Покинутий шпиталь Святої Марії

Сидіти на підлозі виявилося дуже холодно та неприємно. Ентоні витримав десь близько хвилини, а потім все ж таки став на ноги, хоча вони досі тремтіли. Айзек все ще ширяв поруч і здивовано дивився на свої долоні, ніби вперше їх бачив.

― Я не знав, що можу так, ― тихо пробурмотів він. ― Таке світло... Раніше я так не міг.

― Коли ти врятував мене тут минулого разу, ти так зробив, ― заперечив Ентоні. Йому було дивно продовжувати перебувати в шпиталі тепер: будівля продовжувала бути лякаючою, звуки крапель води в довгому коридорі підвалу викликали сироти на шкірі, проте тепер Ентоні знав, що йому нічого не загрожує. Принаймні не так, як раніше.

― Тоді було не так, ― похитав головою Айзек. ― Хоча мені складно пояснити це чітко. Я сам не до кінця розумію.

― А ти спробуй, ― хмикнув Ентоні. ― Нам з тобою багато про що треба поговорити.

― Чому це? ― Айзек здивовано підняв брови, нарешті відриваючи погляд від своїх рук і переводячи його на Ентоні. Дивлячись у його очі, Ентоні раптово усвідомив, що привиді справді не розуміє, що означає перемога над Семмі для нього самого. Це було дивно і водночас дуже сумно. Ентоні так і не знайшов часу подумати про те, як йому доведеться відпускати Айзека з цього страшного місця. Нині в нього теж не було ідей.

― Неважливо. Давай вибиратися з цього підвалу, він на мене тисне, ― пробурчав Ентоні і попрямував до виходу. Звук своїх кроків чомусь звучав трохи підбадьорливо у загальній похмурій тиші.

Айзек повільно поплив за ним. Вони удвох рухалися коридором, все далі та далі відходячи від моргу, залишаючи його і все, що було в ньому, позаду. Ентоні більше ніколи сюди не повернеться. У нього просто не буде жодного приводу сюди повертатися. Він не побачить страшний плакат навпроти дверей, крізь які вперше потрапив до підвалу, не побачить старі іржаві каталки для пацієнтів та інвалідні візки, розкидані всюди.

― Чому ти прийшов сюди, Ентоні? ― тихо спитав Айзек. Від раптового питання в тишу можна було здригнутися, але Ентоні навіть не здивувався цьому питанню. ― Вперше, я маю на увазі. Та й сьогодні теж.

― Дурна була ситуація, ― усміхнувся Ентоні сам собі і сховав руки в кишені, відчуваючи себе трохи ніяково від визнання своїх слабкостей. ― Уперше я заліз сюди, щоб довести, що можу. Такий собі привід, знаю, але все ж таки тоді я зустрів тебе, так що у всього є свої добрі сторони. А сьогодні… Семюель твоїм голосом говорив зі мною телефоном, і я йому повірив, а коли все зрозумів, було надто пізно. Він сказав, що ми разом, я і ти, маємо його зупинити. Що Семюель з'їв Конора і що ми маємо його зупинити... Разом.

Ентоні відчув, що несе якусь маячню, і поспішно заткнувся, але від цього стало не легше. Сказані слова ніби повисли між Ентоні та Айзеком невидимим вантажем. Втім, висіли вони не так довго, щоб Ентоні встиг сказати ще щось дурніше.

― Знаєш що? Я тільки-но зрозумів, що дуже мало про тебе знаю, ― продовжив Айзек задумливо. ― Те, що ти сказав Семмі, було правдою? Що ти вважаєш своє ім'я дурним і що не виправдовуєш очікування своєї мами?

Ентоні не знав, що відповісти. Йому було соромно зізнатися, що все це справді було так, але й збрехати Айзеку, сказати, що це неправда, лише для того, щоб приховати свої слабкості, було б нечесно. Тому Ентоні мовчки продовжував крокувати до сходів на перший поверх. Айзек чекав відповіді, але коли до сходів нагору залишалося майже нічого, він знову подав голос.

― Я не знаю, на честь кого тебе назвали, Ентоні Ебшир, але я запам'ятаю твоє ім'я як ім'я найсміливішої людини, яку мені доводилося зустрічати.

Ентоні мало не спіткнувся об першу сходинку і різко обернувся.

― Скажеш теж ― "сміливий". Ти просто не знаєш, скільки разів я мало не наклав у штани за весь цей час!

― Звичайно, не знаю, ― знизав плечима Айзек, ― і ніколи не дізнаюсь. Я бачив тільки те, що ти робив, і це було приголомшливо та сміливо. Якщо колись я зустріну ще одну людину з ім'ям Ентоні або прізвищем Ебшир, я згадуватиму тебе і твою сміливість. Ентоні Ебшир ― це ім'я людини, яка мене врятувала.

