Покинутий шпиталь Святої Марії

― Скажи ще раз, чому ми не валимо з цього проклятого місця? ― у черговий раз поцікавився Ерік, поки вони швидко підіймалися на верхні поверхи шпиталю.

― Тому що тепер у нас є імена інших привидів, і ми можемо спробувати знайти їхні лікарняні карти! ― вкотре відповів Ентоні. ― Ти чим взагалі слухав?

Він різко зупинився тільки на останньому поверсі, саме там, де підлога горища прогнила і з неї впав один з металевих ящиків. Коли Ентоні був тут минулого разу, звернув увагу лише на одну папку з усіх, що тут були, але він чітко запам'ятав ім'я на ній ― Майкл. І роки збігалися.

На щастя, карта була на тому самому місці, де Ентоні її залишив минулого разу, і всі дощі, що минули, не нашкодили їй більше, ніж вже було. Тепер у старих каракулях, навіть при тому, що вони трохи попливли від вологи, впізнавалося прізвище, яке Ентоні щойно почув від Армстронга і прокручував у голові всю дорогу нагору, щоб не забути. Це прізвище і ще два. "Полковник Майкл Метц, фельдшер Стентон Стросін та Семюель Файхей".

― Ти бачив їхні картки тут? ― до Айворі нарешті дійшло. Або вона отямилася від шоку і почала думати в колишньому темпі.

― Тільки одну, ― зізнався Ентоні. ― Але є ймовірність, що й інші тут.

― Зрозуміло, ― кивнула Айворі і з цими словами витягла з шухляди половину тек ― рівно стільки помістилося в неї в руках за раз. Після цього вона сіла прямо на підлогу і почала перевіряти імена, вказані на першій сторінці. Ентоні взяв ще пачку і зайнявся тим самим, попередньо сховавши картку Майкла Метца під куртку. Ерік подивився спочатку на Ентоні, потім на Айворі, важко зітхнув і забрав із ящика залишки карток. Варто було йому теж взятися за їх вивчення, як за їхніми спинами пролунав голос:

― Ви здуріли.

Ентоні думав, що закричить від переляку, але крик застряг у горлі. І добре, бо це були не примари.

― Що ви тут троє робите? ― похмуро запитала Айворі, відірвавшись від карток.

― Загалом, це у вас треба питати! ― обурено відповіла Еліша. ― Що ви тут троє робите?!

― Вона перша запитала, ― вставив Ерік, з цікавістю дивлячись на неї і на Роба з Джеем за її спиною. Ті тупцювали на місці. Роб нервово курив, струшуючи попіл від цигарки прямо на підлогу, його руки помітно тремтіли. Джей похмуро дивився на Ентоні. Чомусь тільки на Ентоні. Від цього було моторошно.

Еліша скривилася і все ж таки відповіла. Мабуть, у її розумінні Ерік був досить симпатичним, щоб поступатися йому такими дрібницями.

― Нам стало цікаво, які спільні справи можуть бути у Айворі із Ентоні, от і вирішили простежити.

― Це ти вирішила простежити, ― буркнув Джей. ― І розбудила нас у чортову рань незрозуміло для чого.

― У сенсі, незрозуміло для чого?! ― обурилася Еліша. ― Ти що, не бачив, що трапилося внизу?!

― Саме так, через тебе я майже нічого й не побачив, ― огризнувся Джей.

Ентоні чомусь стало смішно. Подумати тільки, варто було в госпіталь завалитися такій кількості підлітків, як той різко перестав бути лякаючим, а набув того ж абсурдного настрою, який панував у школі між цією компашкою. Посмішка сама поповзла на обличчя від цього усвідомлення, і навіть похмурий погляд Джея не міг її злякати. У цей момент Ентоні по-справжньому відчув полегшення: він більше не боявся шпиталю.

― Може, ви перестанете сперечатися, і ми вирішимо все послідовно? ― запропонував Ерік, теж весело посміхаючись. ― Я можу розповідати, але говоритиму тільки після того, як хоч хтось із вас трьох складно опише, як ви тут опинилися.

Все виявилося набагато простіше, ніж можна було подумати. Еліша справді була просто дуже цікава, і її не відлякало навіть те, що об’єкти її інтересу пішли в покинутий шпиталь. Вона, виявляється, жила в одному з Айворі дворі і просто побачила їхню компанію у вікно. Потім вона пішла за ними, по дорозі зателефонувала Робу та Джею, змусивши їх негайно прийти, а коли ті її нагнали, Ентоні зі своєю командою саме спорудили новий вхід до шпиталю і пішли розбиратися з примарою. Розмову з Армстронгом Еліша із хлопцями бачили лише з-за спини Ентоні, але відповіді привидів чули. Найбільше їх вразив, звичайно, політ ножів із-за дверей.

