Покинутий шпиталь Святої Марії

Сонце вже наполовину зникло з поля зору, коли Майкл закінчив розповідь, і у приміщенні вже було темно. Ерік завершував з тим, що вони з Ентоні мали б зробити разом, і підсвічував собі ліхтариком. Все йшло за планом, але це були морально важкі півтори години в житті Ентоні.

За цей час Майкл розповів про всі душі, чиї імена він знав і кого поглинув за час свого перебування у шпиталі. Він не вдавався в подробиці, найчастіше говорив лише ім'я та приблизний час, але цих людей було так багато, що Ентоні ставало фізично погано від цього усвідомлення. Алекс, Маргарет, Браян, Емілі, Томас, Олівія, Джордж, Скарлетт, Олівер, Гаррі, Джейкоб, Алфі, Джозеф, Оскар, Невілл, Чарлі, Ітан і ще дуже багато людей. Коли Майкл закінчив, Ентоні важко дихав, ніби особисто обійшов могили всіх цих людей.

― Так, це жахливо, ― кивнув Майкл, ніби прочитавши його думки, хоча з більшою ймовірністю у Ентоні все було написано на обличчі. ― Але я це зробив. Не виправдовуватимуся навіть тим, що ідея поглинання душ належала Семмі, і він був дуже переконливим у своїх доказах про те, що це корисно. Моєї провини не менше, ніж його. Єдине, що я можу зробити, щоб це виправити, це надати вам інформацію, яка допоможе перемогти Семмі… Семмі Файхея. Але попри все, ви прощаєте мені всі ті гріхи, що я перерахував?

Запала мовчанка. Ентоні хотів сказати, що прощає, щиро хотів, але не міг видавити із себе і слова. Горло ніби оніміло і пересохло одночасно, слова просто не йшли. Замість нього заговорив Айзек:

― Кількість людей… Вона жахлива. Але всі заслуговують на прощення, Майкле. Я тебе прощаю.

― Я теж прощаю, ― подав голос Ерік. ― Хоча це дуже складно, і я зовсім не впевнений, що маю право таке говорити… Але якби щось залежало від мене… Я прощаю.

― Ентоні? ― тихо запитав Майкл. Ентоні підвів на нього погляд і глянув у спокійні сірі очі. У них не було ненависті чи погрози, які він боявся побачити, лише нескінченна втома та прохання.

― Я прощаю, ― тихо видавив із себе Ентоні, а потім повторив впевненіше і, хотілося б вірити, що щиріше. ― Я прощаю вас, містере Метц. Я впевнений, що ви цього заслуговуєте.

― Добре, ― Майкл посміхнувся. Зараз він виглядав зовсім як справжня людина. ― Тоді я й сам зможу пробачити себе, але перш ніж я це зроблю і піду з цього шпиталю назавжди, я повинен сказати вам три речі.

У цей момент останні промені зникли за обрієм. Останнім джерелом світла у кімнаті став ліхтар Еріка. Ентоні подумав, що треба дістати свій, бо зараз він бачив тільки обриси меблів. Айзек, який весь цей час літав праворуч від нього, став дуже блідим, схоже, йому справді було складно утримувати себе в шпиталі після заходу сонця.

― Перша. Коли я піду, всі душі, які я поглинув, перейдуть Семмі, ― сказав Майкл. Айзек здавлено охнув. Схоже, він зрозумів, що це означало. ― Друга, ― Ентоні бічним зором помітив, що Айзек все ж таки пропав. Та й Майкл ставав все менш чітким, ― ти правильно вгадав слабкість Семмі в минулу розмову з ним. Але треба шукати батька, а не матір. Третя... Ентоні, ти повертаєшся до шпиталю не тільки тому, що ти йолоп, а й тому, що першого вечора ти тут дещо втратив і воно кличе тебе назад.

Ентоні здивовано моргнув. Що він міг втратити? Втім, надовго замислитись про це він не встигав. Як тільки Майкл закінчив говорити, у двері щось ударило. При чому так сильно, що тумбочки перед ними підстрибнули. Майкл важко зітхнув.

― Це Семмі. Боюся, він дуже злий. Успіхів у боротьбі, хлопці.

Ентоні різко підірвався на ноги і кинувся до свого рюкзака, шукаючи ліхтар. Якщо це Семмі, то він, чорт забирай, не встиг підготуватися до його приходу. У двері вдарили вдруге. Ентоні закинув напівпорожній рюкзак за спину і спрямував промінь ліхтаря на двері. Майкла на тумбочці вже не було.

