Покинутий шпиталь Святої Марії

Треба було щось зробити. Терміново і швидко, поки ще не було запізно. Думки бігали в голові Ентоні як таргани в темряві, і виловити з них слушну здавалося просто нереально. До того ж, у голові стукала кров, все голосніше і голосніше, тож почути себе було все складніше.

Протез обійшов його і м'яко поклав кістяну руку на плече Ентоні.

― Дай вгадаю: ти думаєш, що маєш шанс втекти? Врятувати всіх, як ти хотів, мріяв, щоб тобі дякували та вважали героєм, як той дорослий хлопець із твоєї компанії. Ти зараз думаєш, що коли швидко рвонеш до дверей, то зможеш їх відчинити й зачинити, перш ніж я тебе наздожену, ― голос Протеза з кожним словом ставав дедалі більш вкрадливим, він майже шепотів слова Ентоні на вухо. Порівняно з цим шепотом, новий зойк за дверима був неймовірно гучним. ― Дозволь тебе розчарувати, шмаркачу. Двері замкнені на замок. І навіть у мене немає ключа. Ти не втечеш.

Кістка торкнулася шиї Ентоні, й він відсахнувся так різко, ніби вона була шматком розжареного металу. Страх накривав його все більше, ставало важко дихати, а думати так і зовсім було неможливо. Він у пастці, у справжній пастці, і він помре тут, слухаючи крики друзів, бо виявився недостатньо сміливим, щоб відмовити їм і піти зі шпиталю сьогодні. Бо виявився боягузом. Бо був слабаком.

― Невже так швидко здався? ― прошепотів Протез, підходячи ближче. Він потягнувся білими пальцями до обличчя Ентоні, і той знову хотів відсахнутися, але вперся спиною в пригвинчений до підлоги металевий стіл. Протез торкнувся його і впіймав пальцями сльозу, що котилася по щоці. Відчуття було просто нудотним, дивно, що Ентоні не вирвало прямо на нього. ― Я думав, що ти ще подригаєш ніжками. Не розчаровуй мене, Ентоні.

Але Ентоні не міг навіть з місця рушити. Руки замерзли, ноги не слухалися, і він ніби прилип до однієї точки, здатний тільки швидко дихати і дивитися на огидні шматки обличчя Протеза. Живіт скрутило, ніби внутрішні органи скрутилися у вузол. Здавалося, що він уже вмирає, повільно та болісно, як і обіцяв Протез.

За дверима почулося здавлене скиглення:

― Ні… Прошу, не треба… Не треба! Не треба!

Ентоні ледь впізнав цей голос: Джей ніколи не видавав такі високі звуки в їхній компанії, можливо, взагалі ніколи не видавав. Що ж з ними там відбувалося, якщо навіть він зламався? Треба їм допомогти, треба їх врятувати… Тільки от Ентоні й сам потребував порятунку, йому було потрібно, щоб хтось прибрав від нього подалі Протеза, щоб хтось дістав його з моргу, від огидного запаху гниття, до якого він, здається, майже звик… Потрібно було брати всіх і бігти, бігти так швидко і так далеко від шпиталю, наскільки це взагалі було можливо.

― Слабак! ― Протез несподівано змінив тон і вдарив Ентоні тією самою рукою, якою мить тому витирав його сльози. Удар був такий сильний, що Ентоні не втримався на ногах і впав на підлогу. В голові загуло від болю. ― Я сподівався на більше, Ентоні Ебшир, але ти виявився звичайним зазнайкою-шмаркачем!

З цими словами Протез знову його вдарив, тепер ногою. Ентоні ледве встиг закритись від удару рукою, інакше Семмі розбив би йому ніс. Тільки ось удар виявився сильнішим, ніж він розраховував. Рука спалахнула таким болем, якого Ентоні ще ніколи не відчував. Біль затопив всю його свідомість, змушуючи забути про все: про друзів, що страждають, про смерть, що повільно підступає, про страх, що змусив його заледеніти. Нічого цього не було, був лише біль і Протез, який знову збирався його вдарити.

