Під сонцем Саулейри

Опинившись на вулиці Налурі дала собі обіцянку, що цього разу таки запамʼятає шлях до замку. Сонце котилося до заходу і небо було неймовірно красивим, горіло помаранчево-червоним кольором. Танаім йшов мовчки і дівчина першою порушила тишу, розглядаючи світило вгорі.

– Таке ж, як і на Землі… іноді й не віриться, що я вже не там…

– Сумуєш за домом?

– Ні, просто дуже багато інформації за останні кілька днів. Не вкладається в голові все, що відбувається довкола.

– Розумію… - зітхнув Танаім.

– Ти говорив, що даркони вбили твоїх батьків. Як це сталося? Вони були Воїнами?

Хлопець довго мовчав і Налурі відчула себе ніяково за доволі особисте питання.

– Пробач, я не хотіла… якщо це надто боляче, не відповідай.

– Все добре, я нічого не пам’ятаю, тож це не боляче. - мовив нарешті Танаім. - Лише з розповідей Доріуса.

Хлопець знову трохи помовчав, а потім продовжив.

– Батьки були Хранителями Плодів і довгий час бездітними. Я народився, коли їм обом було вже далеко за сто років. Але пологи сталися передчасно і я народився раніше терміну кволим і хворобливим. Тож вони нікому не стали говорити і тримали мене подалі від людських очей, боячись, що не виживу. У ту ніч, коли даркони напали на замок мені вже було два місяці, і хоча я трохи окріп та все ще не міг ні кричати, ні плакати. Здійнявся хаос і, зважаючи на обставини, матір, не довго думаючи, сховала мене під підлогою замотаного в ганчірки, в надії, що ті тварюки не помітять. Доріус знайшов мене лише через кілька днів, коли в замку наводили лад. Він почув тихий писк в кімнаті і витягнув маленький згорток, що дуже хотів жити і зібрав в собі сили подати звук.

– Пробач… не треба було тебе розпитувати. - пошкодувала Налурі, що йому довелося розповідати болючі спогади.

– Все гаразд, історія твого народження не менш трагічна… - сумно всміхнувся Танаім.

– Так, але у мене було щасливе дитинство…

– У мене теж. Доріус повністю замінив мені батька. Він люблячий, хоча і вимогливий. Але він загартував в мені міцний характер і завжди ростив як Воїна. Тож, насправді, я дуже йому вдячний.

– А як ти навчився так добре водити автомобіль? - вирвалось раптом у Налурі. - Тобто, у вас же немає ніякого транспорту.

– Ну, ми довго планували як тебе краще забрати. І Доріус притягнув якусь інструкцію, страшенно нудну! Там було щось про принцип роботи двигуна внутрішнього згорання і якась незрозуміла схема комплектуючих деталей.

– Ти навчився керувати автомобілем з інструкції?! - не повірила Налурі. - Це потрібно мати неабиякий талант!

– Та ніби нічого складного. - всміхнувся Танаім. - Газ, тормоз, вліво, вправо.

– І ніколи не відпускати зчеплення?! - дзвінко розсміялася дівчина.

– І ніколи не відпускати зчеплення. - підтвердив він киваючи. - Але авто, що нам дісталося, мало лише дві педалі. У вас це називається «автомат», здається. Тож вийшло навіть легше, ніж я сподівався.

– Після того, як прийомні батьки розбились в автокатастрофі, я так і не наважилась сісти за кермо. - зітхнула Налурі.

– Тепер це тобі не знадобиться. - мовив підбадьорливо хлопець.

– Айріс розповідала, що опинившись на Землі ви втрачаєте звʼязок зі своїм світом. - пригадала раптом дівчина. - Як же ви знайшли мене, не маючи змоги дотримуватись вказівок Доріуса? Мабуть, важко було?

– Не те що б… - стенув плечима Танаім. - Ми знайшли тебе по звичайній паперовій карті того міста - Грін-Грейту. Доріус все детально розповів, накреслив цілу схему і повторив не менше сотні разів, де знаходиться твій будинок. Єдине, що від нас потребувалося - бути обережними. Не потрапити до рук вашої поліції.

Налурі здивовано подивилася йому в очі до кінця не розуміючи, що він намагається сказати.