― Е-е-ентоні-і-і-і-і! ― почувся з-за дверей високий неприємний голос Протеза. ― Виходь! Я тебе знайшов!

Ентоні важко зітхнув і повільно та обережно відступив ще на один крок від дверей. Ерік стояв поруч і вже простягав Ентоні дерев'яну швабру. Бій мав ось-ось початися. Хлопці кивнули одне одному й вимкнули ліхтарі.

Третій удар струсонув усю кімнату. Тумби роз'їхалися, було чути скрегіт їхніх ніжок об підлогу. Двері з тріском ударилися об стіну і, можливо, розлетілися на тріски. У напівтемряві Ентоні бачив спотворене посмішкою обличчя Семмі.

― Хто не сховався, я не винен, ― сказав він наспівуючи і зробив крок до них.

***

Айзек хотів би протриматися з ними довше, хоча б на пару секунд довше, допомогти хоча б чимось, але тіло само собою розчинялося у темряві. Свідомість ще якийсь час залишалася в кімнаті, але нічого зробити не могла.

Семмі, який з'явився у кімнаті, лякав. Здавалося, він ще божевільніший, ніж був раніше. Він навіть здавався більшим… Коли ця примара з'явилася перед Айзеком у ніч після того, як він допоміг Ентоні втекти з моргу, він був таким страшним, але з якоїсь незрозумілої причини так і не зміг нашкодити Айзеку. Навіть посеред ночі. Навіть у молодик. Тепер щось підказувало, що нічого його не зупинить, можливо, навіть вдень.

"Коли він встиг стати справжнім монстром?" ― промайнула думка в голові Айзека.

Але наступного моменту сталося те, що змусило Айзека трохи заспокоїтись: спрацювала пастка Еріка. Зробивши крок, Семмі зачепив металеву струну, натягнуту на підлозі, спіткнувся і почав падати, вже в польоті зачепивши іншу розтяжку. Почувся жахливий гуркіт. План Ентоні працював. Айзек зник остаточно.

***

Жахливий гуркіт повідомив Ентоні з Еріком, що все пішло за першим варіантом плану. До смішного простого та трохи дитячого плану. Тяжка шафа з цільного дерева з гуркотом впала на Семмі, притиснувши його до підлоги. Тіні від усього, що відбувається, застрибали в променях ліхтарів.

― Якого біса?! ― верескнув Семмі. З-під шафи виглядали його голова та плечі. Ентоні припускав, що інші частини тіла Протеза не мали б витримати такого удару. ― Сволоти! Покидьки! Якого біса?!

Ентоні зітхнув, затиснув ліхтар у зубах і, вхопившись двома руками за швабру, зробив нею замах, як ключкою для гольфу. Удар, і голова Семмі відлетіла до стіни з несамовитим вереском.

― Стеж за його кінцівками, він може ними рухати й окремо від тіла, ― сказав Ентоні Еріку, хоча той і без того чудово знав, який план далі. Щоправда, спілкуватися через крик та лайки Семмі було дещо важко.

― Покидьки! Людський непотріб! Я вас на шматочки порву! Ви гнитимете тут, поки від вас не залишиться навіть кісток! Ваші душі будуть мучитися тут стільки, скільки я забажаю!

Ентоні повільно видихнув, рахуючи до десяти. Потім підійшов до голови і поставив на неї швабру. Піднімати її він не наважився: Семмі цілком міг навіть у такому стані його вкусити.

― Семюель Файхей! ― гаркнув Ентоні з усією тією впевненістю, яку зміг назбирати в собі. ― Мовчати, коли говорить старший за званням!

Протез заткнувся. Його потворне обличчя витяглося, але швидше від подиву, ніж від страху. Втім, яка різниця? Ентоні нарешті міг почати.

― Знаєш, твій друг мені сказав пошукати твого батька. Може, полегшити мені завдання, Файхею? Ким був твій батько?

― Не твоя справа, шмаркачу! ― огризнувся Семмі. Він точно збирався продовжувати поливати Ентоні помиями, але той не дав: натиснув шваброю сильніше на протезовану голову, відчуваючи, як під нею деформується шкіра.