― Так що це все ж таки було? ― запитала Еліша, закінчивши свою частину історії. Ерік задоволено кивнув і, змахнувши рукою, заявив:

― Зараз розповім.

Поки він говорив, Ентоні з Айворі продовжували шерстити теки, проте чим далі заходила розповідь, тим більше Ентоні відволікався. За словами Еріка, все виглядало зовсім не так, як відбувалося з його точки зору. Той розповідав про Ентоні, як про дуже, дуже хороброго героя, який рятує нещасні душі, що застрягли в цьому світі. Навіть після того, як постраждав від них сам, він повернувся і вирішив їм допомогти, хоча Ентоні для себе позиціонував це зовсім не так.

― Ти перегинаєш, ― не витримав він, коли Ерік дійшов до опису розмови. ― Я просто сказав йому завчений текст, і все!

― Не будь таким скромним, ти чудово зімпровізував! ― заявив Ерік, звертаючись до нього, і Ентоні з подивом побачив у його очах непідробне захоплення. ― Це було неймовірно! Ти ж буквально сам з ним упорався і як спритно потім мене від ножів урятував!

― Та я випадково... ― Ентоні відчув, як починають червоніти вуха. Ще ніколи такого не було, щоби хтось сторонній ось так просто і щиро ним захоплювався. Від цього було ніяково, але водночас до тремтіння приємно. Це почуття було для Ентоні новим.

***

"Бісить, бісить, бісить", ― крутилося в голові Джея, поки він дивився на Ентоні, що млів від лестощів. Вічний вискочка нарешті отримав, чого хотів, та ще й вдає із себе казна-що. Як же, блін, бісить.

"А ти б хотів його провчити?" ― спитав вкрадливий голос у голові. Відповідь прийшла моментально:

"Понад усе на світі".

"У тебе скоро буде можливість", ― багатообіцяюче повідомив голос та затих. Лише через хвилину Джей усвідомив, що це були не його думки.

***

Вони перерили всі теки, які знайшлися в ящику, що впав, і ті, що були в картонних коробках поруч. У картоні, звичайно, мало що вціліло, і це були непотрібні імена. У результаті все складалося саме так, як боявся Ентоні: теки, що залишилися, були на горищі, в недоступному кутку, і дістати їх міг хіба що Айзек, якого сьогодні чомусь не було видно. Звичайно, Ентоні його не кликав, коли вони прийшли до шпиталю, але напередодні він попереджав примару про те, коли і яким складом вони прийдуть, і сподівався, що той якщо не прийде їх підтримати, то хоча б захоче познайомитись з Еріком. Але Айзека ніде не було видно. Він не міг не знати, що в госпіталі хтось є, вони наробили стільки галасу, що навіть мертві були вже в курсі про гостей, а отже, або Айзек не хотів зустрічатися з ними, або з ним щось трапилося. І Ентоні це було не до вподоби. Втім, його з роздумів дуже своєчасно вирвала Айворі.

― Якщо ви вже закінчили з поясненнями, варто вирішити, що робитимемо далі? Ви нам допомагаєте чи ні?

Вона окинула своїм похмурим поглядом Елішу, Роба та Джея. І якби вона так подивилася на Ентоні, той швиденько прийняв би вже хоч якесь рішення. Втім, Роб уже прийняв, і було видно, що він прийняв його давно.

― Зовсім дурна? ― спитав він хрипко. ― Це місце прокляте нахрін... Я звалюю. Не вплутуйте мене в це, я не хочу нічого знати. Взагалі, даремно ми всі сюди залізли.

У нього помітно тремтіли руки. Ентоні і подумати не міг, що такий похмурий і байдужий у більшості випадків Роб міг бути настільки наляканим буквально одними голосами з підвалу. Звичайно, Протез кричав так, що навіть у нелякливих людей мурашки по шкірі, але це ж був Роб... Він жив поряд із цим госпіталем весь цей час і вже мав звикнути до думки, що тут щось діється. Виявилося, що Ентоні в ньому дуже помилявся.

Не чекаючи відповіді своїх супутників, Роб розвернувся і рішуче затупав до сходів. Зрозуміло, що він має намір вийти звідси і ніколи більше не повертатися. Всі мовчки дивилися йому вслід. Коли Роб зник за поворотом, Ерік тихо сказав:

― Ну… Його можна зрозуміти. А що ви двоє скажете? ― він перевів погляд на Елішу і Джея. На відміну від сестри, від нього це питання звучало не так різко, можливо, тому Еліша і зважилася подати голос.

