпустити й Майкла, і спробувати впоратися з Семюелем. "Спробувати", тому що у випадку з Майклом Ентоні знав, з чого почати, а ось що могло б пробудити людяність у Протезі, він навіть не підозрював. Тому план складався з двох частин, і якщо перша була чітка і зрозуміла, то у другої існувало кілька варіантів розвитку подій.

― Нам не завадив би ще один член команди, ― зітхнув Ерік, дивлячись на списані сторінки. ― А в ідеалі не один. Я спробую поговорити з Айворі щодо цього, може, вона та її подружка…

― Ні, ― похитав головою Ентоні. ― Не будемо їх вплутувати. Вони й так натерпілися. До того ж, якби Айворі була готова допомагати, вона напевно це вже зробила б. Я звернуся до Джея.

― Що?! ― Ерік, схоже, був готовий викликати для Ентоні лікарів. У всякому разі вираз його обличчя точно говорив, що Ентоні не в собі і йому потрібна допомога фахівців. ― Ти звернешся за допомогою до хлопця, який уже один раз тебе мало не вбив? Я правильно почув?

― Це була примара, а не він, ― нагадав Ентоні. ― І я не сказав, що звертатимуся за допомогою.

― Тоді за чим? ― Ерік, мабуть, ще не здогадувався про хід думок Ентоні, і його можна було зрозуміти. Раніше Ентоні такого не чудив, але чомусь був абсолютно впевнений, що в нього вийде.

― За поверненням боргу, ― посміхнувся Ентоні. ― Зрештою, я не казав, що прощаю його просто так.

Обличчя Еріка витягнулося від подиву. Схоже, не тільки Ентоні не очікував від себе такої ідеї. Можливо, це навіть на краще, значить, удар по Джею буде ще більш несподіваним.

― Я… не думав, що ти такий лиходій, ― нарешті видихнув Ерік. В його очах спалахнув захват, і він посунувся ближче до Ентоні. ― Знаєш, я захоплений.

Ентоні відчув, як до обличчя приливає кров, втім, сьогодні він не планував дати ніяковості скувати його.

― Я вмію дивувати, ― мовив він і всміхнувся, щиро сподіваючись, що виглядає як поганий хлопець.

― Я не сумніваюсь, ― пробурмотів Ерік, нахиляючись ще ближче. Дивлячись йому в очі, Ентоні все ж закляк. Відчував, до чого все йде, але не міг та, може, й не хотів зупиняти події.

Їх гру в баньки перервало тихе покашлювання збоку. Ентоні й Ерік вмить обернулися на звук. У дверях кухні стояла Айворі, похмура і в піжамі.

― Влаштовуйте свою розпусту в іншому місці.

― Чого б це? ― посміхнувся Ерік, відкидаючись на спинку стільця. ― Це і мій дім теж.

Айворі хмикнула, пройшла повз них і поставила чайник. Ентоні відчував, як палають його вуха. Добре, що вони все ж засіли вдома у цих двох, а не в самого Ентоні: було б гірше тільки, якби в цей момент його б застала власна мама.

― Агов, Айворі, ― з усмішкою сказав Ерік, перериваючи незручну тишу, що повисла між ними, і підморгнув Ентоні. Той миттю зрозумів, що хлопець збирається робити, але зупинити його не встиг. ― Ти ж чула нашу розмову. Готова повернутися до шпиталю та допомогти нам?

― Ні.

― Навіть по-дружньому та по-сестринськи?

― Ні. Відвали.

― Відчепися від неї, ― тихо буркнув Ентоні. ― Ти не маєш права знову когось туди тягнути насильно.

― Так, послухай свого хлопця, Еріку, гарно каже, ― уїдливо заявила Айворі. ― Добре, що хоч у когось із вас двох залишилися мозкові клітини.

― Гей, ― ображено відгукнувся Ентоні. ― Я ж тебе не зачіпав!

― Та начхати, ― огризнулася Айворі злісно. Здається, Ентоні вперше бачив її справді на емоціях. ― Ти ідіот, Ентоні. Ти мало не помер там! Бачив би себе у дзеркало, коли виповз із моргу. І навіть після цього ти не зупиняєшся, щоб тебе чорти драли. Подумав би про матір свою, як не про себе!

― Ти думаєш, що мені начхати на неї?! ― словами про матір Айворі перейшла заборонену межу. ― Та ти… Ти хоч розумієш, яку небезпеку становлять ці примари для всього міста?!

― Не гірше за тебе розумію! Тому цю справу потрібно передати людям, які в цьому розуміються, а не копатися самим!