– Розумієш, ми ж і без того маємо підозрілий вигляд для землян. - поспішив пояснити хлопець у відповідь на її збентежений погляд. - А якби, пересуваючись автомобілем, ми порушили правила дорожнього руху? У нас же немає документів. Отого вашого посвідчення особи чи як воно називається?

– Паспорт і посвідчення водія, так… - замислилась вона на секунду. - Ти знаєш, я зовсім про це не подумала…

– Отож! Довелося бути максимально обережними, аби не привертати до себе зайвої уваги. - посміхнувся Танаім. - Ну і вивчити всі ті правила теж довелося напамʼять!

– Ого! Ви ж дійсно могли опинитися за ґратами, якби щось пішло не так. - усвідомила Налурі роздумуючи над ситуацією, що вимальовувалася тепер у більш чітку картину.

– Ні! Може, довелося б тікати, а потім знову за тобою повертатися! - розвів руками хлопець. - Це зайняло би хто зна скільки часу і принесло чимало клопоту, але вони б нас не спіймали! Доріус вправний у плануванні маршрутів та шляхів відступу. Все вийшло, як бачиш, з першого разу.

– Так, пощастило… - всміхнулася вона у відповідь досі не вірячи скільки всього їм потрібно було прорахувати заздалегідь аби авантюрна операція під назвою «повернення Налурі додому» вдалася без пригод.

Зрештою вони таки дійшли до сходів, що вели до головного входу замку і зупинилися.

– Дякую Танаіме, я нарешті запамʼятала дорогу.

– Завжди до ваших послуг, Ваша Величносте! - з усмішкою на обличчі мовив хлопець і їй раптом стало на диво спокійно всередині, вперше за кілька днів.

– Надобраніч. - попрощалась Налурі і попрямувала до дверей.

Танаім довго дивився дівчині вслід, а тоді обернувся і теж пішов геть.

– Тебе не було на вечері. - коротко зронив Адріан, коли дружина зайшла до вітальні їхнього помешкання.

– А тебе на обіді. - зітхнула Налурі. - Ми ж домовлялися зустрітися, пам’ятаєш?

– Справді? Пробач. Запрацювався на кухні.

– І як тобі? - запитала вона, знаючи що зараз чоловік почне розповідати про свій день і їй не доведеться більше нічого говорити.

Так і сталося. Поки дівчина приймала душ, переодягалася, чистила зуби і розправляла постіль Адріан захоплено переповідав все, що йому доводилося робити, з ким говорити і які були враження. Загалом це стосувалося їжі, посуду, процесу приготування і тих неймовірних людей, що ділилися своїм досвідом і з якими ділився секретами кухні він сам. Налурі достатньо було тільки час від часу вставляти загальні фрази по типу: «вау», «клас», «та невже», «це вражає» і тому подібне.

– Ну, а як твоє тренування? - запитав нарешті Адріан, коли вона вже поклала голову на подушку.

– Важко… дуже втомилася… - тільки й змогла промовити дівчина і одразу провалилася в міцний сон.

В такому режимі пройшов цілий тиждень. Налурі вставала вдосвіта, коли годинник у вітальні пробивав лише шосту, і йшла на сніданок якомога раніше, щоб не бачити родину Лайтвілдів, а потім відправлялася на тренування. Обідала разом з іншими Воїнами, трохи гуляла на вулиці поблизу будівлі та знову йшла відпрацьовувати навички самооборони. Вечеряла в їдальні тренувального центру, а повертаючись втомленою одразу засинала без задніх ніг.

Від палиць вони з Еламом поступово перейшли до списів та мечів і навіть трохи навчилися боксувати. Ні Айріс, ні Доріуса, ні навіть Танаіма з Лео вона не бачила вже тиждень та починала підозрювати, що відбувається щось не добре. Кір зʼявлявся рідко, роздавав настанови і швидко зникав, тож вона ніяк не встигала запитати, куди всі пропали. А ті підлітки, що тренувалися в залі, мало що знали про події довкола. Навіть Елам був якийсь не дуже говіркий останнім часом.

Того дня дівчина прокинулася трохи пізніше, ніж зазвичай, від важкого сну, що ніяк не відпускав і залишив погане передчуття після себе. Що саме снилося, вона не пам’ятала. Але зловила себе на думці, що вже давно не почувалася так жахливо.

– Знову зникаєш на весь день? - сонно мовив Адріан, коли Налурі намагалась непомітно вислизнути з ліжка.

