Під сонцем Саулейри

Так тривало тепер постійно. Налурі не пропускала можливості провести його в дорогу і зустріти після бою. Тай взагалі все з часом стало на свої місця, як і було раніше. Навколо вирувало життя, щастя, кохання. Прийшла золота осінь, приносячи з собою дощі. А за нею сніжна зима, замітаючи білим покровом їх спокійну Долину.

Не дивлячись на те, що даркони не відмовились від своєї ідеї «моріонового терору налурійців», Танаім наполегливо та майже відчайдушно продовжував зцілювати. Хоч як багато на це не йшло часу та старань, він відправлявся туди, де потребували його допомоги і завжди повертався з маленьким та великим успіхом. Ну, а Воїни продовжували відновлювати свою внутрішню Силу опісля важких сутичок. Навіть Елам з Касією досить швидко (буквально за кілька місяців) теж повернулися в стрій. 

Саян підростав і Айріс почувалася вже краще, бо подруга тепер була з нею майже постійно поруч, надаючи свою незамінну підтримку. Вони довго сиділи разом, розмовляли та сміялися - у ті дні, коли їх кохані були далеко. 

Яір з нетерпінням чекав появи на світ своїх маленьких братиків, а може й сестричку та підбирав красиві імена щодня змінюючи думку.

Ну, а діти, яких носила під серцем Налурі росли з кожним тижнем та місяцем. Їй було зовсім не легко, але вона не жалілася. Єдине, що приховувала від усіх, навіть від Лео, це свої переживання щодо пологів. Вона пригадувала матір, яка не впоралася і страх в погляді Аолеон, коли та тримала її за руку. А ще очі повні сліз - і відчай часто огортав жінку. Вона раптом усвідомила, що панічно боїться. Тому все, про що попросила Лео, щоб він був поруч, коли настане цей момент. Чоловік дав обіцянку.

Все сталося менше ніж за півроку, коли почався останній місяць зими. В той день Налурі не відчула себе погано, не запідозрила нічого незвичного і недобрих передчуттів на душі у неї теж не було.

Воїни відправлялися в черговий бій і вона, як і раніше, вчепилася за його руку, маючи намір піти разом до лісу, хоч Лео й не наполягав. Він навпаки щоразу намагався її відмовити та по кілька разів перепитував чи нормальне самопочуття? 

– Налурі, кохана, це зовсім не обов’язково! - всміхнувся він погладжуючи її по туго зібраному волоссю на потилиці. - Я повернуся ще до заходу сонця і ми разом підемо до Цілителів. Термін підходить - Емзар наполягає на огляді. 

– Але ж… він тільки вчора до мене приходив! - вигукнула вона.

– Ну, гаразд. - зітхнув Лео. - Я наполягаю… 

– Ти занадто хвилюєшся… - мовила лагідно Налурі, хоча сама ще вчора боролася з черговим приступом паніки. - Мені буде значно спокійніше, якщо я потримаю тебе за руку трішки довше, гаразд?

Чоловік здався і подав їй із шафи найтепліший плащ.

А вже перед самим порталом жінка відчула різкий біль внизу живота. Такий сильний, що на мить аж потемніло в очах - на них навернулися сльози. Однією рукою вона вхопилася в передпліччя Лео, що вже збирався було піти, але вчасно зрозумів - у Налурі почалися перейми. Він підхопив її за плечі не даючи впасти на коліна. Повернувся до шокованих Танаіма та Доріуса, що стояли біля порталу останніми та прошепотів:

– Пробачте… я не можу…

– Все гаразд! - швидко урвав його друг. - Ти потрібен їй зараз більше, ніж нам там.- Танаім махнув рукою на зелене мерехтливе коло в повітрі позаду себе. - Ідіть до Цілителів.

А тоді разом з Доріусом вони зникли по інший його бік.

От тільки Налурі не в змозі була йти. Вона відчувала, що втрачає свідомість. Тож Лео не довго думаючи підхопив дружину на руки та побіг вперед якомога швидше.