― Я б хотіла побачити ще одну примару і як ви її відпускатимете. Все ж таки не кожен день таке побачиш, та й просто оглянути госпіталь було б весело!

― Ми робимо це не заради веселощів, ― тихо зауважив Ентоні. ― Ці привиди мало не вбили нас сьогодні.

― Це вже не надто весело, ― обережно відповіла Еліша. ― Але все ж таки я допоможу вам. Будемо майже як мисливці на привидів!

― Я теж допоможу, ― несподівано заявив Джей. Ентоні глянув на нього з подивом і недовірою. Нехай він і не знав Джея добре, вони більше лаялися, ніж дружили, Ентоні навіть не знав до ладу, де той живе, яку музику слухає і коли має день народження. Він звик вважати Джея недоумком і не більше, тому зараз його заява звучала якось дивно для нього.

Ентоні глянув на Айворі. Та супилась і явно над чимось думала, а ось Ерік, навпаки, був явно радий, що їх стало більше. Мабуть, тому, що він не знав, які стосунки пов'язують Джея та Ентоні.

― Чудово! ― підбив підсумок Ерік. ― Можемо вибиратися з цього місця та йти пити нормальну ранкову каву. Я так зрозумів, що ми закінчили з пошуками, правда?

― Угу, ― Ентоні кивнув загальмовано, все ще намагаючись зрозуміти, що ж Джею від нього треба, що той вирішив вписатися в компанію з вигнання привидів. ― Тільки я зайду до ще одного місця… Зачекайте на виході? Я швидко.

― Тобі не варто вештатися тут одному, ― зауважила Айворі несхвально. Однак Ентоні на її слова лише посміхнувся.

― Вдень мені тут нічого не загрожує. До того ж, я справді швидко.

***

Айзек згадував свою смерть і думав, що все мало складатися не так. Коли йому сказали, що він більше ніколи не зможе ходити, це було жахливо. Коли він побачив замість своїх ніг два забинтовані обрубки, це було нереально, до нудотного погано. Насправді він би зміг впоратись тоді, повернувся б додому, найнятись кудись, де можна було б працювати руками, або головою… Якось жили ж інші далі, правда?

Але він не впорався, а здався. Просто опустив руки і з того моменту, як зрозумів, що ніколи не зможе встати на ноги, не зможе танцювати, не зможе навіть дотягнутися до верхніх полиць своєї книжкової шафи. Не зможе нічого, що він так любив у житті. А якщо цього всього більше не буде, то й життя йому більше не потрібне.

Йому ще довго снилися сни, в яких він ходив, бігав, бовтав ногами та просто був нормальним, щасливим. А потім Айзек прокидався та був інвалідом. Прокидатися з кожним днем ​​хотілося все менше.

Тому коли смерть прийшла за ним, Айзек не боявся і не сердився. Тоді він був щасливий нарешті звільнитися від свого безглуздого існування.

Щоправда, він і уявити не міг, що після смерті в ньому залишиться ще менше сенсу.

***

― Так і знав, що знайду тебе тут, ― тихо сказав Ентоні, коли, відсунувши дерев'яну фанеру від діри в стіні, нарешті забрався до бібліотеки. Айзек сяяв, як завжди, зависнувши в повітрі біля вікна. Від слів хлопця він здригнувся, обернувся і одразу розплився в посмішці.

― Ентоні! Я такий радий, що у вас все вийшло.

― У тебе щось сталося? ― перервавши його, запитав Ентоні. Айзек, що мерехтів у променях ранкового сонця, був настільки гарний, що дихання перехоплювало, проте не варто забувати про те, що була справа, яку Ентоні треба вирішити з ним. Зараз. Інакше він більше ніколи не змусить себе так уперто і навіть брутально розмовляти з цією прекрасною людиною. ― Не те щоб я ображався на те, що ти проігнорував нашу появу в шпиталі, але все ж таки… Щось не так з тобою.

Посмішка з обличчя Айзека повільно сповзла, як повільно сповзає з палички морозиво у спекотний день. Від цього видовища Ентоні стало погано фізично.

― Я просто хотів би допомогти, ― додав він. ― Чим завгодно… Хоча б книг принести чи чогось ще… Тільки скажи.

― Ох, Ентоні, Ентоні, ― Айзек похитав головою і знову посміхнувся, але цього разу сумно. ― Боюся, що якщо ти можеш чимось допомогти, то ти вже це робиш. Не потрібно нічого додаткового.

― І все ж!..