– Еее… так. - ніяково стенула плечима дівчина.

– Лорі, ми вже тиждень практично не спілкуємося і майже не бачимося…

– Пробач, я мушу… готуватися, ти ж знаєш.

– Знаю… - зітхнув чоловік. - Всі навколо тільки про це й говорять.

– Справді? - здивувалася Налурі. - А що саме говорять?

– Здається, вони теж готуються до чогось масштабного. - Адріан сів у ліжку. - Навіть Маркус з родиною допомагають на кухні вже кілька днів, бо багатьох відправили на підмогу воїнам і тим їхнім лікарям…

– Цілителям. - підказала Налурі. Її не зовсім сподобалося оте слово «навіть». - Ну, знаєш, вони не особливі, а рівні між собою, ти сам говорив… тож, цілком правильно, що допомагають.

Вона раптом знову пригадала кухню, отруту і Ланію з розповіді Айріс, доки переодягала нічну сорочку на спортивний костюм - тіло трохи здригнулося від мурашок, що пробігли спиною.

– І що, Ланія теж готує? - запитала вона майже з єхидною посмішкою, доки збирала волосся у тугий пучок стоячи перед дзеркалом нічного столика.

– Її я, здається, не бачив.

«Ну звісно… опуститися до такого!» - подумала Налурі, але вголос не сказала нічого.

Адріан встав з ліжка і підійшов ближче обіймаючи дружину за талію ззаду.

– Я сумую за тобою, Лорі… - прошепотів він ніжно на вухо. - Може, хоча б повечеряємо сьогодні разом?

Дівчина подивилась на себе в дзеркало. Під очима проступили легкі сині кола. Вона почувалася розбитою і не могла зрозуміти чому. Обійми чоловіка не втішали, а в грудях розповзалась тривога. Налурі кивнула на знак згоди.

– Я б запропонував тобі подивитися фільм або сходити в кіно після вечері, але тут недоступна подібна розкіш… навіть келих вина не випʼєш, бо вони не пʼють! - він дзвінко засміявся. - Проте, на пʼятому поверсі, здається, є чудова бібліотека. Може, влаштуємо собі екскурсію?

– Так, давай. Це гарна ідея.

Вона поцілувала Адріана в щоку і швидко вийшла з кімнати.

За сніданком вже було багато людей. Налурі кивнула головою на знак вітання родині Лайтвілдів і сіла якомога далі. Та апетит ніяк не приходив. Щоб не витрачати ще більше часу, вона змусила себе випити склянку молока і відправилась на тренування.

Але в спортивній залі тренувального корпусу не було майже нікого, що неабияк її здивувало, адже в цей час зазвичай «яблуку ніде впасти». Декілька підлітків бились на пальцях, двоє вправлялись в боротьбі і ще один боксував. Елама серед них не було. Вона хотіла підійти і дізнатися де інші, але передумала. Натомість Налурі пригадала слова чоловіка про те, що «вони готуються до чогось масштабного» і зависла в роздумах на кілька хвилин. Щось таки відбувалося і передчуття не брехало. Дівчина взяла до рук спис, що опирався на одну зі стін і від доторку він завібрував, через секунду, з одного кінця до іншого, спалахнула зелена блискавка. Вона не вперше відчувала, що зброя налурійців ніби жива всередині. Айріс розповідала, що вони заряджають її силовою енергією світла.

«Цікаво, чи повʼязано це з Силою, яку я повинна отримати?» - подумала дівчина. - «Чи буду я відчувати щось подібне? І як це взагалі працює?»

Думки блукали далеко, але завжди поверталися до примарного місця з її снів. Якби ж вона могла описати його або побачити наяву!

З роздумів її вирвав чоловічий голос, що озвався зовсім поруч.

– Доброго ранку, Ваша Величносте. - привітався Лео. - Готові до тренування?

– Лео? - здивувалася дівчина. - Сьогодні ти зі мною працюватимеш?

Хлопець кивнув і потягнувся за другим списом.

– А де всі інші? Що відбувається?

– Готуються до операції стримування дарконів в Алмазних Горах. - цілком спокійним тоном відповів Лео. - Тож, почнемо?

– Що? Де? Ні-ні… я так не можу. - наполягала Налурі і поставила зброю на місце. - Мені важко зосередитись. Прошу тебе, розкажи, що коїться? Інакше я не зрушу з місця доки не поясниш.