― Звертайся до мене з повагою, ― процідив Ентоні. Десь у ньому взялася злість. Вперше він був із Семмі навіть не на рівних, а в позиції сили. Його дратувало, що нещасна голова під ним намагається його принизити. ― І відповідай на запитання! Ким був твій батько?

― Ти не примусиш мене говорити, маленький педрило Ентоні, ― обличчя Семмі розсікла злісна посмішка. ― У тебе немає нічого, чим ти міг би мене шантажувати. А ось я маю. У мене є шматок твоєї душі, Ентоні, яку Весті висмоктав із тебе, коли ти зустрів нас уперше! Вона в мене, чуєш? Вона…

― Закрийся! ― Ентоні підняв швабру й знову вдарив нею по голові Протеза. Та просіла і стала якоюсь трохи пласкою. Говорити їй це, зрештою, не заважало.

― Боляче чути? Це не ти такий сміливий, що тебе тягне до шпиталю, Ентоні, це твоя душа тебе кличе! Нещасна боягузлива душа, якій страшно тут одній.

У Ентоні перехопило подих від гніву, і він, забувши про план і безпеку, наступив на голову ногою.

― Боягузлива? А може, це ти боягузливий, Файхею? Боїшся говорити про батька, бо не виправдав його надій? Хоча почекай, навряд чи ти взагалі знав свого батька, ти не виправдав сподівань матері, це ми з'ясували минулого разу, так? Ти маленький товстенький засранець, який тільки й вміє, що принижувати інших і нападати, коли його самого прикривають. Поїдати беззахисні душі, які навіть не чекають нападу ― лише це тобі до снаги. Але зробити хоч щось, що змусило б твою матір тобою пишатися, ти не здатний!

― Ентоні... ― почувся голос Еріка за спиною, але Ентоні не звертав уваги. Його буквально захлиснуло гнівом.

― Ти лише маленька частина того, ким би міг стати! Всього лише набір генів від своїх батьків, але не більше! Ти нікчема, Файхею!

― Ентоні!

― Про тебе, на відміну від твоїх друзів, не написали в жодній газеті, про тебе немає жодної окремої статті, ти ― лише ім'я на папері, який давно нікому не потрібний…

― Ентоні! ― цього разу в крику Еріка було стільки паніки, що Ентоні відволікся від голови Семмі і обернувся. І правильно зробив. З-під шафи вже вилізла чорна, ніби димчаста, тінь і тепер формувалася в тіло. Ентоні кинув швидкий погляд на голову у себе під ногою. Тепер це була купка лицьових протезів, з'єднаних ниткою. Схоже, Семмі все ж таки умів залишати своє тіло.

***

Майкл мав зникнути, як тільки дозволив собі не перейматися про всі ті душі, які знищив… Або поглинув. Тут уже як дивитись на речі. Але щось йому підказало, що він може залишитися ще на деякий час. І він вирішив залишитися, щоб поспостерігати за найцікавішим боєм з усіх, які мав побачити цей шпиталь. Ентоні Ебшир проти Семмі Файхея. Дві такі схожі й одночасно такі різні людини.

Хід з шафою був гарний, цей друг Ентоні був не таким вже дурним. Хорошого союзника знайшов собі хлопчик. А ось потім, схоже, все пішло зовсім не за планом... Ну хто ж так "відпускає" грішну душу, кричачи на неї і штовхаючи ногами? Ентоні явно втратив рівновагу. Все ж ще надто юний. Та й Семмі зі своєю запальністю не краще: он, навіть тіло покинув, аби добратися до Ентоні. Дурень. Адже той це також передбачив.

В останні миті свого існування в цьому світі Майклові варто було віддати всю силу, якої він набув, комусь іншому. Він думав, що єдиний, хто зможе її прийняти — Семмі. Якщо той отримає додаткову силу, в Ентоні не буде й шансу на втечу зі шпиталю. Це буде жахливо, але той все ж таки помре тут зі своїм другом, так думав Майкл. Однак в останній момент він відчув ще одну істоту, готову прийняти силу тисяч душ.

― Хто б міг подумати?.. ― пробурмотів Майкл, перш ніж зникнути зі шпиталю назавжди.

***

― Врубай! ― гаркнув Ентоні, поки чорний серпанок не став цілим тілом. Ерік, схоже, забув, що за світло в цій частині плану відповідав він. Крик висмикнув його зі ступору, і він миттєво кинувся до свого електричного пристрою з переплетенням дротів. Мить — і кімнату залило яскраве, майже денне світло кількох саморобних прожекторів.