Сказати, що Ентоні був збентежений цими словами, ― нічого не сказати. Його вуха спалахнули, а думки в голові миттєво змішалися. Він завжди мріяв про визнання, завжди мріяв, щоб ним захоплювалися, але коли цей момент настав, Ентоні виявився зовсім не готовим до нього.

Однак разом зі зніяковілістю на думку спало й питання. А чому він, власне, так не любив своє ім'я? Начебто звичайнісіньке, досить приємне на слух, і скорочення, яким називала його мати було... звичним. Домашнім. Єдиною проблемою було те, що з цим ім'ям був тісно пов'язаний факт батька, який покинув свою сім'ю, якщо взагалі знав про неї. Але сам Ентоні був тут і не збирався залишати матір одну. Чому він колись взагалі вирішив, що той дивний чоловік, якого він ніколи не бачив, був для його матері кращою людиною, ніж Ентоні? Тепер він не міг цього згадати.

― Ти зараз змусив мене задуматися про те, що зміна імені ― не така вже й хороша ідея, ― посміхнувся Ентоні, продовжуючи підніматися сходами на перший поверх. ― І це теж один із плюсів нашого з тобою знайомства.

― Ти постійно говориш про плюси знайомства, ніби воно скоро закінчиться, ― пробурмотів Айзек тихіше, ніж говорив до цього. ― Але ж нам не обов'язково прощатися сьогодні, ти розумієш? Тепер ти можеш повернутися сюди безпечно будь-якої миті, можеш приходити просто так і гуляти, ми спілкуватимемося, дізнаємося один про одного краще, обговоримо всі ті книги, що ти мені подарував. Ми нарешті зможемо стати справжніми друзями, Ентоні, розумієш? Нам ніхто не завадить.

Слухати це було трохи дивно. Ентоні продовжував підніматися нагору, Айзек плив за ним, продовжуючи щось бурмотіти про те, як добре вони будуть проводити час разом, але це було не те, що він мав говорити сьогодні. Найменше Ентоні хотів зараз умовляти привида, який і так уже помер, відпустити цей світ і піти далі.

― Айзеку, ― м'яко перервав він монолог привида, коли сходи закінчилися і вони знову потрапили до великої зали першого поверху. За розбитими вікнами все ще йшов дощ, але краплі стали меншими, здавалося, що він ось-ось перестане. Бризки води залітали в коридори шпиталю і губилися серед скляної крихти на підлозі. Все було як раніше і водночас набагато безпечніше. ― Чому ти так боїшся вмирати?

Айзек різко затнувся і відвів погляд. Припущення Ентоні очевидно було вірним.

― Тобі не зрозуміти, ― тихо пробурмотів Айзек, починаючи м'яти руки. ― Ти не такий, як я, Ентоні. Коли ти стикаєшся з чимось страшним один раз, ти хочеш його вивчити, дізнатися про нього більше, повертаєшся до нього знову і знову. А я... Я не такий.

― Спробуй пояснити, ― запропонував Ентоні спокійно. ― Можливо, я зможу зрозуміти більше, ніж ти думаєш.

Айзек важко зітхнув, закусив губу, ще пом'явся, збираючись із силами. Йому було складно розпочати цю розмову, явно дуже складно, і саме тому Ентоні його не квапив.

― Давай прогуляємося, ― запропонував він. ― Звідси по всіх коридорах і до самого горища, де ми зустрілися вперше. Я хочу знову пройти цей шлях, не боячись, що хтось вискочить на мене з-за рогу.

― Гарна ідея, ― кивнув привид, майже не приховуючи полегшення. Ну що ж, він матиме ще трохи часу, щоб підготуватися.

***

Роб здивовано підняв голову і глянув у бік шпиталю. Щось у повітрі змінилося. Щось у цьому місці явно змінилося.

― Ти чого? ― здивовано спитала Еліша. Вони вчотирьох сиділи в піцерії та балакали про якусь незначну контрольну наступного тижня або похід у кіно, або ще про щось, Роб уже забув.

― Нічого, ― хрипко сказав він. ― Просто щось мені підказує, що Ентоні помер, або досяг свого.

― І що це має означати? ― запитав Джей із явним скепсисом. Будь-яка згадка Ентоні останнім часом дратувала його.

― Для тебе ― нічого, забий, ― похмуро пирхнув Роб. ― Де там моя кола?

***

Ентоні крокував коридорами першого поверху і чекав, коли Айзек збереться для своєї розповіді. Хотілося б Ентоні сказати, що тепер шпиталь відчувався зовсім порожнім, але це не так. Духи, якими було населене це місце, не пішли, навіть якщо хотіли піти. Коли Семмі буквально луснув, його рознесло на маленькі клаптики темряви, і тепер Ентоні бачив, як ці маленькі шматочки ворушаться темними кутами, нагадуючи щурів чи комах. Здається, щось подібне Ентоні бачив, коли вперше потрапив у це місце.