― Ні, правда, ― Айзек підлетів до нього і поклав долоню на плече. Ентоні знову відчув її тяжкість, і в грудях щось защеміло від дивного, невимовного почуття. ― Ти робиш усе як треба. І навіть краще. Я уявити не міг, що в тебе так добре вийде з Вестоном, але ти зміг і… Я думаю, що він теж дуже вдячний.

― Справа ... справа не в цьому, ― абияк видавив із себе Ентоні. ― Не в ньому чи в мені. Я хочу зрозуміти ... Айзеку, чому ти нам збрехав тоді. Якщо я все роблю правильно, то чому ти не хочеш мені допомогти?

Рука примари зіслизнула з плеча Ентоні, і той відплив на кілька кроків від нього, потім розвернувся і знову відлетів до вікна. Тепер виразу його обличчя не було видно і Ентоні не знав, що й думати. Зачепити Айзека він точно не хотів, але й прояснити деякі моменти було просто необхідно.

Він зробив кілька кроків до примари, потім ще два і нарешті опинився прямо в нього за спиною, простяг руку, щоб торкнутися руки примари, навіть дотягнувся, але доторкнутися не зміг: пальці пройшли крізь рукав і кисть Айзека. Від цього в грудях стало якось порожньо і боляче.

― Я не можу вам допомогти, бо я боягуз, Ентоні, ― нарешті тихо сказав привид. ― Боягуз і слабак. Я боюся нічних привидів не менше, ніж ти, бо… Бо на мене вони теж мають вплив. Вони досить сильні, щоб змусити мене залишитися після заходу сонця, і тоді… Тоді я повністю у їхній владі, розумієш. І втекти не можу, і… померти теж не можу, бо вже мертвий.

― Оу, ― тихо відповів Ентоні. Уявлялося таке досить легко. Ентоні був у владі примар близько пів години і то ледве не з'їхав з глузду від страху, а Айзек, виявляється, може опинитися у них в лапах будь-якої миті. ― Це багато пояснює.

― Я дуже хотів би допомогти, ― тихо пробурмотів Айзек, ― але не можу. Вибач. Я б правда, слово честі, дуже хотів би допомогти. Тобі, твоїй подрузі, другу та всім твоїм друзям, але…

― Я зрозумів, ― тихо сказав Ентоні. ― Можеш не продовжувати.

А потім, постоявши трохи в тиші, уявляючи, як має бути Айзеку зараз, вирішив додати:

― Я не вважаю тебе боягузом через це. Мені теж страшно, і я розумію твій страх. Тому ти не повинен шкодувати про те, що не можеш допомогти, як мені здається...

Айзек обернувся. У його погляді зараз було дуже багато всього, щоб це можна було описати словами. Ентоні й не намагався. Саме в цей момент на нього навалилася втома. Якось згадався тиждень нервів, безсонна ніч і величезне емоційне потрясіння. Після всього цього хотілося дістатися лише до ліжка.

― Я піду, мабуть... Завтра ще загляну, книжки принесу, ― промимрив він. ― Якщо ти не проти, звісно.

― Я ніколи не проти тебе побачити.

Вже коли він дістався до того самого вікна, через яке вони залізли, зустрівся з Еріком, Елішею, Айворі і Джеєм, дістався до огорожі і важко через неї переліз, тільки після цього Ентоні відчув усі ті емоції, що прокинулися в ньому під час розмови з Айзеком. Багато, багато незнайомих до жаху сумних емоцій.

― Виглядаєш так, ніби не тільки що врятувався від примари, а ніби тобі розбили серце, ― зауважив Ерік, мабуть, помітивши вираз обличчя Ентоні.

― Я просто втомився, ― відмахнувся той на автоматі. Яке, до біса, розбите серце? Не закохався він, насправді. Не в чоловіка ж. Не в привида, який помер майже сторіччя тому… Та навіть якби він і прив'язався до Айзека трохи більше, ніж слід було б у їхній ситуації, той не відмовився з ним спілкуватися, не залишив без пояснень, навіть дозволив приходити ще, сказав, що буде радий ... Чому тоді знання про те, що Айзек його не врятує у разі чого, так неприємно відчувалося в грудях?

Опинившись вдома і врешті-решт впавши в ліжко, єдине, про що встиг подумати Ентоні, перш ніж заснути, це те, що життя стало якось несподівано складним. З усіма цими незнайомими почуттями, страхами та уподобаннями. Гостро хотілося повернутися в ті часи, коли він ще нічого не знав ні про госпіталь, ні про його мешканців.

_____________________

Дякую за вичитку @mitra_surik