Цілителі теж зреагували досить швидко. Не встиг чоловік переступити порогу, як Емзар з Бетеносом уже забрали жінку з його рук.

І хоч Лео обіцяв бути поруч - не зміг. Ілая, не вимовивши ні слова, виштовхала його геть з палати, як тільки він зробив спробу туди зазирнути та закрила двері прямо перед обличчям.

Чоловік пригадав, що коли Налурі народжувала Яіра, він міцно стискав її долоню, та мимоволі поглянув на свої руки. Тільки тепер усвідомив, чому вони такі холодні та липкі - долоні й пальці були повністю в крові.

У Лео похололо в грудях, а тілом мов отрута почала розповзатися тривога.

Він направився до вбиральні та довго відмивав кров під струменем води. А потім ще довше намагався вгамувати тремтіння в тілі.

Спливали хвилини, потім години, але нічого не відбувалося. Тобто, взагалі. Проте, чоловік був впевнений, що повинен чути хоча б щось. Там за дверима, де зараз була його кохана - його життя - стояла тиша.

Зрештою цю тишу таки розірвав спочатку крик жінки, схожий радше на відчайдушне ридання, а за мить і дитини. Так відбулося ще кілька разів з певним інтервалом. І знову тиша. Лео не знаходив собі місця. Він досі тупцював в коридорі, як і кілька годин до того, ходячи туди-сюди по колу та міцно стискаючи кулаки. Серце шалено билося в грудях від тривоги, невідомості та власної бездіяльності.

Десь за півгодини до нього таки вийшов Емзар. Блідий, мов полотно. Він важко дихав та намагався не дивитися чоловіку в очі.

– Ну, що там? - не витримав Лео його мовчання.

– Вона велика молодець, змогла народити і… - зітхнув на мить він. - Обидві дівчинки.

В повітрі ніби зависло якесь жахливе «але», та Лео не хотів його ні чути, ні усвідомлювати.

– Я хочу її побачити! - кинувся він до дверей.

– Зачекай… - зупинив його Емзар і той мовби приріс до підлоги в очікуванні наступних страшних слів. - Ти мусиш зрозуміти, що вона може не вижити…

Лео ніби блискавкою вдарили, а в очах на секунду зробилося темно!

– Що?! Що ти таке кажеш?! - закричав він мало не в обличчя Цілителеві. - Я не хочу нічого такого розуміти. Що сталося, Емзаре, говори?

– Кровотеча. І ми не можемо її зупинити. - знову зітхнув він.

– Тобто, як не можете?! Зробіть щось! Не дайте їй померти! - продовжував кричати Лео.

– Я вже зробив все, що міг. - за криком чоловіка голос Цілителя видавався майже шепотом. - Ті препарати, що ми їй дали допомогли призупинити крововтрату, але цього, нажаль, замало. Можливо, їй змогли би допомогти на Землі, якщо діяти найближчим часом, але… мені шкода, пробач…

Лео навіть не одразу усвідомив про що той говорить, а коли нарешті зрозумів, то міцно схопив Емзара за плечі тремтячими руками.

– Почекай, що?! - в голові гуділо, він ледве контролював своє тіло. - У нас Цілительство в сотні разів краще, ніж медицина на Землі, а ти мені кажеш, що її може врятувати лише земний лікар? Ти з мене знущаєшся, Емзаре?!

Емзар заспокійливо торкнувся передпліччя чоловіка навпроти і той безвольно опустив руки додолу. Він не ображався, він знав як йому нестерпно важко прийняти те жахіття, що відбувалося, і якому ніхто не міг зарадити.

– Лео, послухай… - тихо почав він. - В нас й близько немає таких ускладнень, як у землян. Я вже не говорю про всі їх нескінченні хвороби. Вони навчилися з ними жити, боротися і у них є все те обладнання й інструментарій, яких немає у нас. Такий собі парадокс…

– Парадокс? - розширив очі Лео. На мить йому здалося, що з нього насміхаються. - Я просто не вірю, що ви нічого не можете зробити!