― Знаєш, тут було так красиво ще буквально пару десятків років тому, ― сказав Айзек тихо, але його голос злякав шматочки мороку, і ті швидко, неначе налякані миші, розбіглись по щілинах. ― Коли тут були лікарі, пацієнти, відвідувачі… Будівля вже була досить старою, але тут ще були люди. Ходили, шуміли, жили, боролися за життя і таке інше, ― привид зробив невизначений жест рукою у бік розбитих вікон, по підвіконнях яких все ще стукали краплі дощу. ― Коли була хороша погода, коридори заливало сонячне світло. У частини палат вікна виходять на схід, пацієнти в них одужували швидше за інших.

Айзек замовк і опустив руку. Ентоні не перебивав його, просто продовжував йти далі сірим і похмурим коридором. Йому було важко повірити в те, що тут колись працювали люди, і хтось одужував, а не вмирав. Після всього того, що він дізнався від привидів, після того, що пережив, шпиталь здавався йому місцем, у якому більше сталося нещастя, ніж добрих речей.

― Коли тут ще були люди, я знайомився з ними. З прекрасною міс Бернадетт, з деякими медсестрами, з пацієнтами... Я потоваришував з Конором до його смерті та намагався його розважати, наскільки це було можливо. Він прийшов сюди з пневмонією. Я не лікар, але розумів, що хлопчик і так не дуже міцний, така серйозна хвороба навіть з антибіотиками могла його підкосити ще сильніше. Але все пішло навіть гірше. Ускладнення і решта всього… Його мати приходила сюди щодня, сиділа з ним, читала йому книги, звільнилася з роботи, аби проводити більше часу з сином, а йому ставало тільки гірше. Та навіть так він не повинен був померти, це була лише пневмонія. Я казав йому, що все, що каже Семмі ночами — дурниці, і якщо Конор не віритиме йому, то привид не зможе нашкодити. Тільки от дітей залякати дуже просто.

Айзек важко зітхнув і закусив губу, повертаючи голову до одної з дверей до палати. Ентоні зупинився, пом'явся секунду, а потім наважився відкрити її. Кімната була невелика, на кілька ліжок, але стояло тут лише одне з них. Під ним стояло старе дитяче взуття. Більше у приміщенні нічого не було.

― Я почуваюсь винним, ― зізнався Айзек. ― Коли Конору було зовсім погано, коли він був впевнений, що помре, і боявся цього моменту, я сказав йому, що навіть у смерті є свої плюси. У всякому разі, близькі люди вже не страждатимуть біля твого ліжка. Я почуваюся винним, бо мені здається, що ці слова змусили його здатися.

Ентоні облизнув пересохлі губи, видихнув і повільно зачинив двері до палати. Все це місце було буквально пронизано чиїмись смертями, невже у всьому цьому могло бути хоч щось хороше?

― І все ж мені подобалося це місце, коли тут були люди, ― тихо продовжив Айзек. Особливо коли воно зажило по-новому після довгої перерви.

Вони дійшли до бічних сходів і піднялися на другий поверх. Тут палати були з обох боків коридору, але через це сам коридор був темним і похмурим. Світло проникало сюди тільки з тих палат, у які були відчинені двері. Ентоні з побоюванням зробив перший крок.

― Коли шпиталь закинули вперше, він мав інший вигляд, ― сказав Айзек. Він проплив трохи вперед, і Ентоні став краще бачити, куди ступає, завдяки світлу привида. ― Не такий неохайний… Просто залишений на якийсь час. Старе обладнання ніхто не вивозив, ліжка стояли на своїх місцях, лишалися навіть якісь медикаменти. Шпиталь тоді ніби завмер в очікуванні того, хто знову вдихне в нього життя, ― Айзек криво посміхнувся і тихо додав: ― Але він був нещадний до кожного, хто хотів забрати рештки попереднього життя. Семмі, Весті, Майкі і Стенні тоді були досить сильними, щоб усім разом прикінчити нічного грабіжника. Особливо якщо йому не пощастило впасти на щось гостре.

Ентоні кинув стурбований погляд під ноги: йому падати на щось гостре зовсім не хотілося, адже тут коридорами були розкидані старі стільці, уламки якихось металевих конструкцій тощо. Коли між ними копошилися залишки темних душ, Ентоні ставало моторошно. Він прискорив крок, щоб швидше дістатися балкона, що виходив у фойє ― туди, де було більше світла.

― Я намагаюся згадати щось хороше, що тут було, ― винувато сказав Айзек, теж прискорюючи свій рух. ― Але чомусь на думку спадають тільки смерті. Це неправильно, адже це місце, де люди боролися зі смертю, де перемагали і продовжували жити. Місце, де життя мало тріумфувати.

