Покинутий шпиталь Святої Марії

Завжди простіше сказати, ніж зробити. Ентоні сказав, що повернеться до лікарні та прожене привидів, але в перші два тижні він боявся навіть подивитися на покинуту будівлю, не те що наблизитись до паркану.

А час минав. Листопад пройшов непомітно, синці поволі зійшли з шиї Ентоні. Він повернувся до школи, але гіпс отруював його існування ще не один тиждень. Кістки, здавалося, також не хотіли повертатися до шпиталю і зросталися так повільно, що Ентоні готовий був вити.

Перше повернення до школи сталося через тиждень після інциденту в лікарні. З ним прийшов ряд відкриттів, як приємних, так і не особливо. Наприклад, він дізнався, що Джей здатний бути адекватним. Ну, або майже адекватним. У будь-якому випадку, в перший день Ентоні в школі, Роб підійшов до нього і, з похмурим виглядом, передав вибачення від Джея, який тим часом супився в іншому кінці класу.

"Я не знаю, що там сталося, але він дуже шкодує".

Ентоні був настільки ошелешений таким поворотом подій, що не знайшовся з відповіддю. Роб, швидше за все, прийняв його за ідіота і повернувся до свого друга.

До неприємних відкриттів варто було віднести те, що Ентоні знову не мав друзів. Еліша навмисно уникала його, Айворі підозріло мовчала у його присутності, Джей та Роб просто не підходили. Коли Ентоні обережно намагався поговорити з Айворі про продовження їхньої пригоди, вона зупинила його одним різким жестом і сказала лише одне слово:

― Ні.

На цьому їхня розмова закінчилася. Ентоні більше не наважувався порушити цю тему, та й взагалі намагався не напружувати Айворі своєю присутністю. І взагалі нікого не напружувати. Якби не регулярні зустрічі з Еріком, він би остаточно засумував в ті дні.

Мадам Бернадетт також виявилася острівцем підтримки в морі холодного ігнорування Ентоні. Вона запрошувала його на чай, пригощала печивом і поступово витягувала з нього подробиці того, що сталося у шпиталі. Вони їй не подобалися, але й Ентоні вона не дорікала, а швидше намагалася втішити. Мабуть, це було саме те, що йому потрібно було в той час.

Подолати свій страх Ентоні вирішив ближче до Різдва. Вже за два тижні до свята місто наповнилося особливою атрибутикою: яскраві гірлянди, запах хвої, іграшки та серпантин оточували будь-кого, хто висовував носа з-під ковдри. І саме у цій передсвятковій атмосфері Ентоні подумав, що хоче зробити подарунок Айзеку. Коли Ерік це почув, то вдавився чаєм.

― Пробач, але що? Я правильно розумію, що ти готовий повернутися в найстрашніше місце у своєму житті тільки для того, щоб зробити різдвяний подарунок привиду? Ти серйозно?

― Він врятував нам життя, ― нагадав Ентоні невдоволено. ― До того ж, він мій друг.

― Про це ти забув розповісти мені? ― з кривою усмішкою спитав Ерік. ― Знаєш, він типу на сто років тебе старший, люди так не дружать.

― Я дружу з сусідкою, яка старша за мене на п'ятдесят років, ― огризнувся Ентоні. ― Плюс-мінус півстоліття ― не так багато.

― Гаразд, гаразд, не гнівайся.

Вони сиділи у його кімнаті. Цього разу стіл був завалений підручниками та зошитами. Тепер Ентоні вірив у те, що Ерік був студентом і не набрехав йому заради іміджу. У всякому разі, складні формули та лякаючі обсяги конспектів говорили на його користь. Ентоні сидів на ліжку, відкинувшись на подушки та тримаючи однією рукою чашку. Він приблизно уявляв, чим міг би порадувати Айзека, але дарувати книги було трохи не в його бюджеті. Власне, будь-який покупний подарунок був не в його бюджеті. Він міг би щось приготувати, але їжа примарам без потреби, як і більшість матеріальних речей.

Якщо вже щось дарувати Айзеку, то варто було також зібрати більше іграшок Коннору. Той зрадіє. І цікаво, а нічні примари давно отримували подарунки на Різдво? Ні, це вже дурниці Ентоні в голову лізуть.