– Я хотів би, Лео! - не стримався Емзар. - Але ти коли небуть бачив Цілителя зі скальпелем в руках? А елементарний апарат УЗД у нас є?

– Скаль… уз… що? - до Лео по троху почало доходити. - Як же так? Її матір народжувала на Землі і все одно померла…

– Так, але з огляду на те, що розповідав мені колись Доріус, якби Анна народжувала тут, то ми навряд чи змогли б врятувати навіть її дітей, не те що її саму. - Емзар важко зітхнув. - Налурі велика молодчинка, Лео. Вона неймовірно сильна! Дівчатка здорові і…

Проте Лео вже його не слухав так дзвеніло у вухах від власного шаленого серцебиття.

– Я мушу її побачити… - він торкнувся плеча Цілителя, щоб той відступив убік та одним різким рухом розчахнув двері палати.

Налурі лежала на ліжку у білій сорочці та до пояса накрита ковдрою. В іншому кутку приміщення над невисоким столом, де лежало двійко новонароджених малюків, схилилися Цілителі. Серед них була й Ілая. Вона кинула співчутливий погляд на Лео та знову повернулася до дітей.

Лео хотів підійти до них та подивитися на своїх крихітних доньок, що тихенько плакали своїми писклявими голосками, але не зміг. Він відчув, що просто не може цього зробити. Адже зараз куди важливішою була зовсім інша справа. Чоловік схилився над обличчям коханої, що скляним поглядом розглядала стелю, та поцілував у чоло. Поволі взяв за руку, а іншою пригладив їй волосся. 

– Пробач… я не впоралась… - видихнула вона мовби з останніх сил.

– Ні-ні, Налурі. Ти впоралась! - посміхнувся Лео крізь сльози, що стояли в очах. - Ти народила двох прекрасних донечок. Вони неймовірні красуні! Твої маленькі копії…

– Потурбуйся про них… і бережи себе… - ледь чутно мовила Налурі. - Я кохаю тебе, Лео…

– Ні-ні! Не треба прощатися! Ти не помреш, чуєш? - вигукнув чоловік. - Я не дозволяю тобі померти! 

Довго він не роздумував, що повинен робити. Рішення прийшло за долю секунди. Зняв з пояса свою зброю, щоб було легше рухатися, та залишив її прямо там - на підлозі палати. Підтягнув вище до грудей теплу ковдру та підняв дружину на руки.

– Я не дозволю тобі померти… - Лео направився до виходу з приміщення і ніхто його не зупинив.

Лиш Ілая помітивши краєм ока, що відбувається якийсь рух, кинула вслід:

– Ти куди? - але він не обернувся та не відповів їй нічого.

Дорога до узлісся виявилася тепер довшою, ніж насправді. А може, то його ноги були занадто важкі, щоб робити швидкі кроки. А може думки в голові занадто голосні, щоб роздивлятися навколо.

«Де Танаім, Доріус, або хоча б Кір, коли вони так потрібні?!» - кричали думки в голові так, ніби вони - його друзі - могли допомогти виправити цю жахливу ситуацію. 

Але ж ні, вони не могли, навіть якби були зараз поруч. В цей самий момент вони десь далеко, у бою, а він зостався сам на сам зі своїм горем. І все ж, йому потрібна була елементарна допомога, проста підказка - він вже знав, в кого її попросити.

Лео зупинився перед камʼяним валуном на узліссі та опустив Налурі додолу. Вона не відчувала нічого. Не було ні холоду, ні болю, ні страху. Просто намагалася не втратити свідомість і мало що розуміла в тому, що відбувається навколо. Навіть мало що чула - світ ніби вислизав від неї, як мокрий хвіст щойно спійманої риби - хоч як вона не намагалася за нього хапатися.

Чоловік тим часом дістав з кишені матрицю та звʼязався з Хранителем Віри, котрий точно направить його вірним шляхом.