Ентоні не знав, що сказати на таке. У чомусь Айзек мав рацію, адже як не крути, а це місце було медичним закладом. Жаль, що історія в нього була не така вже й хороша.

― Хоча знаєш, були часи, коли тут було просто чудово, ― раптом сказав Айзек, коли вони дісталися балкона і Ентоні стишив крок, не поспішаючи пірнати в новий темний коридор. ― Я пам'ятаю цей день. Чудово пам'ятаю, ― Айзек раптово променисто посміхнувся і обернувся до Ентоні. ― Друге вересня, сорок п'ятий рік. Тут було справжнє свято!

Ентоні кліпнув. Йому, мабуть, здалося. Але ні, ось знову в темному коридорі перед ним майнули тіні. Там начебто з'явилися люди, які ходили з палати до палати. Ні, не ходили, а бігали. Медсестри у старій-старій формі, зі сльозами на очах та газетами в руках. Вони обіймали одна одну, обіймали пацієнтів, які абияк вибиралися зі своїх палат на візках і милицях. Чоловіки різного віку, які теж плакали та обіймали один одного. Зовсім поруч з Ентоні промайнула зовсім прозора людина з перебинтованою головою: він мчав до ліфта з газетою в руках, щоб принести найкращу звістку за останні шість років усім, хто був у будівлі. І внизу, на першому поверсі, під балконом, відбувалося те саме. Поранені, хворі люди посміхалися і плакали від щастя, підкидали до стелі свої формені кашкети і кричали: "Перемога!". Всі вони були такими ж, як Айзек, ― привидами, що світяться, але при цьому такими живими, такими радісними в цей момент, що Ентоні відчув, як у нього в горлі став ком.

― Це був найкращий день у моєму посмертному житті, ― тихо сказав Айзек, який також спостерігав за новими привидами навколо. ― Я водночас і радий, і мені шкода, що таких днів було не дуже багато.

Ентоні повільно видихнув і пішов далі. Тепер примарними стали не лише люди, а й стіни шпиталю, речі у ньому. Наче старі контури з пам'яті Айзека наклалися на те, що тут було зараз. У палатах лежали солдати, деякі з них були відвідувачі. Якісь сім'ї сиділи обійнявшись, якісь плакали, голосно схлипуючи, хтось цілувався, хтось хитав головою, ніби не вірячи в те, що відбувається. Ентоні й уявити не міг, що якось побачить щось подібне. Звичайно, вони проходили цю тему з історії, але жоден підручник, жоден документальний фільм не міг передати полегшення, яке охопило це місце із закінченням війни. У кожній, у кожнісінькій палаті був далеко не один солдат, який щось втратив під час цієї війни, і тепер, коли вона закінчилася, у кожного з них було про що плакати, навіть попри радість.

― Звичайно, до цього тут відбувалося багато страшних речей, ― тихо сказав Айзек. ― Але знаєш, цей момент я хотів би запам'ятати назавжди. Як і кілька інших, насправді…

Коли вони піднялися на третій поверх, освітлення змінилося, а люди майже зникли з коридорів, зате саме приміщення стало ніби новим і охайним. Ентоні зрозумів, що він зараз в іншому проміжку часу.

― Після першої війни тут відпочивало багато цікавих людей, ― сказав Айзек і підплив до дверей однієї з палат. Її він відкрив сам. Усередині був ще один Айзек, не такий яскравий, набагато прозоріший і навіть менш чіткий, ніж другий привид, що сидів тут в інвалідному візку. ― До того, як нічні примари набули сили, живі не боялися тут перебувати.

― Не так, юначе! ― вигукнув незнайомець в інвалідному візку, який сидів спиною до Ентоні. ― У карти так не грають, скільки мені вам казати?!

― Не будьте такі суворі, полковнику, ― винувато пробурмотів Айзек, що сидів навпроти нього. ― Адже я тільки вчуся.

Ентоні подумалося, що це проміжок між Першою і Другою світовою війною. Айзек тут не надто старший від віку, в якому помер. І якщо вже на те пішло, то він виглядає щасливим. Здає карти, жартує, трохи сперечається зі своїм опонентом, а коли їхні погляди на гру взагалі розходяться, вдає, що образився, і йде крізь стіну. Полковник сипле йому вслід прокльонами, але зовсім не сердиться по-справжньому, це видно.

― Цей пан провів тут не один рік, ― тихо сказав Айзек із сьогодення, випливаючи з палати. ― Завдяки йому місцева бібліотека виросла вдвічі, і мені було що почитати ще не одне десятиліття. Мені дуже шкода, що після смерті він не став таким, як я, і… і ми не змогли проводити ще більше часу разом.