Ентоні ухилився. Відкотився вбік і підскочив на ноги. Випадково спершись на поранену руку, він мало не впав назад. Рука палала болем. Схоже, що кістка зламана. Доведеться якось справлятися без правої руки. Це здається неможливим, але він упорається. Щоб вижити.

***

Ерік забився в куток. Ліхтар він загубив десь у коридорі, після того, як вкрадливий голос сказав йому лише три слова: "Подивися під ноги". Він опустив промінь ліхтаря вниз і побачив їх: сотні, тисячі, може, навіть мільйони павуків різних розмірів. Вони вже повзли по його штанинах, і від усвідомлення цього Ерік заверещав як справжнісіньке дівчисько і випустив з рук ліхтар. Ерік не просто боявся — у нього була справжнісінька арахнофобія. Подолати її не могли ні сусідство з восьмилапими "друзями" в гуртожитку, ні докладне їх вивчення за підручником біології. І зараз, сидячи в кутку і злякано закриваючи вуха і ніс, Ерік нічого не міг вдіяти від страху.

Треба було встати й допомогти Айворі, яка втискалася в стіну перед чимось невидимим для нього в темряві. Потрібно було встати та струсити Елішу з Джеєм, які, вчепившись одне в одного, щось скиглили. Ерік зрештою був зобов'язаний врятувати Ентоні, замкненого в морзі, з невідомою штуковиною там. Він був майже впевнений, що Ентоні зараз найстрашніше, тому що, на відміну від них усіх, він був там один. Але просто взяти й підвестися... Ерік не міг.

І коли перед ним постала жива темрява, він зрозумів, що вже не зможе підвестися. Йому доведеться залишитися на брудній підлозі підвалу покинутого шпиталю назавжди.

― Я не хочу вмирати... ― тихо пробурмотів він, заплющуючи очі. ― Не хочу…

У рот мало не проскочив один з павуків, що повзав його обличчям. Ерік одразу ж заткнувся і стиснувся ще більше.

― Доведеться, ― спокійно сказав незнайомий голос, власник якого зупинився перед ним. Якщо будь-яка смерть настає ось так, разом з жахом та розпачем, то Ерік хотів би якомога довше її уникати. Шкода, що він зрозумів це надто пізно.

***

Рука була зламана, це було зрозуміло з пульсуючого знайомого болю. Саме вона і привела Ентоні до тями. Він ухилився від ще одного удару Протеза і тепер біг до ліхтаря, який випустив, коли піддався паніці. Той все ще залишався єдиним джерелом світла в кімнаті, і якщо Ентоні хотів вибратися, він був просто життєво необхідним.

― Так-то краще! ― вигукнув Протез і несподівано швидко заступив йому шлях. Мов умілий футболіст він підчепив ручку ліхтаря ногою і підкинув його собі в руку. ― Чи не це ти хочеш, Ентоні? Спробуй, забери його в мене!

Ентоні різко загальмував за два кроки від Протеза. Ліхтар був у того в руці, і навряд чи Протез його віддасть просто так. Навіть якщо Ентоні отримає ліхтар, йому доведеться якимось чином позбутися Протеза і якось відчинити двері. Отже, потрібно знешкодити Протеза насамперед. Але як? Світло на нього не діє. Говорити з ним нема про що, Ентоні так і не дізнався про Семюеля Файхея нічого нового… Але хоча б із цього варто почати. Якщо подражнити Протеза, він стане менш зібраним, знову піддасться емоціям, і тоді…

План був дуже ризикований, Ентоні абсолютно не був впевнений, що не помре в процесі його виконання, але краще він зробить хоч щось для порятунку своєї шкури, ніж злякано заб'ється в кут.

― Добре, ― повільно сказав він і глибоко вдихнув. Зараз йому потрібно звучати якомога впевненіше. ― Я спробую його забрати, Семюелю.