– Ельмане, допоможи мені! - вигукнув він, як тільки на голографічному екрані зʼявилося збентежене обличчя. Хлопець гадав, що всі Воїни зараз у бою. - Найближчий портал на Землю! Де мені найшвидше перейти?

– Еее… Лео? Що? - почав було затинатися Ельман, але його урвали.

– Я прошу тебе! Швидше! Налурі помирає! - закричав Лео. - На Землю! Може, через Інос? 

Після цих слів хлопець швидко усвідомив, що від нього хочуть та завовтузився на місці в пошуках інформації.

– Я зрозумів. Зараз, хвилинку.

І хоч у Лео не було цих хвилинок, або по крайній мірі, кожна з них надто дорого коштувала, він терпляче чекав.

– Так, через Інос найшвидше, але ти потрапиш в якусь їх пустелю, тож мабуть ні. - почав зосереджено Ельман. - Через Сефір - взагалі в якісь гори! Теж ні. Я так розумію, тобі потрібно щось ближче до людей, до міста?

– Так-так! - нервувався Лео та боровся з бажанням підганяти його в пошуках. Окрім поспіху важливо було обрати ще й правильний шлях, щоб не опинитися у власній пастці.

– Тоді, найкраще буде через Тіфферет. - одразу озвався хлопець. - Але там треба трохи пройтися, кілька кілометрів, точніше два з половиною… проте, це найоптимальніший варіант, Лео. Опинишся недалеко від мегаполісу Грін-Грейт на Землі. 

Лео від шоку не міг вимовити й слова. Його різко вкололи спогади. Грін-Грейт… Майже одинадцять років тому вони втрьох разом з Танаімом та Кіром забрали звідти Налурі. Ельман сприйняв мовчання чоловіка, як неспроможність діяти або ж він думав над тими кількома кілометрами дороги - як важко буде їх здолати?

– Не хвилюйся, я тебе скерую, тільки не обривай звʼязок. - поспішив заспокоїти хлопець. - Ти зачекай хвилин десять, гаразд? Я скажу, коли можна відкривати…

Він не договорив, бо Лео різко повернувся назад, але матрицю не сховав. Чоловік почув шурхіт і кроки - за спиною стояла та важко дихала Ілая. Очевидно, що бігла слідом за ним.

– Візьми! Знадобиться! - вона протягнула йому невеличку сіру торбинку. - Думала, що вже не встигну тебе наздогнати…

– Дякую! - Лео одразу зрозумів, що то таке та запхав її до внутрішньої кишені свого темно-синього плаща. - Не було часу збирати речі…

– Це взагалі диво, що ти зараз тут, поруч із нею! - вигукнула Ілая. - Важко уявити, як би все склалося інакше. Якби ти пішов таки у той бій і…

Вона замовкла на півслові, лиш глибоко зітхнула все ще переводячи подих від швидкого бігу.

Чоловік взагалі не хотів думати про те, що було б, якби… Він на мить уявив, як повертається на заході сонця, а коханої вже немає… Чи повідомили б йому одразу, як почалися пологи? Чи зміг би він відповісти взагалі - перебуваючи на полі бою?

– Це лише тому, що Налурі захотіла провести мене в дорогу… - озвучив свої думки та здригнувся всім тілом, коли пригадав, що мало її не відмовив.

– Лео, ти… - почала обережно Ілая. - Впораєшся сам?

– Так. - він підвівся на ноги, бо весь цей час схилявся над коханою, що безвольно лежала на землі, замотана у ковдру, та подивився в очі жінки навпроти. - Потурбуйся про дітей, будь ласка… 

– Звісно! - Ілая ствердно кивнула даючи зрозуміти, що на неї можна розраховувати та, легенько торкнувшись його плеча на прощання, обернулась і пішла назад до житла Цілителів.

Через кілька хвилин нарешті озвався й Ельман на голографічному екрані пристрою для звʼязку:

– Лео, все! Можеш відкривати портал.