Картинка шпиталю тих часів здригнулася і пішла брижами. Ентоні глянув на Айзека і обережно запитав:

― Його душу з'їли привиди?

Айзек гірко посміхнувся й кивнув головою.

― Полковник помер уночі. Від старості. Коли я прийшов до нього вранці, його вже не було. Зовсім не було. Коли тут хтось вмирає, душа залишається, і я сподівався, що він також залишиться, але прорахувався. Семмі добрався до нього надто швидко, ― Айзек облизнув губи, а потім важко видихнув. ― Я так шкодую, що тоді в мене не було ні сил, ні сміливості протистояти їм.

Картинка чистого і охайного шпиталю остаточно розвіялася, залишивши привида і Ентоні в черговому темному коридорі, прямо перед величезними дверима до бібліотеки, зачиненої на товстий замок з ланцюгом. Придивившись, можна було помітити, що механізм давно заіржавів. Ентоні думав про те, щоб обійти і потрапити всередину через той хід, яким він користувався раніше, але Айзек ніби забув про нього і просто пройшов крізь двері та замок. А наступного моменту в ланцюгу наче щось зламалося, і він з гуркотом упав на підлогу, відкриваючи Ентоні шлях до бібліотеки.

Тут було ясно. Поки Ентоні блукав коридорами без вікон, дощ зовні закінчився, залишивши по собі лише сірі хмари, що біжать по небу. У бібліотеці стояв запах вологого ганчір'я: якісь меблі потрапили під зливу і остаточно відмокли. Айзек посеред цього величезного приміщення здавався таким же старим і сірим, як майже порожні стелажі, що залишилися вздовж стін.

― Тут теж колись було добре, ― тихо сказав привид. Одразу після його слів кімнату ніби залило сонячне світло, хоча за вікном все ще було похмуро. З променів склалися стелажі, крісла, столи і книги. Стільки книг, скільки навіть у міській бібліотеці не було. Губ Айзека торкнулася слабка усмішка. ― Коли я був тут, але ще живий... Найбільше мене мучила думка про те, що я не зможу самостійно дістати з полиці потрібну мені книгу. Та потім я міг дістати будь-яку книгу і навіть без сходів. Дивно все склалося, чи не так?

Ентоні нічого не відповів, він намагався вслухатися в тихі розмови, які чулися серед примарних стелажів бібліотеки, або хоча б знайти людей, які говорили. Він йшов на звук, обходив шафи і раз у раз втрачав джерело звуку. Наче варто було йому наблизитися до потрібних людей, як вони йшли від нього. Хоча насправді їх просто не було, про це Ентоні здогадався з другої спроби знайти хоч когось. Айзек пам'ятав загальний шум у бібліотеці, але ніколи не цікавився тим, хто сидить тут конкретно.

― Ось ми й підійшли до теми нашої основної розмови, чи не так? ― тихо й невпевнено спитав привид. ― Ти питав, чому я боюся смерті, Ентоні. Так ось, я її боюся, тому що це дуже боляче і... і в мене вже немає впевненості, що після смерті болю не буде. Прозвучить жахливо жорстоко, але ти й справді уявлення не маєш, як це ― гнити живцем. А саме так я вмирав, коли лікарям не вистачало знань та засобів, щоб вилікувати те, що залишилося від моїх ніг.

Голос привида здригнувся, а Ентоні різко стало ніяково. Він обернувся до Айзека, і його погляд мимоволі опустився на ноги. Навіть не від середини стегна, вище ... Ентоні не уявляв і уявляти собі не хотів, як то було ― втрачати частину себе, тим більше ось так.

― Хоч якби ти був на моєму місці, напевно б не побоявся, ― зітхнув Айзек. ― Може, це через вік, може, ти справді просто ось такий, який є. Я не знаю. Коли пішов Майкл, він залишив свою силу не Семмі, а мені. Я це зрозумів сьогодні у підвалі. Тому я зміг затримати Семмі і дати тобі шанс, але без тебе я б навіть рушити не зміг, Ентоні. Разом із силою Майкл залишив мені й ту частину твоєї душі, що забрав Весті, і якби не вона, то ми б з тобою загинули сьогодні, бо я не маю і краплі тієї сміливості, яка так потрібна, щоб дати бій!

Айзек майже вигукнув останні слова, і вони луною відбилися від голих стін бібліотеки. Стелажі зникли, книги розтанули у повітрі. Ентоні нервово проковтнув. Айзек уперше підвищував голос на нього з таким… гнівом та образою, мабуть. Важко було витлумачити всю ту гаму емоцій, що була в його голосі та на його обличчі.