Хлопець важко зітхнув, але здався.

– Гаразд, але краще я вам покажу. Так простіше. Тільки пообіцяйте, що потім ми займемося ділом. Бо Доріус буде не в захваті, якщо пропустимо тренування.

– Добре, звісно. - погодилась дівчина.

– Ходімо. - покликав за собою Лео.

І вони, покинувши тренувальну залу, пішли довгим коридором. Він провів Налурі в невелику кімнату одразу поруч з тією, де містився арсенал зброї. У ній, як і в попередній не було вікон, але стояв широкий овальний стіл і ще з два десятки простих стільців навколо нього.

– Тут ми час від часу збираємося, щоб обговорити плани. - мовив Лео і натиснув кнопку на середині столу.

Великий голографічний екран зʼявився прямо в повітрі і тягнувся з одного кінця до іншого.

– Знайомтеся, це наша Саулейра.

На екрані Налурі побачила звичайну карту, таку, яку часто малюють, коли хочуть зобразити, до прикладу, Землю. Це і скидалося на Землю, якби не трохи інші на вигляд материки. Але тут були і океани з морями, і гори з лісами, і річки з озерами.

Вона придивилася ближче і навіть змогла прочитати деякі назви, хоча й зовсім незнайомі. Наприклад, континент, де розташовувалась їхня Долина, носив назву Ера. А загалом на Саулейрі було сім материків: найбільші з них - Сефір та Ноема, трохи менші і абсолютно однакові на вигляд - Тіфферет та Тізалуд. Ще один називався Інос і дуже нагадував їй земну Австралію, а інший (трохи більших розмірів і круглий наче млинець) - Кейвер - він мав лише один виразний вигин суходолу - півострів Раух.

Островів на Саулейрі теж було безліч - великих, маленьких, таких, що скупчувалися групками і зовсім поодиноких. А от океанів було всього два. Вони називалися Івейн та Ніяра.

Дівчина не намагалася запамʼятати усіх тих химерних назв чи прочитати найменування усіх островів, річок та гір, бо на це не вистачило б часу. Єдине, що привертало її увагу і здавалось не зовсім звичайним - це велика кількість яскравих зелених крапок, якими була всіяна карта, трохи менше помаранчевих і зовсім мало червоних, але значно більших в розмірах. Дівчина нарахувала сім таких. Ще вона помітила якісь фіолетові лінії поблизу деяких крапок але не розуміла нічого, тому просто чекала, доки Лео щось скаже.

– Як Ви вже могли здогадатися - це система порталів нашого світу. - мовив хлопець. - Зеленим відмічені стабільні портали, якими ми користуємося між собою для доставки ліків, харчів, різного роду матеріалів та готової продукції по типу одягу, меблів тощо. Оранжевим позначаються портали, що ведуть в інші світи. Більшість з них хаотичні і зʼявляються не часто, але є й постійні, контрольовані. Це дуже складна система і докладно нею займаються Хранителі Віри.

Налурі зацікавлено слухала, як і тоді, коли розмовляла з Айріс. Картина постала перед очима у всій красі.

– Червоні, ось які зараз найважливіші. - продовжив Лео. - на Саулейрі є сім порталів, що ведуть на Землю. Три з них стабільно зʼявляються в одних і тих же місцях і піддаються контролю. - хлопець показав рукою на окремі червоні крапки. - Чотири інші - хаотичні і можуть переміщатися. Зазвичай ми легко визначаємо де і коли відкриється наступний портал слідкуючи за змінами в атмосфері і просторово-часовій тканині. Природа сама дає підказки, головне їх не пропустити. Це, знову ж таки, в компетенції Хранителів Віри. Але біда в тім, що даркони також знають. Ви звернули увагу на те, як вони відкривали портал, коли ми були на Серайї? Трохи не так, як робимо це ми, правда?

– Еее… так. - пригадала Налурі. - Там була блискавка і щось схоже на грім.

– Саме так. Просторово-часова матерія сама по собі дуже еластична. - продовжував пояснювати Лео. - А портали в ній, ніби пори на вашій шкірі. Ми відкриваємо їх обережно, там де вони повинні бути, там де є до них доступ і, відповідно, легко переміщаємося крізь простір. Тоді, коли даркони роблять це силоміць, наносячи, свого роду, травму природі та навколишньому середовищу.