Ентоні мало не задихнувся від обурення. Та як тільки… Як вона сміє? Але разом з тим голос розуму, який все ще пробивався крізь емоції, говорив, що частково Айворі має рацію.

Закінчивши з чаєм, вона попрямувала назад до себе, але у дверях зупинилася й обернулася до Ентоні.

― Тобі, звичайно, вирішувати, як помирати. Але припини мені нагадувати, що ти збираєшся це зробити найближчим часом. Тобі пощастило. Двічі. Але так буде не завжди.

Двері в її кімнату голосно грюкнули. Ерік важко зітхнув.

― Мабуть, ти мав рацію. Айворі пас.

***

Айворі лежала на своєму ліжку, притиснувши коліна до грудей. Погляд Ентоні, вже без гіпсу і знову з палаючими очима, змусив згадати той день у шпиталі. Минуло вже два місяці, а Айворі все ніяк не могла переварити подію. Пам'ять блокувала всі спроби підібратися до роздумів про те, що сталося і як жити з цим далі. Як в дитинстві, забуваєш погані моменти, залишаючи лише гарні. Айворі тихо схлипнула. Так на неї не схоже чогось боятися настільки, щоб навіть не думати про це. Вона навіть не могла б сказати, чого боїться найбільше: свого гіпотетичного повернення до шпиталю, розуміння, що Ентоні все одно туди знову піде, або того, що дурень Ерік полізе його захищати.

Черговий схлип вирвався з грудей Айворі. Як би вона хотіла стерти собі пам'ять про чортів шпиталь назавжди.

***

У школі Ентоні втратив упевненість у тому, що його витівка вигорить. У фільмах і книгах, звичайно, у героїв все чудово виходило, але він був реальною людиною, а не персонажем. Тому, перш ніж підійти до Джея з прокрученою багато разів у голові розмовою, Ентоні про всяк випадок прорепетирував подумки і варіанти відповіді Джея, якщо той спробує відмовитися. І коли настав час великої перерви, Ентоні був трохи впевненіший у своєму успіху, ніж на початку дня, але при цьому не запам'ятав нічого з того, що вчителі говорили на перших уроках.

― Треба поговорити, ― похмуро сказав він, підходячи до Джея під час обіду. Той за своїм звичаєм стояв з Робом біля вікна і мляво жував булку з їдальні. ― Наодинці.

Роб окинув його поглядом, який міг бути як зневажливим, так і поблажливим, і відійшов на пару кроків убік. Ентоні тихо цикнув: цієї відстані було недостатньо, щоб той не чув їхньої розмови, й Роб не міг не розуміти цього, а Ентоні дуже не хотілося сперечатись ще й з ним, якщо до цього дійде.

― Потрібна твоя допомога. У шпиталі, ― похмуро повідомив він Джею. ― У мене є план, як позбутися двох привидів одразу, і тому…

― Ні, ― перервав його Джей ще до того, як Ентоні встиг сказати щось іще. ― Я туди більше не повернуся. Тим більше з тобою.

Останні слова пролунали з такою огидою, що Ентоні міг лише здивуватися, куди ділося каяття Джея після того, як він закрив Ентоні в морзі на поживу привиду.

― Ти зголосився допомагати, все зіпсував, а тепер ще й від своїх слів відмовляєшся? ― похмуро запитав Ентоні, намагаючись напустити на себе якомога грізнішого й серйознішого вигляду. ― Я був про тебе кращої думки.

Саме так говорив бравий капітан космічного корабля в одній із його улюблених серій фантастики. Але Джея це не чіпляло, це було помітно навіть за виразом його обличчя.

― Щоб ти знав, я зголосився тобі допомагати тільки для того, щоб влаштувати тобі таку підставу, ― холодно сказав Джей, дивлячись йому прямо в очі. ― Так, я не розраховував на те, що ти там помреш. І в цьому я винний. Але я вважаю, що вискочка на кшталт тебе заслуговує зламати руку, коли лізе у щось, що надто складно для нього. А тепер провалюй і не згадуй при мені це місце.

У Ентоні по спині пробіг холодок. З ким він навчався? Цей хлопець цілком серйозно говорив, що міг би й сам йому зламати кістку. Що не шкодує про більшу частину того, що трапилося з Ентоні. Через нього трапилось, зокрема. Наскільки навіженим був цей хлопець насправді?

Ентоні намагався зібратися з думками. Йому не можна було просто так відступити в цьому діалозі, без третього їм з Еріком доведеться кардинально переглянути другу частину плану і піти на більшу кількість ризиків, ніж вони могли собі дозволити.