Протез весь аж пересмикнувся від звучання свого імені, але це було не як із Вестоном. Він не завмер, його людська подоба не проступила, навпаки. Обличчя Протеза скривилося у гримасі огиди.

― Це не моє ім'я, придурок!

― Як же не твоє? Тебе скорочено звуть Семмі. З усіх трьох імен, що сказав Вестон, "Семюель" підходить найкраще.

Ентоні відчував, як пітніють руки від нервів. Правиця нила немилосердно, але біль не дозволяв знову піддатися паніці.

― Знаєш, що я думаю? ― спитав Ентоні, видавлюючи з себе криву посмішку. ― Ти ненавидиш звучання свого імені. Тому й решту змусив носити прізвиська. Тебе смикає від звучання цього імені, чи не так, Семюелю Файхей?

Протез тихо загарчав і зробив крок до Ентоні. Промінь ліхтаря стрибнув по стінах і на мить засліпив хлопця.

― Навіть якщо так… Що з того?!

― Та нічого такого, Семюелю, ― Ентоні посміхнувся. Усвідомлення того, що його задум працював, змушував його бути впевненішим у собі. ― Файхей. Таке просте прізвище з таким пафосним ім'ям, як Семюель. Не просто Сем, не Семмі, як ти сам себе називаєш. Напевно, твоя мати покладала на тебе, Семюелю, великі надії. Місіс Файхей напевно чекала від тебе багато чого, але про тебе, Семюелю Файхей, навіть в газеті не написали, коли ти помер.

― Заткнися! Ти нічого не знаєш про мене! ― верескнув Протез і кинувся на Ентоні. Той стрибнув убік, відчуваючи, що тепер перевага на його боці, головне — не дати собі знову злякатися.

― Ти був такий нікчема, що всім було начхати! ― крикнув він із темряви і кинувся в інший закуток . Йому треба було змусити Протеза вірити, що він тікає. ― Як же була розчарована твоя мати!

― Заткнися! Заткнись, заткнися, заткнися! Я передумав! Я вб'ю тебе тут і зараз! ― верескнув привид, і по світлу Ентоні зрозумів, що той зовсім близько. Господи, хоч би все вийшло…

Протез стрибнув. Це Ентоні помітив боковим зором, за мить до того, як встиг пригнутися і кинутися вбік. Протез тінню пролетів прямо над ним і з гуркотом врізався в купу каталок, що залишилися тут. Тепер не можна було гаяти ні хвилини. Ентоні кинувся слідом за ним, перестрибнув один з перевернутих візочків і, лише помітивши викривлене гримасою злості штучне обличчя Протеза, щосили ударив по ньому черевиком. У тілі Протеза щось гидко хруснуло, затріщало, а наступної миті голова вже була окремо від його тіла, як м'яч відскочила від стіни і залетіла під стіл для розтинів.

― За-асра-ане-ець! ― зойкнула голова з-під столу. ― Я тебе знищу! На шматочки порву! Каструю в першу чергу! І засуну твій маленький член тобі ж у зад! Ентоні! Я знайду та уб'ю тебе!

Голос Протеза луною котився вздовж стін, але Ентоні не слухав. Він нахилився, щоб підняти ліхтар, вирвати його з білих пальців скелета, але ті не відпускали. Начебто навіть попри те, що голова була відокремлена від тіла, воно продовжувало жити. Або лише одна конкретна рука. Ентоні не мав часу копатися тут, і він зробив перше, що спало на думку: з розмаху вдарив черевиком по кістяних пальцях. Ті хруснули. Ентоні нарешті зміг забрати ліхтар.

Серце шалено калатало в грудях, а рука, здається, почала боліти тільки сильніше. Треба було вибиратися звідси. Ентоні вже хотів було зробити крок, але щось залізною хваткою вчепилося в його ногу: спочатку за гомілку, потім за стегно і вже дерлося по його спині. Зойкнувши від переляку, Ентоні спробував скинути цю штуку з себе. Тільки тепер до нього долинули слова Протеза:

― Вбий його, убий!