– Травму? - здивовано вигнула брови Налурі. - Тобто, їй боляче?

Лео тільки стримано кивнув.

– Це виглядає приблизно так, як зробити невеликий поріз на шкірі гострим лезом. Загоюється швидко, але залишає слід.

– Саме тому, в ту ніч, коли вони напали на замок, їм повинні були відкрити портал з цього боку, так? - вражено запитала Налурі. - Інакше вони б не змогли залишитися непоміченими?

Лео вразило, якою кмітливою вона була. Він знову ствердно кивнув.

– Хранителі Віри здогадалися б, що вони намагаються прорвати просторово-часову тканину, а Воїни відбили б ту атаку раніше, ніж вони проникли у спальні мешканців замку. - зітхнув хлопець. - Долина, одне з небагатьох місць на Саулейрі, що добре захищене в плані неконтрольованих порталів. Але зараз не про це. Зараз зосередьтеся, будь ласка, на тих, що ведуть на Землю. Колись даркони намагалися прорватися біля стабільних порталів, проте з часом ми добре їх укріпили, тож згодом вони покинули цю затію. Хоча лінії зіткнення так і залишилися, але там простіше тримати оборону, час від часу вони все таки нападають. - тепер він показав на фіолетові лінії і Налурі зрозуміла, що вони означають. - Інше діло чотири нестабільних портали, що гуляють по Саулейрі ніби перелітні птахи. Вони можуть відкриватися один за одним поступово, в різних місцях світу, протягом різного часового періоду, або ж відкритися одночасно і бути доступними від кількох хвилин до кількох днів. Не важко зрозуміти, що все це передбачається як нами, так і дарконами. І хоч ми знаємо де й коли відкриється наступний портал на Землю - лінії зіткнення простіші від цього не стають.

Налурі дуже уважно слухала і не встигала слідкувати за мерехтінням крапок на карті. Деякі з них дійсно то зникали, то зʼявлялися знову. Дівчина помітила тільки одну, що не рухалась. Саме туди і показав рукою Лео.

– Це Алмазні Гори. Наше укріплення - гора Голіаф. - продовжив хлопець. - Наступний портал на Землю відкриється вже цієї ночі і пробуде таким близько двох днів. А, отже, два дні суцільного пекла. Даркони вже з тиждень, як стягнули туди цілий легіон, всі свої сили. Рідко буває, що портали так довго відкриті, зазвичай це кілька годин бою і все. Востаннє такі масштаби були, здається, років чотири тому. А отже вони не втратять цю шалену можливість перебити хто зна скільки народу.

Хлопець на хвилину замовк і Налурі важко зітхнула. До горла підкотився клубок з тривоги і страху. Вона зробила спробу якомога швидше вгамувати емоції.

– Маркус говорив, що віддати їм Землю все одно, що віддати Саулейру і навпаки. - вражено мовила вона. - Але… я не розумію… стільки років, стільки століть… як ви досі вистояли? Як все ще не здалися?

– Впаде Земля і Саулейри не буде також. Це війна за обидва світи покладена на плечі одного з них. Чи справедливо це? Не знаю. Я ніколи не думав над тим, якою повинна бути справедливість, щоб вона влаштовувала абсолютно всіх. Сумніваюсь, що таке взагалі можливо. - сумно всміхнувся Лео. - Не хвилюйтеся так, Ваша Величносте, Голіаф - міцний горішок. Їм не прорватися. Ми організували штаб і також стягнули все, що могли: ліки, воду, трохи харчів, а головне - зброю. Багато зброї! Цілителі будуть чергувати цілодобово і всі бажаючі допомогти теж. Ну, а які сильні наші Воїни! Ви будете вражені!

Дівчині на мить здалося, що він намагається не те, щоб заспокоїти її, а скоріше переконати самого себе і від цього їй стало ще страшніше. Всі вони будуть там… всі, кого вона знає. Доріус і Танаім, Кір, Цілитель Емзар і його ще зовсім юна Учениця. Можливо навіть Айріс піде. Якщо вона допомагає зараз, то скоріше за все відправиться у саме пекло без роздумів.

– Я піду з вами! - рішуче мовила Налурі.

– Дякую за турботу, але це неможливо. По крайній мірі до того моменту, поки ви не отримали Вищу Силу. Побувати в бою ще випаде нагода. А тепер - тренуватися! - підсумував Лео і вимкнув голографічний екран.