Покинутий шпиталь Святої Марії

До дому Еріка хлопці добиралися мовчки. Обидва перебували в стані повного шоку від того, що сталося, і ніяк не могли придумати, з чого взагалі можна розпочати розмову. Перша фраза, яку промовив Ерік, коли вони вже зайшли до його квартири, було:

― Чай?

Ентоні не знайшов сил на слова і просто кивнув. Йому слід було би повернутися додому і стягнути з себе брудний одяг, на якому місцями так і засохли шматки багнюки, але там він напевно зіштовхнеться з матір'ю, і доведеться вигадувати якусь брехню для пояснень, а поки що сил не було взагалі.

― Можеш прийняти душ у мене, ― тихо сказав Ерік, ставлячи чайник на вогонь, ― куртку ганчіркою протерти ― бруд буде не такий помітний.

― Так, ― видавив Ентоні, але навіть не подумав підвестися і почати щось робити. У голові поки що була дзвінка порожнеча, яку залишило після себе спілкування з Протезом.

― Гей, з тобою все гаразд? ― Ерік обережно поклав руки на плечі Ентоні і легенько його струсив. ― Поговори зі мною.

Його голос був такий стурбований, що Ентоні просто не міг не зібрати сили в кулак і повернути в голову хоча б одну думку.

― Я в порядку, ― повільно промовив він, видавлюючи з себе буквально кожне слово. ― Просто… стільки всього навалилося одразу. Потрібно це обдумати, проаналізувати… А я не можу зосередитися ні на чому.

― А, думаю, це нормально, ― Ерік вдихнув із неймовірним полегшенням. ― Мені зараз теж складно. Думаю, це наслідки пережитого страху, або щось таке.

― Мені шкода твою апаратуру, ― тихо пробурмотів Ентоні. ― Ту, що залишилася у шпиталі. Ти ж гроші на неї витратив...

― Забий. Вона врятувала нам життя, так що коштувала того, ― відмахнувся Ерік, уже розливаючи окріп по чашках.

― Не те щоб вона сильно допомогла в цьому, ― Ентоні вимучено посміхнувся. Чим більше він говорив, тим легше йому ставало, тож він вирішив не припиняти. ― По суті, ми просто зламали три прожектори. Я не розраховував, що Протез стане таким сильним і…

― Ти не міг цього знати, ― відрізав Ерік. ― І я не міг. Навіть твоя примара-старий цього не знав, інакше б точно тобі розповів. Якби не Майкл, ми навіть не підозрювали б про таке, розумієш? Так що не кори себе. Це був той фактор, який ми не могли прорахувати заздалегідь.

― Ти маєш рацію, ― зітхнув Ентоні важко. ― Все закінчилося набагато краще, ніж ми могли розраховувати, але далеко не ідеально.

― Як на мене, то майже ідеально, ― посміхнувся Ерік і простяг Ентоні гарячу чашку, де вже плавав шматок лимона. ― Втрати з нашого боку? Ніяких, якщо не рахувати пари фунтів, які я витратив на деталі. Втрати з боку шпиталю? Ціла примара! Причому одна із двох найнебезпечніших.

― Ти не враховуєш того, що останній привид шпиталю отримав удвічі більше сил, ніж мав до цього, ― пробурмотів Ентоні. ― Я міг би здогадатися, що це так працює! Після відходу Армстронга, привиди стали розумнішими, ніби почали діяти усвідомленіше! Навіть вдень змогли напасти... А після відходу Стентона і Майкла Протез виліз зі свого костюма, і тепер йому навіть світло не страшне!

― Ти панікуєш? ― обережно спитав Ерік і поклав долоню на руку Ентоні.

― Ні, але…

― Ти точно панікуєш, ― перебив його Ерік і лагідно погладив. ― Заспокойся. Він все ще не може піти далеко за межі шпиталю, пам'ятаєш про це? Лише зайві двадцять метрів від паркану. Не так вже й страшно, в цьому радіусі від шпиталю ніхто не живе, не працює і не ходить, окрім нас, тож ніхто не постраждає.

Ентоні важко зітхнув і кивнув. Він спробував повірити Еріку і розслабитись хоч трохи, випити гарячого чаю і дати собі хвилину відпочинку від того, що за сьогодні сталося. Але щось не давало йому спокою, не дозволяло відпустити думку про Протеза, який став сильнішим. Не "всього" двадцять метрів від огорожі, а "цілих" двадцять метрів від огорожі, хай там ніхто й не...