По спині Ентоні дерлася друга, протезована рука. Очевидно, Протез повернув собі контроль над нею навіть на відстані. Холодні й тверді пальці вже вчепилися в горло Ентоні і тепер стискали його, обмежуючи доступ до повітря. Він намагався віддерти від себе чортову руку, якось боротися з нею, але та ніби приросла до шиї, а сил у Ентоні було недостатньо. Він впустив ліхтар. Вдихнути було неможливо, чинити опір ставало все складніше. У Ентоні знову виступили сльози на очах, а коліна підкосилися. Невже він все ж таки помре тут? Просто помре, не розрахувавши сили? Виявившись надто самовпевненим і слабким?

Він звалився на підлогу, а рука все продовжувала його душити.

― Ось так! Помри, Ентоні Ебшир!

Що відчує мати, коли Ентоні не повернеться ввечері додому? Що скажуть у класі, коли вони четверо пропадуть безвісти? А якщо їхні тіла знайдуть тут? Втім, Ентоні цього ніколи не дізнається.

***

Айзек бачив, як діти прийшли до шпиталю, і благав небо, щоб вони не робили дурниць. Він бачив, як вони все ж таки пішли в підвал, і сподівався, що можливо, хоча б трохи їм пощастить, і вони все ж таки втечуть. Він знав, що Ентоні пішов у морг, і що пастка примар закрилася, і все одно не наважувався допомогти. Врешті-решт, ці дурні діти самі вирішили, що зможуть вигнати привидів, вони просто помруть, як і багато хто до них, а Айзеку доведеться залишитися тут, з мимовільними сусідами і якось співіснувати з ними й далі. Можливо, ще не одну сотню років. Йому не можна бути безрозсудним, не можна кидатися на допомогу практично незнайомим дітлахам, навіть якщо вони кричать за крок від нього.

"Ти слабак, Айзек", ― спливали в голові слова Семмі. ― "Завжди був і залишаєшся ним. Ти навіть смерті був радий, як справжній слабак".

Йому треба просто залишитися на місці. Просто сидіти в бібліотеці, доки все не закінчиться. Поки Семмі, Стен та Майкл не закінчать свою брудну справу. Це все, що вимагалося від Айзека ― просто сидіти смирно. Але він не впорався. Після чергового крику когось із супутниць Ентоні всередині Айзека щось обірвалося, і він опинився біля дверей у підвал, темний і страшний. Але варто йому з’явитися внизу, як різко стало ясно, ніби сонце заглянуло в цей темний куток будівлі.

Стенні, який заніс іржавий ніж над одним із дітей, закричав не своїм голосом і зник, ніби й не було. Тільки іржавий ніж дзвякнув об підлогу, і візок залишився стояти посеред коридору.

Айворі тихо схлипувала в кутку, незнайомий хлопець і друга дівчина, жмурячись, дивилися на нього, але явно все ще перебували в шоковому стані. З останнього хлопця обсипалися павуки, що давно померли, але той все ще нервово обтрушувався. Залишався лише Ентоні. Айзек, недовго думаючи, штовхнув двері в морг, і вони відразу піддалися.

"Ти про це пошкодуєш", ― прошепотів Майкл тихо, перш ніж теж зникнути.

***

― Вставай! ― почув Ентоні знайомий голос зовсім близько. Айзек? Що він тут робить, він же не може спуститися в морг… ― Вставай, Ентоні! Я знаю, що складно, але треба. Я не зможу тебе винести сам.

Ентоні розліпив очі. Рука все ще боліла, але тепер до неї додалася ще й шия. Точно, його душила рука Протеза! Ентоні смикнувся, різко сів, розплющив очі й мало не впав на підлогу знову. В голові жахливо паморочилось. Від неприємного запаху гниття і від яскравого світла перед очима, що випромінював… Айзек?