Чоловік зняв з шиї невеликий сріблястий диск та приклав до холодного каменю на кілька секунд.

– Ти тільки не заплющуй очі, гаразд? - він схилився над обличчям Налурі та поцілував у чоло, але вона не відповіла. Їй важко було навіть повіки тримати відкритими, не те що формувати в горлі слова.

Лео швидко підхопив на руки кохану і зробив крок в зелену мерехтливу невідомість порталу.

На континенті Тіфферет вже буяла весна. Лео опинився серед густих заростей в долині якоїсь річки, назви якої він не памʼятав, бо бував тут не так вже й часто. Місцевість видалася взагалі малознайомою. Чоловік обережно зняв з Налурі теплу ковдру і залишив її на найближчому камені. Біла сорочка нижче пояса вже була просякнута кровʼю і в Лео ще важче стисло в грудях серце. Він швидко опанував тривогу та знову звернувся до матриці: 

– Ельмане, куди далі?

– Бачиш старе покручене дерево справа від тебе? - запитав хлопець. Лео швидко роззирнувся по боках. Таке було важко не помітити: товстий стовбур, ніби кілька менших заплели в косу. - За ним по стежці кілька кілометрів до малого озера…

І Лео щодуху побіг навіть не слухаючи, що Ельман хотів сказати ще. Хлопець терпеливо чекав. 

Зовсім скоро він таки побачив те озерце, бо рухався так швидко, як ніколи в житті. Тай стежка була достатньо широкою, щоб не чіплятися за колючі кущі чи гілки розлогих дерев. Під ногами тріскотіли гілочки й сухе листя. Він не відчував ні ваги тіла в своїх руках, ні власних кроків - ноги мовби не торкалися землі, а летіли. Мабуть, так діє на організм викид адреналіну. Мабуть так несешся вперед, коли намагаєшся врятувати найдорожче в своєму житті - і вважаєш, що можеш зроби абсолютно все. Що тобі під силу навіть неможливе.

– Зліва від озерця помітиш джерело - невеликий потічок, що губиться між рослинності. - озвався раптом Ельман у матриці, яку Лео й досі міцно стискав в своїй долоні. - Ось там і відкривай наступний перехід на Землю. 

– Дякую! - вигукнув чоловік, нарешті помітивши таке непримітне маленьке джерельце.

– Лео, коли перейдеш… - зітхнув раптом хлопець, доки той ще не обірвав зв’язок. - Ти вже залишишся сам… але дорога дуже близько біля лісу… ти повинен швидко її знайти.

– Я впораюсь, Ельмане! - поспішив запевнити він, знаючи, що як тільки переступить земний портал, матриця стане непотрібною річчю. Він залишиться без допомоги і муситиме розраховувати лише на себе. - Ще раз дякую!

– Лео, зачекай! - хлопець мало не забув підказати про шлях назад. - Портал в тому місці буде доступний ще протягом наступних трьох тижнів. Зможете переміститися одразу на Енвер. 

Лео зафіксував подумки інформацію, але не відповів. Він дуже сподівався, що цього часу вистачить аби Налурі змогли не просто врятувати, а й повністю вилікувати, якщо взагалі буде така можливість.

Чоловік знову обережно опустив кохану додолу та обірвав звʼязок, ховаючи пристрій до внутрішньої кишені плаща. Тоді якомога швидше відкрив перехід.

«До порятунку чи кінця ти приведеш?» - промайнула в голові моторошна думка, ніби він розмовляв з тим порталом.

Але криваві плями на білій сорочці розросталися і ставали дедалі ширшими, а часу залишалося дедалі менше. Він схилився над тілом коханої, щоб підняти її на руки і помітив заплющені очі - Налурі вже втратила свідомість.

– Ні, я прошу тебе! Тримайся! - вигукнув у відчаї Лео. - Залишилось ще зовсім трішки!

Останні слова він промовив вже тоді, коли переступив через червону мерехтливу стіну порталу, який одразу закрився за його спиною на Землі.