― Родрігез, ― прошепотів Ентоні, повільно усвідомлюючи, що вони наробили. ― Родрігез ходить там щодня, і його будка стоїть якраз перед парканом! Протез тепер зможе дістатися до нього! Потрібно негайно його попередити!

З цими словами Ентоні підскочив з табуретки, ледве не перевернувши чашку з гарячим чаєм, і рвонув до дверей.

― Стривай, Ентоні, він же не залишається там після заходу сонця! ― спробував зупинити його Ерік.

― А якщо сьогодні вирішив залишитися?! Я маю попередити його!

З цими словами Ентоні вилетів із квартири, забувши всередині свій рюкзак і не зав'язавши шнурки черевиків. Ерік важко зітхнув, слухаючи тупіт ніг по сходових прольотах.

***

Сила переповнювала його. Семмі відчував, як сотні, а скоріше навіть, тисячі душ живлять його і роблять сильнішим. Йому варто було лише подумати ― і з гучним дзенькотом у шпиталі розбилися всі віконні шибки. Йому варто лише захотіти ― і речі рухалися так, як йому було потрібно. Ця сила наповнювала його, вирувала, як морські хвилі, але...

Її було замало. Семмі стояв за парканом шпиталю, дивився на вогні міста. Вони були так близько і так далеко одночасно. Він міг їх бачити, але не міг зробити й кроку далі. Сили було багато, але все ще не вистачало, щоб вирватися з цієї пастки! Потрібні були душі. Потрібні були ще сильні душі, такі, як у цього шмаркача Ентоні та його дружка. Або багато слабких, як ті дві, що ще мешкали в шпиталі.

Семмі вишкірився.

― Раз, два, три, ― він розвернувся і подався до будівлі з темними провалами розбитих вікон, ― чотири, п'ять. Я знаю, що ви тут, і цього разу я зможу вас двох зжерти.

***

Ентоні промчав вулицями так швидко, як ніколи раніше не бігав. Практично не помічаючи нікого на своєму шляху, він мчав назад, до краю міста, до маршруту, яким Родрігез зазвичай йшов з роботи. Однак опинившись перед пусткою з закинутою дорогою, яка вела до шпиталю, він уже побачив, що в будці охоронця світло не горить.

"Адже він звідти пішов, правда? Мав піти," ― промайнуло в голові хлопця. Родрігез має телефон? Якщо є, то мадам Бернадеттточно знає номер та зможе попередити. Ентоні знову зірвався з місця.

До свого будинку він долетів хвилин за п'ять, і на той час його ноги вже запліталися, а горло обпалювало холодне повітря. У двері літньої пари він дзвонив, мабуть, навіть надто наполегливо.

― Ти що собі дозволяєш, хлопче?! ― обурено спитав старий охоронець Родрігез, відчиняючи перед Ентоні двері так різко, що той відсахнувся від несподіванки. Але разом з тим Ентоні накрила така хвиля полегшення, що він мало не сів на місці.

― Ви… ― говорити виявилося страшенно складно через збите дихання. ― Ви живі. Добре…

― Ентоні? ― за спиною старого з'явилася мадам Бернадетт. ― Щось трапилося?

― Ні... Так... ― Ентоні ніяк не міг вирівняти подих. ― Це стосується містера... Родрігеза.

― Що ще такого може мене стосуватися? ― буркнув старий, проте мадам Бернадетт ніжним рухом відправила його назад у квартиру, а Ентоні взяла за руку і провела через поріг.

― Вам треба відпочити та випити чаю, юначе. Все гаразд поки що, наскільки я можу судити, так що переведіть подих і поясніть нам все послідовно.

Вона допомогла Ентоні роздягтися і за руку провела його до крісла. Тільки-но впавши на м'яку оббивку, Ентоні зрозумів, настільки втомився за сьогодні. Нерви вимотали його чи не сильніше за біганину. Хвилин п'ять, а то й більше, він просто відновлював подих, а мадам Бернадетт діставала печиво та заварювала чай. Родрігез весь цей час сидів у кріслі навпроти Ентоні і свердлив останнього незадоволеним поглядом. У нього чай уже був, чомусь у залізному кухлі.

― Це стосується шпиталю, ― нарешті сказав Ентоні, коли мадам Бернадетт подала йому порцелянову чашку з гарячим напоєм. ― Справа в тому, що там залишилася одна темна примара, але тепер вона може виходити за паркан, і я так поспішав, щоб сказати про це, бо містер Родрігез, якщо вийде на роботу, як завжди, буде в небезпеці.