― То що б ти хотів подарувати? ― запитав Ерік, зрозумівши, що Ентоні не збирається самостійно продовжувати цю тему.

― Він любить книги і... про більше я не знаю. Але я не маю цікавих йому книг, щоб віддати, а купити… Чесно кажучи, я не зможу.

― А чи не думав обміняти свої книги на інші? Це буккросинг називається.

Ентоні скинув брови. Про це він уперше чув, але звучало перспективно.

***

У черговий грудневий вечір у місті пішов сніг. Великі пластівці сідали на голі гілки дерев, дахи, карнизи та на опале листя.

― Скоро Різдво, ― сказав Айзек тихо, спостерігаючи у вікно за сніжинками.

― І що з того?

― Нічого, просто згадалося. У дитинстві це свято приносило стільки радості, що навіть тепер гріє. Дивно, чи не так?

― Дивно. Ти взагалі дивний, Айзеку, навіть після смерті.

― Який є, ― посміхнувся привид. Йому часто говорили таке і за життя, проте дивина явно не була його сильною стороною, скоріше навпаки — частіше він страждав від неї. Особливо у армії.

***

Обміняти книги було не так складно, як на перший погляд здалося Ентоні. Він заплатив лише за те, щоб надіслати власну книгу, і навіть чесно міг сказати матері, що він відправляє її, щоб отримати натомість іншу і подарувати її другові. Але й на кухні йому все ж таки покрутитися довелося: йому хотілося порадувати до Різдва не тільки Айзека. Звичайно, зі зламаною рукою готувати імбирне печиво було дуже незручно. Він провозився купу часу, а потім плюнув на все і попросив допомоги у мадам Бернадетт. На щастя, вона була вільна того дня.

До Святвечора все було готове. У школі був лише один формальний урок, перед яким, зібравши до купи всю сміливість, Ентоні роздав маленькі пакетики з саморобним імбирним печивом Айворі, Еліші і Джею. Останньому він нічого дарувати не збирався, але мадам Бернадетт наполягла зі словами: "Хлопчик звинувачує себе в тому, що зробив із тобою, напевно звинувачує. Дай йому зрозуміти, що ти не гніваєшся". Вона ж і запакувала печиво у гарні паперові пакети та перев'язала їх стрічками.

Айворі і Еліша відреагували на подарунки приблизно однаково: високо скинувши брови. Тільки от у Айворі слів не було, а у Еліші їх було надто багато. Ентоні буквально довелося тікати від її коментарів та розпитувань, причому слідом він все одно чув її слова:

― Це так мило, Ентоні!

З Еріком все було трохи складніше. Йому книгу Ентоні подарувати не міг, а одного печива йому здавалося замало. Тому він заморочився і знайшов той подарунок, який видався йому доречним.

― Це збірка пісень Квін, з нотами, ― пробурчав Ентоні, вручаючи Еріку невеликий зошит у саморобній палітурці. ― Я подумав, що тобі буде весело їх грати.

Ерік стояв мовчки, дивлячись на зошит і невеликий пакетик із печивом. Здавалося, він взагалі відключився від світу. Але варто було Ентоні подумати про те, що варто його потрясти, щоб повернути в реальність, як Ерік несподівано стиснув його в обіймах.

― Спасибі. Знаєш, ще ніхто не дарував мені нічого, пов'язаного з музикою, всі вважали, що я ніколи не гратиму нормально.

― А… ― Ентоні не знайшов, що сказати. Останнім часом йому все частіше бракувало слів. ― Я радий, що тобі подобається.

― Тепер мені здається, що мій подарунок трохи банальний. Тут комікси. Мої старі, але всі дуже раритетні. І ще вони не зовсім звичайні. Відкриєш удома, оціниш і напишеш мені, гаразд?

― Добре, ― кивнув Ентоні, розпливаючись у щасливій усмішці. Він якось не розраховував на подарунок у відповідь: погана звичка, яка в принципі дарувала йому незабутні відчуття, коли йому все ж таки щось дарували, особливо якщо презент виявлявся вдалими.

А потім вони попрямували до шпиталю. Ентоні потрібно було завершити ще одну справу на сьогодні.