― Що трапилося? ― прохрипів Ентоні, не впізнаючи свого голосу. Пам'ять послужливо підсовувала йому спалах світла перед тим, як він відключився. І голову Протеза під столом, яка щось кричала... Але тепер було відносно тихо, а перед ним був не Протез, а Айзек, що завис нижче звичайного і простягав йому долоню.

― Вставай, тобі треба йти звідси, інакше вони повернуться і цього разу точно не відпустять.

Ентоні обернувся до столу для розтинів. Голова Протеза все ще лежала там, але тепер це була просто голова зі шматків грубої шкіри, нерухома і безмовна.

― Як ти?.. ― говорити виявилося складно, а докірливий погляд Айзека змусив Ентоні все ж таки схопитися за його руку і підвестися на ноги. Довелося простягнути ліву руку: ворушити правою хлопець просто боявся.

― Неважливо. Ідемо, твої друзі вже в порядку.

Піднімаючись, Ентоні помітив, що поруч із ним валяється пара тек із медичними картами. Ті, заради яких він зайшов сюди. Мабуть, під час бійки з Протезом вони відлетіли зі свого місця й опинилися тут. Ентоні підібрав їх, перш ніж покинути морг.

У коридорі підвалу приходили до тями Ерік, Айворі, Еліша і Джей. Попри явно переляканий вигляд, вони виглядали цілішими, ніж Ентоні.

― Вибираємося звідси, ― сказала Айворі й попрямувала до виходу, не чекаючи відповіді від інших. Втім, її слова і питанням не були.

― Допоможете Ентоні вибратися, я боюся, що він сам не зможе, ― сказав Айзек, і Ентоні відчув його теплу руку на своєму плечі. ― І треба буде викликати швидку.

― Навіщо? ― трохи розгублено спитав Ерік, який йшов за ними. Ентоні чув, як тремтить його голос.

― У Ентоні зламана рука і... Загалом, краще в лікарню, ― пробурмотів Айзек. ― Я можу залишити це на вас?

― Звичайно, ― одразу відповів Ерік. Інші такого ентузіазму не виявляли і взагалі мовчали. Цього не можна було не помітити, навіть у стані Ентоні, коли він найбільше хотів знову вирубитися, щоб не відчувати болю в тілі.

Коли вони вибралися з підвалу, Айзек провів їх до розбитого вікна. Еліша і Джей першими пішли на вихід, за ними Айворі.

― Тепер ти, ― сказав Ерік. ― Давай, Ентоні.

Але той не поспішав.

― Ти сказав, що більше не допоможеш! ― голос звучав хрипко, схоже, Протез нашкодив йому значно більше, ніж Ентоні міг би потім приховати. ― Сказав, що далі ми самі по собі. Навіщо втрутився? Адже ти тепер будеш…

― В небезпеці, так, ― кивнув Айзек, перебиваючи. ― Але мені й раніше не те щоб солодко тут жилося… Я не міг дозволити тобі померти. І твоїм друзям теж, звісно. Вибач, що все так вийшло, я мав попередити…

― Ні. Не вибачайся, ― перервав його Ентоні різко. ― Не треба. Краще допоможи наступного разу позбутися цієї погані раз і назавжди.

Айзек відвів погляд, глянув на Еріка, потім знову на Ентоні, і важко зітхнув.

― Я не думав, що ти вирішиш повернутися... Але якщо ти все-таки зможеш... Знаєш, краще не тисни на себе, Ентоні. Ти вже зробив достатньо. Не треба вмирати заради цього місця.

― Я не заради нього це роблю! ― вигукнув Ентоні, але власні слова відбилися головним болем. ― Я повернуся, ― тихіше сказав він. ― І ти мені допоможеш.

Айзек важко зітхнув.

― Добре. Я обіцяю тобі допомогти, якщо ти повернешся.

_________________

Дякую за вичитку @mitra_surik