― Просто... щоразу, коли треба було виступити проти Семмі, я завмирав від страху. Він був єдиним, хто міг заподіяти мені біль після смерті, ― прошепотів Айзек. ― Такий самий біль, який я відчував, вмираючи в цьому шпиталі майже сто років тому, розумієш? І щоразу, коли треба було піти проти нього, я згадував про це і не міг зробити й кроку, бо мені було страшно. Семмі називав мене дезертиром, бо я втратив ноги, коли втік із поля бою. Можливо, якби я не побіг тоді, то не потрапив би під той снаряд, не… був би так поранений. Але я не зміг протистояти своєму страху, розумієш? І якщо ти скажеш мені йти сьогодні, я… адже я зовсім не впевнений, що після цього життя буде щось хороше, розумієш, Ентоні? Що більше не буде цього пекельного болю. А тут більше немає Семмі, більше нема того, хто може нашкодити хоч комусь. Тож прошу, дозволь мені залишитися тут. Ти ж знаєш, що я і мухи не ображу, я не стану таким, якими були вони, я захищатиму це місце…

У Ентоні стислося серце. Все те, що говорив Айзек, йому було знайомо. Нехай не біль, але бажання залишити все як є. Він був майже готовий погодитись на умовляння, адже він теж не хотів, щоб Айзек йшов. Навіщо йому йти, якщо небезпека позаду? Якщо більше немає темних привидів?

― Ні, ― тихо сказав Ентоні, перш ніж думки відвели його досить далеко від початкової мети. ― Ти не правий, Айзеку. Ти не такий боягуз, яким себе вважаєш. Ти…

Ентоні не зміг підібрати потрібні слова. Йому потрібна була хоча б хвилина, щоб перетворити думки на якісь більш-менш чіткі формулювання.

― Ідемо нагору? Я розповім тобі дещо, ― зітхнув він тихо. З якоїсь причини йому хотілося піднятися навіть не на четвертий поверх, а на горище, де все було завалено старими картками, де він побачив Айзека вперше. Привид не заперечував і не чинив опір. Він поплив за Ентоні, коли той вийшов з бібліотеки і коли пройшов четвертий поверх.

Коли Ентоні заніс ногу над першою сходинкою на горище, в голові чомусь спливли спогади про полковника Стросіна, що мешкав тут, у палаті на останньому поверсі. Якщо подумати, то він був першим з денних привидів. Цікаво, чи це він навчив Айзека перевертати сторінки книг і рухати предмети?

― Коли я прийшов сюди вперше, я був страшенно наляканий підвалом, ― тихо сказав Ентоні, коли ступив на дерев'яну підлогу горища. Промоклих коробок тут побільшало. ― Навіть кричав, бо злякався того безглуздого плаката. Коли я був тут удруге і мене мало не спіймали нічні привиди… Я тоді мало не наклав в штани. Я думав, що ніколи не повернуся до цього місця після того випадку, але… Знаєш, що мене змусило це зробити? ― Ентоні допитливо подивився на Айзека, який завис над мокрими коробками з особовими справами пацієнтів. Той заперечливо похитав головою. Ентоні посміхнувся. ― Страх. Я боявся, що більше не буду в безпеці далеко від шпиталю, якщо нічого не зроблю. Що моя сім'я не буде у безпеці. Це для мене було найстрашніше, і тому я повертався і повертався. Тому що я не хотів, щоб через мене постраждав ще хтось. Страх ― це не погано, Айзеку. Так, іноді він змушує завмерти й не дає нічого зробити. Але варто один раз подолати це заціпеніння, і щоразу буде все легше і легше. Щоразу ти стискаєш зуби та робиш це знову, бо знаєш, що це можливо. Ти вже подолав свій страх перед Семмі, неодноразово подолав, і шматок моєї боягузливої душі тут зовсім не до чого, я впевнений у цьому.

― Ні, Ентоні, я...

― Припини говорити, що ти не такий, як я, ― сказав Ентоні. ― Звичайно, не такий! Я не вмирав у муках, я не знаю, як це боляче. Якби я опинився у твоїй ситуації, то, можливо, я не зміг би зрушити з місця, коли дурний п'ятнадцятирічний підліток спустився в пастку в підвалі, яка була очевидна як білий день. Я б не зміг йому допомогти, якби у мене була хоч ціла його душа, бо я теж боюся. А ти зміг. І без шматка моєї душі. А потім ти зміг ще раз, сьогодні, коли Семмі став сильнішим, ніж будь-коли. Ти можеш вважати себе боягузом, Айзеку, але ж ти зміг перебороти свій найбільший страх. Ти двічі подолав свій страх, і тому я вірю, що ти зможеш перебороти його втретє.

Ентоні видихнув і подивився на привида з благанням.