― Ти злякався там. Злякався як маленький хлопчик. Як ми всі злякалися, ― повільно, короткими реченнями почав Ентоні. ― І тепер намагаєшся бути крутим, чи не так? Начхати я хотів на твої мотиви тоді. Чи готовий ти подивитися в очі страху знову, чи сховаєшся під ліжко, як у дитинстві?

― Що ти взагалі можеш розуміти про мене? ― спитав Джей, відлипаючи від стіни й несподівано опиняючись надто близько. І нехай він був нижчий від Ентоні, говорити загрозливим голосом в нього виходило набагато краще. ― Вали звідси, Ебшире, поки я не зламав тобі другу руку.

― Ти не посмієш, ― прошипів Ентоні у відповідь, але додати щось ще не встиг: з боку на них раптово налетіла Еліша.

― Хло-опчики, ви знову сваритеся? ― спитала вона, буквально повиснувши на їхніх плечах. ― Негайно припиніть, поки вас вчителі не застукали! Давайте краще сходимо на піцу, га? З лимонадом, а може, навіть із чим міцнішим, якщо Роб буде в настрої.

Ентоні зітхнув, скинув руку Еліши зі свого плеча і відступив.

― Я пас. У мене грошей немає, ― похмуро сказав він і, розвернувшись на п'ятах, пішов до іншої частини коридору. Лише опинившись за поворотом, він усвідомив, що щойно сказав: визнав, що він жебрак, що він не має грошей і він просто не здатний підтримувати дружбу з цими людьми через свій статус. Чорт, піддавшись хвилинній агресії, він зруйнував ілюзію, яку старанно вибудовував стільки років... А для чого? Щоб умовно кинути Джею в обличчя: "Ти не здатний впоратися зі своїми страхами, а я можу"? Ідіот…

***

Джей зло дивився вслід Ентоні, що віддалявся. Чортів вискочка, чортів нахабний вискочка... Джей міг повторювати ці слова скільки завгодно, переконуючи себе в тому, що Ентоні його бісить саме тому, але розуміння причин вже один раз його спіткало, і відкрутитися було складно. Джей заздрив. Це змушувало його ненавидіти Ентоні по-справжньому: не те що пацан був настільки яскравим і самовпевненим, не те що кидався в небезпечні авантюри, не те що намагався бути крутим. А те, що Ентоні був таким же наляканим підлітком, як і Джей, але, на відміну від Джея, якимось неймовірним чином боровся зі своїми страхами.

― Дебіл, ― пробурмотів він на автоматі.

― Ти був би не кращий, якби почав його бити в школі, ― буркнула Еліша. ― Так просила передати Айворі. Припини вже кидатися на нього, він лише руде непорозуміння, чого ти вічно бісишся?

― Тому, що бісить, ― буркнув Джей зло. Хотілося щось штовхнути, але поблизу не було нічого підходящого.

― Чудове пояснення, ― пирхнула Еліша, нарешті відлипаючи від нього. ― Тримай себе в руках, будь ласка.

"Цікаво, ― подумалося Джею, ― якби Ентоні народився в моєму тілі, у моїй сім'ї, то виріс би таким же недоумком чи став би таким самим, як я?"

Він засунув цю думку подалі і продовжив похмуро жувати свою булку з їдальні. Йому хотілося б домашньої їжі, хоча б бутербродів, але вибору особливо не було.

***

― Триндець, ― буркнув Ерік того ж дня, коли вони сиділи на лавці біля його будинку. Ентоні коротко повідомив, що на допомогу їм чекати не варто взагалі нізвідки. ― Доведеться придумати щось інше. Або взагалі відмовитися від плану з подвійним вигнанням і не перетворювати його на погану традицію.

― Якщо я маю рацію, і те, що ми зробимо, справді зупинить Семмі, буде безглуздо не скористатися нагодою, ― пробурчав Ентоні. ― Наступного разу такої можливості може просто не бути.

― Так, але якщо ми помремо, можливості взагалі більше ніколи не буде, ― буркнув Ерік. ― А чим нас менше, тим більша ймовірність смерті.

― Не перегинай, ― кинув Ентоні. ― Якщо все піде за планом, нас буде двоє на одного.

— На одного лихого, сильного і швидкого привида, — пирхнув Ерік, а потім тихо застогнав. ― Я повинен тебе зупинити від цієї шаленої витівки.