Він уперше за довгі тижні подивився на стару будівлю без побоювання, а з відчуженою рішучістю зробити задумане. Нехай це був лише перший крок до відновлення боротьби з привидами, але він був важливий для Ентоні. І для Еріка, швидше за все, також.

Вони крокували засніженою дорогою. Ерік йшов на півкроку позаду.

― Тобі страшно?

― Страшно, ― зізнався Ентоні. ― Але трохи менше, ніж я думав, що буде. Все ж таки сонце сьогодні на нашому боці.

Він кивнув на небо. Останні пару днів були сніговими та похмурими, але напередодні Різдва сонце вирішило нагадати всім, що воно ще існує і навіть може дарувати ілюзію тепла. Під черевиками рипнув сніг. Ентоні важко зітхнув.

― Це ж не справжнє повернення. Поки що. Ми навіть за паркан не зайдемо. Але мені все одно моторошно. Якщо вдень нічні примари не пропадають і світло ліхтаря не зупиняє Семюеля Файхея, то що йому завадить і зараз прийти й напасти на нас? Раптом він уже здатний перебратися через паркан?

― Сподіватимемося, що ні, ― пирхнув Ерік. ― Інакше ми дуже сильно підставимося. Та і якщо мислити логічно: нехай ліхтар і не зупиняє, але сильне світло твого Айзека все ж таки зупинило його. А світло було дуже схоже на сонячне, як сьогодні.

Мабуть, Еріку дійсно теж було страшно, це було легко зрозуміти. Ентоні хотів би його підтримати, але не знайшов слів. Підбадьорення взагалі не було його сильною стороною, якщо вже про це говорити.

***

― Ти думаєш, що Ентоні не прийде? ― запитав Коннор Айзека, коли той вийшов на поріг шпиталю і завис над сходинками. Він рідко користувався парадним входом, бо його ніщо не закривало від вулиці. Але сьогодні так і тягнуло подивитися на те, як метушаться люди перед святом, а в сонячному світлі вони навряд чи будуть такими вже й помітними.

― Він сказав, що прийде, ― відповів Айзек, повернувши голову до хлопчика, що грав біля сходів. Він намагався зліпити сніговика, але сніг не хотів ліпитися. ― Зазвичай чоловіки тримають своє слово.

― Зазвичай ― не означає завжди, ― пробурчав Коннор. ― Я б хотів ще іграшок від нього.

― Це меркантильно, ― зауважив Айзек, посміхаючись. ― Це ж не все, що ти від нього хочеш, чи не так?

Коннор відвів погляд. Після того, що сталося з Ентоні в листопаді, ніхто з них не наважувався заговорити про те, що одного разу, можливо, їхньому існуванню в стінах старого шпиталю настане кінець.

Втім, Коннор мовчав недовго. За мить він стрепенувся і нагострив вуха.

― Сніг скрипить. Це Ентоні прийшов! ― радісно вигукнув він і метнувся довкола шпиталю до задньої частини огорожі. Його ноги не залишали слідів на снігу. Айзек зітхнув. Схоже, йому все ж таки доведеться поговорити.

***

Ентоні м'явся біля паркану. Він страшенно нервував, і зовсім не через те, що йому треба було поставити низку небезпечних питань Айзеку, а тому, що за спиною привида темною страшною тінню ховався Шпиталь. Саме так, із великої літери. Він вселяв страх навіть у сонячний день.

― Думаю, ти прийшов поставити свої запитання, чи не так? ― спитав Айзек, м'яко усміхаючись. Він світився, як завжди, але через сніг навколо і яскраве сонце роздивитися його було складніше, ніж раніше. ― І гадаю, перше буде про те, що я зробив у підвалі.

― Це не перше, ― пробурчав Ентоні, ― але одне з них. Я буду вдячний, якщо ти поясниш, чому до цього казав мені, що боїшся нічних примар, а потім просто взяв і прогнав їх.

― Виглядало негарно, так? ― Айзек стиснув руки в замок. Мабуть, йому теж було від чого нервувати. ― Розумієш, зі мною такого раніше не було. У сенсі, це вперше я був… у такому стані. І вперше зміг дати відсіч.

Ентоні навіть не побачив, але відчув, що Ерік хоче поставити запитання, але на підході до шпиталю вони домовилися, що говоритиме лише Ентоні. Все ж таки не хотілося б ненароком образити їх єдиного союзника на території ворога.