― Я теж не хочу з тобою прощатися. Мені здається, що нам ще є про що поговорити, що дізнатися один про одного… але ти більше не можеш чіплятися за минуле. Зараз зробити цей крок тобі буде значно легше, ніж завтра, чи через тиждень, чи через рік. А залишаючись тут назавжди… ― Ентоні кинув погляд на старі коробки. За деякими з них лишались маленькі, кволі клапті темряви, а на якихось сиділи світлі, як сонячні зайчики. ― Ти тримаєш тут інших. Як магніт.

Айзек поглянув туди, куди дивився Ентоні. Він теж помітив клапті світла й темряви, теж зрозумів і важко зітхнув.

― Он значить як, ― пробурмотів він тихо й похитав головою. А тоді враз обернувся до Ентоні й всміхнувся так тепло, що в того мало серце не зупинилося. Айзек в цей момент був схожий на маленьке, локальне сонце. ― Знаєш, мені ніколи не ставало сміливості для самого себе, однак… Двічі мені її стало для тебе. Тож я подумав, може… може я маю сміливість для інших? Тоді все значно простіше.

Між брів Айзека залягла зморшка, а наступної миті горище засвітилося так само, як і він. Не просто стіни, підлога та залишки покрівлі, але кожна балка, кожна шухляда, кожна тека з документами, що лежали тут. Ентоні був упевнений, що разом з горищем засвітилися всі поверхи шпиталю, кожна залишена в ньому річ, кожен уламок скла, що валявся на підлозі, кожна кришталева підвіска з люстри, що звалилася на першому поверсі, кожен інвалідний візок на території, у морзі, і навіть сам морг мав наповнитися теплим сонячним світлом. А потім світлом наповнилися ті найменші клаптики темряви, що тікали від Ентоні та Айзека, поки вони йшли по кожному з поверхів шпиталю. Вони набирали це світло, наливались ним, ніби всмоктували його і самі ставали все світлішими і світлішими. Ентоні побачив, як один з таких клаптиків, зовсім маленький, став ніби маленьким сонцем, зіркою, блискучою кулькою, вибрався зі щілини в дошках, відірвався від підлоги і піднявся в повітря, все вище і вище, під уламки даху, а потім і за них, злітаючи у небо. За нею пішла друга, третя кулька світла, а потім більше і більше. Наче з кожного куточка, з кожної тіні світло вичавлювало всю темряву, що була в шпиталі, очищала її й відправляла вгору, все вище і вище, до похмурого неба над шпиталем.

Але найяскравіше сяяв Айзек. Настільки яскраво, що на нього ставало боляче дивитися, і Ентоні заплющив очі.

― Я маю сказати тобі, що безмежно вдячний за все, що ти для мене зробив, ― почувся голос Айзека. ― Я був радий познайомитися з тобою, Ентоні Ебшир. Шкода, що так пізно.

― Я не вірю в рай і пекло, але хотів би вірити в реінкарнацію. Можливо, ми ще зустрінемося, ― тихо відповів Ентоні. ― За більш вдалих обставин…

― Хотілося б вірити, ― відповів Айзек, і в його інтонаціях виразно лунав смуток. ― Я повертаю тобі те, що маю повернути.

Ентоні відчув теплий дотик до своїх грудей, розплющив очі і побачив, як одна з кульок світла, зовсім маленька, проходить крізь його куртку і светр, а потім відчув, як вона проникає під шкіру, кудись туди, де ховалася загадкова людська душа.

― Міг би залишити собі, щоб було не так страшно, ― посміхнувся Ентоні, знову заплющуючи очі, не здатний витримувати яскраве світло. ― Мені не шкода.

― Ні, я маю відпустити всіх, ― Айзек тихо всміхнувся, і Ентоні відчув його пальці у своєму волоссі. ― Тебе теж.

У грудях Ентоні щось злетіло і впало.

― Дурниці... Якби я міг піти з тобою, то так би й зробив. Щоб тобі було не так страшно. Якщо я можу, то…

― Не кажи такого, Ентоні, ― перебив його Айзек. ― Мені теж не хочеться з тобою прощатися, тому ми ще зустрінемося. Але за інших обставин, ти правильно сказав. Сам придумай, за яких.

― Коли ми зустрінемося знову, було б непогано бути однолітками, ― всміхнувся Ентоні. ― Ти можеш бути дорослим, зможеш переселитися в тіло людини, якій потрібна така хоробра душа, як у тебе, вірно? Якби ми були десь одного віку, було б чудово, ― продовжував він, відчуваючи крізь стиснені повіки, як слабшає світло навколо. ― Ми могли б випадково перетнутися на вулицях, скажімо, Лондона. Я купував би собі каву, а ти застиг би біля вітрини книгарні. Я б побачив тебе і не повірив своїм очам. А потім, ― світло стало зовсім звичайним, але голову все ще гріла долоня Айзека, ― потім я б підійшов і сказав би тобі "привіт". А ще сказав би, що знав тебе у минулому житті і дуже хочу познайомитись знову. Ти, напевно, приймеш мене за навіженого, але це буде щира правда. Чуєш, Айзеку? Обіцяєш, що не пошлеш мене до біса, коли таке станеться?