Попри те, що Ентоні мав заспокоїтись, ці слова він випалив на одному подиху і знову гостро відчув, що йому не вистачає повітря. Мадам Бернадетт тільки похитала головою. Родрігез подивився похмуро спочатку на неї, потім на Ентоні, голосно відпив чай із кухля і буркнув.

― Все одно я збирався звільнитися.

Ентоні мало не вдавився повітрям. Звучало як мінімум абсурдно, але були у всьому цьому й плюси: йому явно не доведеться вмовляти Родрігеза припинити виходити на роботу.

― Давно вже пора, ― зітхнула мадам Бернадетт. ― Але якщо ти звільнишся зараз, вони знайдуть когось іншого, і він помре в агонії першої ж ночі. Як щодо того, щоб перенести твій спостережний пункт, скажімо, в кафе на розі найближчого до шпиталю будинку?

― Можна і так, ― неохоче погодився Родрігез. ― Але туди не можна зі своїми напоями.

― Я думаю, для твого термоса вони зроблять виняток, ― мадам поплескала його по плечу і нарешті сіла в крісло і сама. ― А тепер, містере Ебшир, розкажіть мені, що сталося, трохи докладніше. Все ж таки мене з'їдає інтерес.

Ентоні видихнув, зробив ковток чаю і взявся до розповіді. З того моменту, коли вони вперше зважилися повернутись до паркану шпиталю, і до цього вечора. Інформації виявилося так багато, що мадам Бернадетт аж двічі підливала йому чаю в чашку і при цьому жодного разу не перебила уточненнями чи іншими питаннями. Ентоні говорив і говорив, перериваючись, щоб промочити горло. До печива він так і не доторкнувся. Перервали його розповідь вже біля кінця два дзвінки: один від Еріка, який вирішив переконатися, що з Ентоні все добре, і другий — від матері, яка стурбовано запитувала, де Ентоні ходить у таку пізню годину. Глянувши на годинник, Ентоні зрозумів, що справді засидівся.

― Я в мадам Бернадетт, зараз повернуся. Не хвилюйся, мам.

― Ось як? Добре, чекаю на тебе, любий.

Ентоні підняв винний погляд на мадам Бернадетт.

― Ви не заперечуєте, якщо більше деталей я розповім завтра? Мама хвилюється.

― Ні, звичайно, ― мадам усміхнулася і відразу підскочила на ноги, ― не варто було мені тебе так сильно затримувати, тобі й справді вже час бути вдома. Біжи.

Ентоні зітхнув і підвівся з крісла. Вже біля дверей, знімаючи з гачка куртку, він помітив, що вона досі в багнюці, як і його взуття та джинси. Чорт, він же так і не придумав, що сказати матері щодо цього. Що впав? Що послизнувся невдало? Але тоді незрозуміло, чому він пішов до мадам Бернадетт.

Разом із Ентоні на сходовий майданчик навіщось вийшов сержант Родрігез і ніби під конвоєм провів Ентоні до його дверей і сам подзвонив у дзвінок. Коли мати відкрила, то звичайно ж, одразу помітила бруд на колінах і куртці сина та тихо ахнула.

― Тоні, що сталося?

Ентоні відкрив рота, щоб щось сказати, ще толком не знаючи, що саме, але його перервав Родрігез.

― Не переживайте, мадам, ― він усміхнувся, напрочуд доброзичливо для такого похмурого діда. ― Юний Ентоні допомагав мені з ремонтом моєї будки біля шпиталю, нічого кримінального. Просто невдало послизнувся на підталому снігу. Перепрошую, що повертаю його вам у такому вигляді.

Мама здивовано кліпнула. Ентоні теж здивовано кліпнув.

― Ось як? Ви мене заспокоїли, ― усміхнулася мама у відповідь і відійшла вбік, пропускаючи Ентоні до квартири. ― Дякую, що доглядали за моїм сином, у такому разі.

― Ну, що ви, він мені дуже допоміг. Гарного вечора, місіс.

Кинувши останній погляд на Родрігеза, коли мама вже відвернулася, Ентоні помітив, як стрімко зникає з його обличчя усмішка. За його спиною, з-за дверей власної квартири, виглядала мадам Бернадетт і вдоволено підморгувала Ентоні. Ну що ж, така допомога була дуже доречною.

***

― Він мене не любить, ― сумно сказав Ерік і впав головою на коліна до Айворі, яка до цього спокійно читала книгу на дивані. Недолугий братик прийшов, щоб спеціально її дратувати, зважаючи на все.