― Це звучить трохи непереконливо, не знаходиш? ― спитав він з важким зітханням. ― Я багато думав про те, звідки примари госпіталю черпають силу, і дійшов висновку, що вона може бути прямо пропорційна до часу, проведеного в шпиталі. Ти тут давно, це пояснило б твою силу…

― Ти помиляєшся, Ентоні, ― перебив його Айзек з м'якою усмішкою. ― Сила ніяк не пов'язана з проведеним тут часом. Якби це було так, я б помітив її раніше і точно допоміг би тобі з твоєю витівкою.

У душі Ентоні щось сколихнулося, і він чомусь зовсім не хотів піддавати слова Айзека сумніву.

― Тоді від чого залежить сила? І яку саме силу має Стентон Стросін?

― Про що ти? ― запитав Айзек, хмурячи брови. ― Про яку силу йдеться?

Ентоні насупився, підбираючи слова.

― Я припускаю, що у всіх примар тут є своя особлива суперсила. Майкл може рухати будь-який предмет у шпиталі, Семюель ― створювати собі тіло із протезів, ти ― змушувати нічних примар зникнути. Зі Стентоном і Вестоном поки незрозуміло, але я підозрюю, що Стентон може щось на кшталт телепортуватися по шпиталю.

― Я теж так можу, ― перебив його потік слів Айзек з м'якою усмішкою. ― Всі примари так можуть, окрім Семмі, а він не може тільки через своє тіло, тому я думаю, для нього це не стало б проблемою.

― Ось як?.. ― Ентоні мимоволі відчув розчарування від того, як по камінчиках розсипалися всі його припущення. Враховуючи, що він будував їх майже на порожньому місці, це було очікувано, але якось прикро. ― Але якщо так, то скажи мені, чому варто боятися Стентона?

― А його варто побоюватися більше за інших? ― запитав Айзек.

― Ентоні вважає, що так, але чесно кажучи, по мені, ви всі однаково небезпечні, ― все ж ляпнув Ерік, мабуть, не витримавши тривалого мовчання. ― Пробач, Ентоні.

Той міг лише важко зітхнути.

― Я просто до того, що Семюель ― чортів псих, який хоче мене вбити, Майкл здатний викликати галюцинації, Вестон... ― Ентоні запнувся, не знаючи, як сформулювати те почуття, коли жива темрява на ім'я Вестон Армстронг мало не доторкнулася до нього. Згадуючи його зараз, чомусь здавалося, що той доторк міг бути гіршим за смерть. ― Загалом, Армстронг теж смертельно небезпечний. Але чим виділяється Стентон?

― Смертельною небезпекою? ― обережно припустив Айзек. ― Я не знаю, Ентоні, вони не діляться зі мною таким, як ти міг зрозуміти.

― Я розумію, але ж ти живеш з ними сотню років. Має бути щось, що ти помітив! ― вигукнув Ентоні, а за мить зрозумів, що аж надто захопився. Поруч із Айзеком було не так уже й страшно. Поруч із ним Ентоні взагалі частково забував про те, що шпиталь може бути небезпечним місцем. І попри те, що Айзек був примарою, старшим на десятки років, Ентоні якось перейшов з ним у зовсім вже дружній тон спілкування.

Айзек сумно похитав головою.

― Я не зможу з ходу дати тобі відповідь. Як, можливо, і на багато інших твоїх питань.

― Я можу хоч спробувати їх поставити? ― без особливої надії спитав Ентоні, переступаючи з ноги на ногу. День був холодний, він починав замерзати, але не збирався йти звідси, поки не отримає хоча б надію на розгадку таємниці, яку, можливо, навіть сам собі придумав. Отримавши ствердний кивок від Айзека, він швидко і на одному подиху видав усі запитання, які його цікавили: ― Чому бувають нічні та денні примари? Що вас відрізняє окрім часу доби, в яку ви сильніші? Чому вдень нічні примари були такі сильні? Що дає їм полювання людей? Хто та людина, чиє тіло лежить в морзі? Він мав потрапити сюди нещодавно. І… ― хлопець зам'явся. Останнє питання він мав поставити, ще коли вперше забрався зі шпиталю цілим. Можливо, тоді його взагалі не втягло б у цю справу. ― Що б сталося зі мною, якби у вечір, коли я застряг тут, Вестон торкався мене достатньо довго? Я вважав за краще це забути, але відчувалося, ніби він життя з мене витягає. Це не могло бути просто відчуттям.