Ентоні стояв із заплющеними очима, відчуваючи тепло на маківці, не наважуючись розплющити очей. Відповіді не було. Цілу хвилину він стояв так у тиші, сподіваючись почути голос Айзека знову, але його оточувала лише тиша. Коли Ентоні нарешті зважився розплющити очі, на горищі він був зовсім один, а маківку йому гріло сонце, що визирнуло із-за хмар й пробивалося крізь поламаний дах.

***

― Що це було? ― похмуро запитав Родрігез, різко обернувшись у бік шпиталю. Мадам Бернадетт здивовано подивилася на нього, а потім у тому ж напрямку. Крізь хмари пробивалися промені сонця, що ніби вказували на дах старої будівлі, але нічого дивного в цьому точно не було.

― Ти про що, любий?

― Там був спалах світла, я точно бачив! ― впевнено заявив сержант. ― Неприродний!

Мадам Бернадетт здивовано подивилася на нього, а потім знову на шпиталь. Цікаво, чи це пов'язано з тим, що у неї на телефоні є один пропущений виклик від Ентоні?

― Знаєш, мені здається, це означає щось хороше, ― задумливо сказала мадам.

***

Піти з горища було страшенно складно. Ноги буквально відмовлялися рухатися, але цього разу не від страху, звісно. У шпиталі не залишилося нічого страшного, зовсім нічого. Ентоні буквально відчував, що будівля спорожніла зовсім, але разом із нею ніби спорожнів і він сам.

Ідучи зі шпиталю, спускаючись сходами, Ентоні намагався знайти хоч щось, щоб заповнити внутрішню дірку в собі. Здавалося, що Айзек не повернув йому частину душі, а забрав із собою її рештки. Дивне відчуття, зовсім нове та незрозуміле для Ентоні. Якщо так подумати, з Айзеком було пов'язано багато незрозумілих почуттів, у яких ще треба було розібратися.

Якщо так подумати, то після цієї історії Ентоні потрібно до психолога. Хоча якийсь психолог, йому б хоч просто з кимось про все це поговорити. Тільки ось Ерік поїхав, Айворі не хоче з ним спілкуватися, а мадам Бернадетт якось ніяково вантажити своїми переживаннями. Чи варто розповісти правду мамі? Або ще зарано для такого? Ні, їй, мабуть, не варто знати зовсім. Одна тільки новина про те, що Ентоні передумав змінювати ім'я, вже буде для неї потрясінням, так що не варто турбувати її нерви зайвий раз.

Ентоні задумливо провів долонею по дерев'яній огорожі сходів у фойє першого поверху і подивився на люстру, що впала. Вона більше не викликала жодних страшних асоціацій. Взагалі шпиталь раптово став надто тихим місцем, щоб тут хоч щось лякало. Коли Ентоні звідси вийде, йому безперечно не вистачатиме цієї тиші і… спокою. Так, тут стало якось спокійніше. А значить, поки він не вийшов, треба придумати, що ж він зробить, коли вийде за двері цієї будівлі назавжди.

Колись він хотів спалити шпиталь, коли все закінчиться, але після того, що показав Айзек, це було б надто… жорстоко. Можливо, варто спробувати дати йому нове життя, таке, в якому більше не буде смертей і страждань, не буде хворих і вмираючих, нехай навіть лікарів не буде. Така величезна будівля цілком може стати університетом, наприклад. Після належного ремонту, звісно. Потрібно запропонувати цю ідею мадам Бернадетт, можливо, вона зможе підкинути її комусь, хто має кошти на подібне.

Ентоні посміхнувся сам собі і востаннє окинув поглядом покинуті коридори.

― Прощавайте, ― сказав він їм тихо і штовхнув вхідні двері. Вони легко піддалися.

Варто було Ентоні спуститися з ґанку і зробити буквально два кроки, як його телефон вибухнув мелодією дзвінка так раптово, що хлопець підстрибнув на місці. Дзвонив Ерік.

― Ти вже за мною скучив чи щось трапилося? ― спитав той весело, як тільки Ентоні прийняв дзвінок.

― І те, і інше, ― відказав він, весело. ― Мені треба тобі дещо розповісти, тільки спочатку пообіцяй мене не вбивати.

― Ховаю ніж, але недалеко. Тільки не кажи, що варто мені було виїхати, як ти пішов у той проклятий шпиталь!

― Бінго, ― посміхнувся Ентоні і озирнувся на занедбаний шпиталь святої Марії. ― Але не хвилюйся, я вже йду звідси.

____________________

Дякую за вичитку @mitra_surik