― Це було очевидно, ― буркнула вона невдоволено. ― Ти знав, що він тебе за друга вважає, на що ти взагалі розраховував?

― Ну, він був такий класний! ― пробурмотів Ерік і нахабно відібрав у Айворі книгу, тим самим привертаючи до себе більше уваги. ― Я не міг зупинитися!

― Але ти знав, яким буде результат, так що припини нити, ― буркнула Айворі, відбираючи підручник і легенько ударяючи їм по лобі Еріка. ― Дурень.

― Так, але я не сподівався, що сам прив'яжуся до нього так швидко!

Айворі закотила очі і все ж таки відклала книжку. Швидше буде вправити братові мізки, ніж терпіти його скиглення.

― У вас і так нічого не вийшло би, ти знав, що поїдеш. Але з іншого боку, пройде зовсім небагато, і Ентоні теж вступить до якогось універу, ви знову перетнетеся, спробуєте знову. Може, він тоді буде вже старший в голові, ніж зараз, хоча я слабо в це вірю.

― Але це буде не скоро! А мені треба зараз! ― примхливим тоном заявив Ерік.

Нерви Айворі не витримали, і вона грубо спихнула з себе брата. Ще й книгою вдарила ще раз, тепер уже навсправжки.

― Іди до біса зі своєю Санта-Барбарою, Еріку! Якщо завантажився дурницями сам, не вантаж інших!

― Але…

― Звались, кому сказала?!

***

Ранком неділі Ентоні стояв на автобусній зупинці і щулився від вітру. Поруч з ним стояв Ерік з великим рюкзаком за плечима і сумкою, яка поки що чекала на лавці поруч.

― Пам'ятаєш, що ти мені обіцяв? ― спитав Ерік з усмішкою.

― Писати листи? ― не втримався від жарту Ентоні. Але натрапивши на серйозний погляд Еріка, важко зітхнув і повторив. ― Обіцяю зателефонувати, якщо в нападі білої гарячки я вирішу повернутися до шпиталю один, без тебе.

― От і добре, ― зітхнув Ерік з полегшенням. ― А то від такого дурня, як ти, чого завгодно можна очікувати.

Він пом'явся, а потім раптово міцно обійняв Ентоні, притискаючи його до себе. Ентоні від несподіванки аж завмер. На зупинці, крім них, була ще незнайома літня леді, і він був трохи не готовий до прояву почуттів перед нею. Однак він набрався сміливості і ніяково обійняв Еріка у відповідь.

― Я сумуватиму, ― тихо сказав той. ― Тому давай без листів та зайвих дзвінків, гаразд? Мені так швидше переболить.

― Переболить? ― Ентоні здивовано підняв брови і трохи відсторонився, щоб побачити обличчя Еріка. ― Ти про що?

― Про те, що ми з тобою розлучаємося, ― посміхнувся той і скуйовдив Ентоні волосся одним недбалим жестом. ― Мені буде тебе не вистачати. Переписка й навіть дзвінки ― це все ж трохи не те.

Ентоні про це не думав, тож промовчав. В останній тиждень його думки були більше зайняті примарами, а не майбутнім від'їздом Еріка. Тепер він стояв тут і думав, що повинен щось зробити, але ніяк не міг знайти в собі навіть натяку на потрібні емоції.

― До того ж, ти мені потрібний набагато більше, ніж я тобі, ― усмішка Еріка стала якоюсь натягнутою, а потім і зовсім злетіла з його обличчя. ― Я в тебе закохався, Ентоні, по-справжньому. А ти в мене — ні. І це боляче насправді, але я розумію, що нічого не можу в цьому змінити, й ти навряд взагалі щось до мене відчував від самого початку.

― Це не так... ― пробурмотів Ентоні, але більше, щоб заспокоїти Еріка. Він сам не вірив у свої слова. Судячи з виразу обличчя, у його слова не вірила навіть єдина спостерігачка цієї драми.

― Це так, ― похитав головою Ерік. ― Не жалій мої почуття, чого вже. Ти ж навіть… Хоча забий. Це не проблема насправді.

― Що я? ― перепитав Ентоні. Щось йому підказувало, що Ерік не сказав чогось дуже важливого.

Той пом'явся, прикусив губу, глянув убік, звідки мав приїхати автобус до Лондона, важко зітхнув.

― Мені іноді здавалося, що та примара тебе цікавить більше, аніж взагалі будь-хто з оточуючих. Будь-хто з живих. Я навіть в якийсь момент подумав, що ти на Айзека запав, та це ж хрінь якась, правда?