Айзека такий потік питань застав зненацька. Він виглядав здивованим і спантеличеним.

― Я… ― почав він, але явно ще не придумав, що сказати, бо так і зам'явся на цьому слові.

― Подумайте, ми не поспішаємо, ― сказав Ерік. Ентоні гостро захотілося його вдарити.

― Ні, ні, я не знаю відповіді на більшу частину питань, ― похитав головою Айзек. ― Мені треба добре подумати, щоб сказати про це точно, але швидше за все, я не знайду відповідей на все. Можу зараз сказати лише про тіло в морзі. Цей безпритульний чоловік хотів оселитися у цьому шпиталі та перезимувати. Його ніхто не шукатиме, я думаю.

― Це не те, що я хотів би почути, ― пробурмотів Ентоні.

― Його імені я не знаю, ― винувато посміхнувся Айзек. ― Як і багатьох, хто помер тут після закриття.

У Ентоні перехопило подих. Він ніколи не замислювався про те, скільки насправді людей загинуло у стінах цієї будівлі. Не через хвороби, не через старість і слабкість, а саме через привидів… Можливо, їх було більше, ніж він здатний собі уявити. Він уже хотів був розпитати Айзека докладніше про все це, але вчасно помітив, як на нього дивиться Ерік. Виразно. Справді, адже відповіді вже нічого не змінять: ні для Ентоні, ні для мертвих.

― Але я знаю того, хто може дати відповіді на інші твої запитання, ― несподівано сказав Айзек. ― Він не надто балакучий, але... Я намагатимусь у нього дізнатися про все необхідне. Приходь після нового року, гаразд?

― Добре, ― кивнув Ентоні. Ноги вже зовсім відмерзли, треба було йти, але в нього залишалося остання справа. ― Я вдячний тобі. І… Я хотів би привітати тебе з Різдвом.

З цими словами він дістав з рюкзака обгорнуту пакувальним папером книгу і другий пакунок для Коннора.

― Я подумав, що коли ти помер так давно, то напевно пропустив майже все про космічну програму. Так що тримай, тут досить докладно пояснюється все, що було зроблено в напрямку зірок за останнє століття, ― він простягнув книгу через огорожу та підняв погляд на Айзека. Той виглядав так, ніби Ентоні простягав йому як мінімум злиток золота.

― Це... Ентоні, не варто... Я ж... Боже, що це я, дякую тобі величезне! ― вираз обличчя Айзека, який спочатку був здивований, став засмученим, а потім різко змінився радісним. Як швидко все ж таки привид переживав емоції. ― Шкода, що я не можу нічого тобі подарувати у відповідь.

"Ти міг би мене обійняти", — чомусь подумалося Ентоні.

― І для Коннора я теж зібрав трохи цікавого.

― Ти не забув! ― радісно закричав хлопчик, вискакуючи з-за найближчого дерева. Не пішов все ж таки, коли Айзек його попросив. Ентоні на його місці теж не пішов би. ― Спасибі! І тебе з Різдвом!

Коннор, вихопивши згорток з рук Ентоні, одразу віднісся кудись углиб лісу по той бік паркану, напевно, вирішив відкрити подарунок ще до Різдва. Втім, судячи з виразу обличчя Айзека, той збирався вчинити так само. Зрештою, це були їхні перші різдвяні подарунки за багато років.

Вже віддаляючись від шпиталю разом з Еріком, Ентоні раптово знову згадав про те, що міг би зробити подарунки і для нічних привидів. Вже, звичайно, пізно, але було відчуття, що можливо, вони б вплинули так само цілюще, як і подарунок для Джея.

― О так, вони б визнали чудовим подарунком твої внутрішні органи, ― пирхнув Ерік, коли Ентоні поділився з ним своїми думками. ― Здивований, що тобі взагалі спало таке на думку.

Ентоні і сам був здивований. І все ж…

______________

Дякую за вичитку пані @mitra_surik