Семмі заревів. Від цього звуку зі стін посипалася стара фарба, й здавалося, що навіть підлога затремтіла. Та це був рев не від болю. Ще до того, як перший прожектор погас, Ентоні зрозумів, що треба тікати. Семмі ніби висмоктав все світло із пристрою Еріка без залишку. Ентоні міг присягнути, що бачив, як промені всмоктує темрява, чорна діра, якою став Протез. Його власний ліхтар моргнув, попереджаючи про те, що теж незабаром згасне.

― Тікаємо! ― знову крикнув Ентоні і кинувся до вікна. Вже біля підвіконня він обернувся перевірити, чи Ерік біжить слідом. Той стояв, ніби вріс у підлогу, і не міг відвести погляду від живої чорної діри. Другий прожектор вийшов із ладу. Ентоні вилаявся і кинувся назад. За три кроки він досяг Еріка, з силою смикнув його за рукав і потяг за собою до вікна. ― Ворушись давай, йолопе!

Ерік спочатку нестерпно повільно поплентався за ним, а потім ніби ввімкнувся і все швидше і швидше побіг слідом. З великого вікна вони вистрибнули разом і потрапили в купу торішнього листя. Краще за голу землю, але й не батут, звичайно. Не дозволивши собі розлежуватися, Ентоні підірвався на ноги та потяг Еріка за собою до паркану. Потрібно було бігти, і якнайшвидше, поки Семмі не зжер третій прожектор і не кинувся за ними.

Ентоні встиг пробігти добре, якщо десять кроків, як зауважив, що навколо стало темніше. Прожектор довго не протримався. Ерік остаточно прийшов до тями і тепер мчав поруч із Ентоні. Вони подолали відстань парку за шпиталем, на прохід яким зазвичай потрібно було від десяти до п'ятнадцяти хвилин, секунд за тридцять, як здалося Ентоні. І на паркан злетіли на одному диханні. Вже опинившись на колючому дроті, Ентоні зрозумів, що досі стискає злощасну швабру. Чомусь рука з нею категорично відмовлялася розтискатися.

Як тільки вони опинилися за парканом, Ентоні дозволив собі обернутися. І серце моментально впало у п'яти. Темна хмара вже стояла прямо за огорожею, а прямо в центрі була посмішка, така сама, як у голови з протезів.

― Думаєш, що втік? ― вкрадливо спитав голос Протеза. А наступної миті він пройшов крізь ґрати паркану, все ще зло посміхаючись. Ентоні знову кинувся тікати, стискаючи в одній руці швабру, а в іншій ― передпліччя Еріка. Скільки він зможе так пробігти? Адже він не залізний. Адже він не спортсмен і вже задихається. А що, якщо Семмі тепер може дістатися міста? Роб живе зовсім поруч зі шпиталем! Та й Ентоні живе не так далеко! Чорт, чорт, чо...

Ентоні перечепився і полетів на землю. Еріка та швабру він інстинктивно відпустив, щоб пригальмувати руками падіння. Через інерцію він ще десь метр проїхав брудом. І тільки-но загальмувавши, одразу ж обернувся: якщо вже вмирати, то обличчям до Семмі.

Однак Семмі не навис над ним, як очікував Ентоні, а зупинився за два кроки від нього і загалом метрів за двадцять від огорожі госпіталю. Посмішка сповзла з його обличчя.

― Значить, лише до сюди? Дуже шкода. А я сподівався, що зможу сьогодні тебе дістати, Ентоні Ебшир. Один шматочок твоєї душі був дуже смачним, яким же будеш увесь ти?

Замість відповіді в Семмі полетіла швабра, кинута Еріком. Вона влетіла в чорний серпанок, але не вилетіла з іншого боку. Порівняння з чорною дірою набувало страшної точності.

― Боюся, що таке проти мене вже не спрацює, дурненький, ― знову посміхнувся Семмі. ― Цього разу ви можете піти. Але Ентоні, я знаю, що ти повернешся. І тоді ми з тобою пограємо по-справжньому.

З цими словами привид розчинився в темряві, залишивши захеканого Ентоні лежати на землі, а Еріка ― стояти поруч із величезними від страху очима.

План спрацював. Вони вижили. І змогли навіть відпустити одного з привидів. Однак другий став набагато сильнішим.

___________________

Дякую за вичитку @mitra_surik