Ерік дурнувато всміхнувся, а от Ентоні наче під дих ударили. Ну ні, що за маячня! Чому Ерік взагалі таке подумав?

― Айзек же привид. Я ж не настільки тупий, щоб мати романтичний інтерес до примари!

Погляд бабусі став більш зацікавленим, і Ентоні пошкодував, що останні слова майже вигукнув.

― Знаєш, навіть якби твоя дурна голова вибирала, що відчувати, а не серце, мені здається, все склалося б так само, ― зітхнув Ерік і сумно посміхнувся.

З-за рогу до них нарешті вивернув автобус і повільно поповз до зупинки. Ерік підхопив сумку з лави, відступив від Ентоні і якось ніяково помахав йому рукою.

― Усього хорошого, так?

― І ось так ти прощаєшся? ― Ентоні скривився від того, наскільки це все награно звучало. ― Блін... Я не хочу, щоб ти їхав так.

― Нічого не поробиш, мій автобус уже тут, ― Ерік знизав плечима. ― Забий, Ентоні. Я підкочу до тебе знову, коли закінчиш школу. Вступиш в універ у Лондоні, може, навіть разом квартиру винайматимемо. Ти будеш старший, я буду не такий дурень, і тоді…

Ентоні не дав йому договорити. Ерік говорив, з одного боку, правильні речі, а з іншого — цілковиту дурню для заспокоєння совісті. Тому що, ну як він міг ось так просто взяти і поїхати зараз? Це ж неправильно. Все має бути не так.

Крок уперед, впевнений ривок, і Ентоні обіймає Еріка знову. Міцно й щиро, бо вони пережили багато разом, й Ентоні буде не вистачати, можливо, першого справжнього друга в житті. Плювати, що на них дивляться всі пасажири автобусу, а літня жінка, що чекала з ними, якось надто неоднозначно всміхається. Ентоні незручно від цього, так, але зараз йому важливіше показати Еріку, що той не був просто знайомим, чи навіть менше.

― А ти вмієш бути емоційним, коли хочеш, ― пробурмотів Ерік йому на вухо, незграбно обнімаючи Ентоні вільною рукою за плечі. ― Викинь з голови, що я казав раніше. Дзвони мені, якщо захочеш. І хай тобі щастить, Ентоні.

З цими словами Ерік легенько поплескав Ентоні по спині й обережно викрутився з його обіймів. Мить, і він вже застрибнув у автобус, а той, зачинивши двері, одразу від'їхав від зупинки. Ентоні лише тяжко зітхнув. Було відчуття, що його покинули, хоча в теорії він мав відчувати щось інше, сумувати за Еріком, а не жаліти себе. Від цього усвідомлення ставало лише гірше.

Розвернувшись, Ентоні покрокував додому, намагаючись зрозуміти власні почуття. Чи встиг він прив'язатися до Еріка хоч трошки? Чи лише звик до відчуття, що його нарешті слухають та допомагають, а не тільки кепкують. В цьому сенсі Ерік дещо змінив в житті Ентоні, наче поділився впевненістю в собі. Трохи, але це був важливий подарунок.

З тяжких думок Ентоні вирвав дзвінок мобільного телефону. Він подумав, що Ерік вирішив подзвонити йому сам і відразу, але на екрані висвітилося зовсім інше ім'я.

"Айзек Шуппе".

Очі Ентоні округлилися. Він і так міг? Чому ж раніше такого не показував тоді?

Телефон у долоні продовжував вібрувати і наспівувати простий рингтон вхідного дзвінка, так що Ентоні повільно видихнув і взяв трубку, обережно підносячи мобільник до вуха, трохи побоюючись, що Айзек виявиться здатен ще й з трубки вилізти.

― Ентоні! ― схвильований голос привида пролунав у жахливій якості, ніби той говорив з ним старим-старим дротовим телефоном. ― Протез став сильнішим! Він з'їв Коннора! Ми маємо щось зробити!

Пальці Ентоні заніміли, і він мало не випустив слухавку. Його серце точно пропустило один удар. Перед очима промайнуло обличчя хлопчика, такого ж сонячного, як і Айзек, але похмурішого, готового допомогти йому за старі іграшки… Його тепер немає. Його з'їв Протез…

― Я біжу до тебе, ― хрипким, не своїм голосом сказав Ентоні в трубку. ― До парадного входу. Чекай і… тримайся.

________________

Дякую за вичитку @mitra_surik