― Краще запропонуй, як зробити витівку не шаленою, а реальною! ― роздратовано огризнувся Ентоні. Сидіти на вулиці було холодно, але після останньої сутички з Айворі перетинатися з нею знову не хотілося, а йти до Ентоні ― значить ризикувати зіткнутися з матір'ю. Ентоні розумів, що він безсилий у цій ситуації, але від цього тільки більше сердився. ― Чортів холод.

― Пробач, ― буркнув Ерік. ― Нічого на думку не спадає. Слухай, а може, Родрігеза покликати? Він же в курсі всього, що там відбувається, може, допоможе? Чи його дружина, чи хто вона йому там.

― Вони пенсіонери, ― пробурмотів Ентоні, хитаючи головою. ― Якщо справа запахне смаженим, вони не зможуть втекти так швидко, як ми, і мало того, що самі будуть у небезпеці, так і ми через них теж ризикуватимемо тільки більше. Тому, чорт забирай, нам потрібний план! Нормальний план…

― А що як поставити розтяжки? ― задумливо промимрив Ерік. ― Залізні нитки порвати не так уже й легко, а якщо цей Протез у них буквально заплутається… Слухай, нам же просто потрібна зброя для боротьби з ним!

― Е?.. ― Ентоні був спантеличений такою заявою. ― Яка ще зброя? Кухонні ножі? У мене у квартирі точно іншого немає, та й у вас я нічого такого не помітив.

― Та які ножі? ― здивовано запитав Ерік, ніби не розуміючи, що до Ентоні його геніальний план доходить не так швидко. ― Він уже мертвий, та й вбивати його нам не треба. До того ж, з нашими із тобою бойовими навичками ми скоріше один одного ножами повбиваємо.

У цьому був сенс. Ентоні зітхнув.

― А тепер поясни повільно та докладно, бо я досі не розумію.

Ерік закотив очі, але взявся за пояснення. Через двадцять хвилин запитань і відповідей Ентоні визнав, що план був не такий уже й поганий. Навіть більш ніж хороший, за винятком того, що не враховував одну з ймовірностей, яка була мала, але все ж таки існувала.

― Але що, якщо він здатний залишати тіло? ― запитав Ентоні. ― Він ― єдина примара з тілом, логічно припустити, що він може жити і без нього... Або хоча б тимчасово існувати.

― Ми можемо припустити, що коли він більшу частину часу ховається в тілі, то без нього він або слабший, або не може існувати, інакше б у цьому не було сенсу, ― сказав Ерік, чухаючи підборіддя. ― Або ж його тіло існує для залякування, але знаєш, якби я був примарою, яка так лякає людей, то напевно збирав би своє тіло в них на очах ― це ж куди страшніше!

― Ти мене лякаєш такими думками, ― пирхнув Ентоні. ― Тоді домовилися. У нас ще буде час потренуватися, так?

― Це так... ― Ерік раптом став похмурим і задумливим. ― Але на рахунок часу загалом… Наступного тижня мені потрібно буде повернутися в універ, і я мушу тебе попросити про дещо.

Ерік підняв погляд на Ентоні, і той миттєво зрозумів, що справа дійсно важлива. Рідко коли Ерік був при ньому таким напруженим, як зараз, і так помітно вимагав уваги.

― Пообіцяй мені, що не підеш у шпиталь один після мого від'їзду. Навіть до паркану не підходь. Навіть якщо у нас у вихідні все вийде, не треба. Пообіцяй мені.

Ентоні нервово ковтнув слину. Це було схоже на обіцянку, яку він дав мадам Бернадетт на самому початку всієї цієї історії зі шпиталем. Він пообіцяв не лазити до шпиталю й особливо до підвалу. І гірко поплатився за порушене слово.

― Я не можу, ― просто сказав Ентоні. ― Не можу пообіцяти, бо вже порушував схожу обіцянку. Вибач.

― Ну, це було очікувано, ― зітхнув Ерік і знизав плечима. Вся його напруга вмить зникла. ― Дійсно, ти не зможеш... Тому ти й такий особливий, Ентоні, що не зможеш триматися подалі від місця, яке тебе лякає. Жахлива риса характеру, ― на його губах з'явилася втомлена усмішка, але швидко знову змінилася серйозним виразом обличчя. ― Зателефонуй хоча б, коли підеш туди. І коли повернешся. Щоб я знав, що ти живий, або щоб розумів, що настав час бити на сполох. Адже тебе теж повинен хтось рятувати, чи не так?

Ентоні всередині стало зненацька тепло. Нарешті хтось справді його підстрахує, хай навіть так.

― Обіцяю, що подзвоню.

____________________

Дякую @mitra_